Вадим Прокопов, аспірант кафедри історії України Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара
Переможець Всеукраїнського конкурсу есе для молодих науковців«Чи здатна Україна на власний геополітичний проект: місія України та національні інтереси в глобалізованому світі» (2018 р.).
Конкурс проводиться в рамках V Бандерівських читань
Будь-яка сильна країна повинна мати свою стратегію розвитку. Для її визначення варто оцінити сучасне положення, наявні ідеї, визначити основи, на яких будуватиметься нація та держава. У цій роботі ми розглянемо основні геополітичні візії України, побіжно торкнемось сучасного стану держави, звернемо увагу на фундаментальні поняття, на яких треба розвивати українську націю загалом. Визначивши їх, самозрозумілою стане й сучасна місія України.
Українська суспільна думка може продемонструвати одразу три позитивних геополітичних проекти, які в тому чи іншому вигляді обговорювались у минулому і є на слуху зараз: Балто-Чорноморський проект (у ширшому контексті – Міжмор’я); Українська Понтида (Чорноморська доктрина); проект експансії на Схід (за М.Колодзінським). Негативним проектом є вектор «геополітичного нейтралітету» та дрейфування між полюсами чужих проектів, який є «ідеєю» компрадорських псевдоеліт і рано чи пізно призводить до конфлікту та розколу суспільства та держави під впливом зовнішніх чинників. Цей варіант ми розглядати не будемо.
Балто-Чорноморський проект, або проект «Міжмор’я», у який мають бути включені країни так званої Середньої Європи між Балтикою, Адріатикою та Чорним морем. Це в першу чергу Литва, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Румунія, Хорватія та, можливо, Україна. Ці країни позиціонуються як слабші щодо Західної Європи, але значно потужніші за країни колишнього СРСР. Політичні та суспільні кола цих країн відчувають цю різницю і прагнуть зробити макрорегіональну альтернативу цілому ЄС. Україну також іноді включають у цей простір, і українці, можливо, вважають для себе природним та доцільним долучитись до цього геополітичного організму. Якщо поглянути на даний макротерен з історичної ретроспективи, то можна територіально порівняти проект «Міжмор’я» з Річчю Посполитою або з Імперією Габсбургів (австрійська МіттельЄвропа), тобто цей регіон має певну закономірність тяжіння до об’єднання. Але, дивлячись в історію та прогнозуючи вірогідне майбутнє, слід розуміти, що є певні сюжети минулого, які мають так само сильну тенденцію до повторення.
Входження України в своєрідний союз з найближчою сусідкою Польщею та союзною Литвою створює алюзію Речі Посполитої. Однозначно сильна Річ Посполита рівноправних народів була ідеалом не тільки ранньомодерних інтелектуалів[1]. Вона залишається певним дороговказом для сучасних україно-польсько-литовських відносин. Могутня Річ Посполита (читай союз держав колишньої РП) успішно конкурує з Росією та Німеччиною.
Але тут варто пам’ятати, що слабка Україна рано чи пізно підпадає під надмірний вплив Польщі, це викликає невдоволення в українців. Після пошуку союзників українців розвертає до Росії. Далі війна – Україна розділена, а через певний час стає розділеною Польща. Цей сюжет повторювався в історії двічі 1648–1667–1795; 1918–1921–1939. В обох випадках, коли ми входили до унії з Польщею у тих чи інших умовах та обставинах, ми були слабшими за поляків, і вони не вважали нас за рівноправних союзників.
Отже, для того, щоб входити в союз із сильнішими, треба мати також певний вплив та вагу, інакше потрапиш під їхню владу. Цю непросту для багатьох істину висловив ще Мак’явеллі[2]. В України потужності для рівняння з Польщею чи іншими названими країнами наразі немає. Це можливо при Іншій Україні.
Проект «Українська Понтида». Ідеологами цього задуму виступали Юрій Липа[3] та сучасний публіцист Олег Баган[4]. Ця концепція може діяти й у поєднанні з попереднім Міжморським проектом. Основна суть – вплив та «опертя», як висловлювався Ю.Липа, України має бути зосереджено на море та на морських сусідів України, тобто тих, що знаходяться в акваторії Чорного моря (зараз це Румунія, Болгарія, Туреччина, Грузія, вірогідно, Вірменія та Азербайджан). Історичним тлом є Боспорське царство, Київська Русь часів особливого значення шляху з «варяг у греки», козацькі морські виправи. Однак ці походи мали характер не зовсім геополітичний, а швидше як військове здобичництво. Хоча зовнішній спостерігач – американський історик Чарльз Кінг – називає козацтво самобутнім суспільством, «яке найбільше непокоїло імперії»[5].
Зараз практично Українська Понтида не є реальною без Криму. Однак це не повинно нас стримувати. Свою «Чорноморську доктрину» Ю.Липа писав ще коли не було навіть незалежної України. Нам треба повернути Крим. Росія усі ці роки прагнула здобути півострів, це стало їх основною стратегією. Це стало не тільки головною мантрою у пропаганді, а й враженим «національним почуттям» десятків тисяч «несправедливо розділених» росіян. Ми маємо хотіти, прагнути зробити Крим знову українським. Ми повинні апелювати до славних часів україно-татарського союзу. Але це можливо при Іншій Україні.
Третім проектом є експансія на Схід – територіальна, економічна, гуманітарна тощо. Виразником її став Михайло Колодзінський у буремні тридцяті, коли вся Європа та світ готувались маршувати у походах один на одного[6]. Автор стверджував, що нашою перспективою має стати вихід на Каспій та Середню Азію[7]. За історичне тло ми можемо згадати походи київських князів морем через Дон і Волгу на Каспій та завоювання Святослава Хороброго, які, окрім закріплення Тмутаракані, нічим територіально не завершились. У XVIII столітті частина українського чумацтва відкочувала на Схід та оселилась біля Волги (сучасне місто Енгельс)[8]. Також слід згадати почасти стихійне розселення українців у так звані Клини: Малиновий – Кубань, Сірий – Північний Казахстан, Зелений – Далекий Схід. Ці етнічні анклави наразі можна вважати майже зниклими та русифікованими, однак не втраченими безслідно.
Незважаючи на всю умоглядність та нереалістичність цієї концепції, її можна розвинути у низку спостережень та геополітичних тенденцій. Дивлячись на простір Євразії (тут ми маємо на увазі колишній Радянський простір, або так звану «зону впливу» Росії, за А.Дугіним[9]), можна помітити, що ця територія мала три варіанти свого існування. Як територія, підконтрольна кочовикам – іранцям, тюркам, монголам. Як домен російського імперіалізму у різних іпостасях – царському чи радянському. Та як простір відносно незалежних держав. Очевидно Україна зацікавлена в останньому геополітичному сюжеті.
Більше того, українські політичні діячі ХХ століття прагнули організувати цей простір саме таким чином. Згадаємо заклик Центральної ради до автономізації Російської імперії та проведення «з’їзду народів» у Києві. Подібним стало гасло ОУН «Воля народам – воля людині» з апеляцією до окремих незалежних держав Євразії, включно з Росією. Примітним було намагання провести повторний «з’їзд народів»[10] для координації боротьби проти імперіалізму. Це гасло стало символом усієї боротьби УПА, ілюстрацією чого були відомі дереворити Н.Хасевича. На практиці ми бачимо існування інтернаціональних повстанських загонів із середньоазіатами та кавказцями. А також спроби залучити словаків, поляків, литовців, румунів, білорусів до боротьби проти спільного ворога через пропагандистські рейди[11].
Україна була серед основних промоутерів створення на місці євразійського простору незалежних держав. Цікавим чином у наші часи події в Україні резонують в усьому пострадянському просторі, будучи альтернативою імперським прагненням Москви[12]. До прикладу, Помаранчева революція продемонструвала, що в країні може бути відмінний розвиток подій від режисованого Росією. Наша ситуація, вірогідно, вплинула на справи в Киргизії та Білорусі, хоч вони не завершились цілком успішно, та й сама Помаранчева революція не досягла результату. Євромайдан означив корінний перелом у відносинах з Москвою, виявив її загарбницьку сутність, що побачили інші республіки. Таким чином, ми бачимо певний символічний та ідеологічний вплив України в пострадянському макрорегіоні. Але досі не зрозуміло, у якій позиції виступає Україна щдо євразійського простору.
Розглянувши наявні українські геополітичні проекти, можна сказати, що їм ще бракує реальної проробленості та стратегування. Більше того, реалізація геополітики вимагає бути гравцем, суб’єктом на міжнародній арені, бути сильною країною. Чи є Україна такою?
Сучасне положення України у глобалізованому світі
Що таке сила країни? Дослідник Тимченко виділив кілька параметрів, що характеризують будь-яку країну як сильну. Сильна нація – та, яка здатна на жертви; будує суверенітет на власній силі, а не силі інших країн; ставить важко досяжні цілі; вкладає силу у перспективу; накопичує, а не проїдає; для неї є пріоритетом власні інтереси, а не інтереси сусідів, союзників тощо[13].
Ці всі чудові параметри у багатьох випадках залежать від еліти та політичної системи, яка функціонує у державі. В Україні еліта неспроможна відповідати на виклики та приймати стратегічні рішення. Основним заняттям української владної ієрархії є заробіток за рахунок національних інтересів.
У ґрунтовному дослідженні «Чому нації занепадають» Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон показали залежність успішності націй-держав від форми та ефективності політичних інститутів. Коли еліти контрольовані народом, а громадяни мають високий рівень свободи, доступ і вплив на політику та економіку[14].
А тепер давайте поглянемо на Україну.
Україну ми бачимо частіше на дні світових соціальних та економічних рейтингів. Україна не інвестує в технології та науку, відповідно майже не експортує високотехнологічних товарів, а отже, перетворюється на сировинну країну. Річна грошова виручка лише одної корпорації Apple у вісім разів більша за сукупну річну виручку України[15]. За показниками задоволеності людей своїм життям та роботою Україна на 117 місці. Звідси походить і високий рівень самогубств[16].
Київський політехнічний інститут провів ґрунтовний foresight-аналіз, за яким виділив декілька сценаріїв розвитку України та її економіки. 50–60-відсотковий сценарій – це консервування військового конфлікту на Сході та накопичення зовнішніх і внутрішніх боргів. Звідси йде дефолт економіки та подальше падіння рівня довіри до України на міжнародній арені з неможливістю брати інші позики. Сукупність цих та інших факторів призведе до сценаріїв краху економіки та самої державності, особливо у присутності агресивних сусідів[17].
До цього додається феномен глобалізації. Вважається, що цей термін вперше вжив польський філософ Зігмунт Бауман. У своїй роботі він окреслив основні плюси та мінуси глобалізації. Серед очевидних плюсів є мобільність, доступність до інформації, товарів, послуг тощо. У світі глобальної мобільності простір втратив значення і легко долається як у реальності, так і у віртуальності. Однак плюси пов’язані й з мінусами – глобальна система є єдиною, і могутніші гравці мають очевидно більший вплив у світі. На перший план виступають економічні транснаціональні корпорації, які завдяки «текучому» мережево-фінансовому простору отримують великі повноваження та намагаються контролювати держави.
З. Бауман робить висновок, що така ситуація призведе до все більшого збагачення багатих та пропорційного збідніння бідних[18]. «Найглибший зміст ідеї глобалізації – це невизначений, некерований і самостійний характер усього, що відбувається у світі; відсутність центру, пульта керування, ради директорів або штаб-квартири. Глобалізація просто інша назва “нового світового безладу”»[19].
Зі сказаного стає зрозуміло, що сучасний стан України є ледь сумісний з життям. Ми постали перед реальною загрозою виживання нашої нації-держави. З одного боку – це агресія Росії, з другого – всепоглинаючий вир глобалізації. Ми повинні мати прагнення та силу в усіх сферах життя нації-держави. Для цього треба правильно визначити основи – фундаментальні поняття, цінності, на основі яких зрозуміємо, як нам слід вчиняти.
Нова парадигма
Варто усвідомити, що різні частини світу розвиваються відмінними темпами. Одні нації розвиваються стрімко та роблять кроки до переходу у шостий технологічний устрій, а деякі ще перебувають на четвертому та п’ятому. Західний світ живе у парадигмі постмодерну, а інші нації не пройшли ще стадії модерну. І їхнє, іноді примусове, занурення у постмодерні реалії чинить деструктивну дію. Таку ситуацію ми бачимо в Україні. Наше фронтирне становище лише оприявнює суперечності постмодерну, показує нашу слабкість та непройдені попередні етапи.
Відмінність підходів модерну та постмодерну найбільш наочно можна показати в економіці. Неолібералізм як дітище постмодерну просуває відкриті ринки та майже повне відсторонення держави від впливу на економіку. А насправді, прихованою стає експансія з поглинанням сильнішими гравцями слабших і створенням залежності, що характерно для сьогоднішнього світу – неозалежність, неоколоніалізм. На противагу цьому виступає політика економічного націоналізму, яка, образно кажучи, пропонує впровадити «тепличні умови» для національних економік молодих держав і лише потім піддавати їх «вітрам глобалізації» та світової конкуренції[20].
У масштабних суспільно-політичних контекстах ми спостерігаємо, що Постмодерн зі своїм інструментом – глобалізацією – затирає націю та знищує державу. Тому нам слід звернути увагу на стадію, яку наша нація-держава не пройшла – модерн. Очевидно, сліпе запозичення зразків ХІХ – початку ХХ ст. було б нераціональним та неефективним. Однак треба визнати, що нації, хоч і ґрунтуються на певних примордіальних основах, є загалом конструктивними утвореннями. Націю будують. Недарма орган проводу українських націоналістів називався «Розбудова нації». ОУН проводила цілеспрямовану діяльність на розвиток найкращих національних рис та плекання нових, виходячи з обставин 1930– 40-их рр.
Національна культура, яка тільки-но постала, «відродилася» у добу модерну[21], охопила все населення, не може обійтися без політичної підтримки держави. Модерн та його інструментарій створює націоналізм та формує націю[22]. Українські націоналістичні мислителі зосереджували на цьому свою увагу. Так, Юліан Вассиян вказував, що українцям треба плекати «спаяність» власного суспільства через спільні зусилля, прагнути органічної єдності нації[23].
Націоналізм – це не стільки «пробудження» давньої, прихованої сили, скільки наслідок зміни парадигми традиції на модерн та відповідно нової форми суспільної організації, що спирається на єдині внутрішні національні культури. Вони, в свою чергу, засновані на єдиній системі освіти, власній структурі економіки й захищені власною державою[24].
Ми маємо усвідомлювати, що наша країна не пройшла до кінця етап формування нації-держави. Процеси модерну, в які були задіяні інші народи, суверенні на той час, оминули Україну. Українська турбулентність та ерозія політичних інститутів триває саме з цієї причини. Можна називати цю парадигму як завгодно – глобальний модерн, новий модерн, але сутність цього не зміниться.
Багато країн у світі, які були частиною імперій, інших політичних утворень, не сформували в собі сильних рис для виживання. Ці країни[25] потрапили у пастку, коли еліти та політичні інститути «незалежної доби» поводять себе так само, як вороги-колоніалісти, лише з іншою «патріотичною» риторикою. Так само викачуються ресурси, зводиться нанівець сила нації, але тепер всі блага осідають у кишенях псевдоеліт. Це знову відносить нас до спостережень, викладених у книзі «Чому нації занепадають» – у розвинутих країнах високим є ступінь участі громадян у політичному житті, кожен має свою частку в загальній економіці[26].
Найбільш примітним для нас є той факт, що українські націоналістичні мислителі також звертали увагу на взаємозалежність якості політичних інститутів та успішності країни. Так, Петро Федун – «Полтава», визнаючи Англію «найбагатшою» та «найпередовішою» країною, каже, що це було результатом здібності правлячих кіл помічати проблеми, своєчасно робити реформи та усувати соціальні і політичні конфлікти. Те саме він відносить й до США як «країни справжньої рівності та політичної свободи всіх громадян»[27].
Постмодерн не може відповісти на виклики, що постали перед молодими націями, бо стоїть на позиції множинності правд, релятивізму. Звідси випливає певна онтологічна та понятійна гібридність – територіальна, військова, економічна, національна, врешті, глобальна. А насправді частіше є ширмою нового імперіалізму та неоколонізації.
Місія України та українців може полягати, окрім іншого, в розвитку парадигми «Нового Модерну» на противагу постмодерну та російському так званому «Археомодерну»[28]. Основна теза – молоді нації-держави світу потребують окремого часо-просторового варіанту розвитку. Користування сучасними технологіями – комп’ютером, Інтернетом, 3d-принтером та здобутками наукового прогресу – в цілому не ставиться під сумнів. Однак національні економіки, культури та інститути треба розвивати в інших умовах з застосуванням інших політик.
З історії ми знаємо, що в часи модерну проходило зародження політичних націй. Люди боролися за свої права з експропріаційними елітами або «купкою бандитів на чолі держави»[29], вітчизняними або загарбницькими, усвідомлювали себе частиною більшої спільноти – нації-держави. Таким чином, виникали республіканські інститути у сучасних багатих та розвинутих країнах, поступово завершувався модерн – нації усвідомлювали себе та «ставали на ноги».
Що таке політична нація? Це нація не тільки спільних культурних ознак, а радше добровільна спільнота. Вдале поєднання політичного (або громадянського) та етнічного націоналізму забезпечує нації-державі успіх та мобілізує її[30]. Будь-хто, поділяючи наші цінності (в першу чергу українську державність, людську гідність), може стати частиною нації, долучитися до спільної справи. В цьому наша сила, порівняно з Росією, яка зараз ґрунтує свою політику на національній та релігійній виключності, по суті, реконструюючи демон нацизму.
На сьогоднішній день ситуація в Україні така, що вузькоукраїнські гасла в етнічному сенсі не можуть забезпечити нам державницький успіх. Доцільніше розбудовувати українську політичну націю – націю-державу, яка спроможна об’єднати різну Україну та вивести її на новий ефективний рівень. Лише синергія – солідарність – співпраця усіх суспільних та етнічних верств України може привести нас до успіху. Доказом цього стали події Майдану та війни на Сході, коли поруч з етнічними українцями спочатку протестували, а потім воювали етнічні росіяни, євреї, вірмени, грузини, азербайджанці. Коли на війні велика кількість захисників України є російськомовними, але виступають носіями-поборниками української ідеї.
Так, до прикладу, з’являються ворожі пропагандистські штампи про «жидобандерівщину». Окрім приводу для сміху, така «конструкція» має й певне реальне втілення, зокрема в Дніпрі та Одесі, де місцеві українці (в переважній більшості російськомовні) та єврейська і вірменська общини, коли почалася війна з Росією, показали приклад сили, яку може мати політична нація, об’єднана спільними цінностями. Однак у цих прикладах ми бачимо лише стихійні випадки формування політичної нації. Цей процес має бути цілеспрямованим та конструктивним. Якщо цей Чин очолять націоналісти-державники з опорою на республіканські принципи (детальніше про це далі), ми матимемо сильну державу вже через 20 років.
До політичної нації нас підводять також роботи класиків української національної думки 1940-их років. Петро Федун– «Полтава» вказував, що лише органічна політична єдність всього народу є запорукою ефективності нації та держави. «Єдність народу тільки тоді може бути основою такого (всебічного і здорового розвитку народу, – В.П.) розвитку, коли вона є справжньою єдністю…в результаті справжнього переконання народу в правильності даної ідеології і політичної лінії, завойованої на базі справді вільного об’єднання всього народу довкола певних ідей, певних цілей національної політики»[31]. І слід сказати про проблему «оунівців на сході», які стикнулися з місцевими мешканцями, для яких не були очевидними ідеї Д. Донцова, вони потребували іншої всеохопної, організуючої програми. Це, зокрема, показано в роботах дослідника Ю. Щура[32], спостереженнях керівників визвольного руху В. Кука, В. Галаси[33]. Для опанування Східної України риторика будівничих нації повинна вміщати в себе не тільки політичні гасла, але й ґрунтовну соціально-економічну складову. Лише так різноманітні українські краї інкорпоруються в єдину Українську республіку.
Нове розуміння поточних завдань і горизонтів майбутнього нації-держави повинні вивести українську національну ідею на новий, сучасний рівень. Реалізація нового модерну потребує новітніх центрів будування та розвитку нації. Наприкінці ХІХ століття існував так званий «Галицький П’ємонт» як центр українського політичного та національного відродження, як зосередження прогресивних інтелектуалів. Сьогодні регіональні центри, які виказують здатність мислити у масштабах національної стратегії та підтримують державництво, в перспективі можуть розвинутись у нові українські «П’ємонти» та стати додатковими «стінами» в спільній українській Будівлі.
Так, зокрема, Олег Баган звертає увагу на те, що здоровий регіоналізм, притаманний також іншим європейським державам, що стають лише сильнішими з розвитком локальних ідентичностей та спроможностей, які є складовими державно-національної ідентичності[34].
Українська державність може існувати лише у формі республіки. Дійсна Республіканська ідея здатна стати тим інструментом та натхненням для багатьох українських громадян. Республіканізм як політично-правова філософія розроблялась західними вченими Ф. Петтітом[35], К. Скіннером[36] І. Ханоханом[37]. Зокрема, Ф. Петтіт стверджує, що республіканізм може увібрати у себе багато різноманітних суспільних течій, ідей, етносів – заради громадської державності як спільної справи. Справжня Республіка – спільна справа, що може бути не тільки об’єднавчою формою діяльності (права та відповідальності) для окремих індивідів, але й виробити перспективи та мотивації для сучасного та майбутніх поколінь. Кожна людина виступає творцем своєї долі та бере участь у справах громади-нації-держави.
Ця ідея ще потребує свого розвитку та опрацювання, але вже зараз вона може виступити позитивною націоналістичною противагою сучасним деструктивним тенденціям у суспільній думці. Йдеться про деякі статті українського філософа Сергія Дацюка, де він буквально закликає до затирання нації та держави і пропагує «цивілізаційний шлях» для України, який насправді, за рецептом С. Дацюка, призведе до подальшого розколу країни, остаточної втрати її суб’єктності поруч з агресивним середовищем[38].
Україна як республіка завжди є антитезою Росії як імперії. Цей факт визнавали більшість авторів української суспільної думки. Наприклад, на цю обставину звертав увагу Дмитро Мирон–«Орлик»: «Українська національна революція принесе Україні та всім поневоленим Москвою народам не лише визволення національно-політичне, соціальне, господарське й культурне, але новий лад і культурно-цивілізаційні цінності»[39]. Це визнають і російські автори, ідеолог «русского мира» А. Дугін[40], філософ К. Мартинов[41] та західні – З. Бжезинський[42].
Лише Україна дійсної, чинної, інтегральної, якщо хочете, Республіки може бути відповіддю на небезпеки, що постали перед нами. А. Тойнбі зазначав, що цивілізація постає, коли відповідає на глобальні виклики та при цьому перетворюється на нову сутність. Спільні справи можуть поєднати українців на внутрішньому фронті, зокрема, зміна інститутів влади, за термінологією Д. Аджемоглу. Створення ефективної економіки, заснованої на традиціях української економічної думки та світових досягненнях, зокрема роботах Ф. Ліста та економічного націоналізму[43]. Справжні інновації в освіті, які вчать молодих людей мислити, приймати рішення, творити – конкурувати у глобальному світі, який є об’єктивною дійсністю.
Українська Дійсна Республіка зможе вистояти в буремному океані глобалізації та протистояти російській навалі. З республіканізмом будуть створені умови для рівноправного входження в союз «Міжмор’я», просування у простір Чорного моря.
Успішність українського геополітичного проекту залежить від успішності та ефективності самої української державності.
Місія України полягає у створенні Республіки в умовах нового модерну – Глобального. Республіка не зможе існувати без розвитку та розбудови нації, яка нарешті, усвідомить себе державницькою і візьме на себе відповідальність. У першу чергу за свою економіку, політику, власне майбутнє, не віддаючи їх на відкуп корумпованим та злочинним верховодам. Республіка як міжнародний суб’єкт природно увійде у геополітичний простір як реалізація успішної альтернативи та відповіді російському деспотизму. Республіка, побудована на фундаменті нового модерну, оснащена та озброєна новими технологіями, стане парадигмальною відповіддю викликам глобалізації та постмодерну з притаманним їм розмиванням територій, держав, націй, сім’ї та особистості. Лише треба докласти зусиль.
А завершити цю роботу хотілося б словами Юрія Липи, які для багатьох українців залишаються незрозумілими, але з викладеного попереднього матеріалу, сподіваюсь, стануть очевидними: «Призначення України є тільки в ній самій, її доля є в її людях».
[1] Тут слід згадати Станіслава Оріховського з його ідеєю шляхетської республіки та Йосипа Верещинського з його проектом Речі Посполитої трьох народів та надання рівних прав козацтву як народу Русі (Див. праці Д.Вирського, Н.Яковенко)
[2] Мак’явеллі Н. Державець. – Харків: Фоліо, 2007. – С. 477.
[3] Баган О. Українська Понтида: геополітичні виміри сучасної України. – Дрогобич: Коло, 2002. – С. 177–190
[4] Липа Ю. Всеукраїнська трилогія: у 2 т. – К.: МАУП, 2007. – Т. 2. – С. 10–154
[5] Кінг Ч. Історія Чорного моря. – К.: Ніка-Центр, 2011. – С. 161– 168
[6] Слід відзначити, що М.Колодзінський був не єдиним у просуванні «імперських ідей», подібні ідеї були притаманні й деяким іншим інтелектуалам (детальніше див. праці Дмитра Колісника, наприклад: Колісник Д. Вперед до української імперії? – Режим доступу: https://uaterra.in.ua/?p=283
[7] Колодзінський М. Українська військова доктрина. Частина перша. – Торонто, 1957. – С. 30– 31
[8] Детальніше див. Синельникова В. З історії побуту українських чумаків у Нижньому Поволжі // Народна творчість та етнографія. – К., 2004. – № 3. – С. 104-– 118.
[9] Дугин А. Основы Геополітики. – Москва: Арктогея, 2000– С. 169– 221.
[10] Шляхтич Р. Концепція фронту поневолених націй у працях пропагандистів ОУН(б) повоєнного часу // Український визвольний рух. – Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2013. – Зб. 18. – С. 111– 116.
[11] Докладніше див.: В’ятрович В. Рейди УПА теренами Чехословаччини. – Торонто; Львів: Лiтопис УПА, Бібліотека, 2001. – Т. 2. – 208 с.
[12] Подібну закономірність помітив ще Збігнєв Бжезінський (Бжезінський З. Велика шахівниця. – Львів-Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. – С. 92– 93.
[13] Тимченко В. Модерний націоналізм. Глобальні катастрофи та як їм зарадити: Кам’янець-Подільський. – ТОВ «Друкарня Рута». – С. 115– 119.
[14] Аджемоґлу Д; Робінсон Д. Чому нації занепадають / Пер. з англ. О. Дем’янчука. – К.: Наш Формат, 2016. – 440 с..
[15] Жмеренецький О. Глобальні економічні тренди та Україна без майбутнього. – Режим доступу: https://www.epravda.com.ua/publications/2017/07/17/627005/
[16] Жмеренецький О. Україна та світ. Сім спільних викликів. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2016/09/26/7121770/
[17] Форсайт економіки України: середньостроковий (2015–2020 роки) і довгостроковий (2020– 2030 роки) часові горизонти / наук. керівник проекту акад. НАН України М.З.Згуровський. – Київ: НТУУ «КПІ», 2015. – С. 117– 131
[18] Бауман З. Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства. – К. Вид. дім «К-М академія», 2008. – С. 28, 48, 49– 51, 55, 59, 72.
[19] Бауман З. Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства. – К. Вид. дім «К-М академія», 2008. – С. 49– 50.
[20] На цю тему див. роботи Володимира Панченка. Наприклад: Panchenko V. Neo-protectionism in international economic policy: alternatives dimensions of global interdependence // Парадигмальні зрушення в економічній теорії ХХІ ст. Матеріали ІІІ міжнародної науково-практичної конференції (2–3 листопада 2017 р.) – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2017. – С. 277– 280; Панченко В., Резнікова Н. Політика економічного націоналізму: від витоків до нових варіацій економічного патріотизму // Економіка та держава. – К., 2017. – № 8. – С. 4–8.
[21] Модерном ми називаємо парадигму виникнення та розвитку націй-держав на противагу середньовічним держав-монархій. Модерну характерні також розвиток капіталістичного устрою, індустріалізація.
[22] Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм. – К.: Таксон, 2003. – С. 86–87.
[23] Вассиян Ю. Твори. Степовий Сфінкс. – Торонто: Євшан-зілля, 1972. – С. 80, 83–84, 116.
[24] Ґелнер Е. Нації та націоналізм. Націоналізм. – К.: Таксон, 2003. – С. 82.
[25] Маються на увазі, зокрема, країни Африки, Балкан, колишнього СРСР та деякі Азійські держави.
[26] Аджемоґлу Д; Робінсон Д. Чому нації занепадають / Пер. з англ. Олександра Дем’янчука. – К.: Наш Формат, 2016. – С. 12-13; 39–42.
[27] Федун Петро – «Полтава». Концепція Самостійної України. – Львів, 2008. – Том 1. Твори. – С. 420.
[28] Про російську архаїзацію є чудовий текст Сергія Пацюка. –Режим доступу: http://hvylya.net/analytics/geopolitics/za-chto-voyuet-rossiya.html
[29] Термін Мансура Ослона.
[30] Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху. – К.: Ніка-Центр, 2013. – С. 140 – 141; 155 – 156.
[31] Федун Петро – «Полтава». Концепція Самостійної України. – Львів, 2008. – Том 1. Твори. – С. 404.
[32] Щур Ю. «На грані двох світів»: український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920 – 1955 рр.). – Запоріжжя: Просвіта, 2011. – С. 200.
[33] Русначенко А. Проблема Сходу в українській революції середини ХХ століття // Український визвольний рух. – Львів: ЦДВР, 2009. – Зб. 13 – С. 231 – 242.
[34] Баган О. Українська Понтида: геополітичні виміри сучасної України». – Дрогобич: Коло, 2002. – С. 129 –142
[35] Петит. Ф. Республиканизм. Теория свободы и государственного правления. – М.: Изд-во Института Гайдара, 2016. – 488 с.
[36] Скиннер К. Свобода до либерализма. – 2006. Спб.: Издательство Европейского университета в Санкт-Петербурге. – С. 120.
[37] Honohan I. Civic Republicanism. – London; N.Y.: Routledge, 2002. – 328 p.
[38] Дацюк С. Ідея перспективи України. –Ррежим доступу: http://tyzhden.ua/Society/200444 ; Дацюк С. Нація та цивілізація. – режим доступу: http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/59f9a7ca7947d/
[39] Максим Орлик Ідея і Чин України. – К.: Українська видавнича спілка, 2001. – С. 204, 194, 200–205.
[40] Дугин А. Основы Геополитики. – Москва: Арктогея, 2000– С. 198.
[41] Див. його лекцію 2014 року на YouTube –Режим доступу: https://youtu.be/32WobRpI_Tc?t=1h35m7s
[42] Бжезінський З. Велика шахівниця. – Львів-Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. – С. 47, 85, 92 – 93, 112 – 114, 122.
[43] Панченко В. Формування економічної платформи українського націоналістичного руху у 1920—1950-х роках. – Д.: Свидлер А.Л., 2009. – 304 с.; Економічна стратегія ОУН 1920 – 1950-ті: розробка та реалізації. – К., 2011. – 80 с.; Ідеологія сучасного українського націоналізму: економічний аспект. – Д.: Акцент ПП, 2012. – 104 с.
Детальніше про видання:
Місія України та національні інтереси в глобалізованому світі: візія націоналістів. Збірник матеріалів П’ятих Бандерівських читань (9 лютого 2018 р., м. Київ) / Упор. Т. Бойко, Б. Галайко, Ю. Сиротюк. — Київ–Львів: Недержавний аналітичний центр «УССД» — Видавництво «Астролябія», 2018. — 608 с.
Місія України та національні інтереси в глобалізованому світі: візія націоналістів. V Бандерівські читання
Leave a Reply