Комусь з вас не повезе. І ви вернетеся живими…

Останній піхотинець
«Комусь з вас не повезе. І ви вернетеся живими…»
Я бачив останнього піхотинця.
Я його бачив.
І я його Пророк…
Крайній раз зустрів я його на СПешці в чорта за рилом.
Це були крайні теплі і бездощові дні осені.
Коли ще спів птахів акомпанував розривам мін та протяжному блюз арти.
Звично шелестіли Гради, а поранений у ногу фазан, що приходив щодня на позицію ще не зустрівся з котом, що відвідував нас з іншого боку.
Обгорілі ванюшки навколо поверталися в природній стан небуття.
Позиція була на цвинтарі правічного лісу.
Могутнє дубове урочище, що здавалося б пережило все і всіх, перетворилися в друзки, яких вже не розпізнає жодне ДНК.
Цей праліс бачив козаків і повстанців, сюди ходили збирати жолуді наколишні в часи Голодомору, глибокий Яр посередині часто ставав безіменною могилою.
Праліс пережив колективізацію і індустріалізацію. По його краю блистів промисловий операційний шов – шпали від залізниці, що тепер ведуть в нікуди.
Тепер ми ходимо по цих шпалах, як по драбині, що зʼєднує світи.
Ліс пережив розлуку з братами, бо його перерізав канал «Сіверський Дінець».
Тепер це сухе марсіанське днище перемежоване трубами в яких живуть червʼяки…гнилі московські ванюшки одноденки.
Отут на позиції «Карпати» ми і зустрілися.
Спочатку почув сухий тріскот гілок, що напружив облогу; бо були тепер наші позиції без тилу і флангів, все перемішалося на цій шашковій дошці і останній солдат рвався вперед щоб стати офіцером.
Можливо це був його єдиний шанс вижити.
А можливо він просто підкорився провидінню.
Та він вперто йшов вперед…
Застрибнувши в укриття «останній піхотинець» мугикав народну «Де ж ти будеш зиму зимувати», а тоді запитав мене «Насіба» («найгіршого солдата бригади»), то де ж зимуватимемо цю зим, весело підморгнув і додав: «і головне як»?
Це питання різануло як кулаком під дих.
Четверта зима на війні душу не гріла.
Першу 2022/22 ми зустріли в обороні і реконкісті Київщини.
Був запал, адреналін і віра в швидку перемогу. А ще непоганючі каміни на Київщині.
Озолоті часи солдатської юності.
Зиму 22/23 ми зустрічали в мандрах.
Околиці Майорська, Шумів, Зілізного, викопана баня в Нью-Йорку і день народження Бандери в Юрівці.
Коляда на нулі і святкова вечеря.
Романтика підвалів зі щурами.
Коли минулорічний Мороз передав естафету новому 2023-му ми потрапили до гарячого Соледару і вижили в Благодатному.
Далі нас чекав козацький Бахмут стінами і мурами фортеці якого були ми.
Тоді ще можна було рухатися вуличками, насипати з гранатомета з люка M113, годувати залишених домашніх свинок в Іванівському.
Зимку 23/24 ми зустріли в крайній посадці перед Бахмутом збоку Іванівського.
Війна і зима затягували паски.
Ми вже забули що таке ходити по поверхні днем.
Ворожі дрони чигали як яструби, а перший сніг видавав сліди.
Ландшафт мінявся миттєво. Вчорашній горб будівельного сміття і бетону за спиною зранку ставав вирвою, а нічні дрони остаточно загнали нас під землю.
Далі було незабутнє вояцьке різдво і несподіване відрядження до золотоверхого. «найгірший солдат бригади» виявився потрібен і там.
Найгірші завжди в ціні.
Але я повернувся назад. Сюди на тонку стежку між життям і смертю. Бо там – ти бачиш переважно «мертвих». Тому й повернувся сюди. До живих і справжніх.
І от це питання про яке неприємно було навіть думати руба задав «останній піхотинець».
І сам і відповів.
Цю зиму тебе зігріє лише твоя віра, якщо ти збережеш вогонь.
Бо для генералу «ОТУВ» ти клітинка на карті, брудна воша – надокучлива і навʼязлива, але яка займає клітинку, що ми можемо назвати «нашою».
А вже тому генералу «ОСУВу», який грізно проводить лазерним вказівником указки по карті твоєї долі, байдуже, де ти будеш спати і срати.
В його тактичних розкладах ні сон солдата, ні їжа не передбачена.
Ти клітинка.
Будь добрий хоч вмри, але тримай свою клітинку.
Бийся за свій гробівець.
Так і є на цьому полі навколо.
Багато клітинок вмерли але тримають.
А спостережливі осінти одразу ставлять на твоєму трупі прапорець сіра зона.
Тому як равлик, ти маєш нести на собі їжу, БК, внутрішню гармонію і трішки води, мінімум діб на 30…кілометрів так надцять…
«Крайній раз ми заходили на позицію «Стікс» на 46 діб», – каже останній піхотинець. Але це було літо, нехай навіть і дуже посушливе.
Коли закінчилося все що тягли на собі під пильною увагою дронів розвідників і дронів вбивць, провізію поставляли небесні янголи – наші пташки.
І ми мали щодня по 50 грам усміхається «Останній піхотинець».
50 грам води на пересохлі губи.
Рація яка було нашим провідником у всесвіт кричала: тримайтеся, вас скоро поміняють».
Тільки ті, що мали поміняти давно зайняли позицію «СЗЧ» і далекий район оборони «Ухилянт».
На 45 добу ворожий скид затратив нас газами. Коли вибігли з нори (людська еволюція непередбачувана, тепер ми як плазуни живемо в норах), добивали скидами.
Товаришу пробило легені, а іншого важко паранило в чоловічу гідність.
Товариш хотів жити.
Він біг і важко харчав, добіг до «водокачки» і впав замертво.
Йому пощастило. Тут давно не забирають поранених і загиблих.
Легка смерть.
Іншого пораненого в пах він дотягнув до нас. Так ми і познайомилися. Тепер він знову йшов до своєї нори, і невідомо чи знайдеться замінити його навіть через три місяці.
Ця війна до останнього солдата, до останнього піхотинця, повторив якось потайбічно і усміхнувся останній піхотинець.
Бо щоб закінчилась війна, треба щоб закінчився він.
І як не міняй у цій формулі частини, результат ясний…
Ти знаєш продовжив він, нікому не потрібно щоб ми повернулися до дому.
Ванькі, яких женуть на смерть не мають ніколи повернутися до дому, бо вони смерть і імʼя їм смерть і принести додому вони можуть лише смерть.
Бо ніякий парад перемоги не проведеш доки вони живі.
Ну якщо живими можна назвати спустошені душі з розірваними і абияк скрученими тілами.
Ваньки одноразові так і гниють всіявши густо поля своїми кишками переповненими червʼяками.
Але і наш піхотинець не повернеться ніколи.
Це тут він перший на лінії, а якщо обернути карту і поглянути в перспективу він останній і зовсім не потрібний.
Там вже є намальовані герої і генерали-рятівники.
Не заважай щасливому майбутньому своєю брудною окопною правдою.
Чи приміром дома…
Кому ти треба.
Вже давно звикли, що тебе не має.
Тобто ти є як щомісячний грошовий переказ. А покажись ти вживу, з вигнившими кінцівками і випаленою душею, ти суцільний дискомфорт.
Як на родинному святі посадити тебе за столом разом з цими прекрасними люблячими чоловіка, що залишилися з сімʼями, не кинули їх як ти, що тепер важко гарують відновлюючи знищену тобою країну.
Кому ти потрібен?
Ти мовчиш коли не треба і збуджено кричиш уві сні.
Тебе не покличеш у школу розповісти про подвиги.
Бо сльози і мовчання будуть твоєю оповіддю.
Там тепер інші лектори.
І слова їхні великі і героїчні, особливо тих, хто мав колосальну сміливість наблизитися до нуля кілометрів на …дцять.
О, їхні історії прекрасні, а їхні груди всіяні орденами свідчать самі за себе.
Тому не штовхайся перед ногами.
Він говорить це спокійно. Він розуміє. «А знаєш що» – каже він.
І каже дуже серйозно. Ми піхотинця приречені програти, бо кинули виклик богам.
Ми титани, які тримають землю, а вони боги, які нею володіють.
Тому наш кінець в землі. Тай людям більше не треба щоб ми її тримали.
І він помаршував далі. Спокійно і навіть здавалося розслаблено…
Думав вже не побачимось.
Але ні.
Зустрілися вже за великим столом за Тризною в Трахтемирові. Як і домовлялися.
Довжелезний стіл з штофами і серед живих.
Вони всі тут живі.
Мертві на війну не пішли…