VII Бандерівські читання. “Залишковий” націоналізм 1950-х років як стихійний спротив формуванню “homo soveticus”

Національне державотворення, безперечно, починається з процесів формування національної ідентичності. Відповідно, залежить від «усвідомлення певними людськими спільнотами своєї єдності на основі спільних коренів, мови, історії, культури» та супроводжується «поділом на “Ми” й “Вони”, протиставленням себе решті світу та готовністю об’єднуватись заради захисту “своєї” території, “своїх” інтересів»[1]. Все це посилюється в добу бездержавності, окупації та поділу колись спільної цілісної території між агресорами (як у випадку України у ХХ ст.). Якщо процес усвідомлення – поділу – протиставлення – захисту в бездержавної нації не відбувається — вона гине й зникає з історичної арени.

Відстоювання «свого» й боротьба проти «чужого» є найбільш характерним для націоналізму, який, за Степаном Ленкавським, має дві площини вияву: а) націоналізм як ідеологія та б) націоналізм як рух. Згідно з автором, націоналістичний рух — це «вияв дії українського націоналізму назовні, що випливає з внутрішніх потреб української нації». Коротка формула виглядає так: «націоналістичний рух — це націоналізм у дії». Степан Ленкавський поділяв націоналістичний рух на два види: «а) стихійний націоналізм — коли дія виникає то тут, то там незалежно від усяких організованих чинників; б) організований націоналізм — коли дія організована й спрямована в одне русло. Тоді творяться окремі націоналістичні організації, або партії»[2].

У пропонованій роботі ми зупиняємося на тому періоді, коли (умовно) організований націоналізм перетворюється на стихійний. Тобто розглядаємо час, коли на території України вже не було організованих осередків спротиву, а продовження традицій боротьби ОУН за незалежність України стало справою окремих націоналістів. Заради справедливості зауважимо, що в історії боротьби 1950–1991 рр. зустрічаються спроби відновлення саме організацією спротиву.

Сьогодні проблема діяльності представників українського націоналістичного руху в умовах боротьби з радянським та німецьким тоталітаризмами на території Наддніпрянської України у 1940-х – на початку 1950-х рр. вже знайшла свого дослідника[3]. Натомість період після смерті Сталіна й до розпаду СРСР з цього погляду залишається «білою плямою», оскільки проблема українського націоналістичного руху перебуває на маргінесі історії шістдесятників та дисидентів.

Водночас саме цей період, 1953–1991 рр., став періодом активізації грандіозного експерименту над суспільством, який отримав досить «невинну» назву — побудова комунізму. Запорізький дослідник Юрій Каганов визначив, що провідна роль у проекті з будівництва «комунізму в окремо взятій країні» належала «новим людям», якими були громадяни зі зміненою свідомістю, виховані в дусі цінностей комуністичної системи — «homo soveticus». Погоджуємося, що наслідки конструювання цього морального каліцтва нинішня держава Україна відчуває як безпосередньо, так і опосередковано[4].

Зокрема, серед стереотипів, притаманних «homo soveticus», до сьогодні збереглися: електоральна поведінка населення (як і за кого голосують); фаталізм і патерналістське ставлення до влади (коли її одночасно і бояться, і шанують); страх перед змінами («ми терпимо, аби гірше не було»); архаїчне ставлення до сутності держави[5].

Побудова комуністичної системи була нерозривно пов’язана з боротьбою проти українського націоналізму. Пропагандистська машина СРСР його всіляко демонізувала, намагаючись перетворити на синонім до визначень «чужий», «антинародний», «ворожий». Як слушно зазначив Петро Кононенко, «націоналізмом лякали й таврували. Навіть в системі освіти, в науці та культурі. При цьому він був ворогом апріорі, внаслідок чого ворожим мало сприйматися і все національне. У тому числі і в сферах національно-політичного руху… Масова свідомість отруювалася ще з колиски, сповнюючись з денаціоналізацією й мікробами деморалізації — психології антипатріотизму та самозневаги»[6].

Учасники українського націоналістичного руху у 1950-х рр., в умовах, коли на Наддніпрянщині вже не було чітко структурованого, організованого підпілля ОУН, могли протиставити радянській пропагандистській машині лише власне слово. Слово, яке підкріплене авторитетом і досвідом. Адже у другій половині 1950-х рр. з місць ув’язнення почали повертатися учасники й керівники осередків ОУН, які діяли у 1940-х на Наддніпрянщині. До них також долучалися члени ОУН та бійці УПА із Західної України, яким було заборонено повертатися в рідні сторони. Вони й стали представниками отого «залишкового» націоналізму, які відверто псували комуністичну ідеалістичну картинку «побудови світлого майбутнього».

Досить умовний термін «залишковий» націоналізм, що стосується учасників націоналістичного руху, яким випала доля боротися з системою в умовах відсутності організованого підпілля, ми свідомо запозичуємо у співробітників радянських органів державної безпеки. Останні чітко розрізняли організоване підпілля та діяльність (життєву позицію) окремих націоналістів після повернення з ув’язнення.

У радянській системі місця ув’язнення називали «виправно-трудовими таборами». З самої назви зрозуміло: очікувалося, що після відбуття присуду члени ОУН та бійці УПА «перевиховаються» й позбудуться націоналістичних поглядів. Відповідно, якщо такого не відбувалося, антирадянські погляди визнавали «залишковими».

Співробітники КДБ немало зусиль присвятили поборенню, як вони визначали, залишків націоналістичного руху, антирадянського світогляду тощо. Для КДБ усі «поверненці» були потенційно небезпечними, оскільки могли відновити організаційні зв’язки і продовжити діяльність у підпіллі ОУН або ж створити нові антирадянські гуртки й організації.

У зв’язку із цим 27 березня 1956 р. співробітники УКДБ Запорізької області завели літерну справу № 102, у якій планували зосередити всі матеріали про осіб, засуджених за зраду, або ж антирадянську діяльність. В цьому випадку співробітників органів державної безпеки цікавили перш за все особи, які відбули термін покарання або потрапили під амністію відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 р[7].

Наприкінці того ж року співробітники УКДБ вже нарахували 110 колишніх учасників націоналістичного руху, які протягом останнього часу з’явилися на території Запорізької області. І ось тут, звітуючи республіканському керівництву, «чекісти» наводили зафіксовані агентурою висловлювання націоналістів про поточну ситуацію. Зокрема, колишній член Запорізького обласного проводу ОУН-р Пилип Мороз говорив, що «устрій в СРСР — це державна експлуатація людини, нема свободи й демократії, зв’язується особиста ініціатива. Існуючий в СРСР стрій гнилий і він впаде». Він не соромився виголошувати тости за незалежну Україну й, розуміючи, що перебуває під недремним оком КДБ, стверджував: «як би за мною не стежили, я буду свою справу продовжувати»[8]. І такі його антирадянські висловлювання у своєму середовищі були досить непоодинокі. На Пилипа Мороза спершу була заведена справа-формуляр, потім агентурна справа під назвою «Скорпіони», а його найближчих друзів-однодумців також взяли під нагляд[9].

У селищі Розівка (районний центр Запорізької області), після звільнення у серпні 1956 року з таборів, проживав уродженець Львівщини Дмитро Кузьма. Його було засуджено у 1951 р. за зв’язок з підпіллям ОУН. На новому місці проживання також він не залишився поза увагою КДБ і був обсаджений агентами «Водинським», «Дубовим» та «Володимировим». Останні регулярно доповідали про антирадянські висловлювання об’єкта розробки[10].

За ці висловлювання Дмитро Кузьма, зрештою, й був заарештований КДБ у 1958 р. Аналіз слідчої справи дозволяє стверджувати, що в Розівському районі він не проводив жодної підпільної діяльності. Його головна провина, і це симптоматично для кінця 1950-х рр., полягала в тому, що «були такі випадки, коли мене питали, я розповідав про організацію українських націоналістів… я, відповідаючи на питання, говорив, що Бандера був керівником українських націоналістів, що він організував молодь на боротьбу за “Самостійну Україну” й разом з німцями галицька армія воювала проти росіян в період ІІ Світової війни. Я розповідав, що коли Бандера при німцях проголосив самостійну Україну, то його німці заарештували, але йому вдалося втекти й в даний час він знаходиться на Заході. Також розповідав, що під час перебування Західної України під владою Польщі існували “Просвіти”, де вивчали історію України, молодіжні організації “Сокіл” й “Луг”, у якій молодь виховувалася й де їй прищеплювали ідеї боротьби за самостійну Україну»[11]. Простіше кажучи, Дмитро Кузьма був заарештований та засуджений саме за розповіді (спогади) про діяльність ОУН. Не агітацію чи щось подібне, а саме за висвітлення реальності, відмінної від тієї, що продукували для «людини радянської».

У квітні 1957 р. УКДБ Запорізької області взяли в розробку уродженця Львівщини, робітника тресту «Запоріжалюміньбуд» Володимира Миська. 1947-го він був заарештований за «бандпособництво» та засуджений до 10 років таборів. Перебуваючи у Воркутинських таборах, приєднався до місцевого таборового націоналістичного підпілля, активно боровся проти свавілля адміністрації тощо. Через це у 1952 р. його на пів року посадили до штрафного ізолятора та змусили працювати на важких роботах.

У 1956 р., після перегляду справи, був звільнений і наступного року на запрошення згадуваного вище Пилипа Мороза приїхав до Запоріжжя. Агентура, якою був обсаджений, характеризувала його як переконаного націоналіста, що залишився вірним своїм ідеалам. Зокрема, агент «Леся» наводила у донесенні слова Володимира Миська про українське націоналістичне підпілля: «Так, сила була велика, але як бачите знищена… Але ми ж не знаємо, чи до кінця вона знищена. Можливо, й зараз є ще люди, які думають про свій народ, про те, як же далі бути. А поразку таку сильну отримали через те, що не було тісного зв’язку з керівниками нашої організації закордоном, а вони-то знаходилися там, а правителі тих країн не вірили в наші сили, не допомогли нам, як це треба було. Але це ще не все, це не зовсім провал і зовсім не кінець. Бо майбутнє ще попереду»[12].

І це майбутнє було не за горами. У місті Гуляйполе Запорізької області у жовтні 1959 р. до КДБ надійшло повідомлення від агента «Умілого» про те, що місцевий житель Олександр Білаш підтримує зв’язки з деякими колишніми учасниками молодіжної націоналістичної організації «Група українських підпільників» (діяла у 1947–1949 рр.), які повернулися з ув’язнення. Крім того, Олександр Білаш висловлював наміри проводити підпільну антирадянську боротьбу, шукав можливості для придбання зброї та хотів змайструвати верстат для друку листівок[13]. Працівник гуляйпільської типографії Олександр Білаш був сином репресованого у 1937 році Віктора Білаша — одного з керівників махновського руху.

Спілкуючись з колишніми учасниками ГУП та, очевидно, знаючи від них про націоналістичний характер підпільної організації, Олександр Білаш намагався переконати їх, що «націоналізм застарів», тому боротьбу треба проводити під дещо іншими гаслами. Водночас агентура доповідала в КДБ, що об’єкт розробки в бесіді з двома робітниками заводу «Запоріжсталь» висловлював «явно націоналістичні судження, заявляв про те, що російська держава виникла після української, що при радянському устрої росіяни мають привілеї над іншими національностями, всіляко нахвалював населення Західної України, де, за його словами, стійко захищається українська культура й проявляється національна гідність». До таких висновків, очевидно, він дійшов після спілкування з жителями західних областей України під час заочного навчання у Львівському поліграфічному технікумі[14].

Цікавим нам здається один з епізодів агентурної розробки Олександра Білаша та колишніх учасників ГУП. Поміж іншим агенти працювали над тим, щоб «розкласти зсередини» антирадянські поривання та прояви гуляйпільської групи. Зокрема, у розробку колишнього учасника ГУП Григорія Новака ввели агента «Дубчака», якого необхідно було працевлаштувати на заводі сільськогосподарського устаткування і скерувати як учня токаря до станка, де працював Григорій Новак. Останній мав заопікуватися навчанням агента на виробництві. «Дубчак» мав розповісти Новаку, що він виходець зі Станіславської області, працював у торговельній мережі і через значну розтрату був засуджений до 8 років. Покарання відбував у таборі в Запоріжжі (це була правда). У Запорізькій області залишився жити через заборону повертатися після ув’язнення до рідних місць.

Якби з Григорієм Новаком вдалося встановити довірчі взаємини, агент «Дубчак» мав дати зрозуміти, що гроші він крав для оунівців, але слідчі про це, нібито, не дізналися. Якби Григорій Новак та Олександр Білаш почали обробляти агента для залучення в антирадянську організацію, «Дубчак» мав переконувати їх у безперспективності боротьби з радянською владою, мовляв, «ОУН мала не таку силу, як вони й то зазнала поразки й Бандеру від загибелі не вберегла»[15].

З останньої репліки, яку мав сказати агент, дуже чітко випливає, що антирадянський спротив на теренах України, і Запорізька область тут не виняток, і далі асоціювався перш за все з ОУН та постаттю Провідника Степана Бандери. Бо й у ситуації з намірами Олександра Білаша й колишніх учасників ГУП, які не мали стосунку до ОУН під час дотаборової діяльності, акцентувалася увага саме на організованому націоналістичному рухові.

Загалом спротив системі у 1950-х рр., стихійна боротьба з радянською пропагандою як одним із підмурків формування явища радянської глобалізації — homo soveticus — була органічним виявом націоналістичного руху, який змінював напрямки й форми. Це відбувалося в час, коли покоління переможців у Другій світовій війні прагнуло й очікувало змін, а влада й далі хотіла мати слухняне й непридатне для протестних акцій населення. Погоджуємося з Федором Турченком, що в тих умовах жертвою репресій міг стати кожен мешканець України, а страх деморалізував усі верстви населення: «весь комплекс “виховних заходів”, які проводила Компартія, був спрямований на формування безмежної відданості режиму і страху перед могутністю державної машини, що перетворювала людей на “гвинтиків”, а неугодних — в “табірний пил”»[16].

У таких умовах в авангарді боротьби з радянським режимом, зрештою, з самим явищем «совка» й далі перебували учасники українського націоналістичного руху. Їхня неполітична на перший погляд для «обивателя» діяльність і позірне підлаштовування під систему зовсім не вводили в оману співробітників органів державної безпеки. Розробки носіїв «залишкового» націоналізму тривали у 1960-х рр. і навіть пізніше.

Зокрема, наприкінці березня 1961 р. співробітники УКДБ Запорізької області підготували перспективний план основних агентурно-оперативних заходів з «попередження підривної діяльності українських буржуазних націоналістів». Таких у регіоні нараховувалося 270 осіб. Серед них і 56 членів ОУН, які до засудження діяли на території Наддніпрянської України, зокрема й у Запорізькій області. Обсаджуючи агентурою, розробляючи різні комбінації усунення острівків непокори, КДБісти вживали й заходи для мінімізації можливого впливу українських націоналістів на місцеве населення. Співробітники органів держбезпеки періодично читали лекції, особливо в місцях компактного проживання націоналістичного середовища. Назви лекцій були більш ніж промовисті: «Українські націоналісти — злісні вороги українського народу»[17].

Яскравим прикладом «взаємин» між КДБістами й радянською системою загалом і учасниками українського націоналістичного руху, які відбули присуд, є доля сотенного УПА «Кривоноса» — Мирослава Симчича. Відсидівши понад 30 років, у Запоріжжі він «отримав» рік нагляду — своєрідний домашній арешт: «не мав права від шостої години вечора до шостої години ранку знаходитися за порогом свої домівки, а також мені не дозволялося ходити в “громадські” місця — кінотеатри, універсами, стадіони… Щоденний маршрут мій мав пролягати на роботу і назад додому. За порушення покарають двома роками в’язниці»[18]. Простіше кажучи, переконаний український націоналіст залишався й далі небезпечним для радянської влади. Побоюючись впливу націоналістів на дітище компартії — «homo soveticus», органи держбезпеки намагалися блокувати навіть такий звичний і тривіальний вид людської комунікації, як спілкування.

Націоналістичний світогляд не передбачав толерування глобалізаційного проекту, запропонованого ідеологами й керманичами «1/6 частини суходолу». Формування «homo soveticus» як відверто русифікаторський нео- чи протоімперський проект у 1990-х рр. не зійшов на пси. Після розпаду СРСР він трансформувався в «русизм» з його нав’язливо-задушливою ідеєю «руського міра». Це явище досить влучно схарактеризував перший президент чеченської республіки Ічкерія Джохар Дудаєв: «Звичайний русизм страшніше фашизму, нацизму, всіх людиноненависницьких ідеологій світу, підвищений до вищого рангу державної політики Росії. …фізичне знищення цілих народів, смерть, кров, цілеспрямоване знищення народного потенціалу»[19].

Вчергове в авангарді боротьби перебувають українські націоналісти. Бо часи змінюються, ворог — ні.

[1] Хашиєва Л. Сучасні концепції ідентичності: стратегічний підхід // Теорія та практика державного управління. 2015. Вип. 2. С. 77.

[2] Ленкавський С. Короткий нарис історії українського націоналізму // Ленкавський С. Український націоналізм. Твори / за ред. О. Сича. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. Т. 1. С. 49.

[3] Див., зокрема: Щур Ю. Український визвольний рух на Наддніпрянщині у 1920–1955 рр.: історіографія проблеми// Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2009. Вип. 27. С. 366–374.

[4] Каганов Ю. Конструювання «радянської людини» (1953–1991): українська версія. Запоріжжя: Інтер-М, 2019. С 338.

[5] Хатанзейська Є. Як Совєти творили Homo soveticus. URL: http://duhovnyfront.com.ua/2019/09/18-iak-soviety-tvoryly-homo-soveticus

[6] Кононенко П. Національна ідея, нація, націоналізм: Монографія. К.: Міленіум, 2005. С. 260.

[7] Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі — ГДА СБУ). Ф. 11. Спр. 1446. Т. 1. Ч. 2. Арк. 2.

[8] ГДА СБУ. Ф. 2. Спр.2686. Арк. 279–280.

[9] ГДА СБУ. Ф. 2. Спр. 2786. Арк. 305.

[10] ГДА СБУ. Ф. 2. Спр. 2786. Арк. 128–129.

[11] Архівний підрозділ УСБУ Запорізької області. Фонд припинених справ. Спр. П-20779. Арк. 31–32, 45.

[12] ГДА СБУ. Ф. 2. Спр. 2786. Арк. 102–103.

[13] ГДА СБУ. Ф. 1. Оп. 1. Спр. 1602. Арк. 127.

[14] ГДА СБУ. Ф. 1. Оп. 1. Спр. 1602. Арк. 182.

[15] ГДА СБУ. Ф. 1. Оп. 1. Спр. 1602. Арк. 172.

[16] Турченко Ф. Запоріжжя на шляху до себе… (Минуле і сучасність в документах та свідченнях учасників подій). Запоріжжя: Просвіта, 2009. С. 18–19.

[17] Детальніше див: Щур Ю. Архіви КДБ: Як на Запоріжжі у 1960-х відпрацьовували «злісних ворогів українського народу». URL: https://zp.depo.ua/ukr/zp/arkhivi-kdb-yak-na-zaporizhzhi-u-1960-kh-vidpratsovuvali-zlisnikh-vorogiv-ukrainskogo-narodu-201907281002558

[18] Андрусяк М. Брати грому. Коломия: Вік, 2005. С. 678.

[19] Джохар Дудаев еще в 1995 году предупреждал, что русизм — страшнее фашизма и нацизма. URL: https://antikor.com.ua/articles/308353-dhohar_dudaev_eshche_v_1995_godu_preduprehdal_chto_rusizm__strashnee_fashizma_i_natsizma