Олександр Сич, кандидат історичних наук, доцент, професор кафедри публічного управління та адміністрування ІФНТУНГ, голова Івано-Франківської обласної ради
Сьогодні Україна, попри зручне географічне положення, перебуває на периферії геополітичного процесу і є об’єктом впливу його лідерів. Однією з вагомих причин такого стану є нехтування в практиці сучасної української дипломатії принципами та концептуальними засадами зовнішньополітичної доктрини українського націоналізму, напрацьованої протягом його більш аніж столітньої історії, на чому автор вже наголошував під час доповіді на П’ятих бандерівських читаннях[1]. А тепер вважаємо за доцільне додати, що й українській політичній науці бракує націоналістичної парадигми дослідження проблем міжнародної політики. В умовах домінування ліберального дискурсу вона зазвичай описує засади світового порядку категоріями абстрактного гуманізму, свободи та справедливості й нібито об’єктивності та неупередженості при розв’язанні міжнародних конфліктів. Водночас історія і нинішня міжнародна практика демонструють, що світовий порядок має суб’єктивно-національний характер і в основі його формування лежить національний інтерес лідерів світового політичного процесу, а в дотриманні умов і правил — сила їхнього ресурсного впливу.
Щодо терміна «світовий порядок», то перш за все слід підкреслити, що він є достатньо умовним і, як зауважують науковці, якогось одного, чіткого поняттєвого визначення, з яким погоджувалися б усі фахівці, на сьогодні не існує.
У своїй однойменній праці відомий американський державний діяч і політолог Генрі Кіссінджер зазначає, що «ніякого воістину глобального “світового порядку” не було», і уточнює, що в сучасному розмінні він був винайдений чотири століття тому на мирній конференції в німецькому регіоні Вестфалія. Але, окрім встановлених там правил співжиття європейських країн, в інших частинах світу панували також китайська та ісламська системи міжнародного порядку, а на підвладній території після періоду Смути свій порядок також встановила ще не залучена до європейського співтовариства Московія. І будь-яка система світового порядку в історії та сучасності базується на двох складниках — наборі загальновизнаних правил та балансі сил[2].
Своєю чергою видатний британський теоретик-міжнародник Хедлі Булл визнає, що світовий порядок — це породження ХХ ст. До другої половини ХІХ ст. не існувало політичної системи, яка б охоплювала весь світ у цілому, і говорити про світовий порядок до цього періоду можливо, лише маючи на увазі «суму різноманітних політичних систем, які привносили порядок у різних частинах світу»[3].
До сутності світового порядку в політичній науці існує три основних підходи: соціально-конструктивний, інституціональний та реалістичний. Прибічники соціально-конструктивного основну увагу приділяють правилам поведінки поміж головними суб’єктами міжнародних відносин, інституціонального — інструментаріям врегулювання конфліктів, основними з яких є міжнародні інститути, реалістичного — співвідношенню ресурсів головних акторів світової політики. Так, зокрема в реалістичній традиції американської політичної науки, яскравим представником якої є Ганс Моргентау, світовий порядок постає як горизонтальний часовий зріз міжнародних відносин, їх «об’єктивно заданий стан», який у цей період встановлюється через співвідношення потенціалів великих держав[4]. На нашу думку, останній підхід є найбільш адекватним, оскільки саме від волі великих держав залежить і встановлення правил, і система та дієздатність інституцій, що покликані їх забезпечувати.
Питання визначення національного інтересу в сучасній політичній науці є також достатньо проблемним та неоднозначним, і це значною мірою пов’язане з домінуванням у ній ліберальної парадигми, для якої сама нація є історичним анахронізмом. Водночас для визначення цієї категорії надається цілком органічна для неї націоналістична парадигма, однак її застосування в сучасних політологічних дослідженнях вкрай рідкісне.
Справді, наголошуючи, що головним завданням зовнішньої політики будь-якої держави є забезпечення її національного інтересу, згаданий вище американський державний діяч і політолог Г. Моргентау вважав, що його невіддільним елементом є національна ідентичність[5]. В подібному націєцентричному дусі висловлюється й українська вчена А. Колодій, вважаючи серцевиною національних інтересів збереження і зміцнення національного суверенітету, а отже забезпечення «повновладдя нації, оволодіння нею всіма можливостями розпоряджатися власною долею». Уточнюючи розуміння національного суверенітету, а отже й інтересів у міжнародному житті, дослідниця стверджує: «У зовнішніх стосунках суверенітет нації полягає в її незалежності, свободі волевиявлення, виборі таких форм взаємозв’язків з іншими народами, які вважаються бажаними і прийнятними для даної нації»[6]. Молодий український дослідник Д. Глембоцький також узагальнено визначає національний інтерес як «усвідомлення та відображення в діяльності лідерів нації корінних потреб держави»[7].
В цьому контексті слід навести декілька тверджень, які характеризують трактування національного інтересу в доктрині українського націоналізму. Один із провідних ідеологів ОУН довоєнного періоду М. Сціборський засадничо окреслює: «Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює – це основна заповідь ідеології українського націоналізму»[8]. А відомий серед української повоєнної еміграції журналіст (зокрема й акредитований при ООН), редактор і громадсько-політичний діяч М Сосновський у своєму дослідженні з міжнародної політики серед її основних засад («заложень») вказував «дію з позиції незалежности і соборности України». Подібно до А. Колодій він серед її завдань на перше місце ставив досягнення і збереження державної незалежності і суверенності: «Українська зовнішня політика мусить стояти виразно на позиціях української політичної незалежности і соборности і мусить мати за свою мету таку організацію практичної дії на міжнародному полі і таке використання тактичних засобів, які б у результаті створили на зовнішньополітичному відтинку якнайкращі передумови для відзискання Україною державної суверенности на всіх українських етнографічних землях і рівночасно теж для тривалого збереження тієї незалежности і суверенности за нашим народом»[9].
Аналізуючи питання в історичному розрізі, слід відзначити, що вперше національний інтерес (raison d’etat) як головний принцип міжнародної політики країни висунув кардинал Рішельє, перший міністр Франції у 1624–1624 рр. В умовах Тридцятилітньої війни він розглядав безлад у Європі як шанс реалізувати французький національний інтерес, який полягав у тому, що поки Європа роз’єднана, доти Франція буде домінувати у ній. А тому, хоч французького монарха і вважали «найбільш католицьким королем», Франція, як би парадоксальним це не виглядало, підтримувала протестантські Швецію, Пруссію та князів Північної Німеччини у їхній боротьбі з католицькою Священною Римською імперією. А сам кардинал Рішельє, який, здавалося б, і за релігійними переконаннями, і з уваги на сан князя Католицької церкви мав би також підтримувати Священну Римську імперію, насправді виступав проти неї, віддаючи перевагу національним інтересам Франції. Адже в разі перемоги Священної Римської імперії Франція могла б опинитися у становищі європейської провінції, натомість ослаблення Риму просувало Францію у центр європейської політики. В кінцевому підсумку запропонований кардиналом Рішельє принцип «raison d’etat» ліг в основу Вестфальських угод, а отже й встановленого ними європейського міжнародного порядку[10].
Для ілюстрації того, яку роль у міжнародній політиці відіграє національний інтерес держави, красномовні приклади у своїй праці «Світова політика» наводить Г. Кіссінджер. Він, зокрема, цитує лорда Пальмерстона, британського державного діяча ХІХ ст.: «У нас немає вічних союзників і в нас немає вічних ворогів. Наші інтереси є вічними і постійними і цих інтересів ми зобов’язані дотримуватися». Або ж наводить слова О. Нащокіна, міністра російського царського уряду, який недвозначно стверджував: «Розширення держави у всіх напрямках — це і є справа посольського наказу (у нинішньому розумінні міністерства закордонних справ — О. С.)». І відповідно до такої політики темпи щорічного розширення меж Росії протягом 1552–1917 рр. становили 100 000 квадратних кілометрів і перевищували площу багатьох європейських держав[11].
Для підтвердження тези про національно-суб’єктивний характер міжнародного/світового порядку проаналізуймо його історичні західні системи.
Вестфальська система європейського порядку постала в результаті ухвалення трьох угод, що були підписані 1648 р. в Мюнстері та Оснабрюку, двох містечках Вестфалії. Вони ознаменували завершення Тридцятилітньої війни, що тривала протягом 1618–1648 рр. між католицькими та протестантськими країнами Європи. Їх головна новація полягала в тому, що відтепер держава, а не імперія, династія чи релігійна конфесія ставала головним суб’єктом міжнародних відносин. В результаті сформовано актуальну й до сьогодні концепцію державного суверенітету. Відтепер в міжнародному європейському житті загальновизнаними правилами стали право кожної держави незалежно впорядковувати своє життя у внутрішній політиці і домагатися реалізації національного інтересу в зовнішній.
Однак у межах дії таких правил, а особливо домінування в міжнародній політиці національного інтересу кожної держави, поставала проблема забезпечення балансу сил. І він в той період не був сформований заздалегідь та на засадах якоїсь абстрактної справедливості, але постав фактично. Його забезпечували дві найсильніші держави Європи — Велика Британія та Франція. Перша своїм національним інтересом визначила баланс сил у Європі і недопустимість такої гегемонії на цій території якоїсь із держав, яка б могла загрожувати її гегемонії на морях. А тому Велика Британія ніколи не вступала у тривкі воєнні союзи, а в європейських війнах завжди підтримувала слабшого у протистоянні з сильнішим і зуміла аж до Першої світової війни виступати в ролі європейського важеля сил. Натомість для Франції таким національним інтересом стало запобігання об’єднанню Німеччини, здатної стати найсильнішою державою континенту, а отже створити конкуренцію Франції[12]. В обох випадках європейський міжнародний порядок був сформований на базі національного інтересу двох великих держав, а отже мав національно-суб’єктивний характер.
Віденська система постала після Великої Французької революції та наполеонівських воєн. На Віденському Конгресі 1814–1815 рр. було встановлено новий європейський порядок, і його мав забезпечувати Четвертний союз у складі найбільших держав континенту — Великої Британії, Пруссії, Австрії та Росії. З часом до дипломатичних конференцій, що отримали назву «Європейський концерт», була залучена й нещодавно переможена Франція. Тож європейський порядок формували п’ять найбільших держав Європи, і кожна з них перш за все переслідувала свій національний інтерес[13].
Керуючись саме ним, дві з п’яти названих держав — Франція та Німеччина — стали заклятими ворогами. Адже їхні національні інтереси були конфліктними — Франція за всяку ціну прагнула не допустити об’єднання Німеччини, а натомість німецький національний інтерес диктував канцлерові Отто фон Бісмарку протилежне. Врешті-решт він зумів об’єднати Німеччину і Четвертний союз, та вся система забезпечення територіальної конфігурації Європи, вироблена на Віденському конгресі, не змогла цьому завадити. Принципові міжнародної легітимності О. Бісмарк протиставив принцип сили і виграв, поставивши Німеччину в центрі нового європейського порядку. У результаті об’єднання Німеччини в Європі постала країна, що відтепер могла перемогти будь-якого сусіда, або й навіть всі континентальні країни разом узяті[14].
Версальсько-Вашингтонська система була сформована Версальським договором 1919 р., що підбивав підсумки Першої світової війни і був покликаний відновити порядок у Європі. Її авторами стали переможці цієї війни, а отже, вона знову-таки мала національно-суб’єктивний характер. Цей, тепер уже світовий, порядок базувався на загальних закликах та принципах, більшою мірою запропонованих американським президентом Вудро Вільсоном (чому систему також часто називають Версальсько-Вільсонівською). Однак вона не передбачала застосування елементів сили для забезпечення такого порядку. Як влучно зазначає Г. Кіссінджер: «Рідко дипломатичний документ настільки не відповідає власній меті, як це сталося з Версальським договором. Надто каральний для примирення й надто м’який, щоб стримати відновлення амбіцій Німеччини, Версальський договір прирік виснажені демократії на постійну стурбованість щодо непримиренної й реваншистської Німеччини та революційного Радянського Союзу»[15].
В кінцевому підсумку національні інтереси Німеччини та Росії-СССР, що полягали в досягненні світового панування, стали визначальним фактором міжнародної політики. І ні система таких міжнародних інституцій, як Ліга Націй, ані напрацьована система міжнародного права не завадили їхній силі для реалізації цих інтересів та розв’язання Другої світової війни.
Ялтинсько-Потсдамська система світового порядку була сформована вже після Другої світової війни. Її переможці — США, Росія-СССР та Велика Британія — під час переговорів 1945 р. у Ялті та Потсдамі встановили новий світовий порядок. Як констатують з цього приводу В. Крушинський і В. Манжола, він «базувався на новому співвідношенні сил та інтересів країн, що перемогли у війні, насамперед СРСР і США»[16]. Отож, в цьому факті знову виявився національно-суб’єктивний характер світового порядку.
Знайшов він своє вираження і в закріпленні територіальних завоювань, та перш за все тих надбань Росії-СССР у Центрально-Східній Європі, до яких вона прагнула протягом останніх декількох століть і яких змогла досягнути лише під час Другої світової війни.
Як після Першої світової війни інституційне забезпечення дотримання світового порядку було покладено на Лігу Націй, так тепер для аналогічного завдання створено Організацію Об’єднаних Націй (ООН). Сама структура ООН, а зокрема принцип формування її Ради безпеки, також відображала домінування національних інтересів тих держав, що стали переможцями Другої світової війни. Перш за все, як на цьому наголошує відомий історик дипломатії Жан-Батіст Дюрозель, «великі держави… присвоїли право закласти підвалини майбутньої організації». Під кінець Ялтинської конференції держави т. зв. «великої трійки» опублікували декларацію про майбутню ООН. Як відомо, вона була створена на конференції у Сан-Франциско (США) цього ж таки 1945-го. Переможці були послідовними і практично узурпували владу в головному органі ООН — Раді Безпеки, впровадивши інститут п’яти постійних членів (окрім країн «великої трійки», ними стали ще Китай та Франція) і право кожного з них ветувати будь-яке рішення[17].
До речі, ОУН-б у своїй післявоєнній «Декларації» 1945 р. критично оцінювала концептуальні засади створення ООН і зокрема вважала, що передача керівництва цієї організації в руки великих держав автоматично означає надання їм переваги в міжнародних справах з одночасною «експлуатацією та асиміляцією малих народів»[18]. Цікаво, що в цьому питанні її позиція та цитованого вище Ж.-Б. Дюрозеля практично збігається. І це є додатковим свідченням на користь того, що націоналістична парадигма міжнародної політики заслуговує на наукову увагу.
В контексті нашої тези про національно-суб’єктивний характер світового порядку особливий інтерес становить нереалізована ідея американського президента Рузвельта, щоб три переможці та ще Китай створили Світову Раду Директорів і силою забезпечували мир у всьому світі. Такий план ще називали планом «чотирьох поліцейських»[19].
Щодо сили в міжнародній політиці, то американський політолог Г. Моргентау наголошує, що вона є «сукупністю усіх можливостей, які має політичний суб’єкт для задоволення своїх інтересів»[20]. А приклад її практичного застосування в процесі дотримання встановленого світового порядку красномовно навів інший відомий американський політик і політолог З. Бжезінський: «Америка тепер єдина надвлада» і вона станом на 1996 р. «оберігала зовнішні простори свого владарства розташуванням за кордоном 296 000 професіональних солдатів»[21].
Невдовзі після завершення Другої світової війни архітектуру світового порядку визначило двополюсне протистояння Західного блоку держав на чолі зі США та комуністичного блоку Росії-СССР і її сателітів, яке афористично називали «холодною війною». Початок 70-х років ХХ ст. ознаменувався потеплінням відносин між ними та підписанням Гельсінських угод, які стали складовою частиною нового світового порядку. Слід пам’ятати, що українські націоналісти критично оцінювали цей факт і кваліфікували підписання угод як акт міжнародної фіксації російських післявоєнних завоювань у Європі. «Гельсінські домовлення — це вершок капітулянтської політики Заходу перед російськими імперіялістами…», — відзначав у 1981 р. VI ВЗ ОУН-б[22].
Теперішнє грубе порушення Росією цих та інших міжнародних угод (а зокрема т. зв. Будапештського меморандуму) свідчить, наскільки умовний та національно-суб’єктивний характер має також і нормативна база світового порядку. Її напрацьовують і пропонують міжнародній спільноті переможці світових катаклізмів, однак вона є обов’язковою для всіх, окрім них самих. І силу примусу вони можуть застосувати до кожного члена світової спільноти, окрім них самих. Показовим свідченням цього є принцип використання права вето у Раді безпеки ООН. Як наголошує Ж.-Б. Дюрозель, «в разі конфлікту між двома державами, які є постійними членами Ради Безпеки, правило одностайності робить Організацію Об’єднаних Націй абсолютно неефективною»[23].
З цього приводу правомірними є висновки істориків про те, що після анексії Росією Криму Ялтинська система світового порядку практично припинила своє існування. Як зазначає український історик і філософ І. Лосєв: «“Ялтинська Європа” остаточно завалилася у 2014 р., коли був захоплений і анексований Крим. Разом з цим припинила мати значення і Гельсінська конференція, оскільки принцип непорушності кордонів був демонстративно порушений Росією. У підсумку нинішня ООН стала абсолютно безсилою, деградованою організацією — навіть гіршою за попередницю, Лігу Націй»[24].
Отож, у підсумку слід ствердити, що світовий порядок є нічим іншим, як правилами міжнародного співжиття, які встановлюють і силою примусу забезпечують лідери світової політики. І при цьому вони насамперед послуговуються своїми національними інтересами. А тому світовий порядок має національно-суб’єктивний характер.
Для здійснення ефективної міжнародної політики, провід національної держави повинен мати чітке усвідомлення національних інтересів і підпорядковувати всю повноту політики їх забезпеченню.
Актуальним для наукової дискусії є питання визначення стратегічного національного інтересу України на сьогоднішньому етапі її розвитку. На нашу думку, таким є повноцінне і безповоротне утвердження у світовому співтоваристві факту існування Української національної держави та забезпечення її повноцінної суб’єктної суверенности.
Література
1. Бжезінський З. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи : перекл. з англ. О. Фешовець. Львів – Івано-Франківськ, «Лілея-НВ». 236 с.
2. Глембоцький Д. Осмислення поняття «національний інтерес» для подальшої реалізації в розвитку країни. Вісник Національної академії державного управління. URL: http://visnyk.academy.gov.ua/wp-content/uploads/2013/11/2012-3-5.pdf (дата звернення: 05.02.2020).
3. Громенко С. «Ялтинская Европа» рухнула, когда был захвачен Крым. Историки о конференции 1945 года. Крым. Реалии. 11 лютого 2020. URL: https://ru.krymr.com/a/dostijeniya-i-posledstviya-yaltinskoy-konferencii-75-let-spustia/30427269.html (дата звернення: 11.02.2020).
4. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів : перекл. з франц. Є. Марічев, Л. Погорєлова, В. Чайковський. Київ: «Основи», 1995. 903 с.
5. Кіссінджер Г. Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті : перекл. з англ. Н. Коваль. Київ: Наш формат, 2017. 320 с.
6. Кіссінджер Г. Дипломатія : перекл. з англ. М. Гоцанюка, В. Горбатька. Київ: Вид. група КМ-БУКС, 2018. 864 с.
7. Колодій А. Національний вимір суспільного буття. Львів: Астролябія, 2008. 368 с.
8. Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика. 1945–1980. Дати. Події. Факти : навч. посібник. Київ: Либідь, 2007. 192 с.
9. Мадіссон В. В., Шахов В. А. Сучасна українська геополітика : навч. посібник. Київ: Либідь, 2003.176 с.
10. Сич О. Україна в глобалізованому світі: оцінка крізь призму зовнішньополітичної доктрини ОУН. Місія України та національні інтереси в глобалізованому світі: візія націоналістів. Збірник матеріалів П’ятих Бандерівських читань (Київ, 9 лютого 2018 р.). Київ – Львів: Недержавний аналітичний центр «УССД – Видавництво «Астролябія», 2018. С. 22–45.
11. Сосновський М. Україна на міжнародній арені 1945–1965. Проблеми і перспективи української зовнішньої політики. Торонто – Оттава: Видавництво Дослідного Інституту Студіюм, 1966. 272 с.
12. Сціборський М. Націократія. Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2007. 112 с.
13. ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 р. Збірка документів. Б. м.: Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1955. 368 с.
14. Шостий Великий Збір Організації Українських Націоналістів (ОУН). Матеріяли й постанови. Б. м.: Видання Організації Українських Націоналістів, 1984. 627 с.
15. Ялі М. Поняття та підходи до тлумачення світового порядку. Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. Випуск 48. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/16005/14-Ijali.pdf?sequence=1 (дата звернення: 05.02.2020).
[1] Сич О. Україна в глобалізованому світі: оцінка крізь призму зовнішньополітичної доктрини ОУН. Місія України та національні інтереси в глобалізованому світі: візія націоналістів. Збірник матеріалів П’ятих Бандерівських читань (Київ, 9 лютого 2018 р.). Київ – Львів: Недержавний аналітичний центр «УССД – Видавництво «Астролябія», 2018. С. 22–45.
[2] Кіссінджер Г. Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті : перекл. з англ. Н. Коваль. Київ: Наш формат, 2017. С. 8–13.
[3] Цит. за: Ялі М. Поняття та підходи до тлумачення світового порядку. Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. Випуск 48. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/16005/14-Ijali.pdf?sequence=1 (дата звернення: 05.02.2020).
[4] Ялі М. Поняття та підходи до тлумачення світового порядку. Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. Випуск 48. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/16005/14-Ijali.pdf?sequence=1 (дата звернення: 05.02.2020).
[5]Мадіссон В. В., Шахов В. А. Сучасна українська геополітика : навч. посібник / Вадим Мадіссон, Валерій Шахов. Київ: Либідь, 2003. С. 75.
[6] Колодій А. Національний вимір суспільного буття. Львів: Астролябія, 2008. С. 49–50.
[7] Глембоцький Д. Осмислення поняття «національний інтерес» для подальшої реалізації в розвитку країни. Вісник Національної академії державного управління. URL: http://visnyk.academy.gov.ua/wp-content/uploads/2013/11/2012-3-5.pdf (дата звернення: 05.02.2020).
[8] Сціборський М. Націократія. Вінниця: Держана картографічна фабрика, 2007. С. 70.
[9] Сосновський М. Україна на міжнародній арені 1945–1965. Проблеми і перспективи української зовнішньої політики. Торонто – Оттава: Видавництво Дослідного Інституту Студіюм, 1966. С. 85.
[10] Кіссінджер Г. Дипломатія : перекл. з англ. М. Гоцанюка, В. Горбатька. Київ: Вид. група КМ-БУКС, 2018. С. 50–51.
[11] Кіссінджер Г. Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті : перекл. з англ. Н. Коваль. Київ: Наш формат, 2017. С. 30, 46.
[12] Там само. С. 32.
[13]Там само. С. 56–57.
[14]Там само. С. 65–66.
[15]Там само. С. 71.
[16] Крушинський В. Ю., Манжола В. А. Міжнародні відносини та світова політика. 1945–1980. Дати. Події. Факти : навч. посібник. Київ: Либідь, 2007. С. 10.
[17] Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів : перекл. з франц. Є. Марічев, Л. Погорєлова, В. Чайковський. Київ: «Основи», 1995. С. 368–373.
[18] ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929–1955 р. Збірка документів. Б. м.: Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1955. С. 125.
[19]Кіссінджер Г. Дипломатія : перекл. з англ. М. Гоцанюка, В. Горбатька. Київ: Вид. група КМ-БУКС, 2018. С. 398–399.
[20] Цит. за: Мадіссон В. В., Шахов В. А. Сучасна українська геополітика : навч. посібник / Вадим Мадіссон, Валерій Шахов. Київ: Либідь, 2003. С. 78.
[21]Бжезінський З. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи : перекл. з англ. О. Фешовець. Львів – Івано-Франківськ, «Лілея-НВ». С. 194, 11.
[22] Шостий Великий Збір Організації Українських Націоналістів (ОУН). Матеріяли й постанови. Б. м.: Видання Організації Українських Націоналістів, 1984. С. 488.
[23] Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів : перекл. з франц. Є. Марічев, Л. Погорєлова, В. Чайковський. Київ: «Основи», 1995. С. 373.
[24] Громенко С. «Ялтинская Европа» рухнула, корда был захвачено Крым. Историки о конференции 1945 года. Крым. Реалии. 11 лютого 2020. URL: https://ru.krymr.com/a/dostijeniya-i-posledstviya-yaltinskoy-konferencii-75-let-spustia/30427269.html (дата звернення: 11.02.2020).
Олександр Сич
Leave a Reply