Китайська експансія на Балкани

Балканські країни мають складну систему стосунків з ЄС, США і Китаєм. Особливо це стосується так званої «Західнобалканської шістки», до якої належать Албанія, Боснія, Сербія, Чорногорія, Північна Македонія і частково визнане Косово. Усі вони підписали асоціативні угоди з ЄС, чотири з них (Албанія, Сербія, Чорногорія, Північна Македонія) є офіційними кандидатами на вступ до співтовариства. Ті ж країни, крім Сербії, входять до НАТО.

Геополітична вага балканських держав пов’язана з їхнім географічним положенням між Середземним морем і центральною Європою. Після завершення війни в Югославії, ЄС і США вклали в них значні суми коштів у вигляді військової допомоги, прямих іноземних інвестицій та різних форм кредитування. Сполучені Штати послідовно підтримують євроатлантичну інтеграцію «Західнобалканської шістки» через членство в ЄС і НАТО, адже бачать у цьому запоруку миру й безпеки у Південно-Східній Європі. Включення цих країн до складу ЄС має сприяти економіко-інституційним змінам, гарантувати економічну стабільність (передусім енергетичну) і спростити контроль наддержавних інституцій Брюсселя за міграційними потоками.

Однак зусилля США і ЄС часто не призводять до бажаного результату через опір місцевих владних еліт. Натомість, наявні суперечності відкривають можливості для інших гравців, зокрема, Росії, Туреччини і Китаю, особливо в сфері економіки. За останнє десятиліття поведінка офіційного Пекіна наштовхує на думку про те, що китайці добре розуміють економіко-географічний потенціал Західних Балкан, а передусім їхню велику потребу в фінансуванні інфраструктури. На відміну від брюссельських чиновників, які в обмін на інвестиції вимагають часто непопулярних політичних реформ, Китай будує співпрацю виключно в економічній площині. Відповідно, співпраця з Китаєм розглядається як вигідніша й політично безпечніша альтернатива стосункам з ЄС.

Привабливість економічної співпраці з Пекіном для Західних Балкан пояснюється низкою причин. Передусім, китайці часто пропонують дешеве фінансування інфраструктурних та інших проєктів. Вони нерідко надають кредитування на реалізацію проєктів, в які відмовилися інвестувати західні держави (наприклад, будівництво споруд у складнодоступних чи небезпечних місцях). Більше того, Китай не вимагає такого ж високого рівня прозорості й відповідності стандартам, як кредитори ЄС і США. Наслідком цього є можливість швидкого укладання договорів, що особливо важливо для представників влади, які готуються до виборів.

Це тягне за собою різноманітні ризики. Наприклад, китайське фінансування часто супроводжується дешевими непрозорими контрактами. Відповідно, створюється поле для корупційних дій і зниження ефективності державних інституцій. Країни-отримувачі китайських кредитів не зобов’язані дотримуватися екологічних та інших стандартів ЄС, що підриває багаторічні зусилля Брюсселя на встановлення однакових регулятивних норм для асоційованих країн.

У першу чергу, інтерес Китаю стосується реалізації стратегії Нового шовкового шляху(Belt and Road Initiative), що полягає в розбудові транспортної та енергетичної інфраструктури в багатьох країнах Європи, Азії та Африки. Глобальною метою цього монументального плану (який має бути завершений аж у 2049 році) є створення мережі торговельних зв’язків, що зробить Китай геополітичним лідером на багато десятиліть. І мова тут не тільки про зведення інфраструктурних об’єктів, а й про налагодження стосунків з урядами різних держав.

Незважаючи на мільярдні інвестиції, далеко не всі проєкти досягають кінцевого результату. Багато з них перериваються, відкладаються або перебувають у невизначеному стані. За період з 2012 до 2019 повного виконання досягли не більше 29% проєктів. Це зайвий раз підкреслює характер китайського інвестування, головною метою якого є не фінансовий прибуток, але політико-дипломатична вигода.

Якими б привабливими і дешевими не були китайські кредити, балканським країнам (у перспективі – і Україні теж) варто остерігатися африканського сценарію «боргових пасток» (debt traps) від Пекіна. Наприклад, невелика країна Джибуті завдяки грошам з Китаю збудувала немало об’єктів інфраструктури, особливо портової. Наслідком стало те, що її борг Китаю становить понад 70% ВВП. Це ставить малу економіку Джибуті в серйозну залежність, якої неможливо буде позбутися десятиліттями.

Олександр Чупак, випускник Селкірк коледжу (Канада), аудитор Grant Thornton

Leave a Reply

Your email address will not be published.