Світ потребує Великої України, а не ніякої

VIII Бандерівські читання проходили в непростий час. Хтось з переляку, як, до прикладу, американський журнал Time, визнав 2020 рік найгіршим в історії.

Вони ще не бачили поганих років.

Хоча коли протягом останніх століть був простішим час для України?

На сьомому році новітньої фази російсько-української війни, Україна ще й стала полем битви «путінят» та «соросят». Ці два обличчя-близнюки дволикого Янусу-імперіалізму розгортають дискусію у площині чий колоніалізм кращий і чиє зовнішнє правління принесе тубільцям більше брязкалець і фантиків.

Проте, обидва позірно непримиренні противники мають головного спільного ворога в Україні — український націоналізм. Проти нього і проти нас — українських націоналістів — спрямоване головне вістря їхньої атаки. І змовляючись проти нього, а отже, проти нас, вони завжди (попри риторичну несумісність та ілюзорне протистояння) знаходять спільну мову.

У цьому розрізі дивно спостерігати, коли частина тих, хто вважає або називає себе націоналістами, вірить, що союзником може бути той, хто нібито теж на захисті консервативних цінностей, хоча й веде гарячу війну проти України, її суверенності та цілісності.

Та не менш дивними є ті, які вірять, що нашим союзником є той, хто допомагає нам захищатися від Росії, а натомість вимагає продати душу чортові. Той, хто атакує право нації на суверенність, суб’єктність, ідентичність.

Такий вибір між сатаною і дияволом, на мою думку, неправильна дилема.

Тому й будинок державності, навіть після трьох невдалих спроб незакінчених національних революцій, загрозливо хитається з надзвичайною силою.

А спроба двох вище вказаних виборів — це повторення сценарію з казки про трьох поросят, двоє з яких будували ненадійні будинки ілюзій, які падали від першого подиху вовка, звідки б він не приходив.

Чи то вовк зі Сходу, який каже «підкоріться і служіть, і ми аставім вам ваші вишивані косовороткі, малоросійські світки і, звісно, горілку», чи то вовк із Заходу в образі кроткої вівці, який несе нам подих свободи, лібералізм, права, вільний ринок, тобто багато брязкалець і ще більше фантиків. Тільки дивна ця свобода. Дуже орвелівська. Яка категорично заперечує наше право на свободу і наше розуміння свободи.

Бо ми, націоналісти, до прикладу, визнаємо право лібералів на їхні погляди, навіть якщо в нашому розумінні ці погляди хибні чи, правильніше зараз сказати, схиблені і неправильні. А от вони — ті, що свободу людини ставили в основу своїх ідеологічних конструкцій, — дійшли до повного заперечення будь-якої свободи.

Заперечення права вірити в Бога, заперечення священного інституту сім’ї, агресивну атаку на традиції, віру. Свобода перекотипіль без коріння, без пам’яті, з абсолютним релятивізмом. В нашому розумінні — це запуск програми самознищення людства. І тому рухатися цим шляхом — це рухатися не від Москви, а в прірву.

А може, хтось нині скаже, що говорити про ідеології, ідентичності, інші модерні цінності — це говорити ні про що?

Або сперечатися про симулякри з симулякрами. Традиційні ідеології або вмерли, або переродилися. Десь це переродження має трагічний характер, а десь, як у нас, схоже на фарс. Хіба можна говорити про ідеології з тими, хто, наприклад, Порошенка називає націоналістом, Добкіна — християнським демократом, а Ківу — консервативним захисником традиційних цінностей?

І де в цих болотяних вогнях загубився націоналізм? Що з націоналізмом? Українським націоналізмом?

Адже в час ренесансу націоналізму у світі, в час незавершеної української національної революції та національно-визвольної війни він мав би бути ключовим ідеологічним інструментом — інструментом боротьби за державу, відродження нації; визначення місця і місії, призначення України.

Чи український націоналізм втратив свою актуальність?

Чи ідеологічна доктрина, створена в умовах окупації як інструмент національного визволення і державної суб’єктності, не працює тепер?

Чи залишається нація в розумінні духовного і кровного з’єднання всіх «мертвих, живих і ненароджених» для нас найвищою цінністю? А чи витворений для нащадків окупантів, креолів та колаборантів штучний конструкт політичної нації та народу України, що загнав навіть не в гетто і не в резервацію, а за дужки — автохтонна — корінну українську націю?

І чи здатна оця сіра маса зденаціоналізованих і зграбованих людей стати гідною свого призначення — панувати на своїй землі, панувати в просторі серця Євразії?

Бо проблема не у величині викликів, які стоять перед нами, повірте, «з нас деруть ремінь» — так «з них, бувало, й лій топили».

Проблема в адекватності відповідей.

Чим більші виклики стоять перед нами, чим екзистенційніший їх характер, чим більша прірва, що заглядає нам в очі, — тим більшою має бути відповідь.

Це не час так виріс перед нами, це люди в своїх цілях зміліли.

А час насправді прекрасний.

Коли у нас ще були такі шанси? В часи цвинтарної стабільності, коли водка була по два двадцять? Чи, може, вони наступлять, коли зарплата буде по 4 тис. євро?

Та ні, нація проявляється в національно-визвольній війні, в революції, в боротьбі не за виживання, а за пошану своїх цінностей.

Чи нинішня держава є омріяною УССД? Тобто, цей обрубок совка, де панівні висоти у владі, бізнесі та світоглядовому просторі займають чужі люди, — є тою омріяною українською державою?!

Чи націоналізм і далі є ідеалістичною концепцією, в основі якого християнство? Чи, в умовах «реалполітік», прагматично приземленим інструментом боротьби за владу, брендовим одягом модного сезону?

Чи забавки в «неоязичество», модні набиті тату і заклики про вальгаллу — це шлях відродження нашого ідеалізму й віри? Але цей шлях вже погубив європейських правих.

А якщо християнство залишається стержнем нашого націоналізму, то чому так мало практикуючих християн?

Чому нинішня Україна є прокрустовим ложем для націоналізму і бандерівщини,

де або йому намагаються відтяти кінцівки, або розірвати в своїх інтересах?

Чи ми думаємо, що перехитримо, пересидимо, перечекаємо?

Чи бандерівська вольова активність, ризик і боротьба залишаються нашими методами?

Вірю, що Бандерівські читання — це проголошення некрологів на цвинтарі розстріляних ілюзій, не догматичне повторювання тез, а майданчик ідей, що народять чини.

Перестаньмо бути скромними! Україна потребує вагітності від наших ідей. А ще більше потребує чинів.

Світ потребує Великої України, а не ніякої.

А українці потребують великої ідеї і великої боротьби. Ніколи не погоджуймося на менше.

І сміло ступаймо в путь!

У цій книзі ви знайдете статті відомих політиків і науковців, лідерів громадських думок, філософів та політологів.

А з їхніх розвідок дізнаєтесь, як співіснують національна ідентичність і транснаціональні процеси, український націоналізм і нові виклики сучасності:

• лівий популізм, гендер, постправда, «рускій мір»;
• про геополітичні проєкти, тенденціїі популізм як контрреакція;
• як на повну працює в Україні «м’яка сила» імперіалізму/космополітизму: від транснаціональних фондів до Російської православної церкви.

Відео виступу за посиланням: https://ussd.org.ua/2021/02/05/yurij-syrotyuk-svit-potrebuye-velykoyi-ukrayiny-a-ne-niyakoyi/