Юрій ОЛІЙНИК, кандидат політичних наук, керівник дослідницьких програм Недержавного аналітичного центру«Українські студії стратегічних досліджень»
Українська політика залишається інфільтрованою впливом олігархів, що втілюють власні інтереси і протидіють конкурентам. Партійна структура стала чи не головною жертвою, змінивши свою первинну суть з вихолощенням засадничих принципів представлення інтересів окремих груп населення. Для розуміння цього викривлення варто окреслити головні поняття, про які йдеться, виокремити їхню суть і походження, а також проблеми сучасного порядку денного.
Почати варто з питань дефініцій. Що таке олігархат? Це не просто великий бізнес, накопичений відповідно до рамок суспільної моралі. І навіть не бізнес, що намагається впливати на владу через лобістські кампанії — за умови їхньої прозорості або вагомої автономії “політичного класу”. Не можна сюди відносити і традиційну аристократію, що ґрунтується не лише на фінансово-майнових, а й звичаєвих принципах функціонування суспільства (навідміну від звичних нам “нуворишів”).
Проблема навіть не у прямій участі олігархів в політичних проєктах на чільних ролях (що епізодично бачимо і в Центральній Європі — той же випадок прем’єр-міністра Чеської Республіки Анджея Бабіша). Але справді згубну систему олігархату формує саме тотальне взаємопроникнення і зрощення політичної влади та бізнес-інтересів. В Україні вже навіть самі олігархи не беруть всіх політичних та репутаційних ризиків на себе, не стають політиками, залишаючись зовнішніми напівприхованими ляльковиками.
Без розуміння головної внутрішньої загрози України неможливо будувати адекватну стратегію реформ і розвитку, так як і зовнішньої — агресивної політики Російської Федерації. Два вищезгадані фактори можуть взаємопосилюватись, зазнавати додаткового тиску західних ментальних впливів. Натомість бачимо спроби перевести увагу на інші деструктивні фактори — такі як тотальна корупція, яка насправді є лише одним із симптомів проблем політичної структури.
Базовою одиницею політичної структури модерної демократії є партія. Що таке партія як явище суспільно-політичного життя? Мусимо згадати класичні джерела, античне походження (від римсько-грецьких джерел). У полісах античного світу перманентна відкрита боротьба груп формувала плинну партійність із залученням широких мас населення. Згодом у ІІІ-І ст. до Різдва Христового головною фабулою існування Римської Республіки стала боротьба угруповань оптиматів та популярів, які опирались на патриціат з багатою верхівкою і широкі маси населення відповідно . У цій боротьбі чітко бачимо різне програмне наповнення, формування відмінних проєктів розвитку суспільства —у наш час це можна порівняти з дихотомією Демократичної і Республіканської партій у США, що являють собою масштабні суспільно-політичні рухи з внутрішньою фракційністю.
Починаючи з елітарних клубів ХІХ століття поступово розгортається формування сучасних партійних структур (торі проти вігів у Великобританії, джексонівські демократи проти опонентів у США, розбіжності між якими вирішувались в ході Громадянської війни). На початку ХХ століття формується тип масової партії.
Звісно, зберігається відмінність між тоталітарними та демократичними режимами. У перших (класично в СРСР і Китайській Народній Республіці) монополія влади однієї партії стимулює масовість участі в партійній структурі мільйонів осіб — через примус або стимулювання потенційними привілеями і додатковими можливостями. У державах західної демократії членство добровільне, але формується значна зацікавленість громадян у реалізації своїх поглядів на суспільні зміни. При чому ваги набирає опосередкована участь різних верств населення — професійних спілок, земляцтв, відкритих груп впливу. Хоча ця модель частково відмерла у Європі, в США у групи членів партій та офіційно зареєстрованих прихильників входять мільйони осіб. Головний принцип модерної партійної структури (що відповідала розвиненому індустріальному соціуму) — публічна політика виступає втіленням інтересів окремих груп.
Тим часом в результаті деколонізації у новопосталих державах Азії та Африки запозичується модель партійної демократії. І в більшості випадків лише як фіктивне прикриття більш архаїчних структур. Тут можна виокремити дві заміни деформації. Перша — партійна структура виступає просто виразником інтересів ворожих етнічних груп та їхніх еліт, з процвітанням принципів кланової побудови політики. Інша деформація — партії стають лише симулякром місцевих олігархів чи зовнішніх спонсорів, що або фальшують вибори, або скуповують голоси.
У ХХІ столітті вищезгадані негативні риси передаються назад до метрополій, стимулюючи певну партійну деформацію у країнах Заходу. З одного боку бачимо закапсулювання головних керівних партій (як соціал-демократи та християнські демократи у Федеративній Республіці Німеччина) у вузькому колі політичного істеблішменту, що виражає, насамперед, інтереси панівних еліт, а не широких верств населення. Відбувається зближення ідеологічних позицій двох чи трьох головних партій, що просто змінюють один одного. Це супроводжується масовою втомою від політики, зменшенням відсотку громадян, що беруть участь у виборах.
Довгий час і в Україні вищезгаданий сценарій сприймався як приклад європейської політичної традиції, до побудови якої варто прагнути (особливо активно в інтелектуальних колах це обговорювалось за доби «пізнього» Ющенка, під час майже двопартійного домінування “Батьківщини” та “Партії регіонів”). Але ця модель продемонструвала крихкість на Заходіпід час кризи останнього десятиліття. Маси виявились незадоволеними закритістю еліт, що замість реалізації інтересів виборців нав’язують населенню стереотипи, як йому діяти. Це стало головною причиною так званогосплеску “популізму”, що спровокований насамперед зближенням позицій мейнстримних партій. Таке домінування все вужчих центристських позицій оголює ідеологічний простір на лівому та правому фланзі для нових альтернативних сил, які демонструють прагненнявтілювати в життя бажання народних мас.
У глибшому контексті за конфліктом між популістами та мейнстрімними партіями можна побачити різницю між демократією та елементами меритократії (“влади мудрих”, які вчать нерозумні маси, чого їм слід прагнути). Такі самопроголошені авторитети у поєднанні з нав’язуванням специфічної моделі Нормальність такого становища легітимізується як через ЗМІ, так і політичних філософів, що багато уваги приділяють не лише парципативній, а й деліберативній стороні демократії — тобто важливістю обговорення і осмислення проблеми на експертному рівні, а не виключної орієнтації на результати волевиявлення населення культурної поведінки згідно з напрацюваннями культурного марксизму, представники якого захоплюють домінування в університетах, викликають несприйняття всередині широких мас, що поступово проявляється у політичному плані. Відповідно надії знищити популізм через дискредитацію нових рухів — марні, допоки не будуть вирішені базові протиріччя).
Але попри закритість мейнстримних еліт і зближення позицій партій, на Заході вони зберігають основні ідеологічні риси, за якими їх можна класифікувати і передбачити ймовірну поведінку у майбутньому, виконання частини взятих перед виборцями зобов’язань. Аналогічно працюють і популісти — з наголосом на певну нішу (здебільшого з правим чи лівим нахилом).
В Україні, як часто це бувало в нашій історії, взаємно накладаються негативні сторони кількох моделей при мінімізації позитивних аспектів. Загалом бачимо домінування проєктів “на одне скликання”, що, по суті, тримаються на фінансово-медійній підтримці олігархів та зовнішніх спонсорів. Водночас політична пропаганда (особливо на перших етапах) прагне охопити якомога ширше поле виборців, хоча і з певними відмінностями (приклад “Слуг Народу” і “Голосу” — орієнтація на різні відтінки електорату зі схожою програмою). По суті, у 2019 р. не було якісної новели — схожі проєкти розроблялись понад 20 років — можна згадати “Озиме покоління”, “Партію зелених”, “Самопоміч”etcetera. З перетіканням середньої ланки і частини керівництва. Вивіски змінюються — обличчя залишаються.
Тобто, бачимо запозичення головних мінусів мейнстримної моделі — відсутність чітких меж між поглядами партій, закритість їхнього правління. Водночас активно експлуатується пропагандивна орієнтація на широкі маси. Але навідміну від західних “популістів” не пропонується осмисленого рецепта розвитку суспільства (правого, лівого чи навіть лібертаріанського— як у Піратської партії Ісландії). Лише тотальні обіцянки покращення всім соціальним групам, що взаємно виключають одна одну під час реалізації на практиці. Звісно, окремі політики намагаються розробити такі політичні програми, орієнтуючись на європейські моделі. Часом ці проєкти виглядають досить поважно, але ніколи не сприймаються політичними структурами як чітко визначена програма. Відсутність ідеологічної визначеності — вона непотрібна, бо ж лише обмежує електоральне поле.
Це призводить до ідеологічної прірви між політичними інтелектуалами всередині цих конструктів (бо назвати їх партіями дуже важко). Здається, що формуються внутрішні платформи, між якими ведеться заочна дискусія. У «Голосі»—консерватор Юрчишин проти марксистки Савсун. У «Слузі народу» —русофіл Бужанський проти Мокана чи Юраша. Однак причиною розколів ці суперечності не стають. Бо самі носії різних принципів усвідомлюють, що вони залишаються впливовими саме через аморфність і невизначеність.
Адепти цих рухів намагаються також апелювати до західних моделей, де співіснують та дискутують різні ідеологічні табори партії — від поміркованого Байдена до соціаліста Сандерса в Демократичній партії США, платформи палеоконсерваторів, неоконів та трампістів у Республіканській. Але такі порівняння, по суті, карго-культ. Бо у США йдеться про кілька багатомільйонних рухів з багатьма зацікавленими групами. А наші партіїзаймають лише невеликий електоральний сегмент (або він швидко зменшується після аномального старту — як у «Слуг народу»), різні погляди обмежуються позиціями індивідів-політиків, не стаючи ідеологією груп, що виражають думку цілих верств населення.
Інші, давно обговорені вади, властиві більшості політичних структур держав Азії та Африки—відсутність живої структури на місцях (яка може сформуватись на обмежений час в процесі передвиборчої ейфорії, але швидко зникає), вкоріненості політиків у партію, та насамперед — відсутність диверсифікованого фінансування (партійці, дрібний та середній бізнес) і монополізація з боку кількох олігархічних джерел, які через доступ до фінансових ресурсів та ЗМІ здобувають непереборний вплив на політичні сили (з якого політики рятуються паралельною орієнтацією на різних покровителів, що теж призводить до послаблення впливу формального на власну партію, в якій присутні групи впливу різних акторів). Склалась ціла традиція — коли окремі акціонери у партіях зберігаютьрізний вплив.
У кінцевому результаті українські псевдопартії залишаються утворенням з подвійним дном — приходять до влади як справедливо-популістські,а надалі реалізовують ліберальний порядок денний (з певними корективами в інтересах різних гравців — окремих олігархів, тримачів пакетів акцій всередині політичної групи).
І щонайгірше — олігархічні групи зацікавлені у збереженні деструктивного для держави і суспільства стану і стримуванні національного відродження, бо розрізнена атомізована маса—зручне поле для маніпуляцій. Тоді як люди з окресленими принципами і національною свідомістю важче піддаються інформаційному впливу. Томуостанніми роками запроваджується інший інструментарій — запозичення національних і конструктивних гасел політиками, що надалі дискредитують правильні ідеї. Також все більше наростаєвплив західних акторів, насамперед ліволіберального поля (хоча Москва продовжує зберігати левову долю впливу).
Переглянути відеозапис можна за посиланням: https://ussd.org.ua/2021/02/05/ukrayinski-oligarhy-ta-yih-partiyi-shho-treba-znaty-i-yak-diyaty-yurij-olijnyk/
Leave a Reply