Розколеність московського міфу: історіософського-психологічні аспекти

Розколеність московського міфу: історіософського-психологічні аспекти

Здається, все більша кількість вдумливих людей починає розуміти: остаточна перемогти московію – це подолати її імперський світогляд, імперський міф, який живить цього геополітичного монстра ось уже п’ять століть. Причому подолати не лише в самій імперії, а й у світі і, що найголовніше, у суспільній свідомості воюючого українства. Однак, щоб подолати, його треба знати. Треба усвідомлювати, які аспекти колективного надсвітогляду, які глибинні переконання треба осмислити й деміфологізувати. Бо те, що є ідейною силою імперської наддержави, є ж водночас і її слабкістю в контексті національного світобачення. У цьому роздумові запропонуємо коротке націософське трактування лише двох таких аспектів: історіософського та етнопсихологічного.

Історіософський аспект є першопочатковим, бо саме на ньому, на відповіді на питання «хто і що ми?», «звідки ми походимо?», «яка наша історична місія?», базується будь-яка суспільна свідомість чи етнічна індивідуальність (ідентичність). московська історична свідомість утворена великою кількістю самосуперечливих міфів, породжених різними чужинськими (як-от, італійцем Мавро Орбіні, хорватом Юрієм Крижаничем, українцями Інокентієм Ґізелем чи Феофаном Прокоповичем тощо) та власними (наприклад, Філофєєм Псковскім, Ніконом, М.Ломоносовим, В.Татіщєвим, Н.Карамзіним, М.Поґодіним, С.Соловйовим, В.Ключєвскім та ін.) ідеологами московства. Ці міфи з успіхом розвивались й утверджувались і в царський час, й у період совєтської імперії (СРСР) (як націонал-більшовизм[1]), і на еміграції (наприклад, як євразійство), і в новітні часи постсовєтської рф (як неоєвразійство, неолібералізм, необільшовизм та ін.). І хоча тепер основним істориком себе подає кривавий кремлівський деспот Владімір Путін, озвучує він не власні, а класичні для московської свідомості міфоїдні стереотипи.

Ідеться про москву як останню в історії велику імперію – «Трєтій Рім» (бо «четвертому», начебто, «не бувати»), а московщину як «Русь святую»; про московитів як прадавній «славянскій», «вєлікарускій» чи «рускій» (інколи ще – «скіфскій» чи «арійскій») етнос і про їхню начебто «старшість», порівняно із двома іншими «рускімі народностями» – українцями («малоросами») та білорусами («литвинами»), які разом утворюють так званий «трієдіний народ»; про окрему й ворожу Заходові московську (як «праваславную», «расійскую» чи «славянскую») «цивілізацію» (культурно-історичний тип), яка прямо походить від середньовічної Київської Русі; про природне історичне лідерство московців серед усіх слов’ян чи євразійських народів, які мусять рано чи пізно всі стати «расіянамі» (злитися в «руском морє» (А.Пушкін) та ін.

Справжня історична реальність дещо сумніша й не така велична. московити, їх країна й держава – доволі пізні утворення. Мабуть, найкраще це висловив відомий український мислитель і письменник Євген Маланюк в есе «До проблеми большевизму» (1956): московщина аж до 1480 року «політично-структурально входила в склад Монгольської імперії Джінґісової династії, а політично-культурно – ще довший час по тому залишалася, сказати б, в границях «монголосфери»[2]. Монгольське поневолення посилило етнотворчі процеси на території колишньої староукраїнської імперії – Київської Русі (чи Київської держави), яка, особливо в пізньому періоді, була доволі децентралізованою та, як і всі великі держави, расово-етнічно неоднорідною.

Під впливом українських колоністів, а згодом і культурної політики князів, на територіях балтських та угро-фінських народів починають формуватися північноукраїнські субетноси, народності (дреговичі, радимичі, вятичі, кривичі, словени, а на сході і півдні – народності, які згодом назвуть козацькими), мовно й релігійно пов’язані із українцями (русами чи русинами)[3].

Після монгольської катастрофи на їх основі утворюються нові північноукраїнські (північноруські) народи, які, зрештою, формують кілька політичних утворень: Велике князівство литовське, руське і жемайтійське (литвини-білоруси), Новгородську і Псковську республіки, князівства Смоленське, Тверське, Ростовське, Володимирське, Рязанське та ін. Ці народи і їх політичні утворення після монгольської катастрофи можна ще окреслити як поструські. Схоже, свого часу, після краху Римської імперії, почався етногенез романських народів. Як поетично, але точно висловилась Валєрія Новодворская: «Україна – це та Русь, яка залишилась вдома».

На жаль, більшість цих поструських держав та етносів були у васальній залежності від монгольської (а за етнічним складом – переважно тюркської, «татарської») держави Улусу Джучі (Золотої Орди). І їх (окрім литвинів та українців) до кінця XVI ст. поневолює спочатку зовсім невелике, але амбітне московське князівство. москва стає найвідданішим васалом ординських ханів (основним найманцем, придушувачем антимонгольських повстань та збирачем податків для ординців) і від часів Івана І Каліти (1288-1340) та особливо Івана ІІІ (1440-1505) завойовує всі князівства Залісся – колишні Північно-Східні землі Київської держави. А в часи Івана IV Ґрозного (1530-1584) остаточно підбиває Північні території, жорстоко знищивши – через геноцид, депортації та насильну асиміліцію – всі, окрім білорусів, північноукраїнські (поструські) народи, довколишні татарські (постординські) ханства, князівства угро-фінів і стає небезпечним конкурентом європейських держав: Великого князівства литовського, Польщі і Лівонії. У той же час претендує на спадщину Української держави – Русі («москва – другий Київ», «собіраніє зємєль рускіх»), конкурує з Кримським ханством за спадщину Золотої Орди (тому московські князі від Івана ІІІ намагаються називатись титулом ханів – «царями») і прагне всесвітньої влади, надихаючись гаслом монаха Філофєя Псковского, яке той запозичив у  Фоми Тверського (а той – у болгар): «Твер – Третій Рим» (1453), трансформувавши його через пів століття на «москва – Третій Рим»[4]. Украдений був також і один із титулів литовського князя Гедиміна – «збирача земель руських». Увесь загарбаний московитами простір Пьотр І аж у 1721 році, не без впливу малоросів – києво-могилянських ідеологів православного фундаменталізму, переназве на «російську імперію», використавши грецьку форму назви «Русь», що практикувалась у церковних текстах.

Отже, варто наголосити: не московити творять московське князівство (державу), а московське князівство (держава) творить московитів. У межах нового великого князівства на колишній території Залісся, на антропологічній основі передусім підкорених[5] ще в часи Київської Русі угро-фінів (автохтонів літописної «чуді»: ерзі, мокшів, удмуртів, марійців та ін.), разом із понівеченими залишками європейського мовно-релігійного впливу колоністів-українців[6], але в основному під потужним політично-духовним та колонізаційним (еліта масово стає татарською та й у церквах молилися за «царя ординського») тиском Золотої Орди – «монголосфери», формується новий гібридний етнос – московити.

Судячи з фольклору, особливо історичних пісень, які найкраще фіксують історичну свідомість народу, цей процес завершується у XV-XVI ст. – час могутності московських князів. Проблема тільки в тому, що сприйняття «монголосфери» було значною мірою добровільне, а тому глибинне: московити формуються як варварський народ-колаборант, народ-раб, народ-кат для сусідів, народ, що, навіть позбувшись політичної зверхності окупантів, все одно прагне наслідувати ідеї, культурні й політичні сенси вчорашніх панів – великої азійської імперії монголів.

Саме тому азійське начало в еклектичній душі московита, попри всі спроби європеїзацій, ще й досі переважає первні західні. У цьому сенс відомого, і з історіософської точки зору промовистого, твору-погрози, твору-послання до західноєвропейських народів поета-шовініста Алєксандра Блока «Скіфи» (1918), де імперські мотиви переплітаються із канібальськими:

Про цю маргінальну, східно-західну, але генетично переважно азійську (монгольску й тюрксько-татарську) ідентичність москвинів, їх антизахідництво, деспотичність і постійний експансіонізм масово свідчать й інші джерела.

Наприклад, московське народне прислів’я: «Пошкреби руского – знайдеш татарина», думка філософа Пєтра Чаадаєва про «татарщину» в душі московитів у «Першому філософському листі», твердження німецького історіософа Освальда Шпенґлєра про те, що «росія і є Азією» («Час рішень» (1933)), чи суто монгольське трактування влади на московії: гіперцентралізм, авторитаризм, сакралізація влади, деперсоналізація, на думку українського етнолога й історіософа Романа Кіся[7].

Свою внутрішню двоїстість, розірваність, суперечливість розуміли і деякі московити. Так мислитель Васілій Розанов критично вказував: «Між Європою і Азією ми з’явились саме «мєжєумкамі», тобто, саме нігілістами, не розуміючи ні Європи, ні Азії. Тільки пияцтво, каламуть і бруд внесли»[8]. А євразійці, які особливо наголошували на азійських первнях московії, в особі одного зі своїх чільних ідеологів князя Нікалая Трубєцкого озвучували таке: «московська держава виникла завдяки татарському ярмові. московські царі, ще далеко не закінчивши «збирання руської землі», стали збирати землі західного улусу великої монгольської монархії. москва стала потужною державою лише після завоювання Казані, Астрахані та Сибіру. російський цар став спадкоємцем монгольського хана. «Повалення татарського ярма» звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служивих людей московського царя становили представники татарської знаті. російська державність в одному зі своїх витоків пішла від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які закривають очі на цю обставину або намагаються применшити її значення»[9].

Український історик Ярослав Дашкевич підкреслював, що «на психологію великороса наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, головна мета якого – світове панування. Так до XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшної у своєму неуцтві, люті й жорстокості. Таким людям не були потрібні європейська культура й писемність, їм чужі такі категорії, як мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам’ять тощо»[10].

Отакі «рускіє», «славянє», «арійци», «культура» і «цивілізація»… Насправді, московці – це так до кінця не гомогенізована, не переплавлена в єдину спільноту суспільна асоціація, що поєднує різнотипні європо-азійські елементи: антропологічно – вони переважно угро-фіни, культурно – фіно-русинсько-тюркський конгломерат сенсів, світоглядно-ментально – уособлення набору монгольських експансивних переконань, породжених епохою Чинґісхана.

Не випадково Тарас Шевченко сатирично глузував над концепцією братніх народів: «Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів»[11]. У випадку московії маємо справу із не так давно сформованим на базі монгольського улусу історико-культурним покручем, в якому присутні «не Європа плюс Азія, чи Євразія; а радше – Азія плюс Європа чи, властиво, Азопа»[12]. Схоже – «Азіопою» – називає московщину, вслід за Пєтром Мілюковим, і Оксана Пахльловська[13].

Тобто московія – спадкоємець передусім Злотої Орди (Улусу Джучі), а не Київської Русі. Претензії московитів на минуле цієї середньовічної української держави виглядають приблизно так, як би виглядали претензії сучасних мексиканських індіанців на спадщину Римської імперії на тій підстав, що їх предків колись завоювали іспанські конкістадори – далекі нащадки римлян, а їхня мова трохи нагадує латину.

Українські етнопсихологи часто вказували на еклектичний тип характеру московців, на поєднання в ньому протилежних якостей. Самі ж москвини переконані у своїй винятковій доброчесності, навіть святості. Природне позитивне уявлення про власний народ у політиків, інтелектуалів, медійників та, відповідно, простолюду само по собі навряд чи є чимось негативним. Проблеми починаються, коли це уявлення надміру перебільшується, гіперболізується, позбавляється будь-якої притомної, критичної оцінки, стає підставою для зверхності та ненависті до інших країн, народів чи націй і тому перетворюється на міф – фальшиве самосприйняття. У цьому кривому дзеркалі московити – це виключно добрий, чуйний, прекраснодушний, побожний, свободолюбивий, лагідний, сміливий, мудрий, величний, творчий і т.п. народ, народ «умний, бодрий» (А.Грібоєдов), «православний народ» (Н.Нєкрасов), народ моральний, християнський, людяний, шляхетний, справедливий, людиноцентричний, толерантний до інших релігій і культур. Бо ж московія завжди розвивалась «на основі багатоманітності, гармонії і балансу» і несла цей баланс в оточуючий світ (В.Путін) та ін.

Але виявляється, що це не просто народ, а й щось більше за етнос чи націю, якась вища раса: «російський народ – не є народом», бо «це людство» (К.Аксаков), а належати до московитів – це просто бути якимсь винятково шляхетним суперменом, еталоном людяності, як твердив ліберал-«западнік» Андрєй Краєвский: «…щастя бути рускім є вже дипломом на шляхетність серед інших європейських народів. Як у давньому світі ім’я римлян означало значною мірою людину, так переважно в наші дні – ім’я руского…»[14]. Та й що дивуватися, якщо, за Львом Гумільовим, скрізь від Карпат до Охотського моря живе «російський суперетнос».

Однак триваюча війна вчергове показала тотальне домінування темних, антилюдяних сторін колективної психіки окупантів та їх невоюючих співгромадян («Убівайтє там іх всєх», – генеральне послання глибоко шляхетних родичів, переважно матерів і дружин, убивцям і катам, що знаходяться в Україні)[15]. Прояви людяності настільки рідко трапляються з боку терористичної воєнщини, що нам майже невідомі, зате масово задокументовані тотальна звірячість, бандитизм, егоїзм, зґвалтування, ксенофобія, расизм, підлість, садизм, брехливість, злодійство, нехлюйство, гедонізм (передусім алкоголізм і наркоманія), часте боягузство, зрадливість, жорстокість до своїх же спільників та ін.

Про справжню прекраснодушність і толерантність московитів добре уявлення дають, наприклад, праці етнографа-засланця Владіміра Богораз-Тана: «Що стосується туземців різних племен, то російські колимчани твердо переконані, що це – їхня законна здобич, на кшталт оленів, песців чи білок…  У звичайній розмові туземців по-російськи ніколи не називають людьми, а просто польовими тваринами, тварюками, звіриною. Їх племінні назви вживаються тільки у зневажливій формі: чукчішкі, якутішкі, ламуткі і т.д.»[16]. «Жалкіє палячішкі» (Ф.Достоєвскій), «татарішкі», «хітриє хахли», «паршивиє жиди», «звєрі» (щодо кавказців), «чухна паганая» (щодо фінів) та ін. – ось інші прояви рідкісно нексенофобної московської етноніміки.

«По розумінню москаля всі народи нижчі за нього, до всіх він ставиться з презирством», – твердив у спогадах український меценат і громадський діяч Євген Чикаленко.

Для антитези варто собі пригадати, що ще у XVI ст. Католицька Церква проводить диспути щодо завойованих іспанцями індіанців Америки, визнає їх людьми (істотами з душею рівних європейцям) і забороняє насильне охрещення. А іспанський король Карл V ініціює низку судових процесів щодо нелюдського поводження конкістадорів із тубільним населенням. Імперіалізм? Так, звичайно. Але, мабуть, набагато людяніший, власне, ближчий до християнства, ніж московський.

• Добре уявлення про першопочатки московитського характеру дає фольклор, зокрема, історичні пісні про Івана Ґрозного, якого можна вважати за зразкового, архетипного москвина. Прикметним у цьому зв’язку є епізод зі стратою царського сина Фьодора. На бенкеті московський володар хвалиться, що скрізь «повивєл ізмєну», тобто завоював усі навколишні народи. Однак його син Іван Іванович заперечує батькові, бо, мовляв, є зрада й у «Нова-ґороді», і всередині москви. І джерелом цієї зради є його брат Фьодор, який проявив злочинне милосердя під час завоювання Новгорода і катувань новгородців: мовляв, коли «мы были в Новѣ-городѣ, / Которыми мы съ тобой улицами ехалѣ, / Сѣкли-рубили до единаго», а по тих вулицях, де їхав Фьодор, він, замість людських, рубав гусячі голови. Милосердний і мудрий православний цар, звісно ж, без жодних розглядів чи судів, негайно кличе катів і велить стратити сина, за цю зраду «вєлікую». Та всі численні (!) кати бояться і тому за цю справу береться тільки Малюта Скуратов (в пісні – «вор Скурлатов»). Однак завдяки втручанню цариці, її брат Нікіта Романовіч підміняє Фьодора своїм слугою, і тим зупиняє страшні кари на все московське боярство: найдобріший цар, розлючений тим, що ніхто не зупинив його, не заступився за царевича, вирішує живцем шкури з них познімати. Але, дізнавшись, що син живий, Ґрозний  забуває про «ізмєну» і знову бенкетує[17].

Так сам москвинський народ в образі свого ідеалізованого царя та його рабського оточення показує сутнісні риси своєї психіки: садизм, зрадливість, гординю, імперськість, доносительство, самодурство, пияцтво, а також холуйське обожнення простолюдом свого безмежно жорстокого, але сильного деспота.

З тих темних часів в душі кожного московита сидить, якщо не сам тиран, то принаймні раб Івана Ґрозного, готовий приносити криваві жертви його сатанинській самодержавній тіні.

Про це ж свідчать й інші джерела. Наприклад, українські прислів’я. Не зважаючи на непрості стосунки з різними сусідніми народами і, відповідно, часте критичне сприйняття представників цих етносів, все ж колективна мудрість уміє й пошанувати чужинців. Наприклад, поляків: «Таки ляхів гудьмо, але з ляхами будьмо» чи євреїв: «Над жида нема кріпшого в вірі». Однак українські класичні джерела не фіксують жодного позитивного трактування москаля (московита).

Так, скажімо, у знаменитому збірнику фольклорних праць різних авторів 1864 р. Матвія Номиса[18] московити характеризуються у виключно негативному дусі: «Від москаля поли вріж та тікай», «Од чорта одхрестишся, а від москаля не одмолишся», «москаль не свій брат», «москалеві годи як трясці, а все бісом дивиться», «москаль з бісом порадились, та й на лихо понадились», «Мабуть, москаль тоді красти перестане, як чорт молиться Богу стане», «З москалем дружи, а камінь за пазухою держи», «москаль ликом чваниться й кожному під ніс з ним пхається», «москва на злиднях збудована та й злиднями годована», «Хоч добрий чоловік, та москаль» та ін. московці в колективній уяві українців – це щось смертельно небезпечне, чуже, злочинне, чванливе, босяцьке, злобне і диявольське. Співомовки (народні анекдоти) Степан Руданського доповнюють цей образ рисами хтивості та хамства.

Ю.Немирич глибоко висловлюється про суть московитів, виявляючи основні причини їх ущербності. Всі негативні риси цього народу – від того, що вони варвари (неєвропейці) й виховуються у рабстві: «Сформований за умов рабства характер кожного стрічного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, жорстокий і підступний. Війну вони розпочинають швидко, а гамуються поволі. У варварів будь-яка нерішучість розцінюється як вияв ницості, а негайне досягнення чогось силою вважається ознакою величі». Сила московського війська «тримається більше на кількості, ніж на якості». Молодь постійно «схильна до сварки»[19].

П.Штепа у монографії «Українець і москвин: дві протилежності» (1959) деміфологізував етнічну «руськість» московитів, а в «московстві» так узагальнював риси їх характеру: ледарство, волоцюзство (кочівництво), злодійство, безбожництво, розпусність, жорстокість, творча яловість (імітаторство, плагіат), загарбництво (колоніалізм, імперський фанатизм), месіанство, рабство й деспотизм. Для етнічного українця Миколи Гоголя московити і сформовані під їхнім впливом малороси – це «мертві душі». Парадокс цього геніального автора в тому, що й він зазнав світоглядного змертвіння – духовної хвороби малоросійства.

Іноземні автори, ті, яких так чи інакше минув (хоча б в окремих працях) гріх самоомани чи підкуп з боку компетентних кремлівських органів, дають вельми схожі трактування московитів і їх країни. Наприклад: безкультурні дикуни (Ю.Крижанич), «дикунський народ» (Жиґмонт ІІ), «найжорстокіші і найпідліші дикуни» (Наполєон), тотальне рабство (Д.Флетчер), аморальна «сила дикунська» і «світ беззаконня» (Ж.Мішлє), москвин – азіат, «раб і деспот водночас» (А. де Кюстін) та ін. Навіть начебто просякнутий інтернаціоналізмом ідеолог комунізму Карл Маркс зазначав: «Колискою московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів, і сучасна росія – лише метаморфоза московії» («Викриття дипломатичної історії XVIII століття»). Є.Маланюк наводить низку промовистих висловлювань німецького дипломата XVII ст. Адама Олєарія, який двічі відвідував московію: «вони безсоромні», постійно п’яні, «вони до смерті б’ють своїх жінок», «народжені для рабства», «у них правління деспотичне», «всім править дідичний автократ, решта – тільки його раби», «московити не знають, що таке свобода».

А сам Є.Маланюк так узагальнював свої етнопсихологічні спостереження про москвинів: «Немає, певно, народу такого безобличного, так тяжко раз назавжди зґвалтованого своєю царистичною державністю, як саме народ московський, формально, ніби пануючий в своїй імперії народ. І немає, певно, народу, при всій жорстокості своїй, більш нещасного, хоч і несвідомого свого нещастя. (…) В глибинах національної свідомості московського народу не могло не зродитися вже віддавна почуття фаталістичної безнадійності своєї історії, а – протягом віків – не закріпитися те, що… називається «комплексом меншевартості». В народніх московських піснях… бринить все той самий провідний мотив – не смутку, не болю навіть, лише фатальної безнадії, і то такої, що з нею боротися, властиво, дарма». І цей комплекс меншовартості, вказує український автор, у московитів постійно межує із месіанством – «комплексом надвартості», «манією великості»[20]. Тобто комплекс раба завжди поєднаний із комплексом деспота.

Дехто з московських авторів (переважно асимільованих інородців), інколи, мабуть, у рідкісні моменти просвітління, теж доволі критично писав про цей етнос. Так, наприклад, А.Пушкін вказував, що московський народ «не визнає  звичайнісінької людської гідності», він – затаврований «іґом рабства» (А.Хомяков), «народ дикунів та виродків людини» (А.Ґєрцєн), «не народ, а пекельна потвора» (В.Розанов), «народ волоцюг і злодіїв» (С.Рождєствєнскій), «найбездарніший народ, без натяку на творчість» (Г.Успєнскій), «ненавидить волю, обожнює рабство» (В.Шмєльов), «не народ, а худоба, хам, дика орда душегубів і злодіїв» (М.Булґаков). Саме Міхаїлу Булґакову належить глибоке тлумачення нелюдської душі московита у фантастичній повісті «Собаче серце» (1925) на прикладі живодера Поліґрафа Шарікова.  Предтеча євразійців філософ Константін Лєонтьєв вважав, що у вдачі московитів виробилися «дуже сильні і важливі риси, які набагато більше нагадують турків, татар та інших азіатів (…) ніж південних  і західних слов’ян». А Н.Бєрдяєв писав, що в їхній колективній душі є «джерело темного вина, що п’янить рускій народ лихим, мракобісним сп’янінням»[21].  Письменниця Зінаїда Ґіппіус уважала московитів «сатанинським народом» і так оцінювала більшовицький переворот 1917-го, пророчо звертаючись до «грішної  країни» і до народу, який «засік батогом» свою свободу: «И скоро в старый хлев ты будеш загнан палкой / Народ, не уважающий святынь!» («Веселощі»). Що ж, ще Юрій Лєрмонтов, їдучи на заслання на Кавказ, доволі точно окреслив суть московщини як країни тотального рабства:

Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.

Мабуть, одним із перших глибоко осмислив буттєву неповноцінність московитів П.Чаадаєв ще у першому філософському листі 1829 р. Там він розмірковує, що у росії не було епохи юного розвитку, буяння духовних сил, тобто етнічної чи національної свободи, що вона сформувалась із синтезу «дикого варварства», забобону та іноземного панування. Соціальне життя в той час надихали «злочини», а пом’якшувало «рабство». Ці ранні роки «непорушного дикунства» не залишили сліду в колективній свідомості. московитам бракує власних «традиційних ідей» і власного етнічного обличчя. Тому «рускіє» нагадують незаконнонароджених дітей, байстрюків без органічної історичної пам’яті,  що робить їх «винятком серед народів» [22].

Майже через сто років письменник Максім Горькій (Пєшков), перебуваючи на еміграції, доволі відверто опише характер москвинського селянина – етнічної основи «Расії» – у праці «Про російське селянство» [23] (1922), Хоча, і це типово для імперського мислення, при цьому часто плутає «рускіх» (москвинів) та українців. Проте назагал його міркування стосуються саме московитських селян, «мужиків», їх анархічності, лінивства, кочівництва, безідейності, душевної порожнечі, відчуженості, «азіатського норову», забуванню своїх героїв (Болотнікова, Разіна, Пуґачьова), поверхневої релігійності, ненависті до міста і містян («срєзать надо с зємлі всєх образованих»), брехливості, цинічності, байдужості до біди інших начебто земляків, «рускіх» («Нє плачут в Рязані о Псковском нєурожає») та ін. Це – «напівдикі, дурні, тяжкі люди рускіх сіл і дєрєвєнь».

Все ж найосновнішо рисою московитів літератор уважає несамовиту жорстокість: «Я думаю, що рускому народу винятково – так само винятково, як англійцю почуття гумору – притаманне почуття особливої жорстокості, холоднокровної і такої, що немов випробовує межі людського терпіння до болю, немов вивчає чіпкість, стійкість життя. В руской жорстокості відчувається диявольська витонченість, у ній є щось тонке, вишукане». І далі наводить десятки зразків жахливих тортур, застосовуваних московцями в минулому та в сучасності, так званими «білими» (монархістами) і «червоними» (комуністами). Жорстокість – домінанта ментальності московита. Письменник наводить чимало прикладів з фольклору, з історичних джерел, зі спогадів реальних людей, де показує жорстокість як віковічний спосіб буття, основний екзистенціал. Тому нормою є знущатися над жінками і дітьми («На бабу да на скатіну суда нєт»), тому бійка – це «необхідна умова повноти життя» («Ех, жіть вєсєло, да – біть нєкого»), тому такими кривавими були єврейські погроми і под.

М.Горький деміфологізує створений московською літературою ХІХ ст. образ «добродушного, вдумливого руского селянина, невтомного шукача правди і справедливості». Він пише: «У своїй юності я посилено шукав таку людину по селах росії і – не знайшов її. Я зустрів там суворого реаліста і хитруна, який, коли це вигідно йому, прекрасно вміє показати себе простаком. За природою своєю він не дурний і сам добре це знає. (…) Про правду він не дуже високої думки: «Правдою ситий не будеш».

Тому средовище «руской революції» – це «середовище напівдиких людей»: «Жорстокість форм революції я пояснюю винятково жорстокістю руского народу». У цьому ж причина і виняткового садизму теперішніх окупантів. Не випадково, в українського та інших народів на позначення московитів (москалів) закріпився ще один промовистий етнонім – кацапи. Який у перекладі з тюркських мов означає – «різун», «живодер», «садист».

Якщо Горький чи Булґаков у своїй критиці московської душі переважно звертали увагу на класовий аспект (селян чи робітників), інші – на конфесійний (ворожість старообрядців), то Дмітрій Фурманов у романі «Чапаєв» (1923) дещо пом’якшено, на рівні другорядної теми, але показав фундаментальну розколеність московитів на етнічному рівні. Йдеться про глибинну ненависть російських селян-«мужиків», і це виражає головний персонаж командир червоної дивізії Васілій Чапаєв (справжнє прізвище – Чєпаєв, ерзянський селянин), до козаків, яких він називає давнім словом «казара» (що,  можливо, походить ще від хозар). До речі, ненависть була з обох боків, супроводжувалась взаємними звірствами (включно з винищенням жінок та дітей) і мала невеликий стосунок до політичних поглядів протиборчих сторін: козаків вбивали не за те, що вони «білі», а передусім за те, що – «казара». Схожу прадавню ненависть важко уявити собі у ХХ ст. між субетносами в Італії, Німеччині, Польщі чи Україні. І це ще раз, окрім багатьох інших свідчень, підтверджує відсутність об’єднувальної етнічної чи, тим більше, національної свідомості, а також неспроможність імперського міфу про єдиний і монолітний «рускій» народ чи, поготів, «расійскую» націю. Багато схожих фактів розколеності ерефівського суспільства та армії виявила й сучасна війна.

Отже, саме імперіалізм як колективний егоїзм, як світогляд несвободи породжує московську ментальність раба й деспота одночасно, породжує світобачення кацапа (садиста, різуна, орка). Звідси й роздвоєність душі: немилосердна жорстокість, гординя, зверхність до слабшого (деспотизм) і безмежна улесливість, удавання добренького й нещасного, плазування перед сильнішим (рабство). Хто ще сумнівається, нехай перегляне відео з окупантами: їх зверхнє ставлення до українських полонених і разюча зміна поведінки, після потрапляння самих у полон («заблуділся», «насільно мобілізіровалі», «нє стрєлял»).

Саме тому політичний філософ, один з провідних ідеологів українського націоналізму Степан Бандера наголошував, що українці воюють не тільки з большевизмом, а й із цілим московським народом. З народом, який, попри наявність окремих винятків, у масі своїй, на рівні колективної свідомості є носієм імперської ідеї та садистської ідентичності із рабськими комплексами меншовартості та манії величі:

«Кожний режим московської тюрми народів зосереджував свої сили, всі найжорстокіші засоби для того, щоб втримати та закріпити поневолення, пограбування і нищення України й інших народів. московський народ не тільки не протиставився тому, але в цілому був і залишився носієм цього імперіалізму. (…) Отже, ворогом був не тільки даний режим – царський чи большевицький, не тільки державна і суспільна система, а сама московська нація, навіжена бісами імперіалізму, жадобою бути все більшою, могутнішою, багатшою, але не власним ростом, а коштом поневолення інших народів, їх пограбуванням і всмоктуванням у себе»[24]. І правоту провідника націоналістичного руху вчергове підтверджує наш суворий воєнний час, що розвіяв міф про «хороших рускіх».

На нашу думку, врахування окреслених вище аспектів розколеної московської імперської свідомості та ідеології дозволить  краще осмислити й інші складові московського міфу. А також допоможе розробити ефективні стратегії для його ліквідації. Бо до наших найважливіших завдань нашого покоління належить заповідане предками і виражене Є.Маланюком – знищення «мосоковського серця росії».

---

[1] Коректніше цю видозміну московської ідеології і відповідну їй історіософію називати «більшовизм» або «етнобільшовизм» (тут і надалі прим. автора).

[2] Маланюк Є. До проблеми большевизму. Маланюк Є. Книга спостережень Проза. Том другий. Торонто: Гомін України, 1966. С.160.

[3] Добре уявлення про українську колонізацію в часи Русі дає праця: Залізняк Л. Стародавня історія України. К.: Темпора, 2021. 640 с.

[4] Букет Є. Як москва вкрала концепцію про «Третій Рим». URL: https://armyinform.com.ua/2022/08/04/yak-moskva-vkrala-konczepcziyu-pro-tretij-rym/

[5] До речі, як свідчить наявність національно-визвольних рухів цих народів, підкорених, але остаточно не асимільованих.

[6] Розмовною мовою стає суржик на основі розмовної української, літературної староукраїнської (церковнослов’янської), місцевих угро-фінських говірок та тюркських впливів.

[7] Кісь Р. Фінал Третього Риму (російська ідея на зламі тисячоліть). Львів: Інститут народознавства НАН України, 1998. С.375.

[8] Розанов В.В. Апокалипсис нашего времени. М.: Центр, 1990. С.37.

[9] Трубецкой Н.С. К проблеме русского самопознания. Париж, Берлин: 1927. С.49.

[10] Дашкевич Я. Як Московія привласнила історію Київської Русі. Дашкевич Я. «…Учи неложними устами сказати правду»: історична есеїстика. К.: Темпора, 2011. С. 83-84.

[11] Лист до М.Максимовича, від 22.11.1858 р.

[12] Кісь Р. Фінал Третього Риму (російська ідея на зламі тисячоліть). С.396.

[13] Пахльовська О. Від Євразії до Азіопи: три етапи деградації. URL: https://tyzhden.ua/vid-ievrazii-do-aziopy-try-etapy-dehradatsii/

[14] Цит. за: Кісь Р. Фінал Третього Риму (російська ідея на зламі тисячоліть). С292.

[15] Добре уявлення про це дає документальний фільм Оксани Карпович «Мирні люди» (URL: https://life.pravda.com.ua/culture/film-mirni-lyudi-zburiv-berlinskiy-kinofest-rezhiserka-oksani-karpovich-pro-strichku-300224/ )

[16] Цит. за: Кісь Р. Фінал Третього Риму (російська ідея на зламі тисячоліть). С.26.

[17] Вейнбергъ П. Русскія народныя пеѣсни объ Иванѣ Васильевичѣ Грозномъ. 2-е изданіе. С.-Петербургъ, 1908. С.179-191.

[18] Українські приказки, прислів’я і таке інше. Уклав М.Номис / Упоряд., приміт. та вступна ст. М.М.Пазяка. К.: Либідь, 1993. 768 с.

[19] Немирич Ю. Роздуми про війну з московитами. / пер. з лат. мови В.Д.Литвинова, Я.М.Стратій; упоряд. і передм. В.Д.Литвинова. К.: Академперіодика, 2014. С.21-22, 26, 28.

[20] Маланюк Є. До проблеми большевизму. С.167, 170-171.

[21] Цит. за: Кісь Р. Фінал Третього Риму (російська ідея на зламі тисячоліть). С.316, 648.

[22] Чаадаев П.Я. Философические письма. Чаадаев П.Я. Сочинения. М.: Правда, 1989. С.15-35.

[23] URL: https://ru.wikisource.org/wiki/%D0%9E_%D1%80%D1%83%D1%81%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BC_%D0%BA%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%8C%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B5_(%D0%93%D0%BE%D1%80%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9)

[24] Бандера С. З москалями нема спільної мови. Бандера С. Перспективи української революції: Репринтне вид. Дрогобич: ВФ «Відродження», 1998. С.269-270.

Ілюстроція: Московське посольство до імператора Максиміліана ІІ. Ґравюра XVI століття

Петро ІВАНИШИН, доктор філологічних наук, професор,

Дрогобицький державний педагогічноий університет імені Івана Франка,

секретар Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова