З початку гарячої фази московсько-української війни із застосуванням військової компоненти у лютому 2014 року Україна перебуває у стані неоголошеної військової агресії з боку Російської Федерації. Спроба довершити національно-визвольну революцію (яка перманентно триває з 1917 року) та остаточно демонтувати стовпи постколоніального совєцького окупаційного режиму (олігархічний монополізм, політику українофобії та соціальну дискримінацію щодо більшості населення України, передусім етнічних українців – режиму внутрішньої окупації) під час Революції Гідності наштовхнулися на пряму військову агресію Росії. Причину цієї агресії дуже вірно підкреслила лауретка Пуліцерівської премії Енн Епплбом: «Путін напав, бо Україна стала занадто українською».
Більше того, ключові військові аналітики передбачили війну України з Росією ще з початків незалежності. Професор Чиказького університету Джон Міршаймер, спеціаліст з міжнародних відносин, ще на початку 90-х передбачав протистояння між Росією та Україною: «Між великими державами, що мають один спільний довгий і незахищений кордон у питаннях безпеки часто починаються протистояння», тим паче коли одна з країн – імперія, що прагне відновити свій статус, а інша – незалежна демократія. Сценарій російсько-українського протистояння, методи російської агресії, участь міжнародного співтовариства передбачив провідний американський безпековий аналітик Джордж Фрідман («Росія стане фінансувати і стимулювати російські меншини та будь-які проросійські елементи, які існують чи можуть бути підкуплені»). Детально стратегію і так званий гібридний характер російської агресії щодо України передбачив Провідник ОУН Степан Бандера ще у середині XX століття у праці «Питання атомової війни і визвольна революція».
Отож, військова агресія Росії щодо України була неминучою, а її невійськова компонента (інформаційна, дипломатична, економічна, фінансова, енергетична, культурна агресія) розпочалися з першого дня проголошення Незалежності України і триватиме допоки Росія залишатиметься імперією, а Україна намагатиметься встояти як незалежна держава.
Московсько-українську війну можна назвати тотальною за змістом та війною новітнього четвертого покоління (за визначенням полковника Уільяма С. Лінда) та згідно із концепцією начальника російського генерального штабу Валерія Герасимова. Це війна, яку офіційно не оголошують (де максимально стерта грань між станом війни і миру (в українському випадку невиразне безлике АТО), війна, яка не має офіційної лінії фронту, а простягається на весь простір країни-противника, де стирається межа між військовими і цивільними, об’єктом нападу є кожен мешканець країни-противника (особливо його свідомість та світогляд), ключовою метою є знищити культуру противника, підірвати довіру до власного уряду, завербувати частину суспільства країни-опонента та направити його проти власного уряду). Інформаційні та психологічно-диверсійні операції мають більше значення, ніж пряме військове втручання. Акцент використовуваних методів протистояння зміщується в бік широкого застосування політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невоєнних засобів із задіянням протестного потенціалу населення. Кінцева мета – розвалити, а не знищити країну противника. Таким чином кожен громадянин є об’єктом агресії (та, усвідомлює чи ні, учасником війни), а основною площиною ведення війни є війна інформаційна та світоглядова (в якій технічний бік справи – кібервійна відіграє важливу, але не головну роль). Як підкреслював полковник Лінд «У війні четвертого покоління поле бою буде включати все суспільство, від імені якого противник вестиме війну».
Тому надзвичайно важливим є захист ідентичності, культури та історичної пам’яті власного суспільства (адже війна ведеться не лише у чотирьох середовищах (повітрі, землі, воді та інформаційному просторі), але й у трьох часових вимірах – де агресія на історичну пам’ять є не менш важливим завданням, аніж війна за сучасність). Відтак ізоляція та захист власного суспільства від світоглядової агресії ворога є чи не найважливішим завданням.
Більше того, московсько-українська війна засвідчила зростання історичного ревізіонізму з боку західних сусідів України, що розгорнули війну за пам’ять (що є вторинною ознакою підготовки до реальної агресії). Усе це на фоні обмеженого дипломатичного співчуття так званої світової громадськості.
У 2014 році були цинічно порушені основоположні засадничі положення міжнародного права, знехтуваний принцип непорушності державних кордонів. Анексія міста Севастополь та Автономної Республіки Крим та відкрита збройна агресія, що провадиться проти України на Сході нашої держави поставили під сумнів міжнародні гарантії безпеки. Відтак Україна може покладатися лише на власні сили у протидії агресії Російської Федерації чи інших держав. Неможливість ефективно захистити конституційний лад та територіальну цілісність держави, життя та безпеку громадян вимагає переоцінки військово-політичних загроз та можливостей захисту.
В умовах сусідства України з агресивною, авторитарною державою, зовнішня та внутрішня політика якої будується на антиукраїнських ідеях і має за мету знищення української державності, можливими недоброзичливими ініціативами зі сторони деяких інших сусідніх держав, стає очевидною невідворотність подальшого протистояння в усіх сферах, включно з можливим повномасштабним військовим вторгненням.
Тож постає необхідність перебудови засадничих принципів функціонування українського суспільства та узгодження цих принципів із новою Доктриною захисту територіальної цілісності та незалежності України.
«Гібридна війна», яку Російська Федерація веде проти України, наочно демонструє головні вади в секторі національної оборони.
За всі роки незалежності не були чітко означені потенційні загрози безпеці України. Повномасштабна війна з Російською Федерацією, яка вже давно відкрито заперечує можливість суверенітету України, не прогнозувалася. Наявні плани Генерального штабу України щодо можливих військових конфліктів фактично наслідували совєцький план оборони проти вторгнення сил НАТО. Проте декларативне «стратегічне партнерство» з геополітичними центрами впливу, які впливали на українську зовнішню політику (Європейський Союз, Сполучені Штати Америки, Російська Федерація), призвело до неврахування потенційних загроз із боку вказаних сил.
Пріоритетами для України були боротьба з тероризмом і міжнародною злочинністю. У рамках цієї стратегії передбачалося створення високомобільної невеликої контрактної армії. У 2010 році режимом Януковича був законодавчо визначений позаблоковий статус України, поєднання якого зі стрімким скороченням армії призвело до катастрофічних наслідків – на початок російської агресії у березні 2014 року контингент Збройних Сил України, готових до негайних бойових дій, не перевищував декількох тисяч осіб.
Слід заново розробити алгоритм постановки цілей з огляду на загрози зовнішнього чи внутрішнього характеру.
Основною загрозою слід визнати агресивну діяльність Російської Федерації.
Країна-агресор скористалася слабкістю гуманітарної політики України в окремих регіонах, агентурною просякнутістю силових органів, відсутністю системних реформ щодо подолання наслідків совєцької окупації та побудови держави на засадах національної та соціальної справедливості.
Разом із тим помітно активізувалися шовіністичні сили в деяких європейських країнах, зокрема в Угорщині, Румунії, Польщі (видача паспортів громадян іншої держави, створення на території України національних загонів самооборони, фінансування сепаратистських, антиукраїнських об’єднань).
Необхідно проводити комплексне підсилення безпеки держави, а також чітко класифікувати можливі загрози та рівень їхньої актуальності в короткостроковій, середньостроковій та довгостроковій перспективі.
Слід чітко визначити носіїв загроз, порівняльний рівень загроз, причини їхнього виникнення, можливі запобіжні дії та наслідки реалізації загроз. Щодо проблем, які вже актуалізувалися, потрібно розробити алгоритм аналізу динаміки ескалації, можливостей впливу на тому чи іншому етапі, потенційних кінцевих варіантів (повної перемоги чи програшу, замороження конфліктів).
На основі цих даних необхідно розробити механізми захисту, з огляду на оптимальні для ліквідації загроз ресурси (матеріальні, людські, інформаційні і т.д.) та їхню наявність в певний момент. Гармонійне розподілення ресурсів має забезпечити захист проти будь-яких форм впливу – зокрема інноваційних – як феномен «гібридної війни».
Гібридна неоголошена війна Росії проти України, що розпочиналася в рамках обмеженої загрози диверсійних груп (з огляду на що був задіяний режим антитерористичної операції), продемонструвала неуспішність реформ у системі національної безпеки. Серйозні проблеми виникли з мобільністю та нескоординованістю дій підрозділів Служби Безпеки України, Збройних Сил України, Міністерства внутрішніх справ України. Діяльність окремих армійських чи міліцейських підрозділів на початку була слабо скоординована в режимі польової діяльності. Виявилася нестача відповідної техніки спеціального зв’язку, брак уміння з нею працювати, невелика кількість досвідчених фахівців у Генеральному штабі та інших координаційних структурах.
Серйозним викликом стала відсутність реального мобілізаційного плану, неспроможність держави в оптимальному часовому режимі забезпечити військові підрозділи потрібними матеріальними ресурсами. Багато наявних ресурсів не доставлялися вчасно до районів дислокації залучених у бойових діях підрозділів. Йдеться насамперед про харчове забезпечення, одяг, паливно-мастильні матеріали. Фахівці наголошують на застарілості служб постачання, які не здатні працювати в обмеженому часовому полі, забезпечуючи переміщення необхідних ресурсів на потрібні відстані. Нестача фінансування та повільна закупівельна діяльність державних структур спонукала український народ самостійно забезпечувати потреби військовослужбовців у засобах особистого захисту та зв’язку.
У середньостроковій перспективі найбільшою загрозою для національної безпеки залишається потенційна повномасштабна війна з Російською Федерацією, що потребує мобілізації ресурсів усієї держави. Слід розглянути можливості захисту суверенітету, які може собі дозволити Україна.
Найпотужнішим військово-політичним механізмом захисту й надалі є зброя масового ураження, зокрема, ядерна зброя та наявність ракетно-ядерного щита. Держави, що його утримують, мінімізують можливості зовнішньої агресії та здатні більш широко втручатися у внутрішні справи інших держав. Відмова України від ядерного арсеналу супроводжувалася прийняттям Будапештського меморандуму, відповідно до якого Великобританія, США, Російська Федерація, а згодом Франція та Китайська Народна Республіка гарантували територіальну цілісність та захист України. Анексія Криму, пряма військова агресія з боку Російської Федерації продемонстрували недієвість згаданих гарантій і ще раз підкреслили пріоритетність зброї масового ураження у сфері гарантування національної безпеки.
Водночас, можливість відновлення ядерної зброї потребує часу та серйозних і постійних витрат. Ідеться не лише про безпосереднє виробництво, а й про подальше утримання в боєздатному стані, заміну обладнання тощо. Ці заходи потребують значного фінансування. Особливо витратною є підтримка ракетних носіїв у діючому стані, що надасть можливість негайно прореагувати на ядерну агресію держави, яка володіє такими ж засобами. На сьогодні лише США, Великобританія, Франція та Російська Федерація утримують ядерні боєголовки у постійній готовності. Китайська Народна Республіка, Індія, Ізраїль та Пакистан зберігають боєголовки у роз’єднаному з ракетними носіями стані. Поряд з тим, негайний курс на відновлення статусу ядерної держави може призвести до погіршення дипломатичних позицій України, тиску міжнародної спільноти, можливої міжнародної ізоляції, до якої Україна не готова. Тому необхідно здійснювати заходи з налагодження замкнутого циклу з виробництва ядерних матеріалів, включити питання відновлення ядерного статусу до порядку денного Верховної Ради України, провести необхідні міжнародні консультації – водночас, докладаючи зусиль до створення неядерної системи оборони.
У сучасному світі таку систему найкраще забезпечує численна масова армія. Навіть ядерні країни досягають домінування здебільшого завдяки використанню високотехнологічної досвідченої армії, тоді як зброя масового знищення залишається фактором дипломатичного тиску та гарантією захисту. Наявність численної армії служить як засобом стримування, так і механізмом захисту національних інтересів на світовій арені. До цього способу вдаються держави, що претендують на регіональне і світове лідерство (Китайська Народна Республіка, Індія), а також країни, що перебувають в недружньому оточенні.
Для підтримання боєздатності численної армії необхідно підтримувати на високому рівні військову підготовку, проводити регулярні навчання. Потрібне забезпечення найновішими технічними засобами, систематична підтримка військової інфраструктури. Згадані заходи потребують великих фінансових витрат. Для України, що перебуває в стані економічної кризи і нестачі коштів для соціальних програм, утримання численної армії (кількість якої сягатиме мінімум 350 тисяч діючих військовослужбовців) буде надто накладним в середньостроковій перспективі.
Підвищує безпеку країни й інтеграція до міжнародних військово-політичних блоків. З огляду на геополітичне розташування України та пряму збройну агресію з боку Російської Федерації, яка очолює ОДКБ (Організація договору колективної безпеки), вибір стає безальтернативним – НАТО (Організація Північноатлантичного договору). Залучення до міждержавної системи безпеки значно зменшить витрати на національну оборону, сприятиме підвищенню кваліфікації військовослужбовців завдяки спільним навчанням, участі в місіях Альянсу. Обмеження суверенітету видається виправданим на тлі загрози територіальній цілісності з боку Російської Федерації. Але повноцінна інтеграція до НАТО потребує часу і тривалих реформ і не можлива в короткотривалій перспективі.
Відповідно до геополітичного розміщення України та її актуального міжнародного статусу – нейтральної країни, що межує з країною-агресором, важливим є створення системи обороноздатної Української держави і суспільства, що покладається насамперед на власні сили та максимальну кількість громадян, залучених до процесів захисту територіальної цілісності та конституційного ладу. Оптимальною, на нашу думку, є так звана швейцарська модель організації оборони країни, реалізована не тільки в позаблоковій Швейцарії, але й у країнах Балтії, що є членами НАТО і межують з країною-агресором.
Моделі, реалізовані в цих країнах, уможливлюють за наявності невеликих ресурсів та браку підтримки з боку союзників, захистити національну безпеку. Це фактично тотальне озброєння населення. Навіть за умов окупації воно продовжить опір, завдаючи надмірних втрат ворогу. Загроза такого сценарію стримує потенційного агресора від військових дій (наприклад, під час Другої світової війни Німеччина не наважилась напасти на Швейцарію). На нашу думку, саме швейцарська модель найкраще підходить для України. Вона дозволяє за порівняно невеликих фінансових витрат провести військову підготовку більшості чоловічого населення, поєднавши її з невеликим ядром – високопрофесійними мобільними контрактниками, що будуть забезпечені передовим озброєнням. Подібна система діє і в Ізраїлі, що веде перманентне протистояння з суміжними країнами.
Для посилення обороноздатності країни, впровадження нагальних заходів із залучення більшої частини придатного до військової служби населення до захисту Батьківщини пропонуємо такий план організації національної оборони.
Україна повинна повернутися до загального військового обов’язку та створення військового резерву за рахунок громадян, які служили в лавах Збройних Сил України та інших державних збройних формуваннях. Крім того, є необхідним створення правових та організаційно-технічних умов для формування народного ополчення та розробка доктрини його використання для боротьби із зовнішніми чи внутрішніми загрозами.
Повернення загального військового обов’язку має проводитися одночасно із загальним підвищенням боєздатності Збройних Сил України, забезпеченням матеріально-технічної бази для реального військового вишколу військовослужбовців, набуття практичних навичок використання сучасних видів озброєнь тощо.
Окремою складовою оновленої воєнної доктрини України має стати докорінне технічне переозброєння Збройних Сил України, розробка нових високотехнологічних видів озброєння. Останнє має охоплювати не тільки забезпечення державного замовлення на розробку та постачання нових високотехнологічних видів озброєння вітчизняними підприємствами, але й закупівлю (за потреби) новітніх технологій та зразків озброєння в іноземних країн. Для цього, за потреби, слід ініціювати перегляд міжнародних договорів України, які обмежують Україну в нарощуванні озброєння.
Фінансування Збройних Сил України та відповідних державних програм у сфері безпеки за рахунок державного та місцевого бюджетів має бути гарантоване на рівні не меншому від 5 % ВВП до повного переозброєння армії та не менше як 3% в мирний період.
Треба ґрунтовно розглянути питання про участь України в міжнародних організаціях з колективної безпеки, укладення двосторонніх міжнародних договорів у галузі безпеки або створення регіональних міжнародних об’єднань спільної безпеки. На міжнародному рівні доцільно ініціювати багатосторонні переговори між державами Балто-Чорноморського регіону зі створення системи спільної безпеки. Потрібно також налагодити і посилити співпрацю у військовій сфері з Іраном та Індією.
Військова підготовка громадян та їхнє залучення до національної безпеки і оборони здійснюються за таким порядком
Усі громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров’я і віком, в обов’язковому порядку проходять строкову службу і залишаються в резерві протягом визначеного терміну. Особи України жіночої статі можуть проходити військову службу будь-якого виду в добровільному порядку, якщо вони придатні за віком і станом здоров’я.
Початкову військову підготовку громадяни України чоловічої статі проходять у школі у формі уроків з допризовної підготовки юнаків (не менше, як 2 години на тиждень). Відповідна постанова уже ухвалена Верховною Радою ще у 2014 році, однак так і не реалізована через саботаж із боку Міністерства освіти.
Діти старшого шкільного віку (з 14 до 18 років) мають змогу проходити військово-патріотичну підготовку в ігровій формі у літніх таборах (тиждень-два на рік). Їх організовують патріотичні організації.
При школах створюються молодіжні громадські організації – товариства сприяння оборони, роботу яких координують представники Збройних Сил України.
У віці 18 років придатний за станом здоров’я чоловік приходить у військовий комісаріат за місцем реєстрації, проходить медичну перевірку і, в разі відсутності протипоказань починає строкову службу.
Передбачено альтернативну службу у вигляді громадських робіт для тих, хто за релігійними переконаннями не бажає служити.
При фальсифікації даних про стан здоров’я передбачено покарання у вигляді штрафу, а в особливий період – у вигляді кримінальної відповідальності. Якщо термін призовного віку пройшов, то винний сплачує додаткові регулярні податкові стягнення. Чоловіки, непридатні до військової служби (окрім чоловіків з інвалідністю, що не дозволяє працювати, і такі чоловіки потребують догляду), сплачують на 3% вищий податок на прибуток до досягнення 30-річного віку. Ці кошти йдуть виключно на потреби Збройних Сил України.
Період базової строкової служби – 5 місяців. Він складається з трьох місяців початкової підготовки та двох – спеціалізованої. Строкова служба проходить за екстериторіальним принципом.
Після проходження базової строкової служби особа набуває статусу резервіста на наступні 10 років. Протягом цього терміну необхідно пройти мінімум 30 тижнів обов’язкових зборів – за замовчуванням 3 тижні на рік (можна коригувати в межах 10 років). Ці збори резервіст проходить у військовій частині за місцем реєстрації, до якої він приписується після завершення базової строкової служби.
З метою скорочення термінів, необхідних для мобілізації резервістів, є доцільною передача резервістам (всім або частині, згідно із затвердженими мобілізаційними планами) на відповідальне зберігання ручної стрілецької зброї, набоїв та військового спорядження відповідно до військової спеціальності.
На час проведення військових зборів зберігається робоче місце та забороняється звільнення. Гарантується оплачувана додаткова відпустка.
Особи, що бажають стати офіцерами запасу, зобов’язані спершу відслужити обов’язкові п’ять місяців і додаткові 2 місяці, після чого матимуть змогу проходити навчання у військових вищих навчальних закладах чи на військових кафедрах при інших вищих навчальних закладах.
Офіцерам, сержантському і старшинському складу необхідно проходити додаткові збори протягом десяти років. Сумарна кількість разом зі стандартним періодом – від 40 до 60 тижнів. У процесі служби їх підвищують у званнях відповідно до часу вислуги і набутого досвіду.
Військовослужбовцям, що добровільно залишаються в резерві після закінчення обов’язкового терміну, гарантуються соціальні пільги. Передусім йдеться про пільгові кредити на житло (відсоток, який покриває держава, збільшується відповідно до терміну служби).
Як ядро Збройних Сил формується високопрофесійна контрактна армія, здатна у високомобільному режимі реагувати на поточні загрози. Особи, що пройшли первинну підготовку (5 місяців), можуть бути прийняті на постійну контрактну службу. Контрактники проходять військову службу за екстериторіальним принципом. Їм гарантуються кредитні пільги на придбання житла (відсоток, який покриває держава, збільшується відповідно до терміну служби). Контрактників підвищують у званнях відповідно до часу вислуги і набутого досвіду. Термін служби за контрактом зараховується як термін перебування у резерві.
Після завершення періоду перебування в резерві військовозобов’язана особа переводиться у запас, залишаючись там до визначеного законодавством віку.
Громадяни, що пройшли базову строкову службу, а також особи, які за станом здоров’я непридатні до базової строкової служби, а також старші за визначений законодавством вік перебування в резерві та запасі, можуть за бажанням ввійти у Народний резерв Збройних Сил України – Козацтво, який залучається до допомоги Збройним Силам України, Державній прикордонній службі України та іншим державним органам. На україно-російському кордоні з вищезазначених осіб будуть сформовані військово-козацькі поселення. Для цього вони мають пройти професійно-психологічний відбір, за станом здоров’я бути придатними до служби у військовому резерві та відповідати встановленим вимогам проходження служби у Народному резерві Збройних Сил України – козацтві. Останній формується за територіальним принципом через самоорганізацію громадян, які обирають командування на місцевому, регіональному та державному рівні. До кожного територіального підрозділу Народного резерву Збройних Сил України – козацтва прикріпляється представник Збройних Сил України, який має право контролювати дотримання законності під час діяльності членів Козацтва. Вони підтримують навички поводження зі зброєю, проходячи мобілізаційні збори протягом 2 тижнів на рік. За потреби загальне керівництво територіальними підрозділами здійснює Генеральний штаб України чи інші визначені ним органи.
Люди, нездатні на тривалу службу, але без інвалідності, беруть участь у цивільній обороні, допомагають правоохоронним органам під час масових зібрань, допомагають медичним службам чи пожежникам.
Особиста безпека
Фізичні особи мають право на самозахист проти посягань на життя, здоров’я, майно і честь, а також можливість захисту під час потенційної окупації. Для цього слід ухвалити Закон України «Про цивільну зброю та боєприпаси», який серед іншого надасть громадянам України право на придбання та носіння вогнепальної зброї. За загальною практикою, за призначенням стрілецька зброя розподіляється на три категорії:
1) Бойова зброя (призначена для вирішення бойових та оперативно-службових завдань, що є на озброєнні державних воєнізованих організацій).
2) Службова зброя (призначена для використання посадовими особами державних органів та співробітниками підприємств, установ і організацій, що мають особливі статутні завдання).
3) Цивільна зброя (призначена для використання громадянами України з метою самозахисту, для полювання, колекціонування, зайняття спортом тощо).
Закон України «Про цивільну зброю та боєприпаси» має створити правові основи для обігу цивільної зброї та забезпечити, зокрема, таке:
вільний обіг травматичної та газової зброї, характеристики якої не перевищують певні, визначені законом, межі;
можливість для громадян України дієвої самооборони внаслідок надання права на придбання, носіння та застосування короткоствольної нарізної зброї та інших видів вогнепальної зброї виключаючи автоматичну;
створення ефективної, але не забюрократизованої, системи контролю над обігом зброї та видачі дозволів на придбання зброї;
врегулювання системи виробництва та торгівлі цивільною зброєю і бойовими припасами.
Бойова зброя не є предметом цивільного обігу та за загальним правилом не може використовуватися в якості службової зброї, за винятком окремих, прямо передбачених законодавством, випадків.
Паралельно має бути закінчений процес українізації армії, скасування усіх традицій часів совєцького окупаційного періоду, зачищення силових структур від антиукраїнського елементу та московської агентури шляхом тотальної переатестації, люстрації та перевірок з залученням технічних пристроїв (наприклад поліграф) щодо лояльності до української держави і на предмет ймовірної співпраці з іноземними спецслужбами.
Треба підкреслити, що вказані вище кроки є взаємопов’язані та мають бути реалізовані системно. Лише їх системне впровадження дасть можливість створити в Україні суспільство, здатне оперативно та ефективно зреагувати на акти зовнішньої та внутрішньої агресії, починаючи від забезпечення права окремого громадянина на негайний збройний опір протиправним посяганням, через залучення учасників громадських організацій, які пройшли відповідну початкову підготовку, до охорони правопорядку в окремих місцевостях і до загальної мобілізації військовозобов’язаного населення у разі повномасштабної збройної агресії інших держав.
Указані проблеми регулюються законами та підзаконними актами, тому потребують істотної зміни існуючого законодавства. На основі викладених вище потреб необхідно розробити нову Стратегію національної безпеки, яка комплексно розглядатиме всі загрози (усіх видів – інформаційні, гуманітарні, військові, економічні, кібернетичні, дипломатичні і т.д.) та шляхи реакції на них.
Наступний документ – Стратегія воєнної безпеки, яка матиме коротший термін актуальності та сприйматиме загрозу Російської Федерації як основну. На її основі треба розробити Воєнну доктрину України, в якій будуть конкретизовані способи реакції на зовнішньополітичні загрози. Для створення армії, що відповідатиме поставленим завданням, необхідно розробити Програму будівництва Збройних Сил України.
Імперативність згаданих вище планів буде закріплена в законопроекті про сектор державної безпеки й оборони.
Очевидною є потреба якнайшвидшого відтворення мобілізаційного потенціалу українського суспільства, суттєво знищеного за попередні роки.
Означені вище цілі можна досягнути за рахунок ухвалення Верховною Радою України та швидкого впровадження в життя органами виконавчої влади низки взаємозв’язаних нормативних актів, що покликані створити механізми гуртування патріотичних громадян України, їх співпраці з органами охорони правопорядку та Збройними Силами України. Крім того, наслідком цих заходів передбачається підвищення обороноздатності суспільства в цілому, як за рахунок відкриття можливості для самозахисту кожному окремому громадянинові в мирний час, так і за рахунок створення дієвих механізмів формування громадянських збройних формувань (зокрема ополчення) у разі виникнення військової загрози ззовні.
Необхідно ухвалити новий Закон «Про Народний резерв Збройних Сил України – козацтво», що регулюватиме створення громадського резерву, який стане допомогою для силових органів у випадку загроз національній безпеці. Цей Закон має забезпечити:
1) Надання особливого правового статусу об’єднанням патріотично налаштованих громадян України, які створюються з метою сприяння захисту суверенітету та територіальної цілісності України.
2) Створення правових засад для співпраці громадських об’єднань зі Збройними Силами України з метою патріотичного виховання громадян, проходження ними початкової військової підготовки та навчання.
3) Прийняття правових засад для співпраці громадських об’єднань з органами внутрішніх справ та Державною прикордонною службою України, залучення учасників об’єднань до охорони громадського порядку та державного кордону.
Утворення Народного резерву Збройних Сил України – козацтва та надання йому відповідного правового статусу уможливить заснувати осередки патріотичного виховання по всій території України, створити організаційні передумови для формування додаткового мобілізаційного резерву з-поміж патріотично налаштованих громадян України, який, для підсилення органів правопорядку, у короткий час може бути залучено до виконання завдань з охорони громадського порядку та державного кордону.
У випадку реалізації вищезазначених положень стане можливим:
- відтворити мобілізаційний потенціал українського суспільства;
- реформувати Збройні Сили України з урахуванням досвіду іноземних країн (Швейцарська Конфедерація, Ізраїль, Грузія, США тощо);
- досягнути та підтримувати високий рівня боєздатності Збройних Сил України, зокрема, внаслідок збільшення кількості резервістів та скорочення термінів, необхідних для загальної мобілізації;
- залучити до захисту суспільного порядку та суверенітету України патріотично налаштованих громадян та громадські організації;
- підвищити обороноздатність українського суспільства за рахунок відкриття можливості для самозахисту кожному окремому громадянинові в мирний час, а також за рахунок створення дієвих механізмів організації громадянських збройних формувань (зокрема ополчення) у разі виникнення військової загрози з боку інших країн;
- створити організаційно-правові механізми реформи структури національної безпеки, згуртувати патріотично налаштованих громадян України, забезпечити їх співпрацю з органами охорони правопорядку та Збройними Силами України.
Слід зазначити, що відновлення повноцінної національної державності у геополітичному центрі Євразії може викликати негативну реакцію багатьох країн, що і досі розглядають Україну не як найбільшу Європейську країну та велику європейську націю, а як поле для гри та об’єкт впливу у кращому випадку буфер між Сходом і Заходом у гіршому можлива територія поділу інтересів з дезінтеграцією України в нинішніх розмірах.
Leave a Reply