Перемогти росію — єдиний спосіб урятувати Революцію гідності

У десяту річницю Революції гідності Бог подарував екстремально теплу осінь. Інколи здається, що це людська кров, яка рясно падає на землю, так її зігріває. Кров на землі серед синього степового неба й випалених полів пшениці. Серед стовбурів колись зелених посадок.

Перебуваючи в окопах серед свисту осколків і дзижчання дронів-камікадзе, рефлексувати про десяту річницю Революції гідності і складно, і просто водночас. Просто, бо й далі гідність — те, чого не можна позбавити ззовні, можна лише відмовитися внутрішньо — особисто. Тому бʼємося з гідністю.

А складно рефлексувати, бо революція розчинилася, як туман у свідомості людей, як давноминуле явище і в реальному політичному просторі. «Прекрасний світ новий», мʼяко кажучи, трохи не той, за який билися та вмирали. Ми не виграли цієї революції, вона не перемогла, але ми й не програли її. Ми вже обвинувачені присудом контрреволюціонерів, але ще не засуджені історією. Ми ще живі, і ми бʼємося.

Перші Бандерівські читання. Революційна Київради, 2014 р.

Юрій СИРОТЮК, молодший сержант, гранатометник 5 окремої штурмової бригади ЗСУ, народний депутат України сьомого скликання, директор Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», автор терміна «Революція гідності» для Український тиждень.

Революція гідності як один з етапів столітньої національної революції своєї кінцевої мети — державності української нації — не досягла. Ба більше, вчергове спрацював «залізний закон олігархії». Віче, свято народоправства було переможене олігархічним режимом. Як вінець — олігарх при владі на перших постреволюційних виборах. Медіакратія перемогла дійсність. А «телевізор» переміг Майдан одразу після втечі Януковича. Часто думаю про те, чи могли ми чимось зарадити.

Національна революція може перемогти лише тоді, коли нація повертає свою ідентичність, коли внутрішня правда перемагає навʼязувану ззовні картинку. Інтуїтивно відбудоване давнє віче, Січ як форма устрою — усе це давало проблиск надії. Але народоправство перемогли плутократія та охлократія. І замість народоправства (демократії) отримали демонократію. Народ навіть не помітив, як 12 вимог Майдану викинули на смітник. Постреволюційний парламент почав штампувати протилежні рішення, прикриваючись вимогами євроінтеграції. Через 10 років результати революції переписали. Непричетних нагородили. Невинних покарали. У цьому плані революція зазнала поразки.

Однак під час революції спрацювало ще одне геополітичне правило. Навіть аксіома. Національна революція в Україні завжди наштовхується на російську збройну агресію. (Путін напав, бо Україна стала занадто українською, — писала Ен Епплбом, американська історикиня, письменниця та журналістка, лауреатка Пулітцерівської та багатьох інших міжнародних премій. — Ред.) І переростає в національно-визвольну боротьбу.

Революція гідності вилилася в геополітичне повстання. Вона вже остаточно зруйнувала європейську присутність російської імперії. Росія, більша частина якої за полярним колом позбавлена Європи, тепер, як байстрюк, кидається то до геополітичного Півдня, то до фантомної Півночі. Ще вчора регіональний лідер з претензією на геополітичне лідерство, нині — країна-вигнанець. Цей дзвінкий ляпас Путіну дала Україна, ще точніше — українська нація, і вже зовсім точно — її пасіонарна частина. Тому так затято Путін кидається на Україну, щоб повернути претензії на європейськість.

На десятому році війни з Росією результат ще не очевидний. Для того щоб геополітичне повстання перемогло, воно має стати геополітичною революцією. А значить, зупинка на півкроку неможлива й несе Україні смертельну загрозу. Щоб перемогти, Україна мусить повністю знищити симулякр під назвою Російська імперія й витворити на її колишній території простір незалежних національних держав. Такі зміни справді матимуть революційні геополітичні наслідки. Для світу й України. Передусім для України.

Росія ж сприйняла Революцію гідності як «геополітичний бунт» і спробувала жорстко його придушити силою, водночас постійно апелюючи на міжнародній арені терміном «антидержавний переворот в Україні» й нібито правом захищати свої корінні інтереси. Угамувати бунт Росія намагалася гібридною війною, а даниною за непокору стала анексія Криму. Щоб звести «бунт» нанівець, в українську державність мала бути зашита конституційна міна сповільненої дії — узаконення проросійського анклаву на Донбасі, збереження колоніального статусу язика й моспатріархату.

Гібридна війна в першій фазі потребувала гібридної капітуляції у формі ілюзорного миру. Мінські угоди стали ідеальним майданчиком для виконання Росією своїх завдань. Легітимно визнати право Росії на втручання у внутрішні справи України означало своєрідний протекторат, а згода на це України давала сигнал Заходу, що «не все так однозначно». До того ж Мінськ обходив тему окупації Криму. Він ставив її за дужки, а відсутність збройного опору нібито підтверджувала псевдоправо Росії зазіхати на Крим.

Паралельно одне з багатьох у ряді нескінчених невиконаних перемирʼїв після Дебальцевого дало змогу Росії, заморозивши війну в Україні, зняти війська з України й прогнати їх через Сирію, збільшуючи свої геополітичні претензії.

Усередині країни процвітала контрреволюція негідників. Активних учасників революції купили, убили або компрометували. Пасіонарної сили Майдану не вистачило, щоб відірватися від міцного тяжіння олігархату. Але плутократія переграла себе, коли на хвилі медіакратії та дикого популізму здобула несподівану перемогу на виборах суперпопуліста.

Ставши президентом, ставленик олігарха, але все ж представник зденаціоналізованого охлосу, вирішив знести старі фігури й поставити своїх ноунеймів. Майже як Янукович із младоолігархами курченівського розливу. Перекинувши дошку з фігурами, Зеленський мимоволі зруйнував стару путінську партію. І Путін психанув і «сходив конем по голові», удавшись до прямої, неприкритої збройної агресії та повіривши в казочку про «Київ за три дні». А Революція гідності, що фактично зазнала поразки всередині, але стримала опір ззовні, як національно-визвольна війна триває нині на Сході. І як зовнішнє продовження революції, бо це війна нації проти імперії.

Фактично це другий тайм революції. Вигравши його, можна кардинально вплинути на вислід національної революції. Проте, щоб перемогти, варто проаналізувати помилки та уникнути їх. Революція не може зупинятися на півметра. Вона має бути рішучою та безкомпромісною. Її учасники мають бути зухвалими. Не боятися переходити будь-які червоні лінії, обовʼязково доводячи справу до кінця. Постколоніальне антинаціональне має бути безжально знищене та випалене. Революція — це не просто готовність іти до кінця — це здатність бачити й вести за горизонт. Дотискати й не компромісувати.

Лише розвал Росії дає шанс українцям на перемогу в екзистенцій війні та Революції гідності. Але щоб національна революція перемогла, самої зухвалості недостатньо. Національно-визвольну війну та революцію може вести й перемагати лише сформована нація. Укорінена в себе. З відновленою, реконструйованою ідентичністю, із заглибленням у звичай, традицію, історичну памʼять. З повним викоріненням наслідків окупацій і колоніалізмів.

Саме тому нині йде така кавалерійська атака і ззовні, і від пʼятої колони всередині на спроби нації скинути всі пута колоніалізму, укорінитися й стреміти вгору. Тотальне покозачення українців є тією чарівною вундервафлею, здатною переламати хід війни й досягти перемоги. У цій війні головне не зброя, технології, гроші, а дух. Гідність побʼє рабство. Революція гідності переросла у війну гідності.

Водночас важко мотивувати вояків, серед яких левова частка — учасники та прихильники Революції гідності, коли один з керівників служби МПЗ — генерал, який ставив підпис під зверненням Януковича розігнати Майдан.

І ще важливо, щоб ми перемогли не лише технологічно й політично — перемога має бути в духовній сфері. Україна має повернути світу ренесанс цінностей. Довести що Ідея, Гідність, Свобода здатні ламати звичні конструкції міжнародних договірняків. І нині це все ще в наших руках і залежить від нашої волі та дій. Тому робімо що можемо, а там буде як буде…

Юрій Сиротюк, молодший сержант, гранатометник 5 окремої штурмової бригади ЗСУ, народний депутат України сьомого скликання, директор Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень»

Leave a Reply

Your email address will not be published.