Світ у передчутті Третьої світової. Фактор України

Стіна зі стіною зудариться — одна впаде, друга встоїться.

Богдан Хмельницький

Яке місце і місія України у світі? В чому наші національні інтереси? Чи має Україна власні геополітичні амбіції і чи можливо їх реалізувати?

Хтось може пояснити, яку стратегію реалізовує українське зовнішньополітичне відомство і як цю стратегію реалізовують на тактичних рівнях в диппредставництвах за кордоном? Адже окрім звичної дипломатичної роботи, в кожному посольстві перебувають як мінімум трійко українських розвідників, представників політичної та військової розвідки. Держава витрачає на них чималі кошти. За ким шпигують ці розвідники, кого розпрацьовують, з ким налагоджують приязні контакти, з ким і проти кого дружать? І чи взагалі шпигують? Чи мають вони директиви щодо стратегії, яку реалізовує Україна в цій країні, ворог вона чи тимчасовий партнер? Чи, може, варто розкрити їхні персональні дані й послати на прайд-паради для обміну досвідом, як пропонують деякі агенти впливу іноземних центрів в Україні? Чи влаштовує Україну місце, яке їй приготували світові гравці? Чи здатні ми вирватися з жахливого дипломатичного іловайського котла під назвою «мінська змова»?

Ці питання залишаються здебільшого відкритими.

Століттями іноземні дипломати, здобуваючи освіту, не отримували жодних знань про українське питання. Про Україну як державний фактор не вчили політиків, дипломатів, військових. Україна з часу міжнародних планів гетьмана Івана Мазепи та його послідовників залишалась террою інкогніто для світової політики.

Попри це, головні фронти двох світових воєн минулого століття прокотилися Україною, а недооцінка українців для багатьох окупантів обернулася поразкою.

Короткі спалахи державності, що були підірвані нездатністю внутрішніх еліт діяти в екстремальних умовах та придушені зовнішніми анексіями у ХХ столітті, не дали Україні реалізувати свій національний проект і запропонувати власні зовнішньополітичні стратегії.

Нині світ на порозі Третьої світової війни. Вона вже фактично триває. Не зачаровуймо себе звичними дипломатичними мантрами про зміцнення миру і стабільність як ніколи. Масове переозброєння провідних країн, зростання напруги в місцях геополітичних надломів, брак основних ресурсів, що переростає у запеклу боротьбу за елементарні речі: питну воду, чисте повітря, корисні копалини, а головне — землю, що є передумовою продовольчої безпеки в умовах поступової, але неминучої втрати американської гегемонії, — це чіткі каталізатори того, що розв’язка наближається.

Понад мільярд землян щодня голодують в пошуках продовольства. Його шукатимуть і в Україні. Так вже було під час Першої і Другої світових воєн. Як і тоді, Україна тепер так само не є повноцінним суб’єктом, але, без сумніву, знову буде одним з основних полів битви.

Тиха Третя світова вже йде.

Просто нинішня фаза світової війни (коли на зміну однополярному світу американського домінування йде світ поліполярних впливів, росту ваги мережевих позадержавних груп, переміщення значної частини війни в цифрову і віртуальну сферу), яку називають війною четвертого покоління (англ. Fourth generation warfare (4GW)) за теорією американського військового Вільяма Ліндома чи скалькованою з неї стратегією Герасимова (керівника Генштабу РФ), кардинально відрізняється від війн минулого.

Попри те, що Третю світову ніхто не оголошував і не буде оголошувати, вона вже відбувається. Просто новітні війни не оголошують. Питома вага військової компоненти в тих війнах відіграє порівняно малу роль, а арсенал агресії охоплює всі сфери — від економіки і фінансів до традиційних цінностей (з інститутом сім’ї та держави включно), інформпростору та маніпулювання свідомістю і діями, де війну ведуть інкогніто, а ще краще чужими руками, «невстановленими повстанцями й інтернаціональними бандами їхніх прихильників», де агресія подається як внутрішній конфлікт. Мета цієї війни — придушення волі населення і влади країни-жертви, її проводу та народу до якого-небудь опору та фактична подальша дезінтеграція (розвал). Нині знищені цілі держави без повномасштабної видимої агресії або з її застосуванням як вимушеного кроку захисту демократії і прав людини.

В цій війні тероризм, зокрема спонсорований державами, тобто державний тероризм, вважають прийнятним засобом.

Безпосередній воєнній фазі передує витончена і високотехнологічна психологічна війна, маніпулювання засобами масової інформації, постійне проведення агресивних акцій інформаційної війни, як усередині країни, так і в світовому медійному просторі, включаючи Інтернет.

Міжнародне і внутрішнє право перестає діяти або використовується ворогом у своїх цілях з метою нанесення збитків опоненту, завоювання симпатій світової громадської думки», фінансового виснаження супротивника і його вимотування шляхом усілякого затягування різних юридичних процедур, нав’язування міжнародних правових норм і підміна ними норм національного законодавства на шкоду національним інтересам країни-жертви агресії, вихід за рамки загальноприйнятих міжнародних правових норм і використання замість них регіональних чи корпоративних правових норм з метою легалізації тих чи інших своїх агресивних дій.

Нині прийнятними вважаються всі форми тиску на країну-жертву: політичного, економічного (санкції), соціального і військового.

Країну-жертву агресії виснажують тактикою «конфліктів низької інтенсивності». При чому агресію подають як виключно внутрішній громадянський конфлікт або протистояння опозиційно налаштованої громадськості владі. Військово-політичні кампанії маскують під «кольорові революції», спецоперації проводять під виглядом демонстрацій, пікетів та кампаній ненасильницької непокори. Інтернет формує симулякр-картинку, якою заміщують реальність і подають як істину.

Масово спостерігається втручання і модерування виборчих процесів всередині країни ворога.

Нинішня війна триває переважно завдяки «чужим рукам». Загонам повстанців, приватним військовим кампаніям, що існують поза межами міжнародного права ведення воєн. Країни-агресори свою агресію приховують під виглядом надання широкомасштабної інформаційної, фінансової та військово-технічної допомоги бандформуванням, що займаються підривною антидержавною діяльністю.

Війна такого типу триває по всьому світу. А Україна — особливий об’єкт агресії. Від долі подій в Україні залежить усе майбутнє євразійського континенту. На шальці терезів, з одного боку, бажання Росії активно експансувати в Центральну і Західну Європу, а з іншого — шлях до знищення російського імперіалізму, що віками є джерелом неспокою на континенті.

Звісно, у багатьох є спокуса використати українську карту як поле для гри, не враховуючи її як самостійного суб’єктного фактора.

Чи здатна Україна в час карколомних геополітичних катаклізмів повернути собі суб’єктність і забезпечити довгострокову безпеку і вплив, як мінімум зважаючи на те, що ми залишаємось географічно найбільшою країною Європи? Чи здатні ми стати провайдерами змін і чи здатна Україна на місію регіонального лідерства у серці Євразії?

Нинішній непоказний стан України не може бути кінцевою точкою виміру наших геополітичних амбіцій. Без’ядерна, а фактично пограбована країна, обдурена Будапештськими папірцями, з обмеженою зовнішньою суб’єктністю та спробою будувати тут неоколоніальний проект через зовнішнє управління, з абсолютним нехтуванням інтересами більшості українського населення, тобто етнічних українців, — проект нестабільний та нежиттєздатний. Провідні геополітичні концепції, зважаючи на цей фактор, Україну не помічають або ментально готові її розміняти у великій грі. Ні американська стратегія «реалізму», ні панівна в Європі ліберальна стратегія глобалізму не бачать в Україні суб’єкта, тим паче суб’єкта на кшталт регіонального лідера чи одного з європейських лідерів, на якого буде покладено функцію провайдера європейських інтересів.

Внутрішня слабкість України так і штовхає великих гравців і амбіційних сусідів зайнятися українським питанням. Карти поляка й угорські орли-турункули, румунізація прикордонних районів Буковини — це лиш зовнішні вияви агресивних стратегій, які сусіди реалізовують в Україні.

Звісно, в умовах невикінченого українського національного проекту, не звершеної столітньої національно-визвольної Революції, коли українці не повернули собі суверенне право бути господарем своєї долі на своїй землі, в умовах цілеспрямованої російської агресії, в якій військова компонента є лише одним і очевидно не головним напрямком впливу, говорити нині про Великий геополітичний український проект, тим паче без вирішення внутрішніх проблем, — на межі фантастики. Але криза — це великий шанс змінити позицію на шахівниці, і лише тектонічні зміни дають можливість Україні з пішака в майже патовій ситуації прорватися в офіцери.

Камінь, що його відкидають будівничі, мусить стати наріжним. Але зробити це можуть виключно українці.

П’яте ювілейне видання «Бандерівських читань» пропонує стратегічну дискусію про філософські підстави нашої геополітики, опційні моделі цілепокладання наших міжнародних зусиль, пошук відповіді на питання про «місця і місію України в міжнародній політиці» та амбіційні прогнози «Чи здатна Україна на власний геополітичний проект».

Наразі це лише шкіци, статті відомих вчених, прожекти політиків, візії молодих науковців. Але велика справа спочатку народжується в головах людей. Очевидно, що тлом для нашої дискусії був історичний, теоретичний та практичний досвід націоналістів-попередників, які надзвичайно влучно аналізували і прогнозували міжнародну політику. Нині час за нами.

Звісно, для таких амбіційних завдань потрібна амбіційна провідна верства та нація, готова до великої пригоди. Повірте, нікому не сподобається Велика Україна. Великі амбіції наштовхуються на великий спротив, але кризові умови дають шанс зробити прорив, неможливий в часи стабільності. Сподіваємось, що ця книга дасть усім орієнтири і поле для роздумів.

А зараз варто усвідомити, що війна триває. І в цій війні немає нейтральних і непричетних. Тому що швидше ми усвідомимо її суть, то швидше почнемо діяти.

Наприклад, для вирішення проблеми безпеки наших флангів. Білорусь і Молдова завжди були в зоні українських геополітичних інтересів. Варто думати про відновлення природних геополітичних кордонів у південно-східному напрямку, активізацію кавказького напряму міжнародної політики, забезпечення довгострокової безпеки східних кордонів і вгамування апетитів західних сусідів. У перспективі — облаштування євразійського степу і визначення своїх геополітичних союзників у цьому театрі гри, розуміння українських інтересів на всіх континентах, пошук союзників і вибудовування коаліцій — перед молодими українськими дипломатами відкривається нескінченне поле амбіційних проектів.

За умови, якщо Україна вирішить «східне питання», — вгамування Російської імперії.

Отож, вперед до Великої Пригоди. Все тільки починається.

Юрій Сиротюк,

директор Недержавного аналітичного центру

«Українські студії стратегічних досліджень»,

народний депутат України VII скликання

Leave a Reply

Your email address will not be published.