Валерій Герасимов, начальник Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації, представив шкіци до нової стратегії національної оборони, виступивши з доповіддю на щорічній сесії Російської Академії наук (розшифровка – http://redstar.ru/vektory-razvitiya-voennoj-strategii/). Загально висвітлюється питання розвитку воєнного планування на середньостроковий період (2021–2025 роки), аналіз світових тенденцій та досвід використання Росією Збройних сил в останні роки.
Нова стратегія, по суті, розвиває і розширює попередню концепцію цього ж генерала, що була сформована у його виступах в 2013 році, і одержала назву “доктрина Герасимова”. Там чітко описувалися методи ведення гібридних воєн, інструментарій непрямих дій – цілий спектр асиметричних засобів, від інформаційного впливу до технологій дестабілізації соціуму противника, що були реалізовані частково в Україні і Сирії. У Криму через деякий час перейшли до очевидної агресії та анексії, на відміну від політики «їх там немає» на Донбасі; у Сирії швидше перехідний варіант – підтримка місцевих сил Башара Асада в кондомініумі з Іраном.
Досвід останніх шести років вимагає поставитися з увагою до тверджень Герасимова, що можуть окреслювати вектори російської стратегії у майбутньому. Однак, на нашу думку, не слід забувати про можливість дезінформації з метою відвернення уваги супротивників на менш важливі напрями. Ефект уже спостерігається: журналісти підхопили думку Герасимова про неефективність гібридної війни як таку, що обіцяє відхід від її інструментів. Хоча вони далі є зручними, і не лише для Росії.
Не зважаючи на те, що на словах доктрина Герасимова несе в основному оборонний характер, потенційна здатність ворога (західних держав, насамперед США) впливати на російські соціально-політичні реалії призводить до розгляду можливостей, по суті, превентивного удару – відповіді на невоєнні загрози з використанням воєнного інструментарію (так звана «стратегія активної оборони», яка продовжує лінію президента Воєнної Академії наук РФ Махмута Гіреєва, що 14 років тому говорив про силову відповідь на загрозу “кольорових революцій”).
Слід зазначити, що Росія завжди реалізовувала свою імперську політику, використовуючи риторику «надання гуманітарної допомоги», «інтернаціональної допомоги», «захисту», тому не треба довіряти назві «стратегії активної оборони». Досить часто під обороною Росія розуміє агресивні дії щодо суверенних держав.
З іншого боку, Герасимов немовби повертається у радянські часи. Його оновлена доктрина передбачає перевагу країни «над будь-яким потенційним противником», тобто створення таких Збройних сил, що могли б перевершити у бойовій силі армії всіх держав, співмірних за силою з Росією. Неодмінна танкова складова забезпечує переважання на полі бою гарячої фази конфлікту.
Поряд з цим російські штабісти побоюються впливу Заходу, що прагне дестабілізувати саму Росію. Тому необхідною, на їхню думку, є «стратегія активної оборони», тобто «комплекс попереджувальних заходів із нейтралізації загроз безпеці держави».
Але замість зміни внутрішньої політики Герасимов наголошує на підготовці до періоду, коли доведеться воювати всерйоз. Захід нібито планує після внутрішньої дестабілізації Росії перейти до високоточних ударів (насамперед, зрозуміло, по шахтах – місцях дислокації ракет з ядерними зарядами). Кремль повинен відповісти, по суті, переходом до повномасштабного конфлікту, зокрема і з використанням ядерної зброї.
Варто пригадати озвучену Путіним тезу, що Росія не виключає застосування ядерної зброї у випадку загроз її основним національним інтересам (що звучить дуже некоректно і загрозливо, особливо в контексті розробки нових ракетних систем і виходу США та Росії з Угоди про ліквідацію ракет середньої та малої дальності). Автор ще раз нагадує про найновіші розробки типу «Авангард», «Сармат», «Пєрєсвєт», «Посейдон», «Циркон».
Лейтмотивом доктрини залишається потреба збереження розміру воєнного бюджету. Постає питання: чи нинішня Росія здатна як перенаправити вагомі додаткові суми коштів на потреби оборони (у зв’язку з санкційним тиском та скороченням соціальних виплат), так і забезпечити кадровий потенціал для зростання сухопутних військ з належною інфраструктурою (а саме вони – ключова ланка гарячого конфлікту в «танкових» стратагемах, окрім ракетно-космічних військ). Серед іншого заплановане збільшення частки контрактників у російських військах до 475 тисяч осіб у 2025 році. Наразі більшість військ, що не залучені в окупованому Криму, на Донбасі чи в Сирії, стягнені до західних кордонів РФ (від Пскова до Північного Кавказу), тоді як далекосхідні рубежі фактично оголені.
Цікаво, що у виступі фактично ігнорується можлива загроза з боку східних та південних сусідів: не лише дружнього Китаю, а й Центральної Азії, де можлива активізація ісламістських сил, особливо на тлі посилення Талібану в Афганістані. З іншого боку, менш імовірною стає гібридна агресія в бік Казахстану, де проживає значна російськомовна меншина. Майбутні цілі сконцентровані на західному театрі: Україна, Білорусь, Молдова, держави Балтії. Попри означення головної загрози від США, НАТО сприймається як доволі монолітний блок, без виокремлення франко-німецької позиції, більш дружньої і адаптивної до російських претензій на лідерство у регіоні.
Що важливо для України? Слід розуміти, що Герасимов – передусім воєнний практик та теоретик, що аналізує різні сценарії, які можуть застосовуватися за зручних умов і після відповідного рішення центрального російського керівництва. Підготовка до великої війни, переозброєння більш широким набором ракетної техніки, виробництво високоточної зброї у Росії – вимагає від України посилювати рівень технічного оснащення власної армії. Але варто розуміти, що реалізація напрацьованих сценаріїв можлива за умови внутрішньополітичної кризи в Україні, колапсу армії – як у психологічному, так і інфраструктурному аспекті. Згадаймо: плани окупації Криму готувалися ще з 2008 року, витоки інформації проникали у відкриті джерела, на території східних областей розвивались сепаратистські громадські організації. Але активація напрацьованих інструментів відбулась у час максимального послаблення України.
Герасимов вводить новий евфемізм – «гуманітарна операція», що поєднує військові дії з порятунком мирного населення, його евакуацією. Як приклад наводить операції у Східній Гуті (передмістя Дамаску) і Алеппо, оминаючи питання першопричини гуманітарної катастрофи – російську підтримку однієї з груп. Взагалі сирійський досвід виводиться як приклад застосування «стратегії обмежених дій» на віддаленому театрі воєнних дій з напівавтономним воєнним угрупуванням. По суті, за дужками доповіді Герасимов натякає на український контекст, який не озвучує в рамках кремлівської лінії заперечення безпосередньої участі. Приклади гуманітарної допомоги місцевому населенню більших масштабів набули під час «гуманітарних конвоїв» на Донбас, як і відповідне освітлення в руслі інформаційної війни.
Основою успішної (за оцінкою Герасимова) операції в Сирії визнається формування самодостатньої групи сил на базі одного з мобільних видів військ, у даному випадку Повітряно-космічних сил. Особливо підкреслюється приховане розгортання на перших етапах угрупування. Це знову ж таки відсилає до російсько-української війни, де основою, щоправда з огляду на географічну ситуацію та політичну доцільність, виступають корпуси 8-ї армії Сухопутних військ РФ, що діють під контролем Південного воєнного округу ЗС РФ.
Герасимов наголошує на залежності воєнно-політичного потенціалу від росту економіки, без якого неможливе ефективне досягнення стратегічних цілей. Воєнна наука має визначати рекомендації для цього розвитку, зважаючи на можливі загрози. На це слід звернути увагу і українському керівництву, оскільки питання ресурсного забезпечення – одна з головних підстав успішного ведення сучасної війни.
Також цікавою є спроба розширення кола суб’єктів ведення війни. Суверенні національні держави, на думку Герасимова, втратили монополію на ведення воєн. У них з’явилися опоненти у вигляді «бандформувань», приватних воєнних кампаній та самопроголошених «квазідержав». Тому Росія готується не лише протистояти цим загрозам, а й очевидно використовувати ПВК та самопроголошені «квазідержави» для досягнення своїх цілей «чужими руками».
Оскільки сучасні війни втратили звичні лінії розмежування і ведуться по всій території країни шляхом проведення противником диверсійно-терористичних дій, Герасимов виступає за опрацювання та удосконалення системи територіальної борони, її структури, способів побудови, обґрунтування комплексу заходів по її постійній готовності. На жаль, в Україні тема створення системи територіальної оборони глибоко запущена.
Особливий наголос робить керівник Російського Генштабу на веденні війни в інформаційній сфері, яка не має яскраво виражених кордонів, забезпечує можливості дистанційного, прихованого впливу не лише на критично важливі елементи інформаційної інфраструктури, але й на населення країни, безпосередньо впливаючи на стан національної безпеки держави.
Загалом замальовки нової безпекової стратегії свідчать, що Росія демонструє готовність до глобального протистояння та повномасштабного застосування сили у стратегічному протиборстві з будь-яким противником. Досвід України та Сирії, через які були «прогнані» усі командувачі воєнними округами, загальновійськових з’єднань, з’єднань ВПС і ППО, а також 96% командирів загальновійськових частин і з’єднань, свідчить що Росія готова й далі грати м’язами і, «промацуючи» слабкі місця опонентів, більш відверто застосовувати силу.
А ще Росії сподобалося володіти стратегічною ініціативою. Застосовуючи принцип раптовості, рішучості та неперервності стратегічних дій.
«Діючи швидко, ми повинні випереджувати противника своїми превентивними засобами, своєчасно виявляти його слабкі місця і створювати загрози нанесення йому неприйнятних втрат. Це забезпечує захоплення та утримання стратегічної ініціативи». Тобто Росія готова лякати стратегічних опонентів застосуванням усіх видів зброї та примушувати до вигідного миру, фактично капітуляції слабких сусідів.
Загалом із розмірковувань Герасимова стає зрозуміло, що воєнна напруга на сході України лише посилюватиметься, і держава має шукати і вибудовувати свою асиметричну контрстратегію, враховуючи зростання загроз.
ЮРІЙ СИРОТЮК, директор недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень»
ЮРІЙ ОЛІЙНИК, експерт недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень»
Leave a Reply