Цього дня 11 років тому ми звалили боввана на Бесарабці…
Цього дня 10 років тому пішов у лави Вічних вояк Священної війни з відвічним ворогом Віктор Лавренчук (7 жовтня 1986 – 8 грудня 2014). Вікторе, ми памʼятаємо!
Цього дня три роки тому написався текст про те, що важливо щоб нашу долю вирішували ми, а не хтось за нас і за нашими спинами.
Кому цікава історія про падіння Леніна і роздуми про орієнтацію на власні сили: короткі тексти нижче…
Ідоли падуть… Барикади встоять…
8 грудня 2013 року було однією з переломних точок Революції.
Ленінопад, який організували і здійснювали ми, після повалення боввана на Бесарабці, набрав незворотнього характеру.
А декомунізація-деколонізація стала однією з ключових вимог Революції.
Ми більш ретельно підготувалися до другої спроби повалення ідола ката Леніна.
Купили надійні лебідки, побратими з ПС підтягнули драбину належної довжини, депутати організували очеплення.
Пригадую, яким тягучим було очікування часу Х. І яку ейфорію мали всі причетні після акції.
Акції тривала лічені хвилини і правоохоронці просто не встигли зреагувати.
Як і ліберальна частина Майдану, яка повалення Леніна і Марш Бандери 1 січня вважали провокацією.

Паралельно у ніч з 8 на 9 грудня і протягом дня 9 грудня відбулася облога наметами урядового кварталу.
Тішуся, що наша барикада на Лютеранській втрималася найдовше. Шкода, що ця битву, яку ми жартома назвали “битвою за туалети”, не отримала належного висвітлення.
Адже якщо всі інші барикади разом з реманентом (дорогущими натівськими наметами та генераторами) після ритуальних штовхань були здані, наша фортеця стояла.
Облога урядового кварталу провалилася.
А барикада на Лютеранській стояла.
Стояла 8 грудня, 9-го і наскільки пригадую ще й ніч на 10-те.
Хвиля за хвилею, лава за лавою йшли атаки ВВешників, якими керували цілі генерали, а барикада стояла.
Підтягнулася бойова група депутатів ПР на чолі з Шуфричем, а барикада стояла.
На якомусь етапі ВВешників потіснили наш лівий фланг і “відбили” одноразові туалети.
Під час цієї бійки заледве не затоптали Руслана Кошулинського, нога якого застрягла між конструкціями щитами атакувальників.
А барикада стояла.
Навіть підігнаний трактор з грейдером, що мав знести барикаду не зміг нічого зробити.
Пригадую я по грейдеру забіг на дах трактора і він мусів зупинитися (потім цей фокус повторив Валера Черняков, коли був перший штурм Майдану).
Від ейфорії, що наш редут неприступний, я прибіг на Майдан і вперше виступав зі сцени (ще раз я там виступав зранку десь о 6 годині 19 лютого, підбадьорюючи рідких оборонців Майдану).
Барикаду таки врешті-решт взяли.
Але того дня символ впавшого боввана і незборимої барикади давав надію.
Надію на перемогу.
Коли йшов вперше виступати зі сцени Майдану в голові спливали слова Ліни Костенко:
“На історичних перекатах
в чаду чиєїсь маячні
люди
завжди
на барикадах,
знають про це чи ні.
…
Мужність не дається напрокат.
Не бува барокко барикад.
Фуркне з купідонів потеруха,
коли свисне куля біля вуха.
Так що відійдіть, будь ласка,
хто боїться бути збитим, наче в кеглі.
Смерть – це ще не поразка.
В переможних боях
теж бувають полеглі.
Злазьте з барикад, герої до першої скрути.
І припиніть міщанські тари-бари.
На барикадах мають право бути
повстанці,
вороги
і санітари.”
Забагато розмов про те, що «вони про нас» чи «вони проти нас».
Варто говорити, що ми «за себе». І що зробити з тими, хто «серед нас проти нас».
Занадто великі сподівання на союзників завжди небезпечні.
Кожна країна діє виключно з власних інтересів.
Україна мала сім років передишки.
За цей час розуміючи, що ми не станемо членами НАТО і за такий короткий термін не відновимо ядерний арсенал, (а були ненаукові фантасти, які у цьому переконували ще у 2014 році) країна могла сподіватися лише на власні сили.
На власні Збройні і Військово-Морські Сили.
На масовий військовий вишкіл населення за швейцарським зразком.
На право населення володіти зброєю і захищатися.
Ми мали час замінувати, а не розміновувати ділянки лінії фронту і російсько-українського кордону.
Створити неядерний стратегічний арсенал стримування ракет, що здатні долетіти до Москви.
Вичистити російську агентуру з спецслужб, влади, бізнесу.
Запровадити масову систему національно-патріотичного і військово-патріотичного виховання.
Основи всього цього були закріплені, ще у моїй Постанові Верховної Ради України «Про додаткові заходи щодо зміцнення обороноздатності України у зв’язку з агресією Російської Федерації» ухавеної ще 17 квітня 2014 року.
Постанова передбачала зокрема:
- 1. Рекомендувати виконуючому обов’язки Президента України невідкладно відновити призов до Збройних Сил України.
- 2. Рекомендувати Міністерству освіти і науки України розширити вивчення початкової військової підготовки у курсі «Захист Вітчизни» в середніх загальноосвітніх навчальних закладах, відновити роботу військових кафедр при вищих навчальних закладах.
- 3. Рекомендувати Міністерству оборони України:
- – на базі усіх військових частин сухопутних військ розгорнути навчально-тренувальні центри для добровольців, яких залучати до служби у військовому резерві;
- – на базі військових комісаріатів військ розгорнути навчально-тренувальні центри для добровольців, з яких організовувати загони для територіальної оборони.
Уявіть собі якби сім років тому на повну запрацювала б система масового вишколу населення і військо-патріотичного виховання.
Але в країні було багато розмов про реформи і не так багато дій щодо посилення обороноздатності в умовах війни.
Треба зрозуміти, що Україна здатна ефективно протистояти російській агресії.
Ми, можливо єдина країна в світі, яка на восьмому році війни не програла Росії.
Ба більше, ми практично ніколи не програвали Мордору у війнах.
Але досить часто поза нашими спинами і над нашими головами ухвалювали «Вічні мири».
Складається враження, що вся ця чергова істерія «Путін нападе» – це психологічна операція запустити масовий психоз, зламати волю суспільства до опору і заставити капітулювати без бою.
Але не так сталося. Козацька нація дуже спокійно спостерігає за ритуальними танцями матрьошечників на кордонах.
Український степ звик до орд окупантів.
Українська земля звикла їх абсорбувати.
Українська нація звикла їм протистояти.
Але годі про них.
Займімося собою. Нарешті.

Leave a Reply