Олександр Слюсаренко, практикант НАЦ «Українські студії стратегічних досліджень»
- Поточна ситуація у міжнародній системі.
Початок повномасштабної російсько-української війни у лютому 2022 року продемонстрував всю крихкість не тільки поточної системи світової безпеки, але і домінуючої парадигми міжнародних відносин, що базувалася на уявленнях про непохитність міжнародного права, дипломатичну чесність, раціональність міжнародної політики, пацифізмі, перевазі діалогу та співпраці над конкуренцією і домінуванням та абсолютному авторитеті міжнародної спільноти. Всі вище перераховані концепти проявили свою повну недієздатність не тільки у питанні забезпечення миру у Європі, але і превенції подібного роду конфліктів, наслідком чого став підйом сили авторитарних режимів в обличчі росії, Китаю, Ірану та їхніх союзників меншої геополітичної ваги зробив майже неможливим будь-який мирний процес, покликаний на удосконалення світової дипломатичної і безпекової системи, через моральний і правовий нігілізм останніх. Колапс ідеї «кінця історії», що запропонував Френсіс Фукуяма, на даний момент довершується процесами економічної деглобалізації та активізацією дипломатичної позиції країн так званого «третього світу», які прагнуть утвердити свій суверенітет та вступити в конкуренцією із демократичними країнами, котрі звинувачуються ними у «криптоколоніалізмі» та «західній гегемонії». В цьому контексті можна стверджувати, що війна в Україні чітко окреслила межу між цими державами, які претендують на вищий рівень міжнародного впливу, аніж той, що був встановлений ліберальним консенсусом у 1990х роках, і високорозвиненими країнами, які протягом довгого часу були основними провідниками та бенефіціарами тієї неоліберальної моделі глобалізації. Останні, як стало очевидно з їхньої повільної і недостатньо рішучої реакції на російський та іранський експансіонізм та зростання китайського мілітарного авторитаризму, виявилися недостатньо готовими до такої конфронтації, а тому реалістична парадигма міжнародна відносин знову стала актуальною, особливо для тих країн, що внаслідок свого географічного положення знаходяться в зоні підвищеного ризику конфліктів між різними центрами геополітичного впливу. Однією з таких країн, зокрема, є і Україна. Перебіг поточної війни з Російською Федерацією довів державі, що першочерговим завданням міжнародної політики повинно бути гарантування безпеки країни, а особливо у військовій сфері, яка попри популярність концепції «м’якої сили» досі залишається вирішальними фактором у екзистенціальних суперечках держав.[4,3,6]
- Перспектива Чорноморського вектору для України.
З огляду на цей факт, я знаходжу виправданим використанням підходу класичної школи геополітики ХХ сторіччя для аналізу міжнародних відносин, оскільки вона була сформульована саме в контексті міждержавного протистояння за військову-політичну домінацію на географічному просторі. Загальновідомо, що в Україні є своя школа геополітики, найбільш визначним представником якої вважається Юрій Липа, котрий у своїй праці «Чорноморська доктрина», спираючись на праці Степана Рудницького та Михайла Грушевського а також історичний досвід попередників нашої держави, визначив, що Україна знаходиться на території, що має особливе значення для домінації в Євразії через що перед нею буде перманентно нависати загроза втрати незалежності, а в той же час регіон Чорного моря є ключовим для військового, а відтак і політичного утвердження України на міжнародній арені, котре не може бути реалізоване без встановлення на Чорноморській геополітичній вісі надійного міждержавного союзу, в якому б Україна відігравала ключову роль. Подібний союз дозволив би країнам, що знаходяться на перетині зон різного геополітичного впливу, захистити свій суверенітет та домогтися сприятливого для себе статусу в глобальній політиці. Відіграючи роль північної сполучної ланки для всіх складових Чорноморського макрорегіону, Україна не може претендувати на повноцінне лідерство в такому союзі через обмеженість свого географічного положення, а тому задля його здійснення необхідне партнерство з іншою країною, котра відіграє подібну роль «склепіння» на південному напрямку, а саме Туреччиною. Поточні реалії демонструють вірність цієї тези, адже починаючи з 2010х років територія Мезоєвразії (географічна вісь Хельсінкі-Ер-Ріяд) стала точкою перманентної нестабільності та напруги, включаючи їх військовий вимір, оскільки з одного боку територія України стала об’єктом експансіоністської агресивної політики Росії, спрямованої як проти Києва, так і проти Євроатлантичного блоку, а з іншої сторони, на території Близького сходу загострилося протистояння регіональних акторів таких як Туреччина, Іран, Ізраїль та підтриманих глобальними акторами сил як курдські сепаратисти, що стало причиною виникнення збройних конфліктів різної інтенсивності. Отже, очевидно, що проблема взаємодії таких вважливих суб’єктів як Україна та Туреччина є актуальною не лише для урядів держав, але більше того, для всього регіону. територіально дотичного до Чорного моря (східна Європа, Балкани, Близький Схід), а в стратегічній перспективі вона впливає на політику усі суб’єктів, що діють в Євразії, враховуючи велике значення цього регіону для континентальної політики.[1,8,3]
- Поточна позиція Анкари в глобальній системі.
Варто зазначити, що географічне положення Туреччини багато в чому подібне до українського, оскільки ця держава так само знаходиться на перетині декількох стратегічно важливих для Євразійського континенту регіонів. Маючи так само, як і Україна, значний транзитний потенціал, Туреччина знаходиться під загрозою експансії різних геополітичних центрів впливу. На даний момент Анкара проводить політику, яка комбінує в собі активний нейтралітет та активне розширення зони свого політичного впливу, в першу чергу на Кавказі, Близькому Сході та Північній Африці, перманентно стикаючись із конкуренцією зі сторони російської федерації та країн Західної Європи (в першу чергу Франції та США). Для цієї країни встановлення надійного військово-політичного союзу із Києвом буде гарантувати безпеку зі сторони Чорного моря та збільшення можливостей у протидії Москві, в той же час як Україна в такому випадку може розраховувати на потужного в військовому та економічному плані партнера, котрий, не маючи жодних претензій щодо Українського суверенітету, відіграватиме роль стабілізуючого фактору у ключовому для безпеки держави регіоні. Разом із тим турецько-українська співпраця відкриває великі можливості для логістичного потенціалу обох країн, який би допоміг повною мірою розкрити можливості для Чорноморської економічної та безпекової інтеграції. [2,7,9]
- Поточний стан українсько-турецького співробітництва.
Протягом довгого часу ані для України, ані для Туреччини українсько-турецьке співробітництво не було пріоритетним напрямком міжнародної політики через відносно невелику роль обох країн в глобальних процесах. Ситуація певною мірою почала змінюватися з 2014 року, що було зумовлено спричиненим Російською Федерацією погіршенням безпекової ситуації в Чорноморському регіоні через анексію Кримського півострова та початком гібридної агресії проти України. Це інтенсифікувало політичний діалог між країнами у сферах міжнародної безпеки, військового та економічного співробітництва, наслідком чого стало те, що Турецька Республіка послідовно займає проукраїнську дипломатичну позицію на міжнародних майданчиках, таких як ООН, та публічно підкреслює свою прихильність територіальній цілісності та суверенітету України, при цьому не долучаючись до європейських санкцій проти РФ.
Особливо важливою є позиція Туреччини щодо кримського питання. Український півострів, який завдяки своїй стратегічній ролі у чорноморському регіоні історично був об’єктом суперечок між регіональними гегемонами, становить предмет особливого інтересу для Анкари не лише з військово-стратегічних, але і етнополітичних питань, адже в Криму проживає корінна меншина кримських татар, культурно та історично надзвичайно близьких до турків. Закономірно, що з моменту анексії півострова російською федерацією турецька влада не раз публічно висловлювала своє несхвалення діями Москви і наголошувала на прихильності територіальній цілісності України. Зокрема, проявом такої позиції стали не лише публічні заяви, але і політична підтримка Меджлісу кримськотатарського народу (проукраїнської організації кримських татар, забороненої в Росії) та участь у Кримській платформі (дипломатичному проєкті України, покликаному сприяти деокупації півострова).[5,7]
Військове протиборство із російською федерацією у Сирії та Лівії змусило Анкару переглянути свою позицію щодо пріоритетності українського напрямку співпраці: 2020 року між Україною та Туреччиною був підписаний ряд договорів, що стосувався торгівельної, фінансово-економічної, дипломатичної та військової співпраці. Особливо примітним було те, що один із договорів включав програму військово-технологічного співробітництва, що передбачала забезпечення української армії високотехнологічним військовим озброєнням. Партнерство продемонструвало свою ефективність, тож уже 3 лютого 2022 року між двома країнами була підписана угода про зону вільної торгівлі у галузях транспорту, металургії, аграрної продукції та послуг, що доєднала Україну до єдиного економічного чорноморського простору.
З початком повномасштабної російсько-української війни українське питання для Анкари стало особливо актуальним. В цьому конфлікті Туреччина вирішила зайняти формально нейтральну позицію, успішно запропонувавши себе в якості медіатора у миротворчому процесі і майданчика для діалогу між країнами. Не долучаючись до антиросійських санкцій, Туреччина публічно підтримала суверенітет та територіальну цілісність України та надала певну кількість гуманітарної допомоги та військових товарів подвійного призначення, не розголошуючи при цьому їхній склад та кількість. На даний момент саме Анкара є основним гарантом таких домовленостей як «зернова угода» і досі претендує на статус посередника у перемовинах.[7,9,11]
Очевидно, що в контексті російсько-української війни, Анкара займає найбільш вигідну позицію, оскільки з однієї сторони сприяє послабленню РФ, при цьому мінімізуючи безпекові та економічні ризики для самої Туреччини, при цьому примножуючи дипломатичний авторитет та гарантуючи економічні вигоди від антиросійських санкцій. В той же час наявність такого гравця на міжнародній арені є надзвичайно вигідним для України, оскільки забезпечує наявність союзної держави, яка при цьому користується усіма перевагами нейтралітету та виступає в якості незалежного актора глобальних процесів, і використовує свої переваги задля задля просування своїх геополітичних інтересів, одним із яких є послаблення військового та іміджевого впливу Росії не тільки на Чорноморський регіон, але і всю територію колишнього Совєцького союзу, включаючи Кавказ, Середню Азію та навіть національні автономні республіки у складі самої Російської Федерації. Ця мета є спільною із довгостроковими національними інтересами України, яка для Туреччини виступає в якості найбільш перспективного союзника на пострадянському та східноєвропейському просторах. Підтримка України в рамках цього курсу здійснюється не тільки через дипломатію, варто зазначити, що попри задеклароване невтручання турецький оборонно-промисловий комплекс стабільно із початку війни постачає військову амуніцію, боєприпаси, товари подвійного призначення та техніку для потреб Збройних сил України. В цьому контексті важливо відмітити, що вже зараз найбільш перспективна турецька військово-промислова компанія «Baykar» оголосила про наміри збудувати в Україні спільне підприємство з виготовлення безпілотників, що, вірогідно, стане початком більш глибокого співробітництва між країнами.[11]
- Перспективи подальшого партнерства.
Отже, на даний момент стає абсолютно очевидним, що Туреччина є ключовим гравцем в регіоні з незалежною позицією та потужними ресурсами для розвитку та експансії, особливо чітко впливовість позиції Туреччини проявилася на початку повномасштабної російської агресії проти України у 2022 році. Попри те що турецька позиція вважається нейтральною та зваженою, а основною стратегією Туреччини є гра на протиріччях між країнами з метою максимізації своєї вигоди, Анкара своїми діями ніколи не заперечувала того, що вбачає у росії свого стратегічного опонента, в той час як Україна виступає головним союзником у протистоянні з москвою. Проукраїнськість турецької позиції у стратегічній перспективі доводить і численна військова та гуманітарна підтримка, надана турецькою владою неформальним або непублічним шляхом. Зрозуміло, що після перемоги України геополітичний вплив москви в регіоні суттєво знизиться, а лідерство у аспектах регіональної політики займе саме Туреччина, в той же час як і вплив України, зокрема військовий та моральний, буде значно вищим за довоєнний, тож з огляду на те що ситуація в чорноморському регіоні буде залишатися невизначеною, Україна та Туреччина матимуть змогу створити нову систему балансу сил у своїх субрегіонах на основі взаємовигідного партнерства та багатогалузевої взаємопідтримки, що суттєво збільшить вплив обох держав на міжнародну політику та забезпечить їхні інтереси у сфері національної безпеки. Для реалізації цього плану необхідна пропрацьована державна політика та глибоко інституціоналізована практика тісного та довгострокового міждержавного партнерства.
На даний же момент українсько-турецькі відносини хоч і стають тіснішими і більш стратегічноглибокими, залишаються ситуативними та нетривкими через відсутність відповідної правової та інструментарної бази у вигляді спеціальних органів з координації взаємодії, довгострокових договорів та оформлених міжнаціональних союзів, в той час як окреслений раніше варіант співробітництва потребує дуже надійного фундаменту, який в себе включатиме не тільки юридичний, але і практичний взаємозв’язок обох країн у вигляді єдиних виробничих ланцюгів, товарообігу, єдиної інфраструктури, військових пактів тощо.[8,9,10]
- Практичні заходи задля реалізації потенціалу партнерства.
Можна стверджувати, що найбільш перспективним для обох країн типом взаємодії є взаємна інтеграція. Вона передбачає створення максимально широкої та багатогалузевої площі для довготривалої співпраці з метою встановлення нової системи геополітичного балансу у регіоні Чорного моря, в якому б Анкара та Київ відігравали роль домінуючих сил. Важливою стороною цього інтеграційного проєкту є вибудовування альянсу та системи, в якій би реалізувалися національні інтереси України в галузі безпеки та зміг би максимально втілитися потенціал до регіонального лідерства Києва. Закономірною складовою цих процесів є потенційна взаємозалежність в багатьох сферах обох країн, що змісить уряди держав узгоджувати деякі аспекти внутрішньої та зовнішньої політики, іншою складовою цього аспекту є потенційне загострення стосунків з багатьма глобальними акторами, які б вбачали у турецько-українському симбіозі суттєвого конкурента.
Задля якнайбільш ефективної на думку автора цієї праці варто втілити подальші заходи:
- Створення декількох широких платформ для постійних консультацій (публічних і непублічних) українських і турецьких підприємців та чиновників задля узгодження державної політики та ефективного налагодження співробітництва.
- Підписання оборонного договору, що гарантує взаємну підтримку у випадку війни, створення спільних військових підрозділів та військових баз на території одне одного, формування єдиного комплексу оборонної промисловості тощо).
- Підписання економічного договору про створення єдиного митного та інвестиційного простору між Україною та Туреччиною.
- Закріплення в фундаментальних документах, що визначають міжнародну політику країн тези про стратегічне партнерство, яке пріоритети над іншими векторами зовнішньої політики.
- Створення спільного органу для узгодження та випрацювання зовнішньої політики у регіоні Чорного моря.
Список використаних джерел:
- Аль-Азаві Хайдер Аділ Кадім. Турецько-українське співробітництво як чинник безпеки в Чорноморському регіоні. // Actual problems of international relations. Release 126 (part ІI). 2015. URL: file:///C:/Users/msi/Downloads/2816-Article%20Text-10310-1-10-20160416.pdf
- Біляєва С О. Україна – Туреччина: грані співробітництва / С. О. Біляєва, Л. В. Кулаковська, О. Є. Фіалко // Археологія і давня історія України : наук. журн. з проблем археології та давньої історії / НАН України, Ін-т археології. – Київ, 2019. – Вип. 3 (32). – C. 184–194.
- Василевич Ю. Чорноморська концепція Юрія Липи у геополітичній думці України. // Редакційно-видавничий центр Чорноморського державного університету імені Петра Могили, 2012. — Вип. 166 (том 178).
- Грущинська Н. Потенціали України і Туреччини у глобальному просторі страгетій та конкуренціі / Н. Грущинська // Україна – Туреччина: історія, політика, економіка, право, дипломатія, культура : [монографія] / [Акан А. Т. та ін.] ; упоряд.: В. Сергійчука та Наталії Титаренко. – Київ, 2015. – С. 156–164.
- Громенко С. Кримське питання для ООН і Туреччини: Україна має запропонувати реальні механізми // Крим.Реалії. Дата оновлення: 23.09. 2021. URL: https://ua.krymr.com/a/krymske-pytannia-ukraina-oon-turechychyna-mekanizmy-vidnosyn/31474939.html
- Корсунський С. Південний вимір зовнішньої політики України: Туреччина – стратегічний партнер / С. Корсунський // Україна – Туреччина: історія, політика, економіка, право, дипломатія, культура : [монографія] / [Акан А. Т. та ін.] ; упоряд.: В. Сергійчука та Наталії Титаренко. – Київ, 2015. – С. 312–322.
- Слюсаренко О. Д. Особливості зовнішньої політики Туреччини в період правління Реджепа Ердогана. // Національний університет «Києво-Могилянська Академія».- Київ-2023.
- Седляр Ю. Безпекова політика Туреччини у Чорноморському регіоні у постбіполярний період. // Всесвітня історія. УДК 327. URL: file:///C:/Users/msi/Downloads/Nvmdu_2018_2_13.pdf
- Троян С. Українсько-турецькі відносини в багатополярному світі: сучасний стан і перспективи / С. Троян, В. Новосад // Україна – Туреччина: історія, політика, економіка, право, дипломатія, культура : [монографія] / [Акан А. Т. та ін.] ; упоряд.: В. Сергійчука та Наталії Титаренко. – Київ, 2015. – С. 355–367.
- Україна – Туреччина: історія, політика, економіка, право, дипломатія, культура : [монографія] / [Акан А. Т. та ін.] ; упоряд.: В. Сергійчука та Наталії Титаренко ; [Українсько-Турецький центр “Сяйво”]. – Вид. 2-ге, допов. – Київ : Український письменник, 2015. – 549, [3] с., [20] арк. фотоіл. : іл., табл.
- Шуточкін В. Військово-політична співпраця України та Туреччини як складова протидії збройної агресії путінської Росії. // Грінченко-Сетон міжнародний журнал молодих науковців. 2022. URL: file:///C:/Users/msi/Downloads/130-Текст%20статті-530-1-10-20220719.pdf
Leave a Reply