Олександр ЧУПАК, випускник Селкірк коледжу (Канада), аудитор Grant Thornton, експерт НАЦ «Українські студії стратегічних досліджень»
Політичні потреби суспільства перетворилися на бажання окремого індивіда, його задоволення є найвищим втіленням Розуму.
Г. Маркузе «Одновимірна людина»
Для великих рас є щось, що є вище за життя одиниць. І для цього «щось» готові вони жертвувати навіть життям одиниць.
Д. Донцов «Націоналізм»
24 липня 2015 року рішенням Міністерства юстиції всі комуністичні партії України були позбавлені права брати участь у виборчому процесі. У вересні того ж року Законом України була заборонена пропаганда комуністичних символів і засуджений комуністичний режим. Цими законодавчими актами формально був покладений край партії, діяльність якої близько ста років спрямовувалася на руйнування всього українського.
Однак ми не можемо говорити, що з червоною загрозою вдалося покінчити. Більше того, з кожним роком вона дедалі нахабніше намагається проникнути в українське середовище в замаскованих і гібридних формах. Сучасний комунізм, на відміну від того, що ґрунтувався на оригінальній ідеології Маркса, перейшов з переважно економічної в культурно-гуманітарну сферу. Але часто ця загроза залишається непоміченою через нерозуміння механізму її дії.
Відповідно, надзвичайно важливим є роз’яснення методів, інструментів, а також походження і фундаментальних принципів нового марксизму (неомарксизму, культурного марксизму). Це дозволить нам виявляти і протидіяти практичним проявам цієї ідеології, що є абсолютним антагоністом українському націоналізму.
Об’єктом нашої роботи є сучасний марксизм, його походження і методологія. Предметом роботи є критична теорія як ідеологічна основа марксизму сьогодення, основний засіб його практичного втілення. Ми проаналізуємо постулати фундаторів (Франкфуртської школи), теоретичну основу і механізм реалізації критичної теорії.
Трансформація класичного марксизму.
Заснування Франкфуртської школи
Перша світова війна принесла не тільки небачені для того часу жертви, але й масштабні перетворення на політичній карті світу. Найяскравішим прикладом є падіння великих імперій: Романових в Росії, Габсбургів у Австрії і Гогенцоллернів у Німеччині. Приклад останньої є особливо цікавим, адже тамтешні події 1918–1919 років у дечому перегукуються з подіями початку нинішньої Російсько-української війни. Німеччина, маючи сильні позиції на фронтах, з хорошими перспективами довести війну до перемоги, змушена капітулювати через внутрішню революцію, що почалася в жовтні 1918р. В атмосфері повного безладу комуністичні сили на чолі з Карлом Лібкнехтом, Розою Люксембург та іншими за підтримки СРСР сприяють створенню ряду «кишенькових» республік: Мюнхенської Радянської Республіки, Бременської Радянської Республіки тощо. Закріпленню комуністів і перетворенню Німеччини на другий Радянський союз завадила активна діяльність фрайкорів — добровольчих корпусів, що складалися переважно з учасників щойно завершеної війни. У результаті влада в країні перейшла до рук соціал-демократичного уряду Веймарської республіки.
Демократичний устрій нової держави жодним чином не заважав подальшому розвитку лівих рухів, представники яких почали проникати в академічні кола. У 1923 році прихильник комуністичних ідей Фелікс Вайль надав кошти для заснування Інституту соціальних досліджень (InstituteforSocialResearch) при Університеті імені Йоганна Гете у Франкфурті-на-Майні. Згодом інститут отримає назву «Франкфуртська школа», а заклад в цілому почнуть називати Університетом Карла Маркса.
Першим директором інституту став професор-марксист із Відня Карл Ґрюнберґ. Він запам’ятався насамперед тим, що здійснив вагомий внесок в організацію роботи закладу, зокрема, заснував архів і налагодив наукову співпрацю з СРСР. У 1930 році його замінив Макс Горкгаймер, який заклав теоретичний фундамент Франкфуртської школи, сформулювавши критичну теорію, — філософське підґрунтя всієї подальшої теорії і практики гуманітарного марксизму. За наступні десятиліття через Інститут соціальних досліджень пройдуть такі відомі теоретики, як Еріх Фромм, Теодор Адорно, Герберт Маркузе та інші.
Схрещування класичного марксизму з фройдизмом
Перш ніж переходити до опису ідей представників Франкфуртської школи, варто визначити теоретичні передумови їхньої філософії. Усі вони були прихильниками марксизму, але в тій чи іншій мірі розуміли нежиттєздатність напрацювань Карла Маркса, особливо в Західному світі. Зокрема, це стосувалося значного акценту ідеології на економічних чинниках, а також звуження боротьби лише до двох сторін: капіталістів і пролетарів. З одного боку ідеальний світ Маркса (комунізм) обіцяв рівність усіх членів суспільства за рахунок колективної власності на засоби виробництва і рівного поділу благ. З іншого — така система була ще більш несправедливою, ніж капіталізм, адже рівний поділ мав відбуватися незалежно від навичок чи рівня докладених зусиль громадян. Тобто всі рівнялися б до найгіршого зразка, а це неминуче призвело б до падіння продуктивності праці.
Незважаючи на ряд недоліків ідеології, теоретики марксизму початку XX-го століття намагалися підсилити або знайти її інші, так звані «позитивні», ідеї: позбавлення церкви статусу морального орієнтира, поділ класів суспільства на пригноблених і визискувачів, соціальну лібералізацію, у тому числі сексуальну, а також сумнів щодо доцільності існування загальноприйнятих етичних норм і традицій. Вони зверталися за допомогою до багатьох філософів минулого: Геґеля, Ніцше, французьких просвітників тощо. Але найбільш корисними для них виявилися роботи батька сучасного психоаналізу Зиґмунда Фройда.
Представники Інституту соціальних досліджень бачили відірваність тогочасних лівих рухів від модерної культури, оскільки вона здебільшого вважалася породженням буржуазного суспільства. Для інтегрування марксизму в культуру якнайкраще підійшов Фройдів психоаналіз, насамперед завдяки тому, що він ставив під сумнів непорушні величини філософії минулого: авторитет, моральність, об’єктивність, причинно-наслідкові зв’язки. Ідеї Фройда виразно проявляються в ранніх працях членів Франкфуртської школи, наприклад, «Авторитет і родина» (Горкгаймер) і «Діалектика просвітництва» (Горкгаймер і Адорно)[1].
У «Діалектиці» автори розглядають формування его («я») на прикладі легендарного Одісея. Вони описують його схильність до героїчних вчинків і самопожертви як наслідок того, що свідомість героя була сформована під впливом чинників двох видів: з одного боку зовнішніх нераціональних міфів і фантазій, з іншого — властивого чоловічій природі внутрішнього потягу до насильства. «Чоловіче Я від самого дитинства вимагало важких вчинків для формування особистості»[2]. Таким чином, для забезпечення здорового розвитку его повинне остерігатися як зовнішніх, так і внутрішніх загроз від народження і аж до смерті. Як бачимо, тут закладені зерна сучасного лівого дискурсу про вроджену схильність чоловіків до насильства.
Значної уваги представники школи надали Фройдовій концепції сексуальності. Згідно з теорією психоаналізу, люди з дитинства керуються статевими чинниками, визначеними в мить народження (theoryofinfantilebehavior). Фройд наголошував, що сексуальна енергія (лібідо) є найважливішим чинником поведінки дорослої людини, адже від самого дитинства люди перебувають у постійному пошуку фізичних задоволень. Найяскравіше ця теорія була використана і розширена Гербертом Маркузе у праці «Ерос і цивілізація»[3]. Як один із проповідників сексуальної революції, він виступив за звільнення лібідо, що, за Фройдом, зазвичай перебуває у стані придушення (repression) відповідно до моральних норм. Зі свого боку, це призводить до існування загального «соціального стримування», що ставить індивідів у рамки моральності, не дає розкритися, реалізувати бажання і здобути щастя. Зрозуміло, що в цій теорії моральні принципи, а також інституції, що їх популяризують (передусім церква), подаються в максимально демонізованому вигляді.
Елементи психоаналізу були використані представниками школи для критики такої соціальної структури, як сім’я. Особливо багато про це писав Еріх Фромм («Втеча від свободи», «Анатомія людської деструктивності»). Він розглядав сім’ю як головний чинник появи в людини системи цінностей. Для Фромма соціалізація всередині родини була тією опорою, на якій тримається чинний суспільний порядок. Згідно з цим саме через родину відбувається репродукція соціальної структури в тій чи іншій спільноті, що також включає так звані «патологічні» форми поведінки: наприклад, традиційні уявлення про сексуальність (шлюб створюється представниками протилежних статей), роль чоловіка і жінки в суспільстві (чоловік — батько, захисник; жінка — матір, берегиня), виховання, повага, підпорядкування тощо. На думку Фромма, подібні патології обмежували індивідуальну свободу і в сутності були штучними соціальними конструктами.
Наведені приклади демонструють, як комбінація класичного марксизму з фройдизмом посприяла створенню фундаменту сучасних лівих ідеологій: зображення традиційних цінностей як засобу приниження, проти якого варто боротися. Можна зробити висновок, що представники школи успішно виконали завдання переведення марксизму з економічної в культурно-гуманітарну площину. Настільки успішно, що нині еліта капіталістичного світу на жодний крок не відходить від їхніх ідей.
Критична теорія
З’ясувавши передумови ідей Франкфуртської школи, поговорімо про найважливішу основу всіх їхніх подальших розробок — критичну теорію. Її вперше сформулював Макс Горкгаймер у праці «Традиційна і критична теорія» (1937)[4]. Хоча вживати слово «сформулював» не зовсім правильно, адже автор не дав прямого визначення поняття. Він радше описово зазначив, чим вона не є і проти чого виступає (знакова для лівих теоретиків нечіткість суджень). Значення терміну було предметом суперечок подальших поколінь критичних теоретиків, які бачили в ньому щось своє. Однак це не зробило її менш руйнівною для традиційного суспільства, а радше навпаки.
Для розуміння критичної теорії потрібно дати визначення категорії, якій вона протиставляється — традиційній теорії. Остання пояснює факти шляхом використання універсальних діалектичних законів, що діють в усіх сферах науки. За такого підходу будь-яка гіпотеза повинна мати емпіричне (практичне) підтвердження, якщо вона претендує на об’єктивність. Відповідно, знання в сутності уособлює віддзеркалення реальності.
Саме проти цього «дзеркального» принципу виступає критична теорія. Горкгаймер і його послідовники відкинули об’єктивність знання на підставі того, що факти є результатом не тільки історичного, але й соціального процесу: «Факти, які ми сприймаємо через органи відчуттів, соціально піддаються дії двох чинників: історичної характеристики об’єкта й історичної характеристики того, хто сприймає»[5]. Далі Горкгаймер заперечує феноменологічну об’єктивність взагалі, адже вона, за його словами, залежить від поточних «технологічних умов» (термін, описаний в «Капіталах» Маркса). Таким чином, головною ознакою критичної теорії є відмова від концепції об’єктивного знання. Зважаючи на це, джерелом істинного знання може бути виключно спільнота взаємопов’язаних індивідів (тобто для окремих індивідів воно недосяжне).
Ось так Горкгаймер переніс комунізм у сферу філософського пізнання.
Традиційна теорія оцінює факти на основі їхнього практичного застосування. Її підхід передбачає сталість кінцевих тверджень, відділення знання від дії і його подальшу незмінність. На противагу цьому, критична теорія заперечує вищість знання, вважаючи його функцією соціального звільнення (emancipation). Таким чином, знання стає засобом соціальної критики, що переростає в соціальну дію, і, зрештою, в трансформацію реальності (sic!), що створює передумови для всеосяжного панування релятивізму.
На основі вищенаведених ознак критичної теорії, спробуймо зробити те, чого не зробили (або не захотіли) її творці — дати чітке визначення. Отже, критична теорія — це система висновків і причинно-наслідкових зв’язків між явищами з точки зору їхнього історичного і соціального характеру, об’єктивність яких є змінною залежно від чинних технологічних умов.
На основі фундаментальних робіт представників школи (наприклад, уже згаданих творів Горкгаймера і Адорно, а також статті Маркузе «Концепція сутності», 1936), можна виокремити п’ять чільних спрямувань критичної теорії: критична етика; критика домінації, експлуатації та відчуження; діалектичний розум; критика ідеології; боротьба і політична парадигма[6]. Охарактеризуймо кожний із цих напрямів окремо.
- Критична етика.
«Людський раціоналізм, прагнення до свободи і щастя є універсальними благами. Їхня універсальність дає майже революційне право всім без виключення, а не тільки певним групам індивідів, бути раціональними, вільними і щасливими» (Маркузе).
Сенс першого напряму критичної теорії полягає в піднесенні універсального права людини бути щасливою, на противагу традиційним універсальним цінностям. Маркузе і його соратники критикують консервативно-капіталістичний устрій як такий, що заснований на принципі рівних можливостей і однакових правил гри, але не враховує особливих потреб окремих індивідів (людського щастя, humanhappiness). Відповідно, етичним завданням критичної теорії є створення умов, за яких кожна людина може реалізувати своє право на особисте щастя.
Неймовірно, з якою точністю логіка Маркузе сьогодні втілена в гаслах нескінченних рухів за «права людини». При тому, що вона була сформульована ще до Другої світової війни.
- Критика домінації, експлуатації та відчуження.
«Метою критичної теорії є трансформація суспільства в цілому, наслідком чого буде поява справедливої спільноти на основі здорового розуму, прагнення до миру, свободи і щастя. Дії людини будуть не механічними, а заснованими на власних рішеннях. Це позбавить суспільство експлуатації та приниження» (Горкгаймер).
Коріння наведеного твердження походить від категоричного імперативу Іммануїла Канта, зміненого Марксом. За Кантом, «людина повинна ставитися до іншої людини як до мети, а ніколи — як до засобу». Маркс, прагнучи етично виправдати потребу в економічних перетвореннях (боротьбу проти капіталізму), запропонував свій категоричний імператив: «суспільний устрій, що сприяє занепаду суспільства, має бути змінений»[7].
В інтерпретації школи, зміна суспільного устрою і боротьба з експлуатацією стосується вже не тільки дуалізму капіталіст-пролетарій, а значно ширшої системи соціальних зв’язків. Звідси походить панівна парадигма сучасного лівого дискурсу: протистояння пригноблених (oppressed), і тих, хто пригноблює (oppressors). Завдяки цьому виникла широка палітра так званих «пригнічених» соціальних класів, до яких прикута увага Західного світу: жінки, кольорові мігранти, сексуальні меншини і так далі.
- Діалектичний розум.
Маркс побудував критику капіталізму на основі трьох законів діалектики Геґеля. Франкфуртська школа надавала особливої уваги закону заперечення заперечення (negationofthenegation). За Марксом, капіталізм — це заперечення і обмеження можливостей, приватна власність — заперечення права на спільне користування природними ресурсами. Відповідно до цьогошкола поширила цей принцип на соціальні категорії (наприклад, універсальні цінності — це заперечення індивідуальної свободи).
- Критика ідеології.
У роботах Маркса словосполучення «критика ідеології» вживається в контексті викривання замаскованих негативних характеристик чинної соціально-економічної системи. Представники школи перенесли цю категорію до сфери культури, зокрема літератури, кіно і музики. Критика модерної культури була вагомою віхою діяльності Теодора Адорно («Парадокс естетики», «Нотатки про літературу»). Він часто висвітлював сучасне мистецтво як таке, що обслуговує вподобання правлячого класу і не враховує суспільної різноманітності (diversity).
Сьогодні напрацювання Адорно і його соратників відображаються у відмові західних навчальних закладів вивчати «недостатньо різноманітних» митців, наприклад, епохи Відродження.
- Боротьба і політична парадигма.
«Філософський ідеал кращого світу і справжнього буття невід’ємно пов’язаний з практичною метою боротьби людства» (Маркузе).
Для Франкфуртської школи критична теорія виправдовує і підтримує ідею боротьби за краще майбутнє. Боротьба повинна бути постійною і всеосяжною. Такою, що проникає до всіх сфер суспільного життя.
Насамкінець варто зазначити, що нові покоління критичних теоретиків дедалі більше відходять від формулювання філософських підстав, зосереджуючись на аналізі сучасних процесів навколо загальної категорії «прав людини» (humanrights). Підсумуймо теоретичні основи теорії, що донині залишаються незмінними.
- Заперечення природи знання як віддзеркалення реальності (об’єктивності).
- Залежність фактів від історичних і соціальних чинників, їхня відносність (релятивізм).
- Здатність знання трансформувати реальність в очах окремих індивідів і суспільства загалом.
- Істинне знання може бути здобуте тільки спільнотою взаємопов’язаних індивідів, але не окремими особами.
Практичне застосування критичної теорії в ХХІ столітті
Будучи прихильниками великих соціальних перетворень, представники Франкфуртської школи у 1920–1930 роках мусили чекати суттєвих історичних змін як поштовху до реалізації своїх ідей. Більше того, після приходу до влади в Німеччині Націонал-соціалістичної партії, провідні діячі школи змушені виїхати до Швейцарії або до США.
Усе змінилося після поразки Німеччини в Другій світовій війні. Як наслідок політики денацифікації країни, її громадян змусили переглянути ряд цінностей, сповідування яких нібито сприяло піднесенню націонал-соціалізму. До таких прямо або побіжно належали націоналізм, мілітаризм, патріотизм, традиціоналізм, глорифікація власної історії та звичаїв. Очевидно, новий підхід до роботи з населенням виявився максимально сприятливим для теоретиків Інституту соціальних досліджень. До того часу вони вже здобули визнання в американських академічних колах (зокрема, Горкгаймер працював у Колумбійському університеті Нью-Йорка, Адорно — в Каліфорнійському університеті), і на початку 50-их більшість із них повернулися до Німеччини.
Другим і вирішальним поштовхом став рух за громадянські права (civilrightsmovement) у США, що закінчився у 1968 підписанням президентом Ліндоном Джонсоном Акту про громадянські права (CivilRightsAct). Актом вводилися в законне поле поняття дискримінації, злочинів ненависті (hatecrimes), а також визначалися ознаки дискримінації: за статтю, расою, національністю, релігією тощо. Відповідно, це дало безмежний простір для тих, хто хотів поширювати ідеї Франкфуртської школи і втілювати їх у реальному житті.
У подальшому світ спостерігав за надзвичайною активізацією неомарксистських рухів, риторика яких насичувалася елементами критичної теорії. Узагальнивши їхні підходи, можна виокремити універсальний метод, так звану формулу[8], що застосовується до певних соціальних явищ чи демографічних груп. Спершу певна категорія громадян ідентифікується як «привілейована» група, і надалі всі представники цієї групи подаються як привілейовані пригноблювачі. Далі інша категорія визначається «недопривілейованою» і «пригніченою», з ідентифікацією всіх її членів як ображених і пригноблених.
Привілейованій групі накидається щонайменше одна «патологія», що на письмі позначається суфіксом «-изм-» або частиною складного слова «-фобія». Ця патологія вважається чимось на зразок підсвідомої хвороби, а будь-яка спроба заперечити наявність привілейованості — ознакою свідомого чи несвідомого лицемірства. Надзвичайно симптоматичним виявом цього методу є випадок, коли представник пригнобленої групи заперечує, що він пригноблений. Тоді кажуть, що така особа прийняла патологію інших. В обох випадках заперечення визначається як неповноцінність розуму.
Наступним етапом є впровадження «наративу жертви» (victimnarrative). Це досягається двома методами: по-перше, випадкові приклади негативної поведінки представників «привілейованої» групи проти «пригноблених» подаються як системні та вкорінені в культуру суспільства. По-друге, факти і статистика або вириваються з контексту, або недостатньо аналізуються, щоб ними можна було обґрунтувати вплив «привілейованої» групи на структуру соціуму для підтримки свого «вищого» становища. Будь-які випадки негативної поведінки «пригноблених» відкидаються на підставі того, що це є не більше, ніж реакція на їх пригнічений статус. Відповідно патологія подається як поєднання упередженості та влади. Завдяки цьому можна виправдати позбавлення «привілейованої» групи громадянських свобод.
Останнім етапом є утворення «кола зворотного зв’язку» (feedbackloop). Він полягає в постійному підсиленні наративу жертви через усі можливі культурні аспекти. У системі освіти учням і студентам нав’язується доктрина того, що наратив жертви є незаперечним. Фільми, телебачення, театр, література, музика, газети і всі інші форми мас-медіа безперестанку вкорінюють його від покоління до покоління. Таким чином, він стає самодостатнім і самовідтворюваним до міри зростання з культурою суспільства.
Приклади застосування формули критичної теорії.
- Фемінізм.
Привілейована група: чоловіки.
Пригноблена група: жінки.
Патологія: сексизм, мізогінія.
Наратив жертви: жінки завжди пригнічувалися чоловіками; маскулінна поведінка є агресивною і токсичною; жінки несправедливо отримують нижчу оплату праці.
Коло зворотного зв’язку: у школах хлопців критикують за фізичну активність, дівчаток натомість подають як ідеал поведінки; медіа постійно розповідають про різницю в оплаті праці й дискримінацію жінок у робочому просторі; одинокі матері змальовуються як героїні, тоді як їхні колишні чоловіки — як негідники; популярна культура зображує жінок невтомними борцями проти гнітючого патріархату, а чоловіків — агресивними монстрами-домінаторами.
- Мультикультуралізм.
Привілейована група: білі.
Пригноблена група: інші раси.
Патологія: расизм, ксенофобія.
Наратив жертви: білі завжди пригнічували інші раси через колоніалізм, імперіалізм і рабство; науково-технічний прогрес був можливий лише завдяки жорстокій експлуатації інших рас; випадки расизму щодо білих є лише реакцією на їхню систематичну жорстокість.
Коло зворотного зв’язку: у школах практикується расизм проти білих, завуальований під «рішучі дії» (affirmativeaction) проти дискримінації; білих учнів і студентів переконують у тому, що вони мають почуватися винними за столітній гніт інших рас; солідарність між білими вважається проявом опору різноманітності; згадування етнічних стереотипів жорстко засуджується; неконтрольована імміграція заохочується на підставі збагачення місцевої культури.
- Трансґендеризм.
Привілейована група: ті, хто не заперечує біологічну стать.
Пригноблена група: трансґендери.
Патологія: трансфобія.
Наратив жертви: фізіологія, хромосоми, вторинні ознаки не мають значення, важить лише особиста думка людини; намагання використати об’єктивні факти для визначення статі є дискримінацією; відмова прийняти думку індивіда про свою ідентифікацію є запереченням його права на існування.
Коло зворотного зв’язку: система освіти закладає дітям думку про те, що стать обирають, а не народжуються з нею; випадки зміни статі змальовуються як приклади неабиякого героїзму; в масовій культурі чоловічі персонажі наділяються жіночими рисами і навпаки.
Американський журналіст Такер Карлсон описує характер так званої боротьби проти расизму в США наступним чином: «Їхній дискурс подається чітко: кожна біла людина глибоко в серці смертельно вражена отрутою расизму. Від цього не існує ліків. Білі мають вроджену ненависть. Білий расизм — це спадок непрощенних гріхів, вчинених білими людьми протягом століть»[9].
Ці приклади показують, як критична теорія може вплинути на безліч галузей науки і закласти ідеї марксизму в ті сфери, що начебто не мають з ним нічого спільного. Особливо показовим є приклад трансґендеризму, де повною мірою розкривається постулат теорії про те, що знання здатне трансформувати реальність. Усвідомлення сутності критичної теорії надзвичайно важливе для розуміння того, як зовнішньо демократичне і капіталістичне суспільство може водночас бути культурно марксистським.
Український націоналізм як спосіб протидії неомарксизму
На підставі вищенаведеного можна зробити висновок, що модель сучасної західної демократії сама по собі має обмежену здатність чинити опір неомарксистським ідеям. Особливо ситуація погіршується тоді, коли на захисті цих ідей стає держава, а також великий міжнародний бізнес. Максимальне поглиблення проблеми відбувається через домінантне панування неомарксистського дискурсу в засобах масової інформації.
Проблеми демократичного устрою вдало описав Микола Сціборський у своїй праці «Націократія»: «Вона (демократія) не спромоглася створити закінченого й абсолютного світогляду. Це і не дивно, бо сама, надміру аналітична, наскрізь раціоналістична і скептична, природа демократії була здатна лише на створення умовних, релятивних ідейних вартостей. Так повільно віру, мораль і дух минулого заступала зроджена нею матеріалістичність нової доби. … Зростаюча боротьба політичних — класових і господарських інтересів, привела до створення чисельних партій, груп і фракцій. … Усі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси»[10].
Дмитро Донцов у статті «Позиції визвольного руху чи нове совєтофільство?» (1949) ставив під сумнів антикомуністичність настроїв тогочасної західної еліти: «Чи брудні потоки большевизантської літератури — камюсів і сартрів, якими захоплюються й наші “проґресисти”, які зневажають у своїх “творах” християнського Бога, а вивищують всяке моральне плюгавство, і якими зачитується “проґресивна” Франція — теж є доказом, що “проґресивна” Франція прихильна нам і ворожа комунізмові? Чи “демократична” преса обох півкуль, яка сухої нитки не лишає на Еспанії і на країнах Південної Америки, де ще плекається культ християнського Бога, але не криє своїх симпатій до безбожницької Москви, може бути союзником протибольшевицьких сил?»[11].
Там само Донцов наголошує на моральному виродженні західного світу: «Світ збольшевичений і світ “проґресивний”, який збольшевичується, мають багато між собою спільного: матеріалізм, безбожництво, ідеал егалітаризму (загальної рівності), тоталітарної, всемогутньої і всюди влазячої держави, нехіть або ненависть до всього великого і величного, культ “малої людини” та їх суми, людського муравлища, людської череди, матеріалістичного й атеїстичного земного “раю”. Лише “проґресисти” хотіли би запровадити цей “рай” поступово, дорогою еволюції без ножа, а большевики — дорогою революції. А та анархічна “свобода”, та атрофія влади — в нації, в державі, в родині, в соціальнім життю, яка шириться в країнах, заражених “проґресивними ідеями”, — це лише щабель в еволюції, за яким іде кий комуністичної диктатури»[12]. Цей самий зв’язок бачить мовознавець Ірина Фаріон: «Логічно, що колишні прихильники московської інтернаціоналізації сьогодні стали прибічниками глобалізації, вбачаючи в її супротивниках давно відоме ще з початків ХІХ ст. “хуторянство”≤…≥ що не має “виразної перспективи на успіх”»[13].
Як бачимо, задум Франкфуртської школи абсолютно збігається з тим, про що казав Донцов. Їхня праця була спрямована на винайдення способу реалізації ідеології марксизму шляхом, відмінним від російського комунізму: замість революції та різких економічних перетворень — поступова культурно-гуманітарна експансія. Водночас неймовірною є спільність рис: схильність до тоталітаризму, ідеал рівності за будь-яку ціну, всеосяжне втручання держави в економічне і соціальне життя. Неомарксизм також характеризується гібридністю підходів. Наприклад, показова релігійність політичних лідерів, які на законодавчому рівні підтримують протирелігійні ідеї (аборти, одностатеві шлюби, ґендерну ідеологію).
Очевидно, що подібні впливи завдають великої шкоди здоров’ю нації і стають на заваді реалізації національних інтересів. На цьому однозначно наголошує Донцов у легендарному «Націоналізмі»: «Мусимо змести з дороги всі доктрини, що заважають консолідації нації навколо одного ідеалу: демократизм, соціалізм, всесвітянство, пацифізм. Кожна з цих ідей має відповісти на питання чи вона скріплює націю, чи спричиняється до її могутності, чи навпаки її послаблює. Не ідеал самостійності маємо оцінювати з точки погляду свободи одиниці, демократичности, форми правління або визволення пролетаріату, чи щастя “плохої гречкосійської породи”, чи мирного життя країни, лише на те все треба глядіти з точки погляду власновладства і могутності нації»[14].
За Сціборським, надзвичайно важливою є цілісність нації і держави: «В націоналістичному світогляді нація й держава виступають як одноціла і найвища в її ідейній і реальній вартості мета… Таке розуміння істоти держави далеко відбігає від її поглядів на природу політичної демократії… яка перебуває під прокляттям примітивної та безтрадиційної ідеології»[15]. Особливо роль держави зростає в умовах невпинного інформаційного натиску, як неомарксистського із Заходу, так і російсько-окупаційного зі Сходу. В такій ситуації вартості «вільного ринку», «саморегуляції» і надмірного лібералізму завдають значної шкоди національним інтересам.
На небезпеку нехтування лібералізмом як передвісником неомарксизму вказує публіцист Юрій Ноєвий: «Досі націоналізм як окремий політичний рух не знає майже нічого про лібералізм. Як і не має його критичної розробки. А він уже запанував у Конституції, методології гуманітарних наук, економіці, законодавстві, інформаційному просторі як точка відліку і критерій цензури. … З різних причин дійсністю є роз’єднання сил націоналізму і християнства, що створило для лібералізму великі переваги й завершило його ідеологічно-політичну перемогу»[16].
Таким чином, неомарксистська загроза була ясно передбачена класиками українського націоналізму ще в першій половині минулого століття. Сьогодні ж, маючи власну державу, українці не тільки не ведуть боротьби, але часто навіть не вбачають суттєвої небезпеки. Зрозуміло, що це частково пояснюється пріоритетною потребою щоденно охороняти власні кордони від фізичного проникнення Росії. Однак поширення ідей, заснованих на формулі критичної теорії (пацифізм, антимілітаризм, інтернаціоналізм), може надзвичайно швидко деморалізувати суспільство і підірвати національну обороноздатність.
Висновок
Насамкінець варто навести вислів американського письменника, прихильника неомарксизму Чарльза Алана Рейха: «Наближається революція. Вона не буде схожа на революції минулого. Вона зародиться в індивіді та культурі, і зрештою змінить політичну структуру. Для її успіху не знадобиться насильство, так само їй не можна буде протистояти силою. Це – революція нового покоління»[17].
Чарльз Алан Рейх надзвичайно вдало передав сутність задуманого Максом Горкгаймером і рештою Франкфуртської школи: змінити суспільство крок за кроком, так, що ніхто не помічатиме шкоди, а зміни здаватимуться перемогою здорового глузду. Як бачимо, за понад 80 років неомарксисти досягли неабияких успіхів і нині саме вони визначають дискурс у більшості сфер суспільного життя Західного світу: в освіті, науці, медіа, розвагах, популярній культурі, економіці тощо.
Боротьба проти породжень критичної теорії повинна починатися з її вивчення і глибокого розуміння. У цій роботі ми визначили походження, філософські підстави, теоретичне обґрунтування, описали кульмінацію практичного застосування — універсальну формулу, а також дали власне визначення критичної теорії.
Підсумовуючи думки класиків і сучасних теоретиків українського націоналізму, протистояння червоній загрозі із Заходу не може обійтися без наступних засобів: консолідації всієї нації навколо спільного ідеалу, сильної виховної ролі держави, пріоритету національних інтересів, а також повного усвідомлення сутності небезпеки.
[1]Whitebook, J. TheMarriageofMarxandFreud: CriticalTheoryandPsychoanalysis. CambridgeUniversityPress, 2006.https://www.cambridge.org/core/books/cambridge-companion-to-critical-theory/marriage-of-marx-and-freud/69A85511387F7630FC75E4B2AA46B65F.
[2]Horkheimer, M., Adorno, T. DialecticofEnlightenment. StanfordUniversityPress, 2002 https://www.sup.org/books/pages/1103/Table%20of%20Contents.pdf.
[3]Elder, A. TheRedTrojanHorse. A ConciseAnalysisofCulturalMarxism. CPSIA, 2017, p. 64.
[4]Corradetti, C. TheFrankfurtSchoolandCriticalTheory. ResearchGate, 2013 https://www.researchgate.net/publication/256045695_The_Frankfurt_School_and_Critical_Theory.
[5]Horkheimer, M. CriticalTheory. SelectedEssays. Continuum, 1972 http://freudians.org/wp-content/uploads/2014/09/Horkheimer-Authority-and-the-Family.compressed.pdf..
[6]Fuchs, C. CriticalTheoryofCommunication.UniversityofWestminsterPress, 2016, p. 6.
[7]Martin. B. EthicalMarxism: TheCategoricalImperativeofLiberation. OpenCourt, 2008 https://ndpr.nd.edu/news/ethical-marxism-the-categorical-imperative-of-liberation/.
[8]Elder, A. TheRedTrojanHorse. A ConciseAnalysisofCulturalMarxism. CPSIA, 2017, p. 86.
[9]Carlson, T. ShipofFools. FreePress, 2018, p. 156.
[10]Сціборський М. Націократія. Київ: Мена Домінант.С. 20.
[11]Донцов Д. Московська отрута. Київ: ФОП Стебеляк, 2013.С. 87.
[12]Донцов Д. Московська отрута. Київ: ФОП Стебеляк, 2013.С. 87.
[13]Фаріон І. Українська мова в пастці англоварваризації: причини, наслідки, суть:збірник матеріалів П’ятих бандерівських читань / упор. Ю. Сиротюк, Т. Бойко, Ю. Олійник. Київ: НАЦ «УССД» — ТОВ «Основа», 2020.С. 113.
[14]Донцов Д. Націоналізм. Київ: ФОП Стебеляк, 2011.С. 174.
[15]Сціборський М. Націократія. Київ — Мена: Домінант.С. 163.
[16]Ноєвий Ю. Євразійство: розширення геополітичних візій націоналізму:збірник матеріалів П’ятих бандерівських читань / упор. Т. Бойко, Б. Галайко, Ю. Сиротюк. Київ-Львів: НАЦ «УССД» — Астролябія, 2018.С. 429.
[17]Breshears, J. TheOriginsofCulturalMarxismandPoliticalCorrectness.. TheAreopagus, 2016.https://www.theareopagus.org/blog/wp-content/uploads/2017/04/Origins-of-Cultural-Marxism-1-Article-Revised.pdf..
Leave a Reply