Тривала політична криза у Молдові, що розпочалася після парламентських виборів 24 лютого 2019 року, завершилася формуванням «дивної коаліції». До неї увійшли партія проросійських соціалістів президента Додона (яка здобула третину голосів виборців) та проєвропейський блок ACUM – з партій “Гідність і правда” та “Дія та солідарність” (Майя Санду – лідер) – 26%.
Цей дивний союз ідеологічно несумісних сил з діаметрально протилежними геополітичними візіями об’єднався «проти» Демократичної партії на чолі з головним олігархом країни Владом Плахотнюком, партія якого до того контролювала уряд.
Країна пережила певний період двовладдя, коли нова коаліція сформувала новий уряд на чолі з Майєю Санду, а Конституційний суд став на бік колишньої влади.
Зрештою, під солідарним тиском Росії та ЄС нову владу узаконили, а старій дали втекти з країни.
В Україні цю історію подають заледве як не Антиолігархічний бунт проти головного узурпатора-олігарха з українським прізвищем Плахотнюка, який, до того ж, мав дружні стосунки з екс-президентом України олігархом Порошенком.
Я б поглянув на цю історію під іншим ракурсом.
Як молдовські «єврооптимісти» – нові сили – можуть спокійно об’єднатися з партією проросійського совка. Тим паче, коли одних попросить Європа, а інших – Москва.
А якщо таке сталося в сусідній Молдові, то чи можлива аналогічна ситуація в Україні?
Боюсь, відповідь ствердна. Не здивуюся, коли нові і молоді младосовки зі «Слуги народу» знайдуть спільні точки дотику, скажімо, з «Опозиційною платформою» Медведчука. Принаймні їхні погляди на мову, історію, Росію відрізняються мало.
Так само, як не важко припустити, що ситуативно до них може доєднатися «Голос», ну, скажімо, коли попросять західні партнери для сшивання країни.
Неоднозначні заяви Вакарчука щодо війни, мови давно викликають побоювання.
Ну, а скажімо, про блокування перевзутої партії Порошенка з Медведчуком, якого він реанімував і реабілітував у політиці чи з «Опоблоком», з членами якого колись був однопартійцем, а лідери якого -Труханов та Кернес – ще декілька місяців тому були в команді Петра Олексійовича, можна говорити більш ніж ствердно.
Постколоніальні та неоколоніальні політики, попри різницю в геополітичних уподобаннях, прірву в ідеологіях, можуть спокійно порозумітися, особливо, коли їх синхронно попросять старші товариші з-за кордону.
Перспектива такої химерної коаліції, інституціоналізованої чи ситуативної, можлива хоча б тому, що для цих політичних сил питання національної ідентичності, мови, історії третьорядні, «які розділяють», «які потрібно прибрати на другий план як неважливі”.
Тим паче важко припустити, що Вакарчук з командою всіма способами готовий до протидії проросійському реваншу – хіба голосом, а Порошенко битиметься з Медведчуком хіба у фантастичному фільмі.
А другий урок з молдавської історії це те, що у всі роки з часів Незалежності у Молдові змагалися проросійські сили з прорумунськими, а постсовковий місцевий олігархат бавився в багатополярність.
Україна нічого не зробила, щоб сприяти становленню у сусідів потужної молдовської проукраїнської сили.
Зрештою, дуже схожа ситуація і в Білорусі.
А це ключові для безпеки країни геополітичні сусіди, які мають давню історію спільних дружніх стосунків.
Змінити це можливо лише реалізацією «нової політики» в Україні. На зміну 27-річному гниттю в ультралібералізмі та роздутих, нічим не гарантованих соціальних обіцянок (це теж був дуже дивний, ідеологічно несумісний, але все ж реальний союз), має прийти націоналістична політика.
А в парламенті має бути потужна фракція націоналістів. Як запобіжник, який не лише унеможливить проросійський реванш, але унеможливить дивний симбіоз на кшалт молдавського.
Навіть коли Європа і Росія синхронно попросять…
ЮРІЙ СИРОТЮК, директор недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень»
Leave a Reply