Пропонуємо огляд актуальних подій у світі, що його підготував керівник дослідницьких програм аналітичного центру “Українські студії стратегічних досліджень”, кандидат політ. наук Юрій Олійник. Московський парад та посилення впливу Росії в Білорусі, новий курс Білого дому щодо російсько-українського конфлікту, черговий палестино-ізрїльського конфлікту та боротьба за вплив у Африці, посилення турецько-польської співпраці – в місячному огляді.
Російський “Парад побєди”
9 травня на так званому “параді Побєди” у Москві Путін гостро розкритикував спроби “переписати історію”. Зрозуміло, головні адресати – власне населення та Україна (США, Великій Британії та іншим членам антигітлерівської коаліції глибоко нецікава ця тема). Для них велике відкриття, що совєцький народ боровся один на один з “нацизмом” (нібито ні лендлізу, ні пакту Молотова-Ріббентропа не існувало). Також традиційні шпильки в бік балтійських держав (звинувачення у героїзації “каратєлєй”).
З іноземних лідерів приїхав лише один – президент Таджикистану Емомалі Рахмон. І то, певне, лише через нещодавні прикордонні зіткнення з Киргизькою Республікою. І справа не в пандемії. Порівняймо з 2020 карантинним роком – тоді щоправда через карантин перенесли на 24 червня (до початку військового конфлікту СРСР і його союзника – Третього Рейху). Тоді, крім Рахмона, приїхав молдовський соціаліст Ігор Додон, і Аляксандр Лукашенко, представники окупованих Абхазії та Південної Осетії Аслан Бжанія та Анатолій Бібілов. Також були лідер Казахстану Касим Токаєв, президент Сербії Александр Вучич, лідер Узбекистану Шавкат Мірзійоєв, член Президіуму Боснії і Герцеговини Милорад Додик (від Республіки Сербської). Також у параді брали участь відділення Почесної варти Народно-визвольної армії КНР (очолював цілий генерал-майор Бао Цзелінь) та парадного строю індійських Збройних сил (майор Анджун Гуркх), що виглядало особливо контраверсійно на фоні нещодавних сутичок у Гімалаях.
А цього року – Путін набагато менше цікавий навіть старим друзям. У них своїх проблем вистачає. Хоча може приїдуть на біс, в кінці червня.
Московська ізоляція Білорусі
Чергова зустріч Лукашенка і Путіна 28-29 травня відбулась. На перший погляд нічого екстраординарного не відбулось – черговий транш на 500 млн. доларів. Заплановано лише 1,5 млрд. допомоги (ще 500 млн вже перерахували у грудні). Хоча це велика сума, насправді Москва стала обережною – нагадаю, Януковичу обіцяли 15 млрд. дол., коли вже почався Майдан.
Ну і наступника посвітили перед камерами (того самого Колю, який з автоматом охороняв тата у серпні 2020). Але набагато цікавіші закриті моменти переговорів. Зараз не 2017 і навіть не початок 2020 року. Лукашенко може проявляти хаотичні рухи, але тенденції однозначні – сповзання під дедалі більший контроль Москви над зовнішньою і внутрішньою політикою.
Після затримання літака з редактором Nexta Протасевичем одразу пролунали слова російської підтримки – якраз за тиждень до зустрічі диктаторів. А розкриття міфічної “спроби перевороту” на чолі з сивим лідером БНФ Григором Кастусєвим 17 квітня якось збіглося зі зверненням Путіна до Держдуми 21 квітня, на якому той жорстко став на бік Лукашенка і вчергове згадав переворот проти Януковича. Здається, що і у першому, і у другому випадку Мінськ був не головним сценаристом подій.
Москва ізолює Лукашенка з кількох міркувань. По-перше, посилює воєнно-стратегічні позиції біля кордонів Польщі, України та держав Балтії. По-друге, демонструє, що в Європі є більш “відморожені” диктатори, для утихомирення яких не обійтись без Росії. Це вже аргументи перед літньою зустріччю з Байденом. Врешті, в умовах економічної кризи та внутрішнього незадоволення потрібен новий Кримнаш, яким може стати анексія Білорусі у формі реалізації планів Союзної держави.
Тому здоровий підхід сил, які зацікавлені у стримуванні експансії РФ, мав би полягати в ударі перш за все на Москву. Але для цього треба покінчити з монополією російського газу в Європі, що попри наступ американського зрідженого газу потребує ще як мінімум кількох років. Але чи буде політична воля у лідерів Європи та США?
Росія та Україна: новий курс Білого дому
6 травня до Києва з візитом прибули державний секретар США Ентоні Блінкен і заступниця Держсекретаря США з політичних питань Вікторія Нуланд. Це ще не візит Байдена, але вагомий жест уваги нової адміністрації до України. Очевидно, зумовлений недавньою активністю Москви на наших кордонах .
У черговий раз американці заявляють про підтримку суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України. Увагу приділили і символічним аспектам – спеціально відвідали митрополита Епіфанія в Михайлівському соборі та місце загибелі Небесної Сотні.
Блінкін згадує як головні загрози як Росію, так і олігархів (вочевидь, маючи на увазі Коломойського – бо ті ж Пінчук, і меншою мірою, Ахметов більше працюють над власним лобі за океаном). Згадується про боротьбу з корупцією – що на фоні головних загроз швидше регулярна мантра.
На жаль, не почули проривів у сфері воєнно-політичної співпраці. Звісно, Києву не варто поки мріяти про статус головного союзника. Але допомога (про яку згадувалось) для армії могла б бути посилена. Особливо – про що мало говорять, хоча це найкритичніша сфера – щодо повітряної техніки та ракетних озброєнь.
Інша справа – в червні планується зустріч Байдена з Путіном, хоча Білий дім всіляко демонструє не надто велику зацікавленість. Але навіть на короткотривалій зустрічі на полях якогось іншого заходу (чи в межах ООН, чи кліматичного), є ризик спроби хоч трохи перезавантажити відносини. І позірне відведення російських військ у місця постійної дислокації може стати приводом – мовляв “росіяни” теж ідуть на зустріч до миру. Гра в перезавантаження відносин із Москвою – улюблена іграшка демократів із часів Джимі Картера, що допустив початок Афганської війни.
Водночас наразі Байден очевидно більш зацікавлений у продовженні курсу Трампа на протистояння з Китаєм. Зокрема ініційоване розслідування щодо можливого штучного походження віруса збудника COVID-19.
Дуже добрим жестом була б зустріч Зеленського з Байденом ще перед контактами віч-на-віч з Путіном. Але поки що, як ми почули з пресконференції в Києві, американці неготові говорити про конкретні дати – хоча Банкова запрошує в гості на 30-річчя дня незалежності.
Арабо-єврейський конфлікт
Відбувся черговий раунд палестино-ізраїльського конфлікту. Привід – виселення арабських сімей із десятка квартир. Але справжня причина – наростання напруги протягом років правління уряду Беньяміна Нетаньягу, та корупційні розслідування проти нього. Попри завершення обстрілів через кілька тижнів і підтвердження військово-технічної гегемонії Ізраїлю (зокрема ефективності протиракетної системи “Залізного куполу”), конфлікт показав зменшення зовнішньої підтримки Тель-Авіва в США та Європі, а також наростання суперечностей в ізраїльському суспільстві (зокрема щодо ролі 20% арабів, з партіями яких хотіли робити коаліцію ліволіберальні сили). У правому таборі натомість загострюється поділ на ортодоксальних клерикалів та світських сіоністів.
Врешті війна не змогла погасити незадоволення. Починається спроба формування “Уряду національної єдності”, до якого зокрема готова доєднатись правоцентристська партія “Ямін”. Нагадаємо – під час останніх виборів у березні партія Нетаньягу не змогла набрати більшості голосів.
Переворот у Малі – зіткнення інтересів Туреччини, Франції і Росії
У Малі ввечері 24 травня відбувся новий переворот. Президент Ба Ндау, що якраз повертався з саміту у Парижі, прем’єр-міністр і глава адміністрації президента взяті під варту на воєнній базі Каті.
Нагадаємо – 18 серпня минулого року після протестів з метою відставки президента Ібрагіма Бубакара Кейта владу в країні взяла військова хунта у формі Національного комітету порятунку народу. Через тиск міжнародної спільноти з 21 вересня був призначений тимчасовим виконувачем обов’язків президента Ба Ндау, з перспективою виборів у березні 2022 року. Лідер хунти полковник Ассімі Гойта став віцепрезидентом. Однак подальша економічна криза зумовила загострення політичної боротьби різних груп, і президент повів власну політику. Врешті до нового уряду, сформованого у травні, увійшло лише кілька представників хунти, без низки військових – організаторів серпневого перевороту.
Ці події знову завдають удару спробам Макрона втримати контроль над французькою зоною впливу в Сахелі, якраз після представницького економічного саміту з лідерами африканських держав. Буквально місяць тому вбито президента Чаду Ідріса Дебі – головного клієнта Парижа в регіоні.
Нагадаємо, що за попереднім переворотом стояли військові, орієнтовані на Туреччину і частково Москву. І уряд Ба Ндау, вочевидь, більше схилявся в бік Анкари. З іншого боку, Ассімі Гойта та його соратники Малік Діао та Садіо Камара проходили навчання у Росії на початку 2020 року.
Таким чином, регіон перетворюється на арену турецько-російського протистояння, з послабленням впливу Франції. А Білий дім досі не розробив власного політичного курсу доби Байдена.
Посилення польсько-турецької співпраці
Турецькі та польські еліти дедалі більше прагнуть до військово-політичної співпраці в регіоні. Зокрема Міністерство оборони Польщі оголосило про укладання контракту на купівлю 4 комплексів Bayraktar TB2 на 24 безпілотні літальні апарати. Це також відкриває можливості до налагодження спільного виробництва і з долученням України.
24 червня відбувся візит до Туреччини президента Польщі Анджея Дуди. Польський президент пропонує розмови в трикутниках Польща-Туреччина-Румунія та Польща-Туреччина-Україна.
На фоні цього знову загострюється російсько-турецьке протистояння на Близькому Сході. Туреччина приєдналась до низки країн, які не визнають президентські “вибори”, проведені у Сирії Башаром Асадом 26 травня. Водночас Єгипет та ОАЕ навпаки, підтримують Дамаск і хочуть повернути Сирію до Ліги арабських держав.
Юрій Олійник, кандидат політ. наук,керівник дослідницьких програм НАЦ УССД
Leave a Reply