Нова Стратегія національної безпеки Російської Федерації – між пропагандою та ігноруванням проблем

Представляємо аналіз нової Стратегії національної безпеки Російської Федерації, що була введена у дію указом президента Російської Федерації від 2 липня 2021 року.

Підготував керівник дослідницьких програм Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», кандидат політичних наук Юрій Олійник,

Загалом спершу багато абстрактної риторики і благих побажань, відзначається, що завдяки владному курсу Росія стає все більш незалежною у діях.

У розділі 2, пункті 9 – підкреслюється роль ООН та Ради безпеки у збереженні стабільності у світі. Нагадаємо, що постійне членство в останній – вагомий фактор російської дипломатії, що дозволяє накладати вето на невигідні резолюцїі. Тому вже давно актуальне питання перегляду цього рудименту Ялтинської системи.

У п. 12 підкреслюються досягнення російської влади за останні роки, зокрема суттєво знижений рівень терористичної загрози. Цей дискурс застарілий –  всередині РФ це було так на 2010 рік, але останніми роками повстанська активність, особливо в Дагестані, сусідніх регіонах відроджується. Також непоодинокі теракти і зіткнення в інших районах. Тим більше, що в іншому місці автори змушені спростовувати себе, підкресливши зростання статистики злочинів на ґрунті екстремізму (п. 42).

Так само лише бажаними мантрами варто сприймати п. 13 – де РФ нібито зменшила залежність від імпорту та турбулентностей світової економіки. Важливий пункт – мінімізація використання долара США при зовнішній торгівлі.

Дуже важливий п. 16 – де вказується, що риторика щодо зміни клімату (яку зараз активно застосовує президент США Дж. Байден) використовується для обмеження можливостей російського економічного освоєння Арктики (зокрема шельфу Північного льодовитого океану). Вочевидь також, що РФ не збирається переглядати односторонній курс претензій майже на третину акваторії Північного льодовитого океану, що продовжують претензії СРСР від 1926 року. Більшість держав світу заперечують цей погляд, вказуючи на міжнародні договори щодо відкритого моря і меж територіальних вод та шельфу, до яких доєдналась і Москва.

Водночас у п. 83 поряд з констатацією проблем забруднення середовища, нестачі ресурсів у світі ставиться завдання: формування системи державного регулювання викидів парникових газів. Це свідчить або про те, що п. 16 та п. 83 писали різні люди, або про загальну невизначеність курсу РФ у сфері кліматичної політики, коли наближені до Кремля особи то засуджують зелену риторику, то проявляють готовність до прийняття квот на викиди шкідливих газів.

У п. 17 спершу непрямо згадується Україна – серед числа держав, що сприяють дезінтеграційним процесам всередині СНД та прямо називають РФ “загрозою і навіть воєнним супротивником”.

Потім цілий абзац присвячений засудженню дій Заходу, що сприяли перевороту та поширенню націоналістичної ідеології в Україні, розколу в суспільстві та збройному конфлікту, що перетворює Україну на довгострокове джерело нестабільності біля кордонів РФ. Натомість Крим не згадується ніде в усьому документі.

Звична риторика про викривлення історії, реабілітацію фашизму, яка більш властива телевізійній пропаганді, а не стратегічному документу. РФ натомість нібито необґрунтовано звинувачується в агресії, комп’ютерних атаках на країни Заходу.

Регулярно повторюється поняття “народу Росіїяк носія суверенітету – без етнічних чи культурних конотацій.

Важливий п. 40 ч. 5 – захист національних інтересів та громадян Російської Федерації за межами її території. Для України це особливо важливо з огляду не лише на ситуацію в окупованому Криму, а й практику масової роздачі документів російського громадянства на окупованих  територіях Донецької і Луганської областей.

Багато може сказати про проблеми РФ п. 43 зберігаються загрози, пов’язані з виникненням надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру, в тому числі внаслідок зміни клімату лісових пожеж,  повеней і паводків, зношення інженерно-технічної та транспортної інфраструктури, заносу і поширення небезпечних інфекційних захворювань.

По-перше, тут визнаються зміни клімату (хоча раніше їх таврували за використання проти інтересів Росії в Арктиці). По-друге, автори змушені визнати зношення інфраструктури, яке вочевидь набуло таких масштабів, які неможливо оминати і замовчувати.

Далі продовжується риторика в совєцькому дусі “навколо всі шпигуни” – зовнішні сили роздмухують проблеми, міжнаціональні та міжрелігійні конфлікти, активно працюють ворожі спецслужби, що вербують громадян і формують законспіровані групи. Це відображення регулярних останнім часом затримань нібито ісламських екстремістів чи українських націоналістів (у Воронежі, Петербурзі, Хабаровську), які здебільшого сфабриковані для демонстрації загрози.

У пунктах 53-55 критикується використанння Інтернету для нав’язування “викривленого” уявлення про Росію.

З гуманітарних загроз найбільш цікавий розділ про захист російських традиційних духовно-моральних цінностей, де найбільше таврується негативний вплив США і спроб вестернізації російської культури, що загрожує втратою РФ культурного суверенітету.

У п. 99 сформульовані погрози: РФ вважає можливим прийняти симетричні та асиметричні заходи для зупинки недружніх дій, що загрожують суверенітету, і запобіганню їх повторенню у майбутньому.

У п. 101 одним із пріоритетів вказано поглиблення співпраці з державами СНД, “Республіками” Абхазія та Південна Осетія. Нагадаємо, ці маріонеткові утворення визнані Кремлем ще з 2008 року, і наміри продовжувати цю політику свідчать про подальші агресивні наміри на Південному Кавказі.

Багато уваги приділено співпраці з Китаєм та Індією, в рамках Шанхайської організації та БРІКС (хоча перспективи останнього альянсу все більш гіпотетичні, впевнено через проамериканський курс Бразилії та кризу в Південноафриканській Республіці).

І звісно, обов’язковим пунктом залишається укріплення братських зв’язків між російським, білоруським та українським народами.

 

Підсумовуючи, бачимо документ, що спрямований насамперед не на означення справжньої стратегії російського режиму, а на пропаганду в миротворчому дусі. Однак найбільш актуальні лінії кремлівського курсу проглядаються. Ці лінії спрямовані на відновлення російського контролю над територією колишнього Совєцького союзу, з подальшою експансією. Центральним питанням залишається контроль над Україною та Республікою Білорусь, без чого імперські плани стають майже неможливими.

Не менш важливо – чого немає в документі. Окрім згадки про багатонаціональний російський народ, не наводиться внутрішніх загроз з боку етнічних суперечностей та прагнень окремих суб’єктів федерації до самовизначення чи захисту своїх прав. Цих проблем нібито не існує – хоча насправді не лише розвиваються опозиційні рухи в національних республіках, а й відбуваються територіальні суперечки між суб’єктами федерації (зокрема між Чечнею та Інгушетією). Ігнорування та замовчування цього комплексу проблем – свідчення їх потужності та незручності для режиму.

 

Юрій Олійник,

Керівник дослідницьких програм Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», кандидат політичних наук

Leave a Reply

Your email address will not be published.