Євген БУКЕТ, почесний краєзнавець України, член Історичного клубу «Холодний яр»
Право народу на повстання (опір, спротив, право на революцію, jus resistendi) є природним правом людини. І хоча в сучасній правовій доктрині відсутнє його чітке визначення, все ж таки в «Загальній декларації прав людини», проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, у преамбулі зазначено: «Необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення»[1].
Теоретичне обґрунтування права народу на повстання бере свій початок ще в античні часи. Аристотель (384-322 рр. до н.е.) у творі «Політика» (Πολιτικά) наводить думку про опір, який може бути виправданим. За твердженнями Аристотеля, якщо людина, що володіє владою, проявляє негативне ставлення до народу, то сам народ починає вороже ставитись до такої влади. Він визначає спротив як реакцію народу на шкідливе владарювання, що породжує повстання з метою заміни влади.
Видатний давньоримський політик, оратор і філософ Марк Туллій Цицерон вважав право людей на спротив природним, підкреслюючи, що немає держави там, де владарює тиран, однак зауважуючи, що застосування насильства до справедливого правителя є неприпустимим. Китайський мислитель Мен-цзи також виступав проти тиранії̈, вважаючи, що влада має не тільки прислухатись до прагнень свого народу, але й не здійснювати щодо нього несправедливих дій, бо в протилежному випадку в народу виникає право протидіяти такій̆ владі аж до абсолютної̈ її зміни[2].
У п. 61 «Великої хартії вольностей» 1215 року — першому юридичному документі, де закладено основи концепції прав людини, зазначається: «Створюємо і жалуємо гарантію, щоб барони обрали 25 баронів із королівства, кого забажають, які повинні усіма силами дотримуватися й охороняти, і змушувати дотримуватися миру і вільностей, які ми їм пожалували і цією Хартією підтвердили… І коли ми не виправимо порушень… протягом сорока днів, рахуючи з того часу, коли було вказано це порушення нам…, то … чотири барони доповідають про це решті з 25 баронів, і ті 25 баронів спільно з громадою усієї землі будуть змушувати і тіснити нас усіма способами, якими тільки можуть, тобто через захоплення фортець, земель, володінь і усіма іншими способами, якими можуть, поки не буде виправлено (порушення) згідно з їхнім рішенням»[3]. Як відомо, «Велика хартія вольностей» донині входить до неписаної конституції Великобританії.
Статути Речі Посполитої від Мельницького привілею Олександра Ягеллончика 25 жовтня 1501 р. до Конституції 3 травня 1791 р. також передбачали право опору. Тож багато разів «Військо Запорозьке… змушене було кров’ю і відвагою боронити цілісність своїх прав, і цій обороні сам Бог, месник, сприяв»[4]. Гетьман Пилип Орлик у своїй праці «Вивід прав України» (1712) відзначив, що «козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час»[5].
Власне, козацтво впродовж усієї своєї історії використовувало будь-яку слушну нагоду, щоб скинути ярмо поневолення і відновити справедливий суспільний лад, використовуючи природне людське право на повстання. Особливо яскраво це помітно з початку XVIII століття, коли видатний інтелектуал свого часу гетьман Пилип Орлик у Конституції 1710 року та пізніших універсалах і трактатах обґрунтував провідну роль української козацької нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинність в державотворчому процесі на українських землях. Пилип Орлик був одним із перших у світі ідеологів націоналізму, хоча сам термін в часи його життя ще не вживався. На це звернув увагу Дмитро Донцов у праці «Історія розвитку української державної ідеї» (1917). У ній він, зокрема, зазначив, що Конституції 1710 року «належить надзвичайно важне місце в усьому ходові розвитку української державної ідеї, вона ознаймує дальший крок наперед в розумінні як змісту тої ідеї, так і суверенітету української держави… Це була перша — в сучасному розумінні цього слова — Конституція України. Ця конституція, як також інші постанови договору, представляють інтересний проєкт державного ладу, що був вироблений за 79 років перед Великою французькою революцією»[6].
Ідейні послідовники Орлика, учасники Коліївщини 1768–1770 років, проголосили першу у світі декларацію прав людини: «Коронні обивателі, які у великій кількості живуть у маєтках шляхетських, королівських та духовних! Настав уже ваш час вирватися з неволі і позбутися ярма та тягарів, які ви досі терпите від безжалісних ваших панів! Зглянувся Бог з високого неба на ваше безталання, почув ваш плач і зойки з цього падолу світу i послав Бог вам оборонців, що помстяться за ваші кривди. Прибувайте ж на допомогу тим, хто хоче вас врятувати й поробити повноправними і вільними. Тепер саме час віддячити всім, що стояли над вами, за всі ваші кривди, побої, муки, вбивства, а також за нечувані здирства, яких ви досі зазнавали від своїх панів. Посилаємо до вас керівників, яким треба вірити і з ними йти зі зброєю, яка в кого є!
Залишайте ваших дружин, домівки, коханих дітей. Не будете шкодувати, бо в скорому часі побачите, що нам з вами правовірними дасть Бог перемогу і станете вільними панами, коли вигубите це гадюче кодло, тобто ваших панів, які досі п’ють вашу кров. Ми вас давніше остерігали, але ви нам не вірили; тепер можете вірити, бо вже ваші брати на Україні та Поділлі щасливо почали вибиватися з неволі та цього ярма. Покличте Бога на порятунок і прибувайте на допомогу!»[7].
Уже після Коліївщини Декларація незалежності США 1776 року стверджує: «Досвід свідчить, що люди воліють радше терпіти, поки лихо стерпне, ніж вносити покращення скасуванням форм, до яких звикли. Проте, коли довга низка правопорушень і зловживань владою, незмінно з однією й тією ж метою, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному Деспотизму, тоді народ має право і навіть обов’язок скинути такий уряд і поставити нових Сторожів свого майбутнього»[8].
А згідно з ухваленою у Франції 1793 року «Декларацією прав людини і громадянина» «спротив пригнобленню є наслідком порушення інших прав людини. Коли уряд порушує права народу, повстання для народу і для кожної його частини є найсвятішим правом і невідкладним обов’язком»[9].
Геній Тараса Шевченка підніс чин гайдамаків, національно-визвольне повстання на рівень національної ідеї, вершиною якої є слова з «Заповіту»:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом[10].
Микола Міхновський у промові «Самостійна Україна» (1900) зазначав: «Наш нарід своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Методіївське Братство, Шевченко, селянські повстання 80-років і т. д.)… дав напрям розв’язати суперечку про обов’язковість Переяславської конституції цим способом, який може вважатись єдино дійсним і серйозним, себто силою. Та навіть, коли б ми не бачили у нашій історії безупинних протестів, то й тоді наше власне існування є протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками…, воно накладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватись нашою спадщиною!»[11].
Починаючи від повстання Косинського, що відбулося майже одразу після вторгнення поляків в Україну, і аж до відновлення незалежності в 1991 році, кожне нове покоління українців боролося за свободу рідної землі. Кожні 16–20 років нашими землями котилися хвилі боротьби за незалежність. Кожне нове покоління вірило, що зможе змінити світ. Тисячі патріотів власними життями заплатили за право українців на свою незалежну державу. На жаль, це право доводиться ціною життів співвітчизників відстоювати й нині[12].
Сьогодні дозвіл на повстання у непрямій формі закріплене в статті 5 Конституції України, якою проголошується, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Це означає, що громадяни України мають право на державну та громадянську непокору у вигляді опору чи повстання[13]. За часів незалежності українська влада зіштовхувалась з народним спротивом вже не один раз. Найбільш яскравими стали, безсумнівно, Помаранчева революція 2004 року та Революція гідності 2013–2014 рр.
«Той спосіб, у який здійснювалася зачистка студентського Майдану, підпадає під визначення катування. І ці дії влади вже можна було трактувати як порушення міжнародних стандартів, як порушення того рівня, що оцінюється не тільки національним законодавством, а й міжнародним… Влада продемонструвала свою готовність до агресії, застосування сили, і як відповідь на це у народу виникає право на революцію, на повстання», — вважає правник Микола Сірий[14]. Натомість Наталія Стецюк і Віктор Шишкін розділяють події до і після 22 січня 2014 року, коли на вул. Грушевського під час протестних акцій було вбито двох мирних протестувальників — Сергія Нігояна та Михайла Жизневського. До часу розстрілу на Майдані протестувальників перебіг протестних акцій можна схарактеризувати як реалізацію українськими громадянами свого конституційного права на мирні збори, після — вони набули характеру народного повстання проти інститутів влади політичного клану, який узурпував державну владу[15], [16].
2015 року один з лідерів білоруської опозиції Зенон Позняк відзначив, що М. Жизневський стоїть в одному ряду з такими білоруськими героями, як Тадеуш Костюшко, Кастусь Калиновський і Станіслав Булак-Балахович[17]. Власне, успішна реалізація українцями права на повстання в 2004 та 2014 році стала прикладом не лише для білорусів, а й для інших народів.
Так, до права на повстання і досвіду України 2004 року зверталися учасники революцій 2005 і 2010 років у Киргизстані[18]. Кадри з українського помаранчевого майдану транслювали арабські телеканали, що підтримували Жасминову революцію 2010–2011 років у Тунісі та революцію 2011 року в Єгипті.
Влітку 2020 року до права на повстання апелювали учасники протестів у Хабаровську[19] та Білорусі[20]. А світові ЗМІ активно аналізували їхню схожість із Революцією гідності. Зазначимо, що в Україні перші публікації, присвячені праву на повстання, з’явилися 2000 року в розпал протестної кампанії «Україна без Кучми»[21]. Дискусія поновилася наприкінці 2009 року під час президентської передвиборчої кампанії[22].
Зараз російські опозиціонери досить активно аналізують юридичне підґрунтя права на повстання. Так, окрема панельна дискусія «Право на повстання: перспективи ненасильницьких революцій» пройшла 20 листопада під час IX Форуму вільної Росії у Вільнюсі[23], а 12 грудня 2020 року на ютуб-каналі «Форуму вільної Росії» відбувся круглий стіл «Право на повстання в сучасному світі»[24]. Цікаво, що перша помітна хвиля публікацій щодо права на повстання в російських джерелах розпочалася 2014 року і була присвячена подіям в Україні. Тепер же досить активно розглядаються майбутні сценарії подій саме в Росії та Білорусі. І завданням українських націоналістів є активне сприяння будь-яким повстанням на території «русского міра», особливо якщо ці протести мають національно-визвольний характер. А оскільки ідеологія протестів у Білорусі та Хабаровську, вочевидь, не імперська (адже звучать заклики про відокремлення від Москви), то маємо сподівання, що найближчим часом такі відцентрові тенденції будуть множитися і поширюватися, і ми станемо свідками розпаду Росії. Приміром, московський професор Валерій Соловей прогнозує, що станеться це 2022 року і призведуть до розпаду незворотні процеси, розпочаті 2020-го[25].
Згідно з дослідженнями ще одного російського опозиціонера, економіста Андрія Ілларіонова, з 1972 до 2020 року включно у світі було 266 випадків зміни влади в нетрадиційний для тієї чи іншої країни спосіб, здебільшого шляхом реалізації права на повстання[26]. Власне, повстання, які відбуваються в світі досить неоднорідні. Їх можна поділити на законні (тобто виправдані) і незаконні. До останніх, зокрема, можна віднести заколоти, військові перевороти та інші заворушення, викликані виключно індивідуальними інтересами (наприклад, протести в США біля Капітолія 6 січня 2021 року). Законні повстання за масштабністю і територією можна поділити на національно-визвольні (як, наприклад, у Чечні), або ж міжнародні, загальнодержавні, тобто такі, що охоплюють усю державу (Білорусь) та локальні, тобто такі, що відбуваються на незначній території (Хабаровськ). За іншим критерієм — різновидом прав, які захищаються шляхом боротьби — повстання можна поділити на ті, за допомогою яких захищаються, по-перше, особисті права (наприклад, повстання в радянських таборах), по-друге, політичні права (Білорусь), по-третє, право на самовизначення (Каталонія) і, по-четверте, соціально-економічні права (Індонезія, Еквадор, Албанія). За способом ведення боротьби повстання можна поділити на збройні та незбройні. І, нарешті, за наслідками можна виокремити ті повстання, що завершилися перемогою (Помаранчева революція та Революція гідності), і ті, що завершилися поразкою (Україна без Кучми).
У сучасному ідеологічному протистоянні завданням українських націоналістів є поширення досвіду організації виправданих національно-визвольних переможних повстань у світі, особливо на територіях, що контролюються державою-агресором, та захист здобутків української нації, отриманих у результаті попередніх революцій в Україні. Пам’ятаймо, що джерелом влади є народ. Коли його зраджують, він не тільки має право, а й зобов’язаний повстати і покарати зрадників.
[1]Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року. Преамбула.Верховна Рада України.Офіційний сайт.URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015.
[2]Ортинська Наталія. Генезис права народу на спротив.Траєкторія науки. 2020. Vol. 6. № 10. С. 2032 –2033.
[3]Велика хартія вольностей. Вікіпедія. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Велика_хартія_вольностей.
[4]Договори і Постановлення прав і вольностей Війська Запорозького. Вступ. Вікіджерела. URL: https://uk.wikisource.org/wiki/Конституція_Пилипа_Орлика.
[5]Гетьман Пилип Орлик. Вивід прав України .Вивід прав України / М. Грушевський, І. Франко, М. Костомаров та ін. Львів: Слово, 1991. С. 46.
[6]Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. К., 1991. С. 17.
[7]Букет Є. Коліївщина: право на повстання і національна пам’ять. Коліївщина: право на повстання: збірник наукових і науково-популярних статей, присвячений 250-літтю національно-визвольного повстання 1768–1770 років / упоряд. Є. В. Букет; Наук.-досл. ін-т козацтва ім. С. Бандери, НАЦ «УССД», Іст. клуб «Холодний Яр». Київ: Видавець Мельник М. Ю., 2020. С. 315 316.
[8]Джордж Бравн Тіндалл, Дейвід Е. Шай Історія Америки / пер. з англ. Л. Притула, Г. Сташків, О. Щур. — 6-те вид. — Львів: Літопис, 2010. С. 840.
[9]Declaration des droits de L’Homme et du Citoyen (France).Павло Гай-Нижник, доктор історичних наук. Особистий сайт.URL: htt p://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1793%20(06)%2024. dekl.prav.php.
[10]Шевченко Т. Зібрання творів: у 6 т.Т. 1.К., 2003. С. 371.
[11]Міхновський М. Самостійна Україна.Вивід прав України / М. Грушевський, І. Франко, М. Костомаров та ін. Львів: Слово, 1991. С. 83.
[12]Букет Є. Повстання надвірних козаків 1768 року як предтеча Революції Гідності. Патріотичне виховання нації: матеріали науково-практичної конференції, м. Київ, 15 грудня 2015 р. Київ: Просвіта, 2015. С. 184.
[13]Волошина В.В., Діордіца І.В. Право на повстання.Молодий вчений.2017. Жовтень . ( №10 (50). С. 686.
[14]Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності / упоряд. Т. Ковтунович, Т. Привалко. Київ: К.І.С., 2015. С. 71.
[15]Стецюк Н.В. Право народу на повстання (український вимір).Захист прав і свобод людини та громадянина в умовах формування правової держави: збірник тез ІХ Всеукраїнської науково-практичної конференції,м. Київ, 30 травня 2020 р. Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2020. С. 37–38.
[16]Шишкін В. Право на повстання. Як завершити Українську національну революцію: збірник матеріалівІVБандерівських читань, м. Київ, 2 лютого 2017 р. / упор. Т. Бойко, Б. Галайко, Ю. Сиротюк.Київ: Промінь, 2017. С. 86.
[17]Пазьняк З. Наш беларускі вольны дух. Народная перамога. 2015. 7 траўня.
[18]Укушов М. Право народа на восстание и апрельская революция 2010 года.Центр политико-правовых исследований. URL: http://center.kg/article/174.
[19]URL: https://www.facebook.com/buketius/posts/837675916765716.
[20]Погоняйло Г. У белорусов есть конституционное право на восстание. МойBY. URL: http://www.moyby.com/news/403602/.
[21]Нечипоренко А. В. Повстання як останній засіб захисту прав людини. Наукові записки НаУКМА: спеціальний випуск. 2000. Т. 18, ч. 1. C.192-195.
[22]Заява Всеукраїнського Об’єднання «Народна Конституція» про право народу на повстання / Київ, 1 листопада 2009 р. КОНСТИТУАНТА. URL: https://constituanta.blogspot.com/2011/02/blog-post_9078.html.
[23]URL: https://www.forumfreerussia.org/multimedia/video-ffr/2020-11-23/pravo-na-vosstanie-perspektivy-nenasilstvennyh-revolyuczij.
[24]URL: https://www.youtube.com/watch?v=iRCBzO1i2S4.
[25]Чепурний В. Фатальний рік для Росії. Голос України. 2020. 5 лютого. URL:: http://www.golos.com.ua/article/327233.
[26]Илларионов А. Вероятность победы оппозиции без применения насилия равна нулю. Право на восстание в современном мире: выступление за круглым столом . Форум свободной России. URL: https://www.forumfreerussia.org/articles/opinions/2020-12-15/veroyatnost-pobedy-oppoziczii-bez-primeneniya-nasiliya-ravna-nulyu.
Переглянути відеозапис виступу можна за посиланням: https://youtu.be/DP7RBgjXxvk
Leave a Reply