Президент України Володимир Зеленський своїм указом від 26 серпня 2021 року затвердив і ввів у дію рішення РНБО про стратегію зовнішньополітичної діяльності України.
http://materialy.kmu.gov.ua/71473f53/docs/62fa0d33/Dodatok.pdf?fbclid=IwAR0Z0QMO2uLTeY43btsNpMJlW8TDb_6L8Y89NKE5XP3i18uvV0ngEP5Rg88. Надаємо короткий аналіз наповнення вищезгаданого документа.
На жаль, документ так і не виводить українську зовнішню політику з парадигми об’єкта світової політики, дрібного постколоніального уламка-перефирії Російської імперії.
Не визначені місія (призначення України) в світовій політиці, не окреслено візії набуття Україною геополітичної суб’єктності, коли Україна не просто тяжітиме до якоїсь зовнішньополітичної агломерації, а саме стане центром такого тяжіння, як мінімум регіональним лідером, який в силу свого геополітичного розсташування істотно впливатиме на розвиток світових процесів.
Загалом стратегія рухається в руслі глобалістського порядку денного, основну загрозу вбачаючи в національних рухах і організаціях, що обстоюють збереження суверенітету, національної ідентичності та суб’єктності.
Надзвичайно широко розмазані пріорітети, які в умовах недостатньості ресурсів не дозволять якісно реалізувати усі напрямки.
Не визначено покроковості реалізації та першочергових реалістичних завдань, що не лише окреслюють стратегічну далекосяжну мету – євроатлантичну інтеграцію, а дозволять якісно захищати і просувати інтереси в ситуцій тут і тепер, зміни глобальних лідерів.
Виключний наголос на економічних пріорітетах в умовах швидкого наростання силової конфліктогенності у світі не відображає реального стану тенденцій світової політики.
Водночас, позитивом є вихід з тіні російського молодшого партнера, спосіб поглянути на світ крізь призну українських інтересів.
Виділені важливі показники, на які слід орієнтуватись – адаптивність (оперативне реагування на міжнародну ситуацію) та прагматизм.
У п.4 Цілі зовнішньополітичної діяльності чітко виписані завдання. Однак вони зосереджені на оборонному принципі (відновлення територіальної цілісності, притягнення РФ до відповідальності). Не сказано про підтримку прав народів, які піддаються етноциду в Російській Федерації, і потребу роботи над зміною устрою нашого супротивника.
Серед головних інструментів протидії російській агресії у п.5 знову згадується дискредитований формат “Нормандської четвірки”, що урівнюється з потенційно важливими Кримською платформою та виконанням засад Будапештського меморандуму.
На жаль, помітна мімікрія під модні політичні віяння – на ст. 38 згадується псевдонауковий термін “гендер” на означення аудиту МЗС з представлення жінок
Двозначне наповнення має негативна оцінка націоналістичних та радикальних рухів (хоча як правих, так і лівих). Занадто багато покладається надії на Європу як центр кліматичного порядку денного, зеленої енергетики і тощо.
Позитивні моменти – актуалізується роль української меншини в Польщі, що вже налічує понад мільйон осіб за низкою соціологічних досліджень, а також підкреслюється роль співпраці з Туреччиною та в рамках Чорноморського простору (Стратегічна рада високого рівня та формат на рівні МЗС і міністрів оборони “Квадрига”).
Дуже добре, що окремий розділ виділений для захисту прав українців за кордоном (до них належить, зокрема, в’язень білоруського режиму Лукашенка Дзяніш Івашин). Звісно, завдання сформовані досить абстрактно, однак вказана ділянка для подальшої роботи державних органів (“Національне законодавство про закордонних українців та зовнішню трудову міграцію має передбачати конкретні механізми, спрямовані на збереження та утвердження національної ідентичності українців”).
У розділі Ресурсне забезпечення згадується, що з урахуванням фінансових можливостей буде розширюватись мережа дипломатичних установ в Азії, Африці, на Близькому Сході та в Латинській Америці. Такий евфемізм фактично визначає другорядність напряму (оскільки фінансів не вистачає регулярно). Звісно, головний наш напрям – співпраця з державами Заходу, але посилення загальної підтримки, освоєння нових ринків – стратегічне завдання, що поки що загальмовується через нестачу ресурсів, передусім для дипломатичної інфраструктури. Один із наслідків – майже повна відсутність представників цих регіонів на Кримській платформі, що могло б демонструвати світовий рівень підтримки погляду Києва.
Однак особливо виділений найбільш слабоохоплений українським впливом регіон Латинської Америки – зокрема співпраця з членами Групи Двадцяти та регіональними лідерами (Мексикою, Бразилією, Аргентиною). Відзначена потреба нарощення експорту, розвитку співпраці у сфері металургії, аерокосмічній та військово-технічній галузях.
У статті 178 говориться що “На порядку денному залишається звернення України до Організації Об’єднаних Націй про розгортання на тимчасово окупованих територіях міжнародної операції з підтримання миру і безпеки.”
Дійсно, можливість залучення міжнародних сил безпеки вже не один рік розглядається як можливість виходу з глухого кута Мінського дискурсу. Але вірогідність такого варіанта мінімальна з огляду на деструктивну роль держави-агресора, що зберігає право вето у Раді безпеки ООН. А компроміс може передбачати введення сил держав-членів ОДКБ, що легалізуватиме присутність російських військ на території Донецької та Луганської областей (впровадження миротворчих сил до Криму взагалі відкидається Москвою).
Тому варіант із розгортанням міжнародної операції слід розглядати як поки що тактичний дипломатичний хід. Отже, постає питання щодо доцільності його включення до документа, спрямованого на середньострокове планування. З іншого боку, варто доповнити текст важливими запобіжниками (зокрема про уникнення присутності військових контингентів Росїі та її союзників, пріоритет боротьби за розміщення на державному кордоні України, а не на наявній лінії зіткнення).
Багато уваги приділено публічній дипломатії, просуванню позиції України у світі. Цінно, що згадано “Український інститут”, який повинен сприяти покращенню розуміння і сприйняття України у світі та розвитку її культурних зв’язків з іншими державами. Однак реальний розвиток цього проєкту можливий при наданні постійної інфраструктурної та фінансової підтримки.
У розділі 245 окремо вказано про те, що важливим чинником забезпечення успішної зовнішньополітичної діяльності України є використання зовнішньої експертизи та співпраця з відповідними експертними колами, аналітичними центрами. Така політика вироблення рішень допустима і корисна, однак не повинна розглядатись як самодостатня, оскільки несе ризики впадання у залежність від тих чи інших зовнішніх сил, інтереси яких можуть не повністю збігатися з національними інтересами України.
Кілька разів підкреслюється потреба подальшого розгортання системи посольств і консульств задля захисту українських громадян за кордоном. Водночас варто було б згадати роботу з залученням діаспор до проведення культурних заходів, пам’ятних подій.
Загалом, попри конструктивну критику, документ доволі повно відображає бажані напрямки зовнішньої політики України. Проблемою залишається збереження їхньої абстрактності, обмеженість конкретних сценаріїв. Одним із них могла б стати робота у ядерній сфері, пов’язана з деклараціями теоретичного права України на відновлення ядерного статусу України через невиконання Будапештського меморандуму і порушення територіальної цілісності.
Іншим сценарієм могла б стати актуалізація прав поневолених Росією народів на міжнародній арені, розвиток інтернет та телерадіомовлення мовами меншин РФ, робота з політичними лідерами діаспор.
Юрій Сиротюк, директор Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», народний депутат України VII скликання
Юрій Олійник, керівник дослідницьких програм НАЦ “Українські студії стратегічних досліджень”, кандидат політичних наук
Leave a Reply