Глобальна і національна влада: проблема національного народовладдя

Одним із постійних питань політичної практики та теорії є зіставлення глобальної (як наддержавної, наднаціональної) влади та влади національної. Особливо ця тема актуалізується в контексті обговорення та ухвалення рішень у сферах геополітичних стратегій, внутрішніх реформ, міжнародної політики, державної безпеки, економічного розвитку, воєнних протистоянь, інтеграційних процесів, культурної експансії, державного суверенітету, захисту національних інтересів та ін. І це закономірно, оскільки йдеться про владу як певну силу, як одну з ключових реалій людського буття, котра полягає в здатності впливати на інших, можливості нав’язувати їм свою волю (М. Вебер), у «здатності спрямовувати процеси, події, дії та поведінку людей у бажаному напрямі»[1]. Довкола влади ж концентрується і все політичне життя, оскільки вона скріплює суспільство (за Е. Берком) і є «основою політичного порядку» (Р. Скрутон). Тому політична боротьба — це завжди боротьба за владу і, зрештою, за «силу і спроможність контролювати інших»[2]. Класичним художнім прикладом цього можуть бути трагедії Есхіла, де Сила і Влада виступають слугами (персоніфікованими атрибутами) верховного олімпійського бога Зевса.

Глобальна та національна типи влади конкретизують свою політичну сутність в контексті націософської (національно-екзистенціальної) герменевтики. Зокрема, розроблюваної в її межах теорії базових світоглядів чи ідеологій, котра звертає нашу увагу на існування в суспільній свідомості основоположних ідейних систем — імперіалізму (космополітизму як його прихованого варіанта) як ідеології національного поневолення, несвободи і націоналізму як ідеології національної свободи[3]. Ці ж фундаментальні суспільні світогляди є ідейним базисом для витворення тих чи інших ідеологій державотворення. З цього погляду йдеться про глобальну владу як основу політичного порядку в межах імперських (різнотипних метрополій) та космополітичних (колоній, квазіколоній, неоколоній) держав і їхніх систем, а також про національну — в межах держав національних.

Імперська влада (імперіократія) проявляє себе як бажання нав’язувати волю, контролювати чужі народи та держави в політичному, економічному, культурному, інформаційному плані, витворюючи регіональні чи глобальні політико-економічні структури (як-от Росія, Китай, США, Велика Британія, частково ЄС та ін.). Космополітична, денаціоналізуюча суть влади як космократії проявляється у бажанні підкорюватись імперським вимогам та настановам, утверджуючи колоніальний, підлеглий статус власних народів (наприклад, уряди колишніх республік СРСР чи країн соцтабору, теперішні суб’єкти федерації в Росії, чимало країн Латинської Америки чи Африки та ін.). Натомість національна (чи націєцентрична) влада, яка виходить з націоналізму, всіляко утверджує суверенітет, самобутність та незалежність народу, протидіє різноманітним імперським та космополітичним спробам нав’язати нації чужу волю (наприклад, Японія, Швейцарія, Ізраїль, Саудівська Аравія та ін.). Не випадково націоналізм у світоглядному сенсі Дмитро Донцов розглядав як «самовладдя нації», а Микола Сціборський на цій основі розробляв політичну теорію «націєкратії». У межах державотворчої практики різних країн можна помітити складні форми поєднання цих трьох типів влади (імперіократії, космократії та націєкратії) в тому чи іншому урядуванні. Наприклад, у політиці Великої Британії нескладно виявити синтез трьох влад: виразну імперську настанову щодо ірландців, валлійців та шотландців, імпліцитно космополітичну щодо США і ЄС (особливо до брекзиту), національну щодо англійців.

Постімперський (від 1991 р.) період державного існування України може бути добрим прикладом такої складності і водночас проливати світло на політичні процеси в інших пострадянських країнах. В Україні сформувався демократичний, принаймні за назвою, тип державного устрою, різні лідери та керівні групи якого по-різному поєднують три владні вектори: прозахідно-космополітичний (вестернівський), проросійсько-космополітичний (москвофільський) і власне національний (націоналістичний). На жаль, найменше за майже три десятиліття було актуалізовано третій вектор, вектор «самовладдя нації». Системно виражений проросійський вектор досягнув свого апогею в часи режиму В. Януковича й дещо послабився лише з початком російсько-української війни у 2014 р. Натомість потужним, постійним фактором української політики стало догоджання Заходу, владу якого (і наддержав, і транснаціональних компаній та банків, і міжнародних структур на кшталт МВФ чи Світового банку) узагальнено можна схарактеризувати, за Ентоні Смітом, як глобалістичний «новий імперіалізм» із «гібридною космополітичною культурою»[4].

На жаль, постколоніальна демократична влада не лише не спромоглася зробити титульну українську націю «ґрунтом і критерієм держави, підкорити державу волі нації і змусити її виражати цю волю»[5], вона навіть і завдання такого собі ніколи не ставила. Навіть за президентства П. Порошенка (2014–2019), попри окремі патріотично-державницькі та навіть націєцентричні кроки (розбудова армії, покращення мовної політики, створення Православної Церкви України та ін.), використання національної ідеї на рівні державотворчої політики не відбулось. Тому не дивно, що все частіше озвучується той прикрий факт, що в Україні так і не витворилась українська національна держава. Натомість у ній сформувалася (чи завершує формування) не національна, а неоколоніальна держава вестерністсько-малоросійського типу.

Першими суть і причини цього явища як «політичної патології» — «скочування до статусу безправної неоколонії» — помітили та окреслили націоналістичні мислителі і дослідники. Зокрема, Василь Іванишин у своїх працях вже від початку 1990-х систематично вказував на три основні проблеми державного будівництва. Перша — «відсутність узаконеної й усвідомленої цілим суспільством ідеології державотворення, яка б визначала основні цілі суспільства та шляхи їх досягнення». Друга — «в основу українського державотворення від самого початку були закладені й узаконені як пріоритетні запозичені доктрини (соціал-демократія, лібералізм, псевдогромадянське суспільство, космополітизм, капіталістичний ринок тощо), а не ідея державності української нації — не українська національна ідея». Третя — «воля народу не стала визначальним фактором, а сам він головним суб’єктом державної політики», а тому, наголошував філософ, «є невідкладна потреба у створенні всеохопної системи українського національного народовладдя»[6]. Тобто в Україні утвердилася псевдодемократична система влади, основними рисами котрої стали антинародність, антидемократичність та антинаціональність[7]. У сфері внутрішньої політики ця система набувала рис типової деспотії — внутрішнього імперіалізму чи «внутрішньої окупації»[8].

Якісна зміна такої космополітичної системи влади на владу національну цілком можлива, однак це потребує значних, цілеспрямованих, революційних зусиль народу і політикуму. У цьому розмислі для нас концептуально розглянути важливість реалізації лише одного з аспектів боротьби за національну (націєцентричну) владу, через механізм справжньої демократії як національного народовладдя.

Насамперед потребують уточнення поняття демократії, міфи довкола неї та сутнісні характеристики як форми політичної влади (ладу чи устрою). Основним політичним міфом, що сформувався після Другої світової війни, стало утвердження в масовій свідомості думки про безальтернативність для новітніх цивілізованих держав лібералізму як політичної ідеології та представницької (ліберальної) демократії як форми державного устрою. Усе інше — це «тоталітаризм», «диктатура», «фашизм», «тиранія», «екстремізм», «фундаменталізм», «тероризм» і под. Саму демократію при цьому начебто визначають як владу демосу, народу, тому говорять ще про народоправство чи народовладдя й апелюють до класичної дефініції Авраама Лінкольна 1863 року: «Демократія — це урядування народу, яке здійснює народ і для народу». Але ми вже згадували на прикладі України, що демократією далеко не завжди називають те, що підпадає під це окреслення. Тому не дивно, що в сучасній політологічній літературі поняття демократії обросло цілим пралісом конотативних значень, котрі інколи частково, інколи повністю суперечать самі собі. Отож, демократію називають класичною, крайньою, прямою, представницькою, ліберальною, постліберальною, соціальною, сильною, соціалістичною, учасницькою, дорадчою, захисною, елітарною, конкурентною, егалітарною, вертикальною, горизонтальною, парламентською, суверенною, керованою, плюралістичною, мажоритарною, християнською, консенсусною, республіканською, народною, транснаціональною, релятивною, аристократичною, космополітичною та ін. До цієї аналітичної строкатості додається ще й внутрішня політична валентність — природна властивість народоправства (як «форми організації») поєднуватися з різними політичними «змістами», ідеологіями (лібералізмом, соціалізмом, консерватизмом тощо). Тому демократія навряд чи завжди тотожна лібералізму або парламентаризму і не зовсім протилежна диктатурі, як на це вказував Карл Шмітт[9].

Пересічного громадянина (заручника лібералістичних мас-медіа) здивувала б і та велика кількість критиків демократії, котру ми бачимо серед видатних політичних філософів: від Платона, Аристотеля й Цицерона до Макіавеллі, Руссо й Геґеля. Класичні автори вказували на швидке виродження демократії в анархію, тиранію, охлократію чи олігархію, на її короткозорість та егоїзм, на переслідування великих особистостей, на свавілля заздрісників та невігласів, на панування демагогів тощо. Ось як, для прикладу, італійський філософ Баттиста Мондін реферує критику демократії у Платона, що стала парадигмальною для античної та середньовічної традиції: «“Демократія”, яку описує Платон, є стадією, що, будучи вражена корупцією, передує тиранії і готує її. Держава з демократичним режимом характеризується великими “вольностями”; та коли вся ця воля вже не пов’язана з цінностями, вона перероджується у вседозволеність. Кожен живе, як йому заманеться і, якщо хоче, то може брати участь у громадському житті. Справедливість стає надто толерантною і м’якою; ті ж винесені вироки часто не виконуються. Хто бажає зробити політичну кар’єру, той не мусить володіти адекватною природою, вихованням та компетентністю, достатньо оголосити себе “другом народу”. І коли на політичній арені появляється трибун, якому вдається стати главою, визнаним народом, він невдовзі стане тираном»[10].

Ще більше посутньої критики, що стосується демократичного досвіду ХІХ–ХХІ століть, можна зустріти в пізніших авторів.

Одним із найперших ґрунтовних критиків демократії став французький політичний мислитель-аристократ Алексіс де Токвіль (1805–1859), котрий після відвідання у 1831 році США написав дослідження «Демократія в Америці». Загалом симпатизуючи народоправству (щоправда, республіканського типу) й відзначаючи низку позитивних рис, він водночас окреслив і низку його негативних сторін, таких як нестабільність, непослідовність, часта зміна законів, «деспотизм законодавців», «свавілля державних службовців», обмеження «свободи духу» і «свободи слова», культивування лакейства, «придворного духу» щодо влади і демосу. Тому демократія для нього — це передусім «тиранія більшості»[11].

Іншим прикладом посутньої критики демократії можуть бути праці знаменитого італійського економіста, соціолога та політолога, теоретика еліт Вільфредо Парето (1848–1923), особливо його монографія «Трансформація демократії» (1921). Дослідник вказував, що сучасні «парламентські режими» (і ліберального, і соціального, й аристократичного типу) тісно переплетені з плутократією, тобто з багатими власниками спекулятивного капіталу, котрі успішно підкуповують лідерів плебсу, тому сучасні йому демократичні уряди — це «плутодемократія» чи «демагогічна плутократія», і наголошував: «…сучасні парламенти стають ефективним інструментом демагогічної плутократії»[12]. Схожого типу міркування висловлював й інший соціолог, німецько-італійський дослідник Роберт Міхельс (1876–1936), котрий розглядав демократію як «партократію», як ширму для олігархічної структури й у 1911 р. сформулював знаменитий «залізний закон олігархії»: демократія завжди призводить до олігархії[13].

Прикметно, що невблаганну дію цього закону було неодноразово підтверджено й після Другої світової, у період необмеженого панування у Західному світі ліберальної демократії (демолібералізму). Наприклад, у роботі німецько-американського філософа Ганни Арендт (1906–1975) «Про революцію» (1963) вказується, що сучасне демократичне політичне життя визначають партії, котрі зайняли місце націй. Саме партії в представницькій системі, на її думку, стали засобом усікання й контролю за владою народу. Влада партій характеризується й низкою інших антидемократичних рис: автократичною й олігархічною бюрократією, браком внутрішньої демократії та свободи, тенденцією до «тоталітарності», претензією на непогрішність та ін. Тому, робить висновок авторка, «система представництва на ділі перетворилась у різновид олігархії»[14].

Нічого не змінилося й у ХХІ ст., де панівна ліберальна (представницька) демократія і далі залишається прихованою олігархією. Свідченням може бути викладена в працях початку 2000-х теорія «постдемократії» англійського соціолога й політолога Коліна Крауча (1944 р. н.). Постдемократію дослідник визначав як систему, сформовану під виразним впливом ідеології неолібералізму, котра зберігала демократичну форму, але «в якій політики все більше замикались у своєму власному світі, підтримуючи зв’язок із суспільством за допомогою маніпулятивних технік, заснованих на рекламі і маркетингових дослідженнях». Власне, йдеться про олігархічну псевдодемократію, котра визначається чимраз більшим пануванням недемократичних еліт: політичним впливом корпорацій, тиском «заможних груп», зближенням політичного класу з космополітичним капіталом — транснаціональними корпораціями (ТНК) та ін.[15]

Іншими словами, за демократії, особливо ліберального, представницького типу, суспільством фактично, хоча й неявно, замасковано, керують у власних інтересах олігархи (велика буржуазія, плутократи), люди, яких ніхто не вибирав, а значить, не доручав керувати державою. Так демократія неминуче постає прихованою олігархією або плутократією. Однак існує ще одна іманентна загроза під час демократичного врядування. На неї вказав французький історик, політолог та літературознавець Еміль Фаґе (1847–1916) у праці «Культ некомпетентності» (1910). Дослідник виходив з того факту, що кожен політичний лад має якусь основну ідею, системотворчий принцип, і такою ідеєю демократичного правління є саме «культ некомпетентності». Народ за демократії хоче рівності, не сприймає штучної чи природної еліти, не сприймає тих, що виділяються з натовпу, а тому «неминуче відсуває вбік людей компетентних, причому саме внаслідок їх компетентності чи тому, що вони не такі, як усі». Тому серед демократичних політиків переважають посередності, а демократична держава неминуче породжує деспотію. Особливо схильна до виродження в деспотію соціал-демократія (соціалізм), оскільки соціалістичне правління — це «олігархія роботодавців і розповсюджувачів благ». Ця олігархічна каста висуває свого лідера і швидко відсуває народ від влади.

Некомпетентність за демократії пронизує всю структуру влади: парламент, уряд, суди. І це спричинює загальний занепад демократичного суспільства. У дітей виховується презирство до батьків, занепадають суспільні звичаї (мораль), зникають увічливість і пристойність в стосунках між людьми, популярною стає грубість. Зберігається нерівність перед законом (для багатих він не писаний). Окремі види колективістичної демократії пропагують атеїзм та антипатріотизм. Так держави занепадають через демократичну некомпетентність[16].

Насправді посутніх критичних праць про демократичне урядування можна назвати набагато більше. Однак і наведених прикладів достатньо, щоб поставити певні питання. Як же можна забезпечити нормальне урядування в демократичній країні? І чи може воно взагалі бути владою народу, здійснюваною народом і для народу? Чи можна подолати органічну демократичну некомпетентність і не допустити виродження народоправства в демагогічну плутократію чи олігархію, в системи, які Д. Донцов іронічно характеризував як «соціал-ідіотизм» чи «демонократію»?

На нашу думку, предметна й систематична критика з боку вдумливих політичних теоретиків (філософів, науковців) та практиків, а також досвід політичного життя в незалежній Україні переконує, що ні ліберальний, ні соціальний, ні навіть консервативний (коли панують спадкові землевласники, «військові плутократи», за В. Парето) демократичний режими не здатні забезпечити ні влади народу, ні ефективної національної влади («самовладдя нації», націєкратії) — влади корінної (титульної) нації у власній національній державі. А тому єдино можливою формою конструктивного (державотворчого) народоправствау націєцентричній політичній системі, максимально захищеної і від виродження в олігархію чи тиранію, і від некомпетентності, може бути лише національне народовладдя (народоправство, демократія). Розглянемо деякі його посутні характеристики та можливу варіативність у контексті історичного та політичного досвідів за допомогою націєсофської методології інтерпретації.

Насамперед подивимося, які взагалі можливі форми урядування в національній державі, форми, котрі забезпечують нації контроль над своєю долею у власній країні.

Класичні автори (Платон, Аристотель, Цицерон, Полібій та ін.), міркуючи про різні форми правління, виділяли декілька типів, відповідно до доволі чіткого критерію: той чи інший тип влади діє в інтересах загального блага (всієї держави, народу) чи забезпечує лише свої егоїстичні інтереси? Відповідно розрізняли шість основних політичних режимів, враховуючи ще й суб’єкта влади (одна особа, клас найкращих, більшість або все суспільство), виходячи передусім із політичної філософії Аристотеля. Перші три розглядались як істинні, правильні (влада діє в інтересах всієї громади), що забезпечували справедливість та свободу громадян: 1) монархія (царська влада), 2) аристократія (влада оптиматів), 3) політія («демократична політія» як влада середньозаможної верстви в Аристотеля) або демократія (як влада народу в Цицерона). Наступні три вважали хибними, відхиленням від правильних форм правління, що приводили до поневолення власних громадян: 1) тиранія, 2) олігархія (кліка багатіїв) або тимократія (влада амбітних у Платона), 3) демократія (влада народних мас у Платона чи дуже бідних верств в Аристотеля) чи охлократія (правління «мінливого натовпу» у Цицерона). Як бачимо, вже в Античності існувало двозначне трактування демократичного устрою.

Попри виразні симпатії античних та й середньовічних (наприклад, Данте) мислителів до монархії, котру, слідом за Аристотелем, визнавали «первісною і найбожественнішою з усіх форм державного ладу»[17], все ж найуспішнішою та найефективнішою формою політичної системи, враховуючи приклади Спарти і найбільше Риму, вважали змішану форму істинної влади, котра отримала назву республіканської (два консули, сенат і народні збори). Ця форма державного устрою, котру Цицерон називав четвертою, поєднувала всі три істинні типи влади й забезпечувала політичній системі рівність, міцність та оновлення: «…бажано, щоб у державі було щось видатне і царственне, щоб одна частина влади була виділена і вручена авторитету перших людей, а деякі справи віддані на розсуд та волю народу»[18]. Аристотель теж розглядав свою політію як змішану форму устрою (поєднання кращих рис олігархії і демократії), де відбувається взаємний контроль класів[19]. Однак ця назва не прижилася. Згодом теорію змішаного (республіканського) врядування розробляли Нікколо Макіавеллі, Джеймс Гаррінґтон, Джон Адамс, Алексіс де Токвіль та ін. На практиці так чи інакше республіканську форму правління з більшою чи меншою мірою успіху (змішуючи як істинні, так і хибні типи влади) запроваджували італійські середньовічні республіки, Велика Британія, США та інші країни.

Однак часто сучасні політологи, вивчаючи ці різні класичні типи політичного ладу й бувши дезорієнтовані панівними модерністичними трактуваннями нації (мовляв, це феномен виключно Нового часу), не завжди враховують, що давні автори їх осмислювали в межах давньогрецьких полісів чи Риму як перші втілення саме національного типу держав. Бо чим були Афіни, Фіви, Спарта, Аргос, Аркадія, Етолія, Фессалія та ін. давньогрецькі міста-держави, як не державами давньогрецьких (еллінських) субетносів? Всі разом вони утворювали (згодом під владою того чи іншого поліса-гегемона) своєрідну еллінську конфедерацію. Ще чіткіше національний характер виявляла римська держава періоду республіки (кін. VI‒І ст. до н. е.). Про це говорить і сама етимологія поняття «республіка» (спільна річ чи річ народу), і назва держави (Res Publica Populi Romani — спільна справа народу Риму), й античні трактування. Чітко про це пише згадуваний Цицерон: «…держава є власністю народу, а народ не будь-яке зібрання людей.., а зібрання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів»[20]. Для нього республіка — це і тип держави (держави римлян), і форма змішаного правління. Не випадково Еміль Фаґе називав основним принципом республіканської держави патріотизм (як громадянські чесноти)[21].

Один із найвідоміших націологів Ганс Кон, пишучи про «безперервну взаємозалежність та взаємодію» націоналізму та національної держави, відзначав, що й ідея, і політична форма (національна держава) націоналізму розвивалися ще до доби націоналізму (до Відродження). Й основним прикладом для вченого стають «давні євреї та греки»[22]. Окрім того, і грецькі поліси, і Давній Рим підпадають під окреслення національних держав в інших націологів. Бо у них, якщо згадати визначення Е. Сміта, саме грецька та римська нації є «ґрунтом і критерієм держави». Або, якщо згадати Роджерса Брубейкера, національні держави — це держави на основі нації і для нації (відповідно, для греків і римлян). В одному з націєсофських визначень національної держави у В. Іванишина саме полісне та республіканське «загальне благо» як «добро нації» є «головним і визначальним критерієм оцінки діяльності кожного громадянина», а сама держава розглядається як «політичне утворення корінного народу на його власній території для державного забезпечення своїх інтересів у всіх сферах життя, для гарантованого відродження і розвитку, процвітання і буття нації в часі»[23].

Ще один важливий аналітичний момент щодо окреслення поняття «народовладдя» (демократії) стосується полісемантичності поняття народу (демосу), котре можна звести до чотирьох основних значень. В різних авторів та в різні часи воно означає: 1) етнос (або націю, «органічну цілість», за Дж. Сарторі), 2) простолюд (або бідноту, маси, нижчі класи), 3) суспільство (як сукупність усіх громадян) або 4) більшість суспільства (громадян).

Враховуючи перераховані вище інтерпретаційні аспекти, можна зробити висновок про те, що існує дві основні традиції осмислення демократії і відповідні їм теорії влади народу. Першу, за класичною термінологією, можна вважати істинною. Йдеться про демократію як владу народу (нації чи всього суспільства), що здійснюється народом (усіма верствами суспільства, всіма громадянами) в інтересах загального блага народу, нації (всіх, за Т. Шевченком, «мертвих, живих і ненароджених земляків… в Україні і не в Україні»). Таке трактування близьке до політії Аристотеля, до його розуміння влади середньозаможних громадян, до республіканського (змішаного) правління, особливо у римлян, до змішаного урядування Е. Фаґе, до системи «малих республік»Томаса Джефферсона чи громадських «рад» Ганни Арендт, до теорії елітарної демократії Йозефа Шумпетера й вертикальної (конкурентно-поліархічної) демократії Джованні Сарторі, до поняття націєкратії у М. Сціборського, народоправства у С. Бандери, національного народовладдя у В. Іванишина та ін.

Не випадково Перікл, лідер афінської демократії, у знаменитому надгробному слові, хвалячи державний устрій Афін, водночас відзначив, що «справжнє щастя» (як найвище благо) для кожного громадянина — це смерть за батьківщину[24]. Німецький філософ Йоганн Фіхте вказував, що вічність людини на землі забезпечує вічність народу, до якого вона належить, і що керувати державою має саме «любов до Батьківщини», як «безперечно найвища, остання й незалежна інстанція»[25]. У другій половині ХІХ ст., характеризуючи англійське народовладдя, прем’єр Бенджамін Дизраелі наполягав, що обидві палати парламенту представляють не «народ», а «Націю»[26].

Другу традицію трактування народоправства варто розглядати як хибну. У цьому випадку демократія тлумачиться як позірна влада народу (більшості громадян, простолюду чи бідноти), котру здійснюють представники цієї більшості (демагоги, політикани) в інтересах внутрішніх чи зовнішніх олігархів (плутократів). Тут якраз ідеться про псевдодемократію, приховану олігархію передусім в імперіях, колоніях та квазіколоніях. Такого типу розуміння наближене до поняття демократії в Платона, чи крайньої демократії в Аристотеля, охлократії в Цицерона, представницької (ліберальної) демократії в Ж.-Ж. Руссо, плутократії у В. Парето, олігархії в Е. Фаґе, Р. Міхельса, Г. Арендт, ліберально-космополітичної (транснаціональної) демократії в сучасних теоріях та ін. При цьому Ентоні Мак-Ґрю такі новітні форми демократії, як ліберал-інтернаціоналізм, радикальний плюралізм, космополітизм і дорадчу демократію розглядає як транснаціональні по суті[27].

Аристотель уважав найгіршим різновидом народовладдя керовану демагогами «крайню демократію», котра нагадує тиранію, бореться з найкращими громадянами і знищує державні інституції. При цьому він вказував, що саме влада найбагатших і найбідніших верств породжує крайню демократію, крайню олігархію і тиранію, породжує «державу рабів і панів»[28]. Цицерон саме олігархію розглядав як найгірший тип урядування: «…багатство, знатність, впливовість — при відсутності мудрості та вміння жити й керувати іншими людьми — призводять лише до безчестя й чванливих гордощів, і нема потворнішої форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими»[29]. Схоже окреслював олігархію й італійський мислитель Гаетано Моска, котрий критикував режим, в якому «нерозривно поєднались би і здійснювались тими самими людьми керування економікою, керування виробництвом, розподіл виробленого продукту, політична влада»[30]. Натомість один із ключових лібералістичних філософів та теоретиків представницької демократії ХІХ ст. Джон Стюарт Міл вважав «благодаттю для людства» поглинення «нижчої» національності (на кшталт басків, валлійців чи шотландців) «вищою» (наприклад, французами чи англійцями). Не меншим благом він вважав й імперське підкорення цивілізованим народом нецивілізованих (наприклад, англійцями індусів)[31]. У ХХ і ХХІ століттях саме «космополітична» чи «транснаціональна» демократія цінується як «новий інструмент Західної гегемонії»[32], тобто згадуваної вище глобальної влади міжнародної олігархії.

Ще одним підсумком сказаного вище може бути виокремлення трьох різновидів національного народовладдя в межах національної держави. Перший постає як націєкратія (влада нації), коли народ (демос) розглядати як синонім нації. У цьому випадку можна помітити наявність низки націєкратичних варіантів державного устрою: 1) національної монархії, 2) національної аристократії, 3) національної демократії, 4) національного синдикалізму, 5) національних змішаних (республіканських) форм та ін. Другий тип випливає із ототожнення поняття «народ» та «суспільство» і постає як суто національна демократія (чи політія). Третій різновид увиразнюється як національна республіка, коли демократичне правління поєднується з монархічним та аристократичним.

Розглянемо тепер концепцію національного народовладдя та низку близьких до неї теорій. Основною варто вважати концепцію, запропоновану Василем Іванишиним (1944–2007), автором терміна «національне народовладдя». Сам термін постав як розвиток поняття «народоправство» Степана Бандери. Мислитель цитує у цьому зв’язку відповідь провідника ОУН на питання у 1950-му році «До якого державного ладу змагає ОУН?»: «До народоправства і соціальної справедливості… В українській державі український народ свобідною волею має вирішувати сам про її державний і суспільний устрій»[33]. Як бачимо, тут народоправство узгоджується передусім із поняттям націєкратія.

Активно термін «національне народовладдя» В. Іванишин почав запроваджувати у політичний дискурс від початку 2000-х у працях «Українська ідея і перспективи націоналістичного руху» (2000), «Село і вибори» (2001, 2006), «Вибір нації-2002» (2002), «На розпутті велелюднім…» (2003), «Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення» (2003, 2005), «Майдан-2 чи плацдарм української свободи?» (2006), «Національна громада» (2006). Осмислюючи українські реалії, ганебний процес перетворення України в неоколонію, він чітко розрізняє поняття «незалежності» та «національної державності», а також антинародної «космополітичної демократії» і «національного народовладдя». При цьому в боротьбі за все ще не здобуту українську національну державу (УССД) «боротьба за реальне національне народоправство» має стати одним із ключових завдань[34].

Космополітична демократія для В. Іванишина є «фіговим листком, який надійно прикриває антинародну, антиукраїнську суть законодавства і, отже, політики нинішньої держави»[35]. Ця псевдодемократія «ґрунтується на безідейній, а тому політично дезорієнтованій механічній більшості, яку легко організовують у своїх інтересах і влада, і різні грошовиті пройдисвіти. Механізм цієї “демократії” повністю контрольований і “включається” владою чи “грошовими мішками” відповідно до їхніх же потреб. Ніякої реальної влади народ не має і на процеси державотворення не впливає». Так ціла нація, простуючи за шахраями-демагогами, «із суб’єкта державотворення і єдиного господаря держави поступово перетворюється в пасивний об’єкт політичних маніпуляцій і стає безпорадною жертвою сваволі владоможців». Тому метою цілого суспільства має бути «перетворення України в національну державу із реальною системою національного народовладдя і постійне розширення влади громади в усіх сферах суспільного життя». Національне народовладдя при цьому розуміється як «система визначальної ролі корінного народу в державному будівництві та функціонуванні держави, за якої творити закони, керувати суспільством і судити громадян можуть тільки обранці народу — із числа носіїв національної ідеї цього народу»[36]. При цьому «це право українського народу на національне народовладдя, на формування власної, національної влади і національної керівної еліти має бути узаконене»[37].

А оскільки навіть найдемократичніша і найкраща влада тяжіє до перетворення у замкнену систему — до «замикання в собі» і до орієнтації на власні інтереси, то, наголошував філософ, потрібен постійний, щоденний контроль і тиск народу «через всеохопну систему національного народовладдя». Тому «“хорошою” може бути не влада, яка складається з “хороших” людей, а тільки та влада, яка діє з національно-державницьких позицій і перебуває під постійним впливом, контролем і тиском ідейно озброєної і політично структурованої громади»[38].

Хоча передчасна смерть перешкодила В. Іванишинові продумати систему національного народовладдя в усіх деталях, все ж вона виглядає достатньо ефективною й цілісною, оскільки увиразнює поняття національної влади, узгоджує (в республіканському дусі) демократичний та аристократичний устрої, запобігає впливові олігархії, випрацьовує концепцію націєцентричної політичної еліти, унеможливлює перетворення влади на замкнену, антинародну систему, від чого застерігав ще В. Парето, через механізм громадського контролю. Таким чином, народ стає суб’єктом національного державотворення і справжнім господарем політичної системи.

Концепції інших мислителів та дослідників можна розглядати як своєрідні доповнення до теорії національного народовладдя, хоча безумовно, вони замислювались незалежно від цієї теорії і як такі зберігають власну оригінальність та пізнавальну самодостатність. Розглянемо низку концептуальних моментів, котрі можуть посилити теоретичне осмислення політичного потенціалу влади народу в національній державі.

Перший момент стосується узгодження народовладдя і національної держави, національної культури, національної свідомості. У цьому випадку варто пригадати думку англійського філософа Роджера Скрутона, котрий стверджував, що «традиція і спільна культура» є основними поняттями в політиці[39]. Австрійсько-американський економіст, соціолог та політолог Йозеф Шумпетер, розглядаючи демократичний самоконтроль як четверту умову успішного демократичного урядування, відзначав, що цей самоконтроль можливий лише за однорідного «національного характеру та національних звичаїв». При цьому всі впливові верстви повинні бути одностайні «у вірності батьківщині» та «у вірності засадам її соціальної структури». Інакше країна розколеться на «ворожі табори»[40]. Тому не випадково сучасні фахівці саме наявність «суверенної держави» розглядають як «передумову демократії»[41], вказують, що ця держава повинна бути незалежна від іншої, «могутнішої політичної системи»[42], «основною умовою» запровадження народоправства називають «національну єдність»[43]. Очевидно, що національна форма народоправства може повноцінно реалізувати себе лише в національній державі. В імперії, колонії чи неоколонії це неможливо.

Ще однією важливою умовою запровадження національного народовладдя є наявність національних громадян, носіїв національної ідеї — громадян із чіткою національною ідентичністю та державницькою політичною свідомістю. Це ж важливо і для інших форм демократії. Аристотель, наприклад, розглядав державу як сукупність громадян і вказував, що далеко не кожна «досконала людина» може бути «корисним громадянином». Громадянин повинен працювати «на загальну користь»[44]. Цицерон, формуючи активний націєцентричний ідеал, так звертався до римлян: «…вітчизна породила, точніше, виховала нас для того, щоби чекати від нас якоїсь підтримки, а не служити нашим зручностям і створювати для нас безпечний прихисток у житті на дозвіллі та спокійне місце для відпочинку»[45]. В сучасних постколоніальних державах проблема національного громадянства ускладнюється багатонаціональністю, наявністю «прихильників усталеного колоніалізму» (адептів колишньої метрополії), маргіналами (людьми з «подвійними ідентичностями»)[46], загрозами з боку неолібералістичного, глобалістичного космополітизму. Оскільки глобалізація руйнує не лише нації та національні держави (через ідеї світового уряду й парламенту, глобальної юридичної та фінансової системи, міжнародних збройних сил та ін.), а й «перспективи демократії»[47]. У цьому випадку, щоб з’явився національний громадянин (носій національної ідеї корінного народу) потрібно застосовувати механізми самоосвіти, «добровільної асиміляції» через надання громадянства після ретельних іспитів (як у більшості цивілізованих держав), котрі б засвідчили укорінення людини в національну традицію (знання мови, історії, культури та ін.), що дає їй право брати участь у державотворчій системі національного народовладдя. Людина, котра за віком, станом здоров’я чи внаслідок переконань неспроможна (чи не бажає) пройти такий іспит навряд чи має право мати право голосу. У Латвії, наприклад, вона отримує паспорт негромадянина (без права голосувати, обиратися і працювати у державних установах).

Іншим важливим питанням є можливість формування політичної еліти за національного народовладдя. Як доводить елітологія В. Парето чи Г. Моски, будь-яке суспільство за будь-якого типу державного ладу (а не лише за монархії, тиранії, аристократії чи олігархії) завжди ділиться на дві нерівномірні частини: 1) керівну (еліту, аристократію, «політичний клас», «вибрану меншість») і 2) керовану (маса, більшість суспільства). Головне, щоб люди, котрі опиняються на позиції керівників, мали відповідні політичні та психічні якості, не перетворювались у замкнену касту (спадкову закриту групу) і забезпечували циркуляцію еліт.

Одні з перших обґрунтувань керівної ролі варн (каст) мудреців (брахманів) та воїнів (кшатріїїв) і підлеглих вайш’їв (землеробів і торгівців) та шудр (наймитів, ремісників, акторів) віднаходимо у давньоіндійській філософії, зокрема в Артхашастрі (науці політики)[48]. Цицерон наполягав на тому, щоб у республіці уникати «несправедливої рівності» і на керівні посади вибирати «найкращих людей» — звитяжних, вільних від пристрастей, відповідальних, зразкових[49]. Ж.-Ж. Руссо схилявся до аристократичної республіки, у якій «наймудріші» урядують більшістю заради користі тієї більшості, а Дж. С. Міл виступав проти невігластва, неписьменності, злидарів та антиінтелектуалізму при владі[50]. Видатний англійський консервативний мислитель Едмунд Берк наполягав, що для урядування потрібні «не родове походження, ім’я, титули», а «доброчесність і мудрість». Тому аристократ повинен отримати відповідну освіту і виховання, володіти самоповагою, бути привченим зважати на громадську думку, мати широкі погляди на людей і життя, вести інтелектуальне життя, отримати військовий вишкіл, бути доброчесним, поважати милосердну справедливість та ін.[51]Оригінальну теорію духовної шляхти, провідників народу запропонував у монографії «Дух нашої давнини» (1944) Дмитро Донцов, детально окресливши три основні риси аристократії: шляхетність, мудрість і мужність.

За елітарної демократії Й. Шумпетера «народ має можливість погодитись чи не погодитися, аби ним правила та чи інша особа». Тому, вважав науковець, «людський матеріал для політики… має бути доволі високої якості»[52]. Його ідейний послідовник Дж. Сарторі наполягав на ієрархічній суті політики (підпорядкування, порядкування, координація) й запропонував концепцію вертикальної демократії, щоб уникнути ситуації, коли в сучасних демократіях часто перемагають гірші, а не кращі. Для цього повинна існувати не лише виборча конкуренція, а й «якість лідерства» (поліархія заслуг), а демократичний лідер має бути не лише «відповідальний перед» (виборцями), а й «відповідальний за» (наприклад, державу чи націю)[53].

Еміль Фаґе вважав, що окрім компетентності професійної, є ще компетентність моральна, а тому мистецтво правити передбачає наявність певних якостей, до яких він зараховував: «необхідні знання» (фаховість), «сильний характер», добру поінформованість, стриманість, «розуміння звичаїв і духу народу», знання схильностей народу і вміння їх долати тощо. Найкращою формою правління він вважав змішану — поєднання аристократії з демократією, оскільки здоровою є тільки «така нація, в якій плебс аристократичний, а аристократія народолюбна». У такий спосіб аристократія отримує надійну опору, а народ — вірних провідників. Така класова синергія зміцнює батьківщину: «Треба, щоб малі світу цього любили батьківщину в особі людей великих, а ті своїм чином любили її в цих малих. Тоді ті й інші побажають і зненавидять одне і те саме»[54].

Щодо засобів формування національної політичної еліти, то вони були різними в різні часи і в різних народів. Це і громадське (державне), домашнє чи придворне виховання громадян чи аристократів в Античності та Середньовіччі, і державні екзамени для чиновників у Китаї (до 1912 р.), і спеціальне шкільне й університетське навчання (наприклад, в сучасній Великій Британії більшість політичної еліти є випускниками Ітона, Оксфорда та Кембриджа) та ін. Ситуація в Україні ускладнена систематичним знищенням або асиміляцією політичної (та й іншої) еліти з боку метрополій. У цьому випадку, як писав Е. Фаґе, коли аристократія загинула, її повинен породити народ[55]. І важливу роль при формуванні політичної компетентності він надавав екзаменам та проведенню конкурсів[56]. Очевидно, що в результаті відповідного спеціального політичного навчання та політичної практики, із не виключеною службою в збройних силах чи територіальній обороні, в потенційного державного мужа (із відповідними психічними характеристиками) повинні б сформуватися принаймні три якості: 1) націєцентричний державницький світогляд; 2) професійна та моральна компетентність і 3) відповідальність за націю, державу, суспільство (готовність до систематичної підзвітності за свою політичну діяльність). Така людина має значні шанси стати представником національного політичного класу (еліти). В межах національного народовладдя з цих громадян можна вибирати кандидатів у виборники (за умови двоступеневих виборів), законотворців, високопосадовців та ін.

Окремим питанням є формування національних громад за національного народовладдя. Якраз цей момент доволі докладно розроблений у праці В. Іванишина «Національна громада» (2006). Усвідомлюючи тривання політичної кризи та занепад постколоніального суспільства, мислитель пропонував створити в кожному місті, селі чи колективі УНГ українську національну громаду як живу клітину національної держави. УНГ мала б стати спільністю, згуртована національною ідеєю-метою — «здобуття української національної держави із всеохопною системою національного народовладдя». Такі громади мали б і відродити українське суспільство (як систему громад), і культивувати національні цінності та традиційну мораль, і скеровувати боротьбу суспільства та політикуму за державність української нації[57].

Дещо схожу концепцію побудови американської республіки (союзу держав) як системи «малих» (чи «елементарних») республік (республік районів — ward system) розробляв наприкінці життя один із батьків-засновників США, третій президент Томас Джефферсон (1743–1826). Він вказував, що штати й округи занадто громіздкі, щоб народ безпосередньо брав участь у керуванні державою. Тому їх треба поділити на «малі республіки», де б кожна людина могла захистити більшу частину «своїх прав і обов’язків». Щоб громадянин брав участь в управлінні державою не лише в день виборів. Так мала утворитися певна градація влади: малі республіки районів — республіки округів — республіки штатів — республіка союзу (кожна зі своїми повноваженнями)[58]. Згодом цю ідею вже у ХХ ст. підхопила Г. Арендт як засіб подолання олігархічно-партійної системи демократичної влади на Заході. Щоправда, вона запропонувала створення не республік, а системи рад (як органів дії). Саме в радах (а не в партійній роботі) мав би проявитися управлінський талант того чи іншого політика і його здатність прагнути «чогось більшого, ніж особисте щастя»[59].

Іншими моментами системи національного народовладдя, котрі потребують додаткового осмислення, могли б бути: ідея двоступеневих виборів (громадяни вибирають компетентних виборників (делегатів), а ті — законодавців чи президента); продумування критеріїв вибору кандидатів у депутати чи президенти; випрацювання методів протистояння «таємній» (Р. Епперсон) чи «невидимій» (Н. Боббіо) владі; створення державних навчальних центрів для вишколу кандидатів у члени національної політичної еліти; витворення різнорівневих механізмів контролю за владою; розбудова системи націєцентричної і компетентної бюрократії (наприклад, державної служби, як у Великобританії); розширення системи виборних посад (наприклад, прокурорів, керівників поліції, шерифів (дільничих), суддів тощо) та ін.

Свого часу відомого афінського мудреця-реформатора Солона запитали, яка форма правління є найкращою. На що він відповів двома питаннями: «Для кого? І коли?». Напевно, не існує якоїсь універсальної, єдиноправильної чи найкращої системи державного ладу для всіх народів на всі часи. Однак ми можемо з великим ступенем упевненості стверджувати, що для сучасної України національне народовладдя в межах національної держави може стати надійною політичною основою українського буття. Саме цей тип народоправства (особливо у змішаній формі республіканізму) може сформувати справжню національну владу, яка буде «носієм національної ідеї народу» і яка, як писав В. Іванишин, «діятиме не в інтересах тільки якогось класу чи соціальної групи, а в ім’я цілої нації та всіх громадян національної держави»[60]. А така влада буде спроможна розв’язати насущні проблеми нації та захистити її від деструктивного наступу будь-якого імперіалізму чи космополітизму.

[1] Філософський енциклопедичний словник. Київ: Абрис, 2002. С. 94.

[2] Сарторі Дж. Основи теорії демократії: народ і врядування // Демократія: Антологія / упоряд. О. Проценко. Київ: Смолоскип, 2005. С. 33.

[3] Іванишин П. Свобода і базові ідеології // Іванишин П. Свобода нації: герменевтика політичної та культурної дійсності: вибрані твори. Львів: ЛА «Піраміда», 2015. С. 81–87; Іванишин П. Ідеологічні основи української державності: проблема вибору // Там само. С. 87–102.

[4] Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху. Київ: Ніка-Центр, 2006. С.33, 38.

[5] Там само. С. 158.

[6] Іванишин В. Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення // Іванишин В. Українська ідея: вибрані твори / за ред. Петра Іванишина. Дрогобич: Посвіт, 2014. С. 619–620.

[7] Іванишин П. Проблема влади // Іванишин П. Свобода нації. С. 78–81.

[8] Іванишин В. Внутрішня окупація — війна на знищення // Іванишин В. Українська ідея. С. 843–848.

[9] Шмитт К. Духовно-историческое состояние современного парламентаризма // Шмитт К. Понятие политического / пер. с нем. под ред. А. Ф. Филиппова. СПб: Наука, 2016. С. 117, 125.

[10] Мондін Б. Підручники з систематичної філософії: Том 6. Етика і політика / пер. з італ. Т. Босої. Жовква: Місіонер, 2017. С. 122–123.

[11] Токвіль А. де. Тиранія більшості // Демократія. С. 397–408.

[12] Парето В. Трансформация демократии / пер. с итал. М. Юсима. Москва: Изд. Дом «Территория будущего», 2011. С. 59–60.

[13] Сарторі Дж. Вертикальна демократія // Демократія. С. 505–506.

[14] Арендт Х. О революции / пер. И. В. Косич. Москва: Европа, 2011. С. 374–377.

[15] Крауч К. Постдемократия / пер. с англ. Н. В. Эдельмана. Москва: Изд. Дом Гос. ун-тета Высшей школы экономики, 2010. С. 7–9, 131–144.

[16] Фаге Э. Культ некомпетентности / пер. В. Каспарова. Москва: Evidentis, 2005. С. 3–20, 37-38, 95–97, 134–137.

[17] Арістотель. Природа людини і форми державного устрою // Демократія. С. 224.

[18] Ціцерон Марк Туллій. Громадянські чесноти і республіка // Демократія. С. 236.

[19] Болл Т., Деґґер Р. Демократичний ідеал: історія становлення // Демократія. С. 6.

[20] Цицерон Марк Туллій. Громадянські чесноти і республіка. С. 232.

[21] Фаге Э. Культ некомпетентности. С. 3.

[22] Кон Г. Західний і східний націоналізм // Націоналізм. С. 629.

[23] Іванишин В. Програма… С. 630.

[24] Перікл. Афінська демократія // Демократія. С. 218.

[25] Фіхте Й. Ґ. Що таке народ у вищому розумінні цього слова і що таке любов до Батьківщини // Націоналізм: Антологія / упор. О. Проценко, В. Лісовий. Київ: Смолоскип, 2000. С. 49, 50.

[26] Дізраелі Б. Англійська демократія // Консерватизм: Антологія. 2-ге вид. / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. Київ: ВД «Простір», «Смолоскип», 2008. С. 9.

[27] Мак-Ґрю Е. Транснаціональна демократія: теорії і перспективи // Демократія. С. 1026.

[28] Арістотель. Природа людини… С. 227, 229, 230.

[29] Ціцерон М.Т. Громадянські чесноти… ‒ С.235.

[30] Буренко В. И. Гаэтано Моска как родоначальник теории политического класса и один из основателей элитологии // Моска Г. История политических доктрин; пер. с итал. Е. И. Темнова. Москва: Мысль, 2012. С. 314.

[31] Мілль Дж.С. Національність і представницьке врядування // Націоналізм. С. 80–82.

[32] Мак-Ґрю Е. Транснаціональна демократія: теорії і перспективи // Демократія. С. 1041.

[33] Іванишин В. Українська ідея і перспективи націоналістичного руху // Іванишин В. Українська ідея. ‒ С. 286.

[34] Іванишин В. Українська ідея і перспективи націоналістичного руху. ‒Іва 286.

[35] Там само. С. 285.

[36] Іванишин Програма… С. 631, 626.

[37] Іванишин В. «На розпутті велелюднім» (Вибори–2004: кого, що і для чого виберемо?) // Іванишин В. Українська ідея. С. 484.

[38] Іванишин В. «На розпутті…». С. 427

[39] Скратон Р. Авторитет, відданість і традиція // Консерватизм. С. 630.

[40] Шумпетер Й. А. Елітарна демократія і теорія конкурентного лідерства // Демократія. С. 484.

[41] Лінц Х. Х., Штепан А. «Державність», націоналізм і демократизація // Демократія. С. 663.

[42] Шміттер Ф. К., Карл Т. Л. Чим є і чим не є демократія // Демократія. С. 86.

[43] Растоу Д. А. Переходи до демократії: спроба створення динамічної моделі // Демократія. С. 594.

[44] Арістотель. Природа людини… С. 221–224.

[45] Ціцерон М. Т. Громадянські чесноти… С. 232.

[46] Лінц Х. Х., Штепан А. «Державність»… С. 679.

[47] Лі К., Ревені Р. Глобалізація економіки і демократія: емпіричний аналіз // Демократія. С. 1092.

[48] Артхашастра, или Наука политики / пер. с санскрита. Москва-Ленинград: Изд-во Академии наук СССР, 1959. С. 18.

[49] Ціцерон М. Т. Громадянські чесноти… С. 235.

[50] Сарторі Дж. Вертикальна демократія // Демократія. С. 517, 518.

[51] Берк Е. Хто промовляє за народ? // Консерватизм. С. 739, 744.

[52] Шумпетер Й. Елітарна демократія… С. 480.

[53] Сарторі Дж. Вертикальна демократія… С. 486, 497, 527, 531.

[54] Фаге Э. Культ некомпетентности. С. 22–39, 63, 152–158.

[55] Там само.С. 154.

[56] Там само.С. 120.

[57] Іванишин В. Національна громада // Іванишин В. Українська ідея. С. 694, 698.

[58] Арендт Х. О революции. С. 346–356.

[59] Там само. С. 391.

[60] Іванишин В. Програма… С. 626.