Стаття керівника дослідницьких програм НАЦ “Українські студії стратегічних досліджень” кандидата політичних наук Юрія Олійника, опублікована у збірнику ІХ всеукраїнської наукової конференції “Соборність як фундаментальна складова ідеології українського націоналізму” (Івано-Франківськ, 17 квтня 2021 року)
УДК 323\327 (477)
Юрій Олійник
Київ
НЕЗАВЕРШЕНА СОБОРНІСТЬ – ПИТАННЯ ОКУПОВАНИХ І ВТРАЧЕНИХ ТЕРИТОРІЙ
Анотація
Автор розкриває проблему незавершеності соборності з огляду на окуповані території під час російсько-української війни, забрані у 20 столітті етнічні землі, і можливості роботи з цими територіями. Постулюється важливість укріплення концепту України як політичного утворення всієї української нації, що проживає у світі.
Ключові слова: діаспора, етнічні території, соборність
Питання соборності – єднання всіх українських етнічних територій в межах єдиного політичного утворення – століттями була бажаною метою борців за українську незалежність. Символічна віха на цьому шляху – підписання Акту Злуки 22 січня 1918 року, що означала інтеграцію в єдину структуру територій колишніх Російської та Австрійської імперій, на яких утвердилися Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Більш тривалу історію в якості незалежної держави українці здобули з 1991 року. Але повністю ідея соборності реалізована не була. Надто багато українських етнічних територій залишилося під владою сусідніх держав, найбільше Росії (від Стародубщини та Східної Слобожанщини до Кубані та Передкавказзя). Мільйони українців вважаються діаспорою, хоча проживають на своїх споконвічних землях, попри агресивні кампанії асиміляції (особливо у Польщі після етноциду 1944-47 та Російській Федерації).
Питання Соборності та його співвідношення з Гельсінськими принципами непорушності кордонів Європи набуло надзвичайного загострення в результаті російського вторгнення, анексії територій міста Севастополя, Автономної Республіки Крим з прилеглою акваторією Чорного та Азовського морів і Керченської протоки (питання свободи судноплавства через яку стало одним з важливих театрів російсько-української війни), окупації окремих районів Донецької та Луганської областей. Забезпечення єдності української нації на відторгнутих теренах, збереження єдності соціально-економічного та культурного поля, контрпропаганди проти цілісної роботи російських окупантів – найнагальніші питання порядку денного української політики. З іншого боку, досвід захисту інтересів українського населення на згаданих територіях дозволяє розробити методики роботи з іншими етнічними масивами, що залишилися поза межами України. І через них впливати на позицію сусідніх держав. Як це роблять Росія, Угорщина, епізодично більш віддалені держави (наприклад Болгарія в контексті використання власної меншини в Одеській та Запорізькій областях) щодо нас.
Сусідні держави виходять з ідеї пріоритету моделі етнічної нації, на яку в громадянському аспекті накладаються етнічні меншими, що проживають у міжнародно визнаних кордонах. Але етнічне ядро – то неодмінний пріоритет, на якому ґрунтується міжнародна політика. Можна говорити про “політичних українців” як усіх громадян, що проживають у державних кордонах, але як тоді охарактеризуватиу, до прикладу, україномовне населення Стародубщини?
Сусідні держави розробили цілісні програми роботи з закордонними представниками народу (від “карти поляка” до програм інтеграції російськомовних співвітчизників у Росії). Вони гуртуються не лише на етнічних принципах, але знанні мови, відчутті належності до відповідної культури, що залишаються неодмінним пріоритетом. Скажімо на карту поляка може претендувати будь-який житель західноукраїнських областей, що знаходилися під контролем Другої Речі Посполитої в міжвоєнну добу. Але цього недостатньо. Без знання мови, демонстрації польських родичів людина не визнається частиною пріоритетної аудиторії. Так, є багато можливостей продемонструвати зацікавленість у польській культурі, але загалом політика відповідних “карт” надає чіткий сигнал пріоритету етнокультурного принципу.
Більше рельєфний приклад – Ізраїль, що конституційно розглядається як спільна держава всіх євреїв планети, можливий притулок для всіх людей, приналежних до цього народу. Подібний механізм, щоправда, на релігійному ґрунті формував зовнішньополітичні принципи мусульманських держав, зокрема Османської імперії, на територію якої в 19 ст. переселилося мільйони кримських татар та кавказьких народів, що відчували гноблення в межах Російської імперії (рух так званих мухаджирів, нащадки яких досі складають вагому частину населення сучасної Туреччини).
Використання концепту “Українська держава як утворення всього українського народу, де б його представники не проживали” вирішує кілька важливих завдань. По-перше, задає важливі принципи побудови громадянського суспільства всередині, коли національні меншини не можуть претендувати на витіснення інтересів більшості (неважливість мови та культури, пріоритет громадянства над етнічністю – врешті побудова так званої “демократичної Росії”). По-друге, задаються принципи роботи з діаспорами, що допоможе формувати цілеспрямовану політику для роботи з сусідніми державами та з усіма компонентами українського населення – етнічними масивами, діаспорою, заробітчанами.
До прикладу можна згадати приклад Стародубщини – невеликої території на кордоні з Україною та Білоруссю. Це історична частина Чернігово-Сіверщини та Гетьманщини, багато вихідців брали участь на боці Української Народної Республіки в часі перших визвольних змагань. Большевицька пропаґандивна машина зробила дуже багато для знищення української ідентифікації, але конкретні лінгвістичні та культурні маркери, особливо в сільській місцевості, залишаються досі [1]. Постає питання створення профільного радіо- та телеканалу, транслювання з прикордонних територій півночі Чернігівської області для залучення жителів Стародубщини до українського інформаційного поля. Водночас таке політичне рішення зможе вирішити проблеми і нашого прикордоння – на півночі Чернігівщини російські та білоруські канали краще приймаються ніж українські, роками не вирішуються питання відновлення телевізійної антени в місті Любеч (що було б і символічно – це важливий історичний центр Чернігово-Сіверської землі, місце князівських з’їздів). Слід розширювати мережу медіа, які можна ловити на прикордонних територіях, позбавляти населення від задавнених стереотипів московської пропаґанди. Паралельно слід максимально лібералізувати можливість для переїзду в Україну нащадків громадян УНР, а також людей що представлять докази українського етнічного походження, знання мови та культури.
Російська політична еліта розуміє, що ці прикордонні зони можуть усвідомлювати свою близькість до закордонного культурного поля, Тому прагнуть зіграти на випередження. Спільність ментальних рис та побутових звичок, тривалі родинні та економічні контакти (звиклі ще з радянських часів) використовуються для творення образу спільних областей, які історично та культурно близькі до російського центру. Потім ці ідеї поширювались на українських територіях з метою розхитування політичної ситуації на території слабшої держави. Однак в принципі це тонкий інструмент, що можна використати у зворотній бік.
Для прикладу згадаймо модель слобожанської ідентичності. що тривалий час підтримувалась губернатором Бєлгородської області, і мала включати Сумщину та Харківщину. Спільна історія та культурні архетипи цієї території викликані українською козацькою колонізацією, але росіянами висвітлювалась з наголосом на політичному лідерстві Московського царства, з формуванням навіть четвертого східнослов’янького народу як органічної частини “русского міра”. Аналогічно варто згадати донську ідентичність, базовану на козацьких традиціях самоуправління, що призвела до запеклої боротьби з автономію в 1918-20 роках, посиленій співпраці з державами Осі під час Другої світової війни. Тепер же донська ідентичність, інтегрована в імперську модель, стала тараном для руйнації української лояльності на територіях Луганської та Донецької областей.
Щодо роботи з українським населенням на територіях західних сусідів, хотілось особливо б наголосити на громаді в Румунії. Навідміну від Польщі та Словаччини, де дуже багато зроблено для асиміляції та (під час перехідного етапу) підтримки “русинської ідентичності”, румунська мова досить відмінна, і місцева культура не настільки асоціюєтеся з влиттям у західноєвропейську культуру. тим більше що у Трансильванії (де проживає більшість української громади – південна Гуцульщина, Мармарощина, вагоме культурне представництво в місті Клужі [2]) вагомо представлена угорська меншина з активною політичною позицію, що ослаблює монолітність асиміляційного румунського тиску на місцевому рівні. З огляду на важливості напрацювання механізмів впливу на Румунію – ключового партнера в районі Молдови – Придністров’я – західного Причорномор’я, та потенційного конкурента. З іншого боку, посилення роботи з румунською аудиторією зможе покращити ситуацію на прикордонних територіях, особливо на півдні Чернівецької області. Там румуномовне населення (особливо в Герцинському районі, з 90 % румунської національної меншини) може в майбутньому стати проблемою угорського рівня (де вимагають створення автономії вздовж угорського кордону Закарпаття з угорських сіл), том слід вирішувати проблему превентивно. Одним з методів може стати і церковна дипломатія – гарантування відправ румунською мовою у відповідних парафіях Православної Церкви України в обмін на розширення прав україномовного екзархату у Румунській Православній Церкві, налагодження богословського та культурного обміну.
У відносинах з Польщею окрім питань історичної пам’яті все більше наростає значення претензій на майно, що належало виселеним полякам після Другої світової війни, ведеться кропітка архівна робота, що підтримується товариствами “кресов’яків”, що готують відповідні позови до європейських судових органів. Україна може відповідати симетрично, почавши відповідні розвідки на землях Закерзоння, що сприятиме гуртуванню залишків українських громад, що підсилені потужною хвилею заробітчан (більше мільйона людей) і емігрантів (більше кількох сотень тисяч). Знову ж таки втрати для демографії самої України хоча б частково будуть компенсовані відновленням впливу вздовж західних кордонів.
Таким чином, слід впроваджувати у публічне поле ідею органічної належності українських етнічних масивів до київського політичного поля. Це стане адекватним інструментом для відповіді на претензії сусідніх держав, а особливо Росії з огляду на потужну діаспору та прикордонне населення. В Україні поширюється погляд, що на цим землях більшість русифікована і ментально чужа, однак це не відкидає можливостей мінімальної роботи з ними. Особливо якщо робота з різними групами населення держави-ворога йтиме комплексно, з інформаційною і (на державному рівні) політичною підтримкою найменших культурно-просвітницьких чи економічних відцентрових тенденцій на Північному Кавказі та Поволжі.
Та найбільш актуальною проблемою, на жаль, залишається деформація ідентичності на тимчасово окупованих територіях. І якщо у Криму, попри пряму анексію, чітко розрізняється українська та російська ідентичності, то в окремих районах Донецької та Луганської областей штучно розроблена модель окремих східнослов’янських націй, сформованих в результаті промислової колонізації регіону, і звісно ближчих до російського культурного поля. Ці ідеї пропагуються у школах, впливаючи на наступні покоління. Викриття цих конструкцій, інформаційні робота з населенням окупованих територій повинна стати важливим пріоритетом державної політики.
Приходимо до висновку, що Соборність – це не констатація факту, а поле для поширення впливу у регіоні. І недостатньо здобути міжнародне визнання на більшій частині етнічної території. Необхідна постійна просвітницька робота для ментальної інтеграції населення і запобігання впливу ворожих проєктів.
Література:
1. Парфенов Г. Гибридная война против Украины в 1918 году. Стародубщина: утерянный украинский край. – Petrimazepa.com. URL: https://petrimazepa.com/gibridnaya_voyna_protiv_ukrainy_v_1918_godu_starodubschina_uteryannyy_ukrainskiy_kray.
2. Святкування Т. Шевченка у Клужі. – Radio România Internaţional. URL: https://www.rri.ro/uk_uk/%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BA%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%A2_%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0_%D1%83_%D0%9A%D0%BB%D1%83%D0%B6%D1%96-2579306.
2. Турчин Я. Українська держава та закордонне українство в Польщі. – Наш вибір. URL: http://naszwybir.pl/ukrayinska-gromada-v-polshhi-problem/.
The author reveals the problem of incompleteness of Ukrainian national unity in view of the occupied territories during the Russo-Ukrainian War, the ethnic lands that were taken away in the 20th century, and the possibility of working with these territories. The author postulates importance of strengthening the concept of Ukraine as a political formation of the entire Ukrainian nation living in the world/
Key words: diaspora, ethnic territories, national unity
Leave a Reply