Землетрус, який відбувся у Туреччині, Сирії та Іраку 6 лютого став надзвичайною новиною, що сколихнула увесь світ, зворушивши почуття і страхи мільйонів людей. Тим не менше, окрім емоційних та гуманітарних наслідків ці катастрофи мали суттєвий політичний вимір, який підкріплювався особливим географічним положенням Близького Сходу, який протягом останніх 20 років є точкою перманентної політичної напруги, тож є сенс розглянути внутрішньо та зовнішньополітичні наслідки природного лиха для держав регіону.
Туреччина.
На даний момент відомо, що через землетрус у Туреччині загинуло приблизно 48 000 чоловік, було поранено більше 75 000, а від руйнувань так чи інакше постраждали 15 мільйонів турків, які проживали у чотирьох південних провінціях, де були зруйновані цілі квартали житлової забудови, критична, соціальна та транспортна інфраструктура, що зробило їх непридатними для життя, а на сьогоднішній день ООН оцінює економічну шкоду від катастрофи у 100 мільярдів доларів. Подібні катастрофи завжди являють собою виклик для влади, від якого можна як виграти, збільшивши свою популярність, так і зазнати репутаційних втрат. На даний момент можна стверджувати, що турецька влада чудово розуміє свій шанс і докладає максимум зусиль задля його використання. Спеціальний штаб з боротьби із наслідками землетрусу очолюється особисто Реджепом Ердоганом. Чиновники діють надзвичайно швидко та ефективно, супроводжуючи свою роботу гідним медіависвітленням. Крім того, що така оперативність посилює імідж Ердогана як ефективного менеджера та відповідального політика, ситуація землетрусу створює можливість для підвищення популярності серед конкретної групи населення-жителів південних провінцій. Політична ментальність даного електорату є консервативною і тяжіє до ідеології правлячої партії, тож в разі ефективної соціальної політики як то швидка побудова нового житла, соціальне забезпечення вразливих груп населення та ефективна реконструкція регіонів, гарантуватимуть симпатію 15 мільйонів громадян-представників цільової аудиторії Ердогана, яку президент почав втрачати через несприятливу економічну політику. Іншим, не менш важливим, політичним ефектом від лиха виявився надзвичайно високий рівень національної солідарності, який продемонстрували турки на тлі затяжної політичної та економічної кризи, котрі були перекриті емоційною та інформаційною хвилями від природньої катастрофи. Тим не менше, антиердоганівські сили також почали використовувати землетрус у своїй кампаній. По-перше, увага були прикута до неефективності введеного у 1999 році “податку на землетрус”, який являв собою страховий збір на подібні випадки, тож органи влади були звинувачені у непрозорості, а влада-у розкраданні коштів. Однак найбільш гостро обговорювалася забудовницька політика держави. Як відомо в Туреччині, будівельні компанії тісно пов’язані бізнес-інтересами із правлячою партією Ердогана, котра в свою чергу стала відома своєю надзвичайно ліберальною політикою у питаннях житлової політики, проявом якої стали так звані “будівельні амністії”, які легалізували незаконні або зведені із порушенням правил безпеки будівлі. Після катастрофи особлива увага опозиції була привернута до численних корупційних скандалів із забудовою, в яких були замішана регіональна влада півдня, що була представлена вихідцями із правлячої AKP. Усвідомлення того, що саме влада винна у катастрофічних наслідках землетрусів підтверджується і прикладом міста Ерзіна, що було очолюване представниками опозиційної партії, котрі не були помічені у ліберальній чи корупційній політиці щодо будівельних компаній. Форсування даної теми несе надзвичайно великий ризик для іміджу Ердогана і може стати тією темою, яка перекриє будь-які його потенційні успіхи у темі боротьби із наслідками лиха, а відтак суттєво знизить його шанси на перемогу у виборах.
Окрім внутрішньополітичних наслідків землетрус має і економічні, адже потреба у масштабній реконструкції чотирьох провінцій і соціальне забезпечення постраждалих покладе надзвичайно велике навантаження на дефіцитний бюджет, який відчуває серйозні проблеми через нераціональну монетарну політику влади. Однак справжня проблема полягає у тому що загроза повторних землетрусів разом з руйнацією інфраструктури ставить під сумнів давні плани Ердогана по перетворення Туреччини у євразійський газовий та транспортний хаб. З інших наслідків можна назвати і зовнішньополітичний: увага всього світу була прикута до Туреччини, що об’єднало багато країн у своїй гуманітарній політиці, тим самим ще раз продемоонструвавши високий рівень впливовості Анкари та силу численних формальних і неформальних дружб та альянсів, які Ердоган вибудовував протягом усього свого правління.Особливо цікавими є випадки примирення Туреччини та Греції, яка попри зростаючий конфлікт між країнами продемонструвала високий рівень моральної та матеріальної підтримки постраждалим туркам, що дало підстави говорити громадянам обої країн про те що це лихо може відвернути ще більшу катастрофу у вигляді війни двох країн.
Отже, можна стверджувати, що політичні наслідки землетрусу для Туреччини є доволі неоднозначними і можуть містити як потенціал для конструктиву, так і закласти підгрунття для посилення політичної та економічної кризи.
На даний момент турецький уряд веде доволі широку політику з подолання наслідків стихійного лиха, що проявлялася в тому числі у вигляді нехарактерних для уряду широких програм соціального забезпечення та грошових виплат постраждалим. Крім того, правляча партія вирішила зробити постраждалі регіони головним об’єктом своєї уваги, тож вже протягом трьох тижнів вони є епіцентром політичного життя Туреччини. На мітингу, що відбувся 11 березня, Ердоган офіційно заявив про початок будівельної кампанії, метою якої є реставрація всієї інфраструктури протягом півроку, зведення 319 тисяч нових житлових будинків, призначених для жертв лиха, протягом руку, а іще за один рік їхня кількість має зрости до 650 тисяч. Іншим інвестором. Окрім турецького уряду, має виступити Європейський банк реконструкції та розвитку, який пообіцяв інвестувати півтора мільярди євро у наступні два роки у постраждалі регіони, що може стати початком нового витка співпраці між ЄС та Анкарою у даному регіоні, який також має чимале логістичне значення. Значно менш привабливими для Туреччини виглядають перспективи подолання політичних наслідків, оскільки катастрофа поставила під сумнів компетентність місцевих органів влади: у постраждалих регіонах відбулася хвиля відставок чиновників, зумовлених політичними скандалами. Так, зокрема, губернатор провінції Адияман був вимушений подати у відставку через численні конфлікти із громадськими організаціями та жертвами лиха. Політична напруга на місцевому рівні зростала і у тих провінціях, що не постраждали через землетрус: там політичні опоненти, намагаючись підійняти рівень підтримки, звинувачують один одного у багаторічному халатному ставленні до питань цивільної безпеки та забудови. Враховуючи тісний взаємозв’язок між медіа та політичними силами, ця політична боротьба стала приводом для інформаційної війни, внаслідок чого державним органом довелося втручатися у роботу телеканалів, юридично обмежуючи висвітлення теми землетрусів та штрафуючи журналістів за спекуляції та дезінформацію щодо причин і наслідків лиха. Зростання політичної напруги та турбулентності інформаційного поля мають особливе значення оскільки ці події накладаються на напружену президентську гонку.
Цьогорічні президентські вибори, що відбудуться 14 травня, мають особливе значення для Турецької республіки, адже на них вперше за 20 років може бути усунута влада Ердогана та Партії справедливості та розвитку. Особливістю цих виборів є те, що серед виборців панує політична апатія і невдоволення як владою, так і опозицією, тож певні оглядачі стверджують, що політична боротьба буде здійснюватися не між політиками, а між рейтингом та антирейтингом Ердогана, якому опоненти зазвичай закидають корумпованість та авторитаризм, в той час як прихильники наголошують на його ролі у звеличенні Туреччини, захисту ісламу та розвитку економіки . На сьогодні останній представлений сукупністю ідеологічно розрізнених партій «Національного альянсу», в який входять соціал-демократи, ліберальні націоналісти та ісламісти. Через свою гетерогенність та відсутність єдиного політичного центру влади у опозиції доволі довгий час були проблеми з обранням єдиного лідера, яким зрештою став непопулярний ветеран політики- Кемаль Киличдароглу. Окремо від них стоять крайньоліві разом з прокурдськими силами, а також праві націоналісти. Попри те що серед актуальних питань турецької політики найпопулярнішою є економіка, реальний розкол суспільства у політичних преференціях проходить за культурною лінією ісламу та секуляризму: прихильники релігійного суспільства зазвичай віддають свій голос за владу, а противники-за опозицію. І тут важливим є те, що змагання між політичними силами проходять за певний прошарок нестабільних у поглядах виборців, а тому надважливою для перемоги партій є те, чи зможе вона залучити їх до свого електорату. В цьому питанні влада та опозиція обрали протилежні стратегії: Національний альянс проводить широку кампанію із залучення апатичного релігійного електорату, що розчарувався у владі, акцентуючи увагу на потребі об’єднання нації і культурному діалозі, в той час як правлячі сили вирішили зробити ставку на поляризацію суспільства, радикалізувавши свою іслмамістську риторику та йдучи на союз із маргінальними силами, включаючи правих курдських сепаратистів. Наслідком цього стало те що, згідно з опитуваннями, на сьогоднішній день за Ердогана готові проголосувати 43 відсотки виборців, в той час як за його опонента-56 %. Беручи до уваги цей контекст, можна стверджувати, що суттєвого впливу на вибори наслідки землетрусу не матимуть, оскільки всі передумови для поточної ситуації формувалися протягом останніх років, а причини невдоволення владою надто глибокі, щоб їх можна було компенсувати успішною відновлювальною політикою, яку, згідно з опитуваннями, такою вважають більшість респондентів.
Сирія.
Увага міжнародної спільноти була прикута до катастрофи в Сирії значно меншою мірою, аніж у Туреччині. Жертвами там стали вісім з половиною тисяч загиблих і приблизно вдвічі більша кількість поранених. Основний удар прийшовся на міста північно-західної Сирії, включаючи Ідліб та Дамаск, в яких внаслідок землетрусів так чи інакше постраждали 142 тисячі сирійців. Якихось суттєвих політичних наслідків для Сирії ці землетруси не принесуть, однак серед цікавого слід виокремити те, що головними донорами гуманітарної допомоги для Сирії виступили арабські ( ОАЕ та Єгипет) та авторитарні ( Росія, Китай, Іран) держави. Крім того, землетрус підняв питання на рівні міжнародних організацій щодо доцільності санкцій проти режиму Асада та можливості організації всесвтіньої гуманітарної місії, що, однак, не мало жодних наслідків. Не менш важливою темою в контексті землетрусів у Сирії є те, що катастрофа загострила заморожений громадянський конфлікт між асадівським режимом та демократичною опозицією Сирії. Дамаск намагався перешкоджати доставці гуманітарної допомоги та відновлювальним роботам на територіях, що контролюються опозицією, що спричинило дипломатичний скандал і загострило позицію дружньої до повстанців Анкари щодо диктаторського режиму.
Підтримка ззовні.
Аналіз джерел та обсягів тієї підтримки, яку отримують постраждалі від землетрусу держави, буде доволі корисним для кращого розуміння міжнародних відносин, які є визначальними для цих країн, що в свою чергу дасть доволі розлоге уявлення про роль світових геополітичних зв’язків для регіону.
Таким чином, Туреччина, відома своєю надзвичайно активною дипломатичною позицією, отримала підтримку від 105 країн світу, що знаходяться на всіх континентах та частинах світу. Серед них понад 56 країн відправили свої рятувальні команди та медичний персонал для подолання наслідків землетрусу. Інші країни, переважно європейські, обмежилися наданням коштів та речової гуманітарної допомоги. В кількісному еквіваленті, найбільшу підтримку продемонстрували близькі союзники Туреччини: Азербайджан, Пакистан та Казахстан, хоча серед тих, хто допоміг були і стратегічні противники Туреччини, включаючи Грецію, Кіпр, Ізраїль та Іран. Серед відомих міжнародних організацій (а загалом у допомозі брали участь 16), які заявили про свою підтримку Анкари були Європейський союз, ООН, Світовий банк, АСЕАН та Арабська ліга, окремо можна згадати профільні благодійні як Червоний Хрест та Червоний півмісяць.
Допомога Сирії через її міжнародну ізоляцію та санкційний режим була значно меншою і зазвичай надходила від стратегічних та військових союзників режиму Асада, а саме Росії, Ірану та Китаю. Зокрема, російський військовий контингент, що перебуває на території країни, був залучений до ліквідації наслідків катастрофи, а Пекін та Тегеран надіслали речову гуманітарну допомогу та виділили кошти на відновлення, що разом не перевищують декількох мільйонів доларів.
Інша ситуація склалася у регіоні Ідлібу, території, що контролюється сирійською опозицією, оскільки Росія та Іран як через ООН, так і на місцевому рівні блокували надання гуманітарної допомоги повстанцям, ветуючи рішення у міжнародних організаціях та не допускаючи вантажі гуманітарної допомоги через свою територію. Основними донорами допомоги Ідлібу стали головні союзники повстанців: Туреччина (речова допомога та рятувальні команди), Об’єднані арабські емірати ( загалом витратили 50 мільйонів доларів на Сирію), Британія (4 мільйони доларів) та Саудівська Аравія (приблизно три мільйони доларів). Інші міжнародні організації, включаючи дотичні до ООН, заявили про плани надати підтримку у вигляді 397 мільйонів доларів.
Олександр Cлюсаренко, практикант НАЦ УССДє
Leave a Reply