У Сирії продовжують відбуватись суттєві зміни військово-політичної конфігурації. Нещодавно, влітку, сформувалась ситуація домінування сил Башара Асада. Його війська за підтримки Росії та Ірану повели успішний наступ на позиції сунітської опозиції в провінції Ідліб, що опирається на Туреччину та (частково) США. Це пряме порушення досягнутих раніше в Астані домовленостей про розподіл зон впливу в країні. Найбільше цей наступ бив по Туреччині та позиціях Реджепа Ердогана, що після невдалої спроби перевороту 2016 року залишається у складних відносинах з армією. Воєнно-політичний провал у Сирії міг значно похитнути і так нестабільні позиції Ердогана, особливо на фоні перемоги опозиції на місцевих виборах у найбільших турецьких містах, у тому числі і мегаполісі Стамбулі (де проживає до 20 % населення країни). Тому Стамбул ухвалив рішення про масштабну військову операцію під кодовою назвою “Джерело миру”, що триває з 22 жовтня 2019 року.
Це не перша з подібних операцій Туреччини. Під час операцій “Щит Єфрату” (серпень 2016 року) та “Оливкова галузка”(січень 2018 року) під приводом боротьби з ІДІЛ туркам вдалося закріпити вплив лояльних до них суннітських угрупувань (Вільної сирійської армії) на західному відрізку турецько-сирійського кордону. Також проводились операції на суміжних територіях Іраку. Тепер ідеться про східний відрізок кордону, де сформувалось курдське квазідержавне утворення “Рожава”.
Хоча у курдів залишається до 70 тисяч ополченців, США припиняють підтримку засобами авіації та масову передачу озброєнь. Але американці не йдуть – просто змінюють форму присутності, покладаючись на проксі-сили (баланс між турками і курдами). І самі присутні в ключових для транспортування енергоресурсів точках – Дейр-ез-Зор, Кобані. Манбідж. Кричущо-театральна поведінка Трампа (з його листами Ердогану) – швидше демонстрація вірності своїм обіцянкам курдам, які фактично були порушені. Хоча по суті турки призупини
Курди (через свій уряд – “Автономну адміністрацію північно-східних районів”) змушені звертатись за підтримку до Асада (та ірано-російських сил). Але наскільки останні можуть протидіяти туркам? Поки що лише спостерігається перекидання обмежених груп для демонстрації присутності. Сили Асада лише точково демонструють присутність (у тому числі в Манбіджі, де поряд із ними залишаються американські інструктори), вивішують прапори, тоді як турки повномасштабно опановують територію.
Ключове питання – чи буде безпосереднє зіткнення турецьких військ та сил Асада-Ірану-Росії, з відповідними наслідками. Чи розділять просто сфери впливу (у форматі нових домовленостей). Ердоган ставив офіційно у цій операції саме друге завдання – створення буферної зони, 30 км ширини на 440 км довжини, і поселення там кількох мільйонів сирійських біженців, що виснажують економіку Туреччини. Але перспективи тривалого врегулювання непевні, з огляду на постійний перегляд чергових домовленостей (згадати хоча б операцію Асада в Ідлібі, порушуючи Астанійські домовленості, домовленості про розподіл зон впливу).
На тактичному рівні залишається присутнім фактор Ісламської держави, що попри поразку контролює окремі невеликі райони. Тема їхньої співпраці з турками, швидше за все, продукт російської пропаганди. Але відволікання сил інших акторів може сприяти відродженню ІДІЛ. Зокрема у тюрмах Рожави утримується 12 тисяч іділівців, що можуть поповнити ряди ісламістів.
З іншого боку, на північному заході Сирії залишається гарячим район Ідлібу, та інші місця концентрації сунітських сил – союзників Туреччини, що можуть контратакувати на фоні занятості ірано-російських сил, які перекидають на північний схід, та покращити свої позиції (які було втрачено через тиск Асада).
Ще один регіональний гравець на півдні – Ізраїль, що переживає певну внутрішню політичну кризу. У цій країні завершились парламентські вибори, і переобраний прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу намагається організувати роботу нової коаліції та уряду. Він зміг ще раз сформувати коаліційний уряд, попри втрату електоральних позицій своєї партії “Лікуд”. Однак ліволіберальна опозиція посилюється, і позиції нового уряду не надто сильні. Тому в найближчі місяці не слід очікувати посиленого втручання у справи регіону, зокрема в Сирії. Однак можливі обмежені ракетні обстріли. Звісно, Тель-Авів останніми роками зіпсував відносини з турками, але втручання у Сирії може стати приводом до їх відновлення (хоча поки що ізраїльські політики декларують підтримку саме курдським групам).
Загалом навколишні країни побоюються ймовірного здобуття державності курдами – 30-мільйонним розділеним народом. Вони зокрема живуть на заході Ірану (біля нафтових покладів Південного Азербайджану, в районі озера Урмія), півдні Вірменії. Особлива ситуація в Іраку – як і сирійські курди, іракські контролюють нафтові поклади (Мосул, Кіркук) та магістральні газопроводи. Однак зараз Іракський Курдистан – союзник Анкари, яка підтримала його під час конфлікту з центральним урядом в 2017 році. Водночас в Іраку почалися заворушення проти корупційного уряду, в Багдаді на демонстраціях сотні жертв, можливе сповзання країни знову у хаос (що відволікатиме увагу як Ірану, що контролює нинішній іракський уряд, так і США).
У самій Туреччині єднаються кемалісти та ісламісти, а опозиція виправдовує дії Ердогана на Заході. Це цінний приклад національної єдності навколо досягнення спільних інтересів держави. З іншого боку, Ердоган роками готувався, підготував громадську думку (тема освоєння прикордонної смуги та переселення туди біженців обговорювалася роками). У той же час Москва була заспокоєна нібито перемогою останніх місяців, і рішення Ердогана було, вочевидь, не надто очікуваним.
Урок від курдів – не можна надто покладатись на союзників, у яких свої інтереси в цьому місці та моменті часу. Урок від турків – попри звинувачення у порушенні міжнародних принципів, Ердоган послідовно захищає національні інтереси, і Захід змушений миритися. Можна провести більш близьку нам аналогію з Хорватією, що попри заклики європейських держав до миру провела у слушний момент відвоювання окупованих сербами земель у Славонії (операція “Буря” у серпні 1995 року).
Також спостерігаються досить прямі аналогії з діями Ізраїлю під час Ліванської війни. У червні вересні 1982 року Ізраїль провів обмежену операцію “Мир Галілеї” на півдні Лівану, в долині Бекаа, де базувались палестинські угрупування, що загрожували безпеці Ізраїлю. Метою теж була окупація прикордонної смуги та створення буферної зони безпеки, з правом вводити війська у випадку потреби (що зберігалася до 2000 року). Як і під час турецької операції, ізраїльтяни робили тимчасові паузи під тиском союзника – Вашингтона. Так само і зараз Туреччина пішла на тимчасову призупинку операції, давши з 17 жовтня 120 годин часу курдам відійти з території, на контроль якої претендують турецькі війська. Згодом пауза була закріплена переговорами з Росією
Російська дипломатія
Зустріч Ердогана і Путіна пройшла в Сочі 22 жовтня. Перед тим російський президент відвідав Ер-Ріяд, що можна розглядати як спробу залучити на свою сторону Саудівську Аравію, що виступає конкурентами турків, за вплив у Сирії та Іраці, і може стати гарантом відсутності активного втручання ісламістів із району Ідлібу.
На турецько-російських переговорах Москва, по суті, вимушена визнати претензії Анкари. Після 6,5 годин переговорів між керівниками Росії та Туреччини увечері 22 жовтня в Сочі було укладено меморандум взаєморозуміння щодо ситуації в Сирії, що складається з 10 пунктів. Серед інших декларацій про мир та прагнення до відновлення миру в Сирії Ердоган добився ще визнання права на контроль зони претензій – 440 км довжини і 30 км ширини. Визнається можливість повернення 2 млн. біженців, і не тільки в цю зону, а й загалом на північ Сирії. Тут постає питання, хто буде забезпечувати їхню безпеку – у випадку суннітів, які втекли від асадитських переслідувань. Інакше навряд чи біженці будуть згодні повернутись. Це стане приводом до подальшого посилення турецьких сил у регіоні.
З іншого боку, Асад та його російські союзники беруть на себе відведення курдських підрозділів YPG/YPJ та їхнього озброєння на 30 км від сирійсько-турецького кордону, та протидію інфільтрації “терористів” (маються на увазі за контекстом курди) через сирійсько-турецький кордон. Сторони визнають і непорушність кордонів Сирії, що дає можливість кожному гравцю продовжувати розширення своєї зони впливу через підконтрольні проксі-сили.
Підсумовуючи, у цьому раунді перемога залишилась за Туреччиною. Американці вирішили відмовитись від гарантій одному союзнику і фактично дали згоду на активність більш важливого партнера (попри ритуальне засудження). Водночас Росія змушена реагувати, і поки що визнати претензії Анкари. Здобутий контроль над південною частиною Рожави досить ефемерний, і Вашингтон може відновити підтримку курдів, при супроводі активізації на інших фронтах (у районі Ідлібу чи Голанських висот). Однак у майбутньому слід очікувати спроб переглянути статус-кво, при стягненні відповідних воєнних сил. Щодо курдів, то ослаблення Рожави не можна розглядати як катастрофу державності, оскільки зберігається Іракський Курдистан (що знайшов тимчасове модус-вівенді у відносинах із Туреччиною, і може укріпитися в умовах розпаду іракської державності, що можна очікувати у випадку збереження поточних тенденцій).
.
Над матеріялом працювали:
Юрій Сиротюк – директор Українських студій стратегічних досліджень, народний депутат України VІІ скликання;
Юрій Олійник – експерт Українських студій стратегічних досліджень.
Leave a Reply