Необережно кинута фраза про «фронт посипався» ніби шукала простору, щоб множитися і мазохістично повторюватися з вуст шакалів, що ніяк не дочекаються падіння України.
Це знавісніле злорадство, обернене ж не проти ворогів у владі, бо люди влади – це завжди категорія змінна, а проти вічної України та української нації.
Так огидно спостерігати це картання, зловтіху, бажання поразки своєї країни.
Але я думаю партія друзів Медведчука рано тішиться.
Кажете: «фронт сиплеться»?
Для прикладу фронт сиплеться – це коли Польща в часи ІІ світової повністю впала і була окупована за 35 днів.
Це коли 22 червня Гітлер напав на свого союзника Сталіна, а вже 19 вересня німецькі війська були в Києві. Не три дні звісно, але й не три роки «успіхів» путіна по взяттю посадок і знищенню містечок на Донбасі, який так ніби рвався у лона расєї.
Так на 981 день повномасштабного вторгнення одинадцятилітньої війни у тисячолітньому протистоянні з відвідним ворогом ситуація складна.
Складна на полі бою, складна психологічно.
Союзники допомагають рівно стільки щоб ми поступово вмирали і не Дай Боже здобули бодай паритет у силах і засобах.
Пасіонарний резерв нації істотно вичерпався і стесався.
Щурі – нащадки окупантів і колонізаторів та їхня колоніальна прислуга невтомно гризуть і пробивають дно.
Багато правильних рішень, ухвалених найвищими інстанціями не виконуються роками.
Приміром про будівництво адекватних фортифікацій чи обіцяне збереження життя вояків.
Його Величність Божою волею Піхотинець української нації – це найвища цінність яка є в нації.
Війни виграють армії, в яких залишаються боєздатні солдати. Армії, які залишаються.
Генерали «піри» здатні покласти військо за посадку – це перші агенти путіна.
У війні на виснаження головне щоб противник виснажився швидше.
Звісно генерали українських радянських збройних сил, це не генерали УПА, які своїх вояків берегли і цінували, але бездарно втрата солдата має каратися нещадно. Кожен випадок аналізуватися. Розплата має бути показова і швидка. Життя за життя.
Коли життя воїна буде цінуватися більше втраченого протигаза, коли воїн на передку знатиме, що для того щоб його витягнути, керівництво не пошкодує нічого, повірте віддача буде сторицею.
Бо у війні маленької і великої постсовкових армій в нас шансів очевидно менше.
Єдине, що тішить що кількість дебілів з генеральськими зірками у ворожій армії принаймні пропорційно вища.
Зрозуміло, що має діяти принцип: змінюйся щоб вижити.
Суспільство чекає швидких і жорстких рішень.
Прокурори – «моральні інваліди» вже мають рухатися в бік фронту, а не грітися у суперфортифікованих Кончених Заспах.
Міністр МВС, що не навчив поліцянтів любити і захищати Україну, вже має зайняти оборону в районі Покровська на чолі штурмового відділення з міністерського апарату. Може колись і до ротного дорости.
Але головне: стало важче на фронті – не зловтішайся і не стій осоронь. Подвой зусилля. Підпиши контракт. Зроби більше, ніж робив до цього.
Повірте, в тисячолітньому протистоянні з москами, саме нам випав найсприятливіший шанс на перемогу.
Але вона сама не прийде. Як моски самі не повбиваються.
Наближайте перемогу, вбивайте ворогів і лише тоді матимете право просторікувати.
Час, коли треба якомога менше слів і якомога більше дій.
Час коли фронт національної єдності мають тримати живі, щоб знову не довелося тримати мертвим.
Кажете союзники відвернулися, повірте нарешті у власні сили і виростіть у самостійну відповідальність.
Кажете нам важко, зробімо щоб ворогам було ще важче…
для кожного чоловіка «смерть ворогам» має стати буденною справою, а не лише мітинговим гаслом.
Загалом криза – це завжди шанс.
Важливо його не пропустити. І виходити передусім зі свого місця, можливостей і Чинів.
Нині як ніколи актуальне Франкове: «Кожен помни, що на тобі міліонів стан стоїть, тож за долю міліонів мусиш дати ти отвіт»…
Биймося, а там буде як буде! Але соромно точно не буде…
Leave a Reply