Олександр Чупак, випускник Селкірк коледжу (Канада), аудитор Grant Thornton
Завдяки багаторічній совітській пропаганді, Франсіско Франко відомий більшості українців як жорстокий фашистівський диктатор і поплічник Гітлера з Муссоліні. Справді, режим Франко частково спирався на іспанських фашистів (фалангістів), а перемога його національних сил у громадянській війні була здобута не в останню чергу завдяки військовій допомозі з Італії та Німеччини (тоді як республіканців активно підтримував СССР). Проте сам Каудильйо ніколи не був фашистом, натомість будував свою країну на цінностях католицизму, що не подобалося фалангістам. Його режим варто називати націоналістично-авторитарним, але аж ніяк не тоталітарним фашизмом.
Надзвичайно цікавою є історія економічних перетворень, що їх здійснив Франко за період свого майже 40-річного правління. Національне господарство Іспанії кінця 30-х років ХХ століття було в стані суворої депресії. Наслідком громадянської війни 1936-1939 років став занепад усіх галузей економіки, подекуди з’являлися випадки голоду. Щоб не поглибити і без того жахливу кризу, з початком Другої Світової війни Франко мусив вести тонку дипломатичну гру з усіма сторонами, щоб не допустити масштабного втягування Іспанії в бойові дії. Зрештою, йому вдалося дотримати майже повного нейтралітету; лише одна його дивізія взяла участь у боях на Східному фронті. Але ціною цього стала багаторічна економічна ізоляція і необхідність будувати самодостатню внутрішню економіку.
Тут варто наголосити, що відбудова іспанського національного господарства може послужити хорошим прикладом для України. Нижче описані кроки показують, як за рахунок грамотного управління і вчасно прийнятих рішень відстала країна змогла добитися значних темпів зростання економіки, оздоровивши її структурну, фіскальну і монетарну складові. На відміну від українських реформаторів 90-х, Франко і його міністри розуміли, що раптова лібералізація лише зашкодить і надовго загальмує поступ, а не пришвидшить його.
До початку 50-х років Іспанія страждала через наслідки повоєнної розрухи та ізоляціонізм. Через неоднозначність дипломатичних маневрів під час Світової війни, США і країни антигітлерівської коаліції не поспішали розширювати з нею торговельні зв’язки. Відповідно, Іспанія не була включена до програм післявоєнної економічної відбудови Європи (наприклад, до плану Маршалла). До початку 1950-х, коли країна вийшла на рівень ВВП передвоєнних років, щорічне економічне зростання у середньому становило 0,2% (у США – 3,7%, Західній Європі – 0,9%).
Таке відставання від решти світу значною мірою пояснюється тим, що режим Франко від початку запровадив економічну політику, суттєво відмінну від тієї, що панувала в Іспанії раніше. У першій половині ХХ століття спочатку король Альфонсо ХІІІ, а потім республіканський уряд дотримувалися ринкових підходів управління економікою. Різкий поворот до авторитарної моделі й механізмів прямого регулювання зруйнували усталену модель, що призвело до непростих наслідків: припинення приватного інвестування, згортання діяльності кредитних установ, занепаду підприємницької активності, підвищення темпів інфляції, нарешті, значного скорочення сукупного попиту. Суб’єкти господарювання, що визначали економічне життя країни до війни, не отримали від Франко гарантій щодо приватної власності та збереження вільноринкових відносин загалом. У відповідь, вони згорнули чи суттєво обмежили свою діяльність, поставивши всю економіку на межу катастрофи.
Натомість, новий режим проголосив головним рушієм економіки “національний інтерес”, і взяв під контроль велику промисловість. Управління національним господарством було реорганізоване за корпоративним принципом, а всі робітники були об’єднані у вертикальні профспілки з метою контролю за розрізненими соціальними групами. Однак державний сектор економіки займав доволі незначну частку: за винятком воєнних часів, державне споживання сягало не більше 20% ВВП, а з кінця 1940-х невпинно зменшувалося.
Досягти відносної стабілізації економіки Іспанії вдалося на межі 1940-50-х років. У першу чергу це пов’язано з тим, що країна налагодила зв’язки із закордоном і активізувала торгівлю з державами Європи і США. Хоча характер режиму Франко не зазнав істотних змін, до кінця 50-х – початку 60-х Іспанія увійшла до Організації європейського економічного співробітництва, стала учасником Міжнародного валютного фонду і Світового банку. Також за рахунок підписання договору про військову співпрацю зі США вдалося отримати 1 мільярд доларів допомоги від американців.
Коли наприкінці 50-х зростання ВВП сягнуло 4% на рік, а Іспанія більше не була ізольованою від решти світу, Каудильйо і його уряд прийняли рішення повернути економічну політику в бік лібералізації. У 1959 році був розроблений Національний план економічної стабілізації, метою якого було поступове послаблення економічних обмежень і перехід до ринкових механізмів управління господарством.
Група економістів на чолі з Жоаном Сардою розробила план макроекономічних заходів з метою оздоровлення і зростання економіки. В сутності, план не передбачав радикальної зміни чинного порядку, але дозволяв Іспанії краще інтегруватися у світовий економічний простір, таким чином примножуючи здобутки попередніх років. Головними напрямками реформ були такі:
- Стабілізація фінансової системи за рахунок ряду монетарних заходів, спрямованих на зниження інфляції, вирівнювання платіжного балансу і зменшення зовнішньої заборгованості. Іншими словами, вводився режим економії, що на початку стримував сукупний попит, але згодом призвів до покращення основних макрофінансових показників.
- Лібералізація зовнішньої торгівлі й поглиблення зв’язків з іншими країнами. Завдяки розумному рішенню Франко, Іспанія почала інтегруватися до світової економічної системи тоді, коли вже відновила і наростила промисловий потенціал. Таким чином, не відбулося засилля іноземного капіталу з витісненням національного виробника.
- Сприяння зростанню внутрішнього інвестування. Розуміючи, що внутрішні інвестиції є фундаментом економічного поступу, іспанці налагодили діяльність фінансових інституцій (передусім банків), що активізувало кредитування і заощадження, а, відповідно, підприємницьку діяльність.
- Фіскальні заходи, пов’язані з виведенням підприємництва з тіні. Економісти розробили моделі оподаткування прибутку для кожної галузі промисловості, змінивши підходи до оцінки бази оподаткування і визначення суми податку до сплати. Це дозволило різко збільшити податкові надходження до бюджету й ускладнити ухилення від сплати податків.
Описані заходи зумовили економічний бум, який називають “іспанським дивом”, або “золотим часом”. Він тривав від 1959 до 1974 року і був загальмований лише світовою нафтовою кризою. Середньорічне зростання ВВП за цей період дорівнювало 6,7%, інвестиції росли на 24,1% за рік, ВВП на особу – на 5,6%. План стабілізації реалізувався однозначно успішно, створивши умови для швидкого економічного зростання, поглиблення міжнародних зв’язків, заклав основу для подальших успіхів. Іспанські економісти здобули світове визнання як професіонали, що здатні оцінити наявну ситуацію і правильно застосувати теоретичні моделі.
Таким чином, Каудильйо до своєї смерті у 1975 році вивів Іспанію на рівень, де вона могла конкурувати з найпотужнішими економіками Європи. На жаль для іспанців, дуже скоро країна відійшла від обережної економічної політики і максимально лібералізувала національне господарство. У 1986 році країна стала членом ЄС, а в 1999 – Єврозони. Уже в 2008 році Іспанія була серед так званих країн PIIGS (Португалія, Італія, Ірландія, Греція, Іспанія) – найслабших економік Єврозони, що затягували ЄС до боргової ями. Нині господарство Іспанії демонструє ознаки пожвавлення, але воно нівелюється загальним передкризовим станом ЄС. А біля керма держави стоїть нічне жахіття Франко – соціалістичний уряд, який у жовтні 2019-го, незважаючи на протести, наважився ексгумувати останки Каудильйо з його могили в Долині полеглих біля Мадрида і перенести їх до мавзолею його дружини на кладовищі Мінгоррубіо.
Уроки для України
Варто зробити висновок про те, чого іспанський досвід може навчити чинних і майбутніх українських урядовців. По-перше, лібералізація економіки повинна бути обережною, і проводитися за умови наявності структурно міцного індустріального фундаменту. Це стосується як зовнішньоекономічних відносин, так і процесів всередині країни. По-друге, саме внутрішнє, а не зовнішнє інвестування є основою економічного зростання, стабільності та стійкості до зовнішніх чинників. Нарешті, економічний націоналізм, протекціонізм та інші види регулювання національного господарства загалом не є кращими чи гіршими від ліберальних механізмів. Потрібно лише знати, коли і за яких умов їх потрібно застосовувати, щоб досягти бажаного результату.
Список використаних джерел
- http://countrystudies.us/spain/51.htm
- https://www.investopedia.com/terms/e/european-sovereign-debt-crisis.asp
- https://e-archivo.uc3m.es/bitstream/handle/10016/11810/wp%2011-07.pdf?sequence=1
- https://www.researchgate.net/publication/46455561_Stabilization_and_Growth_Under_Dictatorship_The_Experience_of_Franco’s_Spain
- http://www.ijbhtnet.com/journals/Vol_5_No_2_April_2015/6.pdf
Leave a Reply