Олександр Чупак, випускник Селкірк коледжу (Канада), аудитор Grant Thornton
П’ятого лютого 2020 року Дональд Трамп тріумфував. Щойно Сенат США зняв із нього звинувачення за нібито неправомірний тиск на українську владу з метою політичної боротьби проти його опонентів із Демократичної партії. Економіка зростала, безробіття досі було надзвичайно низьким, фондові індекси били рекорди тривалості послідовного приросту. Навіть запеклі вороги Трампа непрямо визнавали, що ймовірно він проведе в кріслі президента ще чотири роки.
Шансів чинному голові держави додавав також скупий вибір претендентів на роль його суперника на виборах. Молоді демократи швидко зрозуміли, що не мають достатньої підтримки виборців, і реально за першість змагалися прихильник комунізму Берні Сандерс і колишній віцепрезидент Джо Байден, який під час промов і дебатів часто забував, про що мова і де він перебуває.
Але якоїсь миті зовнішні чинники рвучко сколихнули човен, який Президент упевнено вів вигідним собі курсом; більше того, корабель мало не пішов на дно. Китайський вірус, на який спочатку не звертали серйозної уваги, боляче вдарив по всіх сферах життя Сполучених Штатів у середині березня. Очевидно, що США не могли уникнути своєї долі, адже вони є найбільшим світовим міграційним центром. І хоча указом Президента перельоти з Китаю були зупинені ще 31 січня, це жодним чином не могло убезпечити країну від проникнення коронавірусу.
Наслідком стали понад 2 мільйони підтверджених випадків зараження і понад 100 тисяч померлих за три місяці. Значно більше громадян постраждали через втрату робочих місць і примусове закриття магазинів і підприємств. Рівень безробіття зріс від 2% до 15%, падіння ВВП у 2020 прогнозується на рівні 5,7%. Адміністрація президента мусила терміново просити Конгрес ухвалити рішення про понад $2 трильйони на пом’якшення наслідків кризи. Усе те, на чому Дональд Трамп будував основу свого переобрання, розлетілося за вітром протягом кількох тижнів. В атмосфері жорсткого тиску з боку медіа і політичних опонентів, які критикували будь-яке рішення Президента, лише під кінець травня вдалося знизити показники захворюваності й дозволити деяким магазинам і підприємствам відновити роботу.
За цей час Демократична партія визначилася з кандидатом, об’єднала зусилля внутрішніх груп і почала активну кампанію на виборювання голосів за Джо Байдена. На тлі негараздів планетарного масштабу, в них розширилися можливості для критики господарів Білого дому, завдяки чому вдалося випередити Трампа в соціологічних опитуваннях на кілька процентних пунктів. Здавалося, з відновленням нормального життя країни демократи і республіканці поведуть звичну боротьбу за владу з прицілом на вибори прийдешньої осені.
Однак сталася ще одна несподіванка, наслідки якої на сьогодні сміливо можна порівнювати із впливом коронавірусу. Убивство афроамериканця поліцейським спричинило повстання різноманітних груп американського суспільства, на що влада дивним чином досі не зуміла адекватно відповісти. Ліворадикальні, ліберальні й комуністичні організації, расові меншості і професійні протестувальники здійняли хвилю погромів американських міст. Упродовж годин були потрощені і спалені сотні магазинів, автомобілів, тяжко поранено і навіть убито десятки випадкових людей різних рас, які хотіли захистити своє майно. У перші дні погромів було вбито темношкірого, колишнього поліцейського Девіда Дорна. Майже відразу почали лунати заклики позбавити поліцію державного фінансування, на які політична еліта досі не змогла дати чіткої відповіді. На телебаченні, де вчора проклинали тих, хто зайвий раз виходив із дому, заговорили про правильність «мирного» протесту.
Чому так сталося? Як одне вбивство могло викликати каскад подій, що нині вкупі з коронавірусом паралізує життя найпотужнішої країни світу? Чому урядовці, конгресмени та інші політичні лідери панічно бояться засудити погроми?
Відповідь легко знайдуть ті, хто розуміє механізм дії принципів культурного марксизму, зокрема формули критичної теорії. Зараз ми спостерігаємо загострення симптомів хвороби, викликаної і поглибленої десятками років соціального експерименту над американським народом. Звісно, у США велика частка населення досі сповідує християнсько-консервативні цінності (вибори Трампа це довели). Однак її голос губиться через домінування лівих у медіа, кіноіндустрії, навчальних закладах і публічній політиці.
Розберемо події у США відповідно до складових формули критичної теорії. Її головним принципом є всеосяжна відносність (релятивізм), що дозволяє трактувати будь-яку подію з вигідного погляду. У випадку з убивством афроамериканця, спрацював такий прийом релятивізму, як перенесення окремої події чи явища на систему загалом. За логікою, вбивство окремим поліцейським окремого темношкірого не повинно означати, що всі органи внутрішніх справ і тим більше все біле населення сповідує расизм (логічна помилка «узагальнення»). Тим паче, статистика свідчить, що білі значно частіше гинуть від рук охоронців правопорядку. Здавалося б, варто вжити каральних заходів щодо вбивці, керівництва його відділку, максимум верхівки поліції міста, – і таким чином усіх можливих винуватців буде покарано.
Натомість, масштаби вимог протестувальників значно більші. Тут варто згадати про інше породження культурного марксизму – політику ідентичностей. Десятки років у США насаджувалися концепти «привілейованих» і «пригноблених» суспільних груп. У цьому випадку, перших звинувачували в тому, що свідомо чи несвідомо вони є носіями патології – расизму. Через постійне просування цієї теми і (знову ж) подачу окремих випадків як системного явища, в суспільстві штучно створювалася напруга. «Привілейованих» білих змушували почуватися винними за нібито гріхи своїх предків і соромитися своєї привілейованості; чого тільки варті слова прем’єра сусідньої Канади Джастіна Трюдо, який вибачався за свою привілейованість як білого чоловіка. У свою чергу, пригнобленим постійно нагадували, що їх щодня принижують, навіть якщо цього насправді не відбувалося.
Регулярне повторення цих концептів у публічному просторі призвело до двох наслідків. По-перше, стало небезпечно висловлювати альтернативні погляди через загрозу бути повністю виключеним із політичного життя і бути затаврованим як расист (гомофоб, сексист і так далі). По-друге, окремі представники так званих «пригноблених» і організації, що нібито займаються їхнім захистом, були розбещені і втратили відчуття суспільної відповідальності через безкарність і відсутність реакції органів влади на їхні дії. У результаті, коли почалися заворушення, ті, хто нібито мав наводити лад в американських містах, вдаються до абсурдних вчинків, які тільки посилюють упевненість протестувальників у правильності своїх дій. Ось кілька із сотень таких випадків:
- Голова міської ради Міннеаполісу заявила, що можливість викликати поліцію – це один з привілеїв, за які їй соромно.
- Мер міста Чикаґо нецензурно висловилася на адресу чоловіка, який на радіо запитав її, що робити, коли погромники доберуться до його будинку.
- Мер міста Сіетл і губернатор штату Вашингтон схвально відгукуються про автономну зону, яку протестувальники створили в центрі міста, де було завдано шкоди приватному й муніципальному майну. Вони підтримали вимогу мітингарів заборонити доступ поліції до території зони.
- Голова Палати представників Конгресу Ненсі Пелозі, лідер демократів у Сенаті Чак Шумер та інші провідники Демократичної партії стали на коліна на знак солідарності з учасниками протестів.
- Директора школи у Віндзорі, штат Вермонт було звільнено за її публікацію в соціальній мережі про те, що чорні життя мають значення, але не потрібно жертвувати порядком на вулицях.
- Керівництво поліції Гертфордшира в Англії зобов’язало співробітників ставати на коліна перед протестувальниками, щоб ті змогли уникнути переслідувань.
Чого хочуть протестувальники? Чи є в них лідери? Хто є найбільшим вигодонабувачем?
Одним із головних гасел протестів є лозунг «чорні життя мають значення» (black lives matter). З першого дня бунтів їх очолила організація з однойменною назвою. Так звана правозахисна організація «Black Lives Matter» була утворена в 2013 році після того як поліцейський Джордж Циммерман застрелив темношкірого Трейвона Мартіна (на суді поліцейський був виправданий, тому що він застосував зброю в межах дозволеного самозахисту). Засновниками організації стали індивіди, які не приховували своїх соціалістичних поглядів. Наприклад, одна із засновників Опал Тометі є відвертою прихильницею режиму Ніколаса Мадуро у Венесуелі. Завдяки підтримці руху з боку ліберальних політиків, великих корпорацій, медіа і зірок шоу-бізнесу, будь-яка критика його дій одразу почала нести загрозу професійному і політичному майбутньому тих, хто її висловлював.
Згідно з результатами соціологічного опитування центру Rasmussen Report, станом на середину червня 62% американців схвалюють діяльність Black Lives Matter. Це більше, ніж у будь-якої партії чи політика; це майже на 20 процентних пунктів вище, ніж рейтинг чинного президента. Зважаючи на такі цифри, не дивно, що поведінка організації все більше нагадує діяльність політичної партії. Під її символікою збираються багатотисячні мітинги і висуваються вимоги до влади, основна з яких – позбавити поліцію державного фінансування. Якщо Black Lives Matter не втратять підтримку до осені і вирішать піти на вибори, вони з легкістю зможуть отримати чимало місць у Конгресі. За такого сценарію, у США з’явиться нова категорія політиків – ті, яких не можна критикувати.
Дональд Трамп, при всіх його недоліках, може стати останнім на довгі роки президентом із консервативним світоглядом. Він послідовно спирається на християнські спільноти, пропагує зниження рівнів імміграції, виступає за обмеження доступу до абортів і, щонайменше, не висловлює підтримку лгбт-організаціям. На жаль, інші лідери республіканців є значно більш поміркованими й усвідомлюють політичні вигоди від поступок лівому порядку денному. Що й говорити про демократів, у лавах яких перебувають відверті комуністи. Однак на хвилі подій сьогодення, американська політика суттєво радикалізується ліворуч і наразі невідомо, яким чином можна вийти з цієї пастки культурного марксизму й відсутності здорового глузду.
В Україні ми, на щастя, поки не можемо уявити собі чогось подібного. Проте для уникнення таких криз варто засвоїти кілька американських уроків:
- Співжиття різних рас є в сутності штучним явищем. Неможливо повністю викорінити суперечності з обох сторін, навіть за умов цілодобової пропаганди, як у США. Тому варто проводити виважену міграційну політику і не допускати створення середовища для міжетнічних конфліктів.
- Культурний марксизм і соціальні експерименти є небезпечними конфліктогенними чинниками. У першу чергу, нам потрібно оберігати Конституцію і законодавство від проникнення лівого радикалізму. Наприклад, не допустити узаконення терміну «гендер» і скасування норми Конституції про те, що шлюб – це союз виключно між чоловіком і жінкою (у цьому контексті особливу небезпеку несе можлива ратифікація Стамбульської конвенції). Також потрібно обмежувати вплив організацій, що просувають ліворадикальний порядок денний (у першу чергу тих, що фінансуються з-за кордону).
- Надзвичайно важливими є довіра і повага до державних інститутів і церкви. Україні потрібно провести справжнє реформування органів внутрішніх справ. Започаткувати заходи щодо бойової підготовки цивільних жителів усіх населених пунктів на випадок зовнішнього вторгнення чи внутрішніх заворушень. Формувати цілісну державну політику в усіх сферах життя на п’яти основних засадах: мова, історія, культура, релігія, традиції. Будувати націю як спільноту мертвих, живих і ненароджених борців за волю України, її процвітання і поширення могутності.
Як бачимо, економічна потужність і військова могутність нині не рятують США від значних потрясінь і внутрішніх перетворень. Через розрізненість окремих суспільних груп, американці показали нестійкість перед викликами. На жаль, комунізм не був переможений у 1991 році; нині він вийшов на арену як нова повноцінна сила, взяв повний реванш у культурному вимірі й у близькому майбутньому може заволодіти владою найпотужнішої держави світу.
Leave a Reply