16 листопада 1994 року Україна зробила черговий крок до втрати ядерної зброї, приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року. Остаточну документальну крапку на ядерному грабунку України було поставлено 5 грудня 1996 року, коли між Україною, США, РФ і Великобританією було підписано Будапештський меморандум (http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/998_158 ).
Ця угода стала фінальною крапкою тривалого дипломатичного процесу, що стартував ще з постанови Верховної Ради України “Про без’ядерний статус України” від 24 жовтня 1991 року.
Київ під шаленим тиском США і Москви змусили позбутися третього за потужністю ядерного арсеналу, успадкованого від совєцької імперії. За різними підрахунками йдеться про 176 міжконтинентальних балістичних ракет і пускових шахт для них, від 1514 до 2156 боєзарядів стратегічної зброї, від 2800 до 4200 тактичних ядерних боєзарядів та від 30 до 43 важких бомбардувальників, оснащених ядерною зброєю.
Після 1994 року ми позбулися стратегічної ядерної зброї. Фактично останні заряди було вивезено 2 червня 1996 року. Але ще до 2000 року тривала спецоперація зі знищення інфраструктури ядерного озброєння (в тому числі пускових шахт, які, приміром, могли бути використані для запуску стратегічної ракетної неядерної зброї).
Але була ще тактична ядерна зброя, яку під мовчання тодішнього президента Кравчука вивозили до Росії, зокрема офіцери 43 ракетної армії до середини 1992 року.
Роззброєння тривало більше двох десятиліть. Остання партія 90 кг високозбагаченого урану була вивезена з України за сприяння американців у 2010-12 роках, за часів Януковича. У результаті ми опинились під загрозою втрати суверенітету, частина наших територій окупована, а гарантії виявились недієвими.
Більше того, через ворожу окупацію принципи Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що передбачають формування без’ядерних зон, виявились нікчемними. Зокрема існують дані про розміщення російськими окупантами ядерної зброї на території Автономної Республіки Крим.
Роль ядерного статусу у світі
Попри розмірковування деяких західних експертів про відхід на другий план ядерного озброєння на фоні економічної сили та засобів інформаційного впливу на конкурентів, насправді цінність ядерної зброї як засобу стримування сьогодні ще більше усвідомлюється. Вона розглядається як реальні гарантії суверенітету та впливу на міжнародній арені. До усталеного в 1960-х клубу 5 ядерних держав – постійних членів Ради безпеки ООН намагаються доєднатись інші держави (Індія, Пакистан, Ізраїль, КНДР).
Промовистий факт – крім України, лише 3 держави добровільно відмовились від ядерного статусу. Це Білорусь і Казахстан, на які так само чинився величезний тиск. І Південно-Африканська Республіка, що за часів апартеїду вела програму у партнерстві з Ізраїлем, проводилися випробування на острові Буве. Але тут йшлося про десяток ядерних засобів, демонтованих на початку 1990-х.
У випадку сучасної КНДР ядерна зброя надає аргументи у дипломатичних переговорах. Тому така увага була до зустрічей Трампа з Кім Чен Ином, замість можливих військових операцій проти Пхеньяна.
Йдуть розмови про розробку саудівської ядерної програми, на основі пакистанської (яку Ер Ріяд частково фінансував). Але найбільш актуальні зусилля Ісламської Республіки Іран, яка слушно сподівається, що після одержання статусу ядерної держави її геополітичні позиції у світі суттєво зміцняться. Недарма минулого місяця недруги Тегерану вдалися до прямого замаху на координатора ядерної програми Мохсена Фахрізаде. Паралельно з цим зрозуміло, що ядерна зброя ефективна лише у поєднанні з засобами доставки, насамперед ракетними. У світі розуміють, що техніки з мирного освоєння космосу можуть швидко трансформуватись у військове озброєння – свідчення цьому, наприклад, жорстка реакція США на запуск Іраном першого супутника в 2020 році.
Перспективи відновлення
На щастя, Україні вдалося виторгувати збереження низки комплексних технологій, пов’язаних із ракетною технікою та освоєнням космосу. Це потужний потенціал для швидкого відновлення одного з трьох компонентів “ядерної тріади” (поряд зі стратегічними бомбардувальниками і підводними човнами, що зараз для Києва, на жаль, неактуально). Однак і цей спадок може бути знівельований через недостатню підтримку держави.
Втрата ядерного арсеналу – одна з наших найбільших помилок, яку не виправити простим шляхом. Слід винести відповідний урок на майбутнє. І дипломатично відігравати проблему на кожному рівні, говорити про невиконання зобов’язань та потребу компенсаційних механізмів. Врешті, чітких та дієвих гарантії безпеки.
Україна так і не звернулася до країн-гарантів щодо запуску відповідних консультацій. А без цієї процедури подальші кроки неможливі. Потрібна лише вказівка Президента та звернення Міністерства закордонних справ. Цього не було зроблено за три місяці верховного керівництва Турчинова. Нічого не зроблено за 5 років президентської каденції Порошенка. Врешті і Зеленський, замість маніпулятивних опитувань із невідомим юридичним статусом, мав би задіяти підконтрольні йому механізми.
Маємо почути відповіді країн-гарантів. Існує два реальних сценарії. За першим, країни-гаранти виконують свої зобов’язання, паралельно укладаючи двосторонні безпекові договори з чіткими механізмами їхньої реалізації. У разі відмови Україна має повне право юридичного повернення ядерного статусу – оскільки Договір про нерозповсюдження ядерної зброї підтримувався у пакеті з Будапештським меморандумом. Поки що без самої ядерної зброї, лише з правом поновлення у майбутньому. Тому не варто лякати попаданням у лави “країн-ізгоїв”.
Чи будемо здійснювати конкретні кроки – це інше питання, що залежить від доступних ресурсів і безпеково-політичної ситуації. Як мінімум можна обладнати тактичні ракетні комплекси хоча б кількома малопотужними зарядами.
Ще одне нагальне питання – слід створити комісію з розслідування злочинів проти національної безпеки у сфері ядерного озброєння. Яким чином вивозилася зброя, навіть до угод 1994 року? Хто винен у непродуманих рішеннях? І чи можуть Фокін, Кравчук та Кучма, дотичні до цієї катастрофи, і далі представляти України у будь-яких переговорах.
Також радимо ознайомитись із нашим минулорічним матеріалом. https://ussd.org.ua/2019/12/05/yaderne-pograbuvannya-ukrayiny/
Юрій Сиротюк, директор недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», народний депутат України VII скликання
Юрій Олійник, експерт недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», кандидат політичних наук
Leave a Reply