За кілька останніх місяців надзвичайно зросла небезпека масштабного військового вторгнення Росії в Україну. Очевидно, подібна ініціатива є бажаною, проте й доволі ризикованою для росіян. У цій статті ми розглянемо, якими будуть можливі дії Москви, ймовірні сценарії розвитку подій і плани США та країн Заходу.
Матеріал експерта НАЦ УССД Олександра Чупака, випускника Селкірк коледжу (Канада)
Завжди в центрі уваги Кремля
Україна ніколи не зникала з російського порядку денного, але протягом останніх місяців вона перебуває в його центрі. Упродовж кількох місяців ми спостерігаємо скоординовані дипломатичні та військові дії Москви, спрямовані на випробування готовності Києва до самозахисту, а західних країн – до підтримки українського суверенітету. Експерти висловлюють побоювання, що Росія невдовзі може піти на рішучі дії, що підтверджує факт наявності десятків тисяч російських військових уздовж українсько-російського й українсько-білоруського кордонів.
Реакція західних держав традиційно переповнена стурбованістю. Кілька тижнів тому директор ЦРУ Білл Бернс відвідав Москву, де застеріг Росію від різких дій проти України. Міністр оборони Великої Британії Бен Воллес побував у Києві, а український міністр Олексій Резніков злітав до Вашингтона на зустріч із міністром оборони Ллойдом Остіном. Застереження лунали навіть від переважно прихильних до Москви представників Франції та Німеччини.
Як ми знаємо з багаторічного досвіду, агресія Росії пояснюється комплексом причин. У розрізі наших стосунків останніх років, українське питання розглядається Москвою як незакінчена справа, неприємна перешкода на шляху до статусу глобальної сили. Можливо, представники російської влади і намагалися на словах применшити значення України у їхніх геополітичних планах, та насправді це значення тільки зросло. На тлі бажання Росії гарантувати собі місце серед світових лідерів, військова операція в Сирії чи дії в Карабасі не мають вигляду визначальних. Однак саме Україна, зважаючи на її географічне положення, кількість населення й економічний потенціал є ключем до задоволення імперських прагнень господарів Кремля.
Окрім геополітичного значення, для Владіміра Путіна проблема України є глибоко особистою. На чолі Росії він уже понад двадцять років спостерігає за поступовим виходом Києва з-під впливу Росії і його рухом у бік Заходу. Путін бачить Україну серцем слов’янської єдності, місцем народження Руської держави, що має бути єдиним цілим із так званою «Великою Росією». Говорити про відповідність такого погляду історичним фактам немає сенсу, адже світогляд російських еліт формувався століттями імперської пропаганди. Навряд чи хтось припускав, що Росія задовольнилася окупацією Криму і районів Донбасу. Україна зовсім не схожа на Грузію чи Молдову, де Росія може терпляче спостерігати, підживлюючи вигідні для себе політичні сили і провокуючи внутрішню нестабільність. Навіть повний поворот цих країн до Заходу не стане для Москви суттєвою військовою чи економічною проблемою, а успішна «вестернізація» не буде служити прикладом для громадян Росії.
З Україною зовсім інша історія. По-перше, Росії не подобається її поступове перетворення на державу з організованими інституціями, оновленими збройними силами і гнучкою економікою. З перспективи Москви, бідна і розбита Україна з вищою ймовірністю залишатиметься в полі впливу Росії. Однак окупація територій і подальша війна не змусили Київ відмовитися від прозахідного курсу. І хоча тісна інтеграція до ЄС/НАТО залишається далекою перспективою, співпраця із Заходом і загальне несприйняття російського порядку денного ускладнює надії Кремля на внутрішньо нестабільну Україну.
Амбіції і сприятливі обставини
Звідси походить зростання напруги в обговореннях українського питання російською владою. І чинний президент Владімір Путін, і колишній Дмітрій Мєдвєдєв нещодавно опублікували статті про Україну, наповнені хибними історичними «фактами». У них простежується глибоке особисте бажання авторів якнайшвидше вирішити українське питання на свою користь. Мєдвєдєв навіть висловив думку про безперспективність переговорів із чинною київською владою, позаяк, на його думку, Україною прямо керують Західні держави. Очевидно, це вказує на незацікавленість Росії у переговорних інструментах та її бажанні переходити до інших методів.
Паралельно, росіяни збільшують фінансування окупованих територій Донбасу під виглядом гуманітарної допомоги, а також поглиблюють із ними торговельні зв’язки. 15 листопада Путін видав указ, згідно з яким Росія скасовує торговельні бар’єри з окупованими територіями сходу України. Водночас мешканці окупованого Донбасу отримали дозвіл голосувати на останніх російських парламентських виборах.
Нині ініціатива повністю належить Кремля. Путін знайшов позитивне для себе вирішення білоруського питання; наш північний сусід на очах поглиблює залежність від Росії, відмовляючись від залишків самостійності в зовнішній політиці. Логічно, наступним кроком Лукашенка має стати конфронтація з Україною, що вже почалася його заявами про російський Крим.
Аналізуючи дії Путіна, важливо мати на увазі широкий євразійський контекст. Конкуренція між США та Китаєм призвела до зменшення американського інтересу до східноєвропейського регіону на користь індо-тихоокеанського. Разом із нещодавніми геополітичними провалами (Афганістан), імовірність військового виступу Вашингтона на захист України зменшилася до мінімуму. Більше того, вже навіть не йдеться про активні дії американців на традиційно цікавому для них Близькому Сході.
Сукупність сприятливих геополітичних обставин і давніх кремлівських амбіцій створюють умови для активізації військових ініціатив навколо українського кордону. З іншого боку, ми не можемо мати повної впевненості щодо справжніх цілей Москви з огляду на низку ризиків, що загрожують Путіну і компанії.
Ризики для Росії
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну є доволі небезпечним для самого агресора. З одного боку, наші землі майже повністю рівнинні, що гарантує легкість пересування військ. З іншого – для контролю зайнятої території знадобиться величезна кількість військ та інших ресурсів.
Від початку 2000-х Росія вела прагматичні військові кампанії з чітким набором досяжних цілей. Вторгнення в Грузію у 2008 р. забезпечило контроль над військовими базами в Абхазії та Південній Осетії, а також не допустило приєднання грузинів до НАТО. Напад на Україну в 2014 р. гарантував одноосібне володіння портами Криму і домінування на Чорному морі. Інтервенція в Сирію відбувалася на тлі побоювань Росії щодо долі авіабази Хмеймім, що контролюється Москвою за домовленістю з Башаром аль-Асадом. Жодна з наведених операцій не була повномасштабним вторгненням із метою зайняти якнайбільше території. Військові дії у цих випадках використовувалися як інструменти виконання точкових геополітичних завдань із можливим довгостроковим ефектом.
Відповідно, хоч і не можна повністю відкидати нападу на Україну широким фронтом, вищою є імовірність обмеженої інтервенції для досягнення певних політичних цілей. Можливо, йтиметься про відмову Києва від Західної інтеграції або федералізацію України.
Як фактор стримування Росії не можна відкидати і можливе погіршення стосунків із Заходом, незважаючи на відносно москвофільську поведінку Франції і Німеччини в останні роки. Як мінімум, на словах Захід застерігає Путіна від активізації війни, погрожуючи каральними заходами економічного характеру.
Американські інтереси
На жаль, для нас наразі незрозуміло, яким чином можна протистояти можливому нападу. У пресі та експертних середовищах лунають різні ідеї, від масштабної збройної підтримки Заходу до примушування України до виконання Мінських угод. Останній варіант стане повною перемогою Москви, оскільки повністю дестабілізує внутрішньополітичну ситуацію в Україні.
Однак досі не пролунало пропозицій, що могли б посприяти довгостроковій стабілізації. Реалізація Мінських угод підвищує ймовірність розвалу України на окремі державні утворення, а будь-яка допомога Заходу нічого не варта без розширення захисного периметра НАТО, що зараз на сході обмежується Балтійськими країнами і Польщею.
Набагато привабливішим щодо його досяжності видається варіант побудови мережі військових союзів між Україною і державами Міжмор’я (від Естонії до Туреччини і Грузії) на чолі з Польщею. Посередником у процесі повинні виступити США, що мають подібний досвід у групах Австралія – Велика Британія (AUKUS) і Австралія – Японія – Індія (QUAD). Це дозволить американцям діяти через союзників, формально залишаючись осторонь. Однак тут потрібні негайні титанічні зусилля, що наразі малоймовірні через небажання США поринати в нові геополітичні авантюри на тлі гострої внутрішньополітичної боротьби. Є сподівання, що американці поглиблюватимуть співпрацю з Туреччиною, збільшуючи військову присутність на Чорному морі. Залучення України в такому разі стане сигналом до створення блоку протидії РФ.
Українсько-турецька співпраця, безсумнівно, є пріоритетним напрямом для Києва просто зараз. Нещодавнє використання турецьких дронів проти російської техніки на сході України викликало невдоволення у РФ. Чудовою новиною є намір компанії Baykar Defence побудувати в нас фабрику з виробництва дронів Bayraktar TB2, разом із центром технічного обслуговування і навчання персоналу.
Втім, першочерговою є саме військово-морська співпраця країн для протидії домінуванню Росії на Чорному морі, досягнутому окупацією Криму в 2014 р.
Готуватися до найгіршого
Не варто сподіватися, що Кремль задовольнився наявною ситуацією в Україні. Навпаки – проблема України знову йде під номером один в порядку денному нашого найголовнішого ворога.
Масштабний військовий виступ Росії видається доволі ймовірним, особливо зважаючи на останні агресивні політико-дипломатичні зусилля Москви. Нам добре відомо, наскільки безглуздими і кровожерливими можуть бути дії росіян, але чи будуть вони такими і цього разу? Схоже, нині Путін більше переймається не реакцією Заходу, а власною спроможністю окупувати і проконтролювати значну територію. Найбільш вірогідною є ще одна точкова кампанія, що змусить Київ піти на політичні поступки. Позаяк Росія не приховує агресивних намірів, ми можемо тільки сподіватися, що українська влада робить усе можливе, щоб як слід підготуватися до найгіршого сценарію.
Leave a Reply