Олександр СИЧ, доктор політичних наук, доцент, професор кафедри публічного управління та адміністрування ІФНТУНГ, голова Івано-Франківської обласної ради
З виступу на VIII Бандерівських читаннях
Кожна політична ідеологія, що постала у період модерного часу і вважається сьогодні класичною, була відповіддю на його виклики крізь призму тих ідей, які формують її цілісну систему, а особливо центральної категорії цієї системи, що дала назву самій ідеології. Однак з плином часу кожна із них зазнає змін, стає такою ж плинною, як і він сам[1]. Адже під його дією змінюються обставини суспільного життя, які формують нові виклики, і якщо ідеологія неспроможна дати на них відповіді, вона «бронзовіє». А тоді вже перестає бути цікавою для суспільного загалу і з фактора суспільного життя перетворюється в цікавий лишень для істориків факт.
Аналогічно це стосується й ідеології націоналізму, що також є продуктом модерного часу. Вона виникла в останній чверті ХVIII ст. й протягом ХІХ – 1-ої пол. ХХ ст. так змінила світ, що цей час прийнято називати «епохою націоналізму». Табуйована після закінчення Другої світової війни її комуністичними й ліберальними переможцями поряд з ідейно-політичними рухами нацизму та фашизму, з поч. ХХІ ст. вона отримала друге дихання, і сьогодні Європа переживає ренесанс націоналізму. Праві рухи в ряді країн Західної та Центрально-Східної Європи належать до лідерів політичного процесу, входять до урядових коаліцій і суттєво впливають на їх політику. Вони стали такими, бо зуміли знайти відповіді на нові виклики часу там, де традиційні політичні еліти були безсилі. І, незважаючи на їхній глобально сконсолідований спротив та застосовувану тактику «санітарних кордонів», виборці їм повірили й довірили суттєву частку влади у своїх країнах.
На відміну від інших класичних ідеологій, націоналізм відрізняється тим, що його доктрину складно увібрати в набір тих ідеологічних конструкцій, які б однаковою мірою характеризували його у кожній країні світу. Адже центральною категорією ідеології націоналізму є нація, а програмним політичним завданням — захист її інтересів. Але кожна нація перебуває в специфічних умовах. Вони ж диктують ті виклики, під впливом яких формується ідеологія та політична програма кожного націоналізму. А тому він є надзвичайно поліморфним явищем. Націоналізмів є стільки, скільки існує націй на планеті, і кожен із них є таким же своєрідним, як і нація, інтереси якої він відображає та захищає.
Ці ствердження стосуються й українського націоналізму. Однак, на тлі ренесансу націоналізму у Європі, він переживає кризу і, на відміну від них, не впливає суттєво на політичний процес у державі. Готових рецептів виходу із такого стану не існує. Намагання їх почерпнути в писаннях класиків українського націоналізму, а чи механічно запозичити із досвіду європейських правих рухів є марними з причини згаданої вище ексклюзивності кожного націоналізму. Натомість вони можуть народитися в дискусіях небайдужих та незадогматизованих сповідників цієї ідеології і тих незаангажованих до націоналістичного руху науковців, які усвідомлюють необхідність конструктивного залучення його могутнього націємобілізуючого потенціалу для побудови національної держави і для убезпечення політичного процесу в ній від монопольного впливу олігархічних угрупувань та партійних проєктів зовнішнього впливу.
На вступі вважаємо за доцільне висловити декілька застережень. Перше з них стосується як самого автора, так і тієї категорії учасників дискусій, які є залученими до націоналістичного руху. Для об’єктивного окреслення ситуації важливо вийти за межі суб’єктності. Принаймні інституційно-партійної, якщо не фонової, у якості якої виступає ширший націоналістичний рух. Друге — запропонувавши до уваги означену в заголовку тему, усвідомлюємо, що не стільки сформулюємо під час її викладу вичерпні відповіді, скільки поставимо ряд запитань. Адже кожна із виголошених тез вимагає окремого наукового дослідження. Окрім того, застерігаємося, що виголошені нами ствердження можуть виглядати надто спрощеними, бо вважаємо, що деколи слід просто і ясно для себе самого окреслити стан навколишнього простору.
За своєю структурою доповідь складається із трьох частин відповідно до тих складників, що подані у назві її теми.
Щодо основних завдань націоналізму, тоне будемо оригінальнимими, а зішлемося на європейського класика націоналізмознавства, британського дослідника Е. Сміта, як того, хто перший систематизував доктрину націоналізму. До головних його завдань він відносив:
1) національне об’єднання;
2) захист національної ідентичності;
3) досягнення стану національної автономії.
При цьому під останнім завданням науковець розумів таке національне самоврядування, яке «буває або повне, на зразок суверенної територіальної держави, або часткове на кшталт місцевого чи федерального самоврядування»[2].
Без детальніших трактувань відзначимо, що й до сьогодні ці завдання є актуальними для українського націоналізму: духовно-світоглядної й історично-територіальної єдності української нації, захисту і збереження її ідентичності та захисту і збереження національної держави.
Визначаючи основні умови ідеологічного протистояння, перш за все слід коротко окреслити суть того, чим є ідеологія. Сам термін є похідним від грецьких слів «ейдос» («ідея» — образ) та «логос» (вчення) і логічно вказує на мисленнєве моделювання світу.
Водночас Д. Андрієвський, один із перших ідеологів ОУН, визначаючи це поняття, вказував на те, що ідеологія зображає також відношення до вже наявного суспільного порядку. З цього приводу він писав: «Ідеологія — це певна система цінностей, це система координат, що встановлюють відношення культурної людини до зовнішнього світу, до існуючого в дійсності чи існуючого в потенціалі»[3].
Сучасні енциклопедії також визначають політичну ідеологію як систему концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, що зображають інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, нації, суспільства, політичних партій, громадянських рухів та інших суб’єктів політики[4].
Отож, політична ідеологія — це не тільки проєкція такого ідеального стану світоустрою, до якого прагне політичний рух, але й трактування навколишнього буття через призму філософсько-світоглядних принципів цього руху. А з цього випливають і ті умови, в яких відбувається становлення політичних ідеологій та їх протистояння. Очевидно, їх умовно можна розділити на зовнішні та внутрішні.
До основних зовнішніх умов, що кардинально впливають на можливість виконання українським націоналізмом вище окреслених завдань, на нашу думку, слід віднести глобалізацію,постмодерн, зміщення центру геополітичного домінування до Азії, московську гібридну агресію проти України. Детальніше вплив цих факторів на сучасний український націоналізм зображено в нашому ширшому монографічному дослідженні[5], а в контексті сьогоднішньої теми і виконання поставлених перед нею завдань лишень коротко зазначимо наступне.
Глобалізація є закономірним і об’єктивним наслідком розвитку технологій всесвітнього взаємозв’язку. Вона розпочалася ще від часу відкриття Христофором Колумбом Америки, але саме мікроелектронна революція останніх двадцяти років невпізнанно змінила сутність людського спілкування. Як влучно зазначає канадський науковець Уейн Елвуд, транснаціональні корпорації, використовуючи її здобутки, розробили і впроваджують план «економічної інтеграції, який загрожує унікальності культур, економічній і політичній незалежності держав»[6]. Отож, глобалізація руйнує національні кордони, культурну самобутність та суверенність національних держав. Тим самим вона загрожує найприроднішій субстанції сучасного світоустрою — нації. Дія викликає протидію — і глобалізація проявами свого антинаціонального спрямування активізує націоналізм.
Соціокультурне явище постмодерну вважають «близнюком» глобалізації, і він характеризується як світ хаосу, невизначеності, ідейної та ціннісної дезорієнтації, відсутності встановлених правил, канонів, закономірностей тощо. Його загальною тенденцією є відхід від ідей і цінностей попередньої доби. Якщо доба модерну була домінуванням раціонального підходу, то атмосфера постмодерну просякнута ірраціональністю[7]. Інститут держави як головної ознаки стабільного і впорядкованого суспільства піддається сумнівові. Як і глобалізація, постмодерн кидає виклик націоналізмові й одночасно дає йому шанс. Він заперечує ідею нації-держави та саму національну ідентичність і цим самим мобілізує націоналізм на їхній захист. Але, заперечуючи ідеї попереднього періоду, постмодерн відкидає й тотальну табуйованість націоналізму, породжену пізнім модерном. Недаремно ж під впливом цієї тенденції праві рухи Європи сьогодні демонструють такий вибуховий сплеск активності.
Щодо зміщення центру геополітичного домінування. Ряд сучасних дослідників геополітики, а зокрема відомі американські політики і політологи З. Бжезінський, Г. Кіссінджер, Ф. Фукуяма, привертають увагу до переміщення глобального центру тяжіння до Азії. Для України це виглядає позитивом, бо в умовах глобалізаційної нівеляції національних ідентичностей Східна Азія в культурно-духовному плані залишається етноцентричним масивом. Так, з цього приводу З. Бжезінський у своїй відомій праці «Велика шахівниця» неодноразово наголошував на домінуванні націоналізму в країнах Азії загалом і в східноазійському регіоні зокрема. «Азія сьогодні — це місце найбільшої у світі концентрації недавно пробудженого масового націоналізму…», — стверджує він[8].
Московська гібридна агресія проти України.Ця умова є вже традиційною для України й традиційно визначає одну з основних ліній не тільки збройного, але й світоглядного протистояння з Московщиною. Позитив сьогоднішнього збройного протистояння з нею полягає в тому, що воно для значної кількості українців розставило крапки на «і» у світоглядних орієнтирах.
Серед основних внутрішніх умов можна відзначити олігархічний уклад економічного та суспільно-політичного життя держави, зовнішнє управління нею та її інституційне ослаблення.
Залежність політичного процесу в сучасній українській державі від олігархічного укладу економіки та похідного від неї політичного режиму є основним гальмом цивілізованого загалом і національного та соціального зокрема розвитку української держави. Захопивши державу, великий олігархічний капітал в Україні яскраво демонструє свою соціальну безвідповідальність. Прагнення до збільшення надприбутків за будь-яку ціну призводять до запровадження низьких соціальних стандартів життя, високого рівня бідності, безробіття тощо. З уваги на космополітичний характер олігархічних угруповань в Україні, зовнішня економічна політика їхніх ставлеників у вищій державній владі має компрадорський характер, а у внутрішній політиці їхні дії, окрім всього іншого, спрямовані також на нівелювання української національної ідентичності.
Протягом всього періоду незалежності Україна так і не набула повноцінної суб’єктності в міжнародних відносинах, а натомість весь цей час була об’єктом впливу інших держав, і навіть можна припустити, що значною мірою перебувала під їхнім зовнішнім управлінням. З цього приводу у 2005 р. З. Бжезінський обурювався: «У мене викликає подив, що іноземний посол — я підкреслюю, іноземний посол, — проводить в Україні пресконференцію для того, щоб схвалити рішення щодо змін в українському уряді, начебто це його справа — визначати, що має і чого не має робити керівництво Української держави»[9].
Отож, цей фактор визначає надзвичайну вразливість внутрішньої політики України і її залежність від геополітичних коливань. Для прикладу, зі зміною особи президента в США з республіканця на демократа можна очікувати на політику поборювання цією державою правих рухів у світі, в т. ч. й на прояв антинаціоналістичних тенденцій та нівелювання національної ідентичності й традиційного способу життя в українській внутрішній політиці. Адже Дж. Байден — демократ і у властивому для його партії дусі декларує захист інтересів маргінальних суспільних груп, меншин тощо. І така політика може нав’язуватися українському керівництву: поборювати український націоналізм, толерувати сексуальні меншини, йти назустріч агресивним вимогам країн-сусідів щодо ще більшого розширення прав їхніх етнічних меншин прав титульної української нації.
Інституційне ослаблення держави, на нашу думку, це одна із найвиразніших тенденцій останнього часу у внутрішній політиці України. І вона є дуже загрозливою, оскільки держава, по суті, і являє собою систему інституцій. А якщо вони слабнуть, то слабне сама держава. У такому разі постає вагома загроза для самого існування Української національної держави. Можна назвати десятки прикладів, коли та чи інша суспільна група, захищаючи свої інтереси, тисне на владу і та відступає. А це означає, що або владні інституції не завжди ухвалюють правильні рішення в процесі управління державою і ті вразливо зачіпають якісь верстви населення, або ж, навіть ухвалюючи вдалі рішення, вони на будь-який тиск реагують відступом. І пеше, і друге свідчить про їх слабкість — професійну й авторитетно-легітимну.
Одною з головних причин деінституалізації держави є недолуга кадрова політика сформованого протягом останніх декількох років політичного режиму. Домінантний в останніх парламентських виборах популістичний тренд, що державою можуть управляти не досвідчені та освічені люди, а набрані просто-таки з вулиці «слуги народу», призвів до профанації та примітивізації самого розуміння держави.
Політичне протистояння генерується реальними обставинами, а не теоретичними дискусіями. Натомість теоретичні конструкції його обґрунтовують, надають йому світоглядної показності. На це свого часу влучно вказував С. Ленкавський, аналізуючи у своїй доповіді на ІІ конференції ЗЧ ОУН причини внутрішньої організаційної дискусії[10].
Умовно лінії ідеологічного протистояння можна поділити на основні, продиктовані актуальними внутрішніми і зовнішніми впливами на українське суспільно-політичне життя, та периферійними, що є вже актуальними для інших суспільств, в силу різних причин ще не набули такої актуальності в Україні, але потребують уваги, бо, зі зміною обставин, потенційно можуть впливати на становище нації і держави в найближчому майбутньому.
Периферійні умовно можна класифікувати на реально-політичні та філософсько-світоглядні.
Перші з них — це ті, що вже здійснюють вагомий вплив на західні суспільства, але ще неактуальні чи мало актуальні для України. Наприклад, проблеми расового чи іммігрантського протистояння. Поки в Україні триває війна на Донбасі, вона є непривабливою для іммігрантських потоків. Однак з часом ситуація може змінитися, і її очікуватиме новітня, але вже африкансько-азійська колонізація та прояви такого актуального для Західної Європи й Америки антибілого расизму. Тоді Україну очікуватиме та моторошна картина, яку у своїй відомий праці «Німеччина сама себе руйнує» описує Тіло Сарацин. Іммігранти не хочуть працювати, не хочуть вчитися, живуть лишень коштом державного соціального забезпечення, зневажають місцеву культуру, створюють свої етнічні анклави, антисоціальною поведінкою значно підіймають рівень криміногенності у суспільстві, загалом прямо й опосередковано впливають на його фізичний, освітній і моральний занепад. При цьому «прагнення Німеччини зберігати німецький характер таврують як вияв тупих національних почуттів». Прогноз автора моторошний: «Німеччина не загине наглою смертю. Вона згасне разом з німцями і з демографічно зумовленим виснаженням їхнього інтелектуального потенціалу. Німців у Німеччині стає дедалі менше, а інтелектуальний потенціал підупадає ще швидше»[11].
Натомість філософсько-світоглядні є виявом пошуків західними суспільствами відповідей на ті виклики, що їх формують глобалізація і постмодерн. Якоюсь мірою уявлення про такі пошуки може дати праця О. Апостол «Посткласичні ідеологічні трансформації»[12]. У сучасній доктрині українського націоналізму також, очевидно, мають бути представлені нові ідеологічні конструкції з огляду на зміну глобальної парадигми суспільного світобачення.
Своєю чергою, відповідно до вище окреслених зовнішніх та внутрішніх умов, основними лініями ідеологічного протистояння для сучасного українського націоналізму можна визначити антиглобалістську, антиліберальну, антиімперську, антиолігархічну, суверенно-протодержавницьку.
Антиглобалістська, на нашу думку, мала б реалізуватися у розвінчуванні планів корпоративної глобалізації, суть якої полягає в тому, що транснаціональні компанії намагаються підпорядкувати собі уряди й фінансові системи всіх країн світу. Як влучно з цього приводу зазначає канадський професор Джон Макмартрі у передмові до книги Уейна Елвуд «Глобалізація» — «перетворити потреби транснаціональних корпорацій в абсолютні права, яким зобов’язані підкорюватися обрані уряди всіх країн»[13].
Сам автор цього дослідження У. Елвуд на конкретних цифрах демонструє ту згубну антинаціональну політику МВФ та Світового банку, що є інструментами захисту інтересів міжнародних корпорацій, яку мало б затямити і сучасне керівництво української держави. Так, зокрема цифри по всіх державних і приватних позиках, які отримали протягом 1998–2002 рр. країни, що розвиваються, говорять, що «держави Півдня заплатили на 211 млрд $ більше, аніж отримали нових кредитів за той же період». Залізши у такі борги, ці країни змушені погоджуватися на т. зв. політику реструктуризації, і для того, щоб мати змогу виплачувати тільки відсотки від кредитів, врізають державні видатки на освіту та охорони. В результаті їхнє населення тупішає і вимирає[14].
Антиліберальна лінія тісно пов’язана із антиглобалістською, оскільки лібералізм став світоглядним підґрунтям антинаціонального спрямування глобалізаційних процесів. Як вказує з цього приводу український науковець Н. Ігнатович, творці поширеної з 90-х років ХХ ст. ідеології глобалізму, що обґрунтовувала процес пристосування незахідного світу під інтереси Заходу і передусім США, намагаються видати «свої особливі національні інтереси, які дуже часто суперечать інтересам інших країн, за загальнолюдські інтереси, за втілення певного універсального, майже морально-етичного канону». Цілком очевидно, що такий неоліберальний підхід фактично розриває з принципами класичного лібералізму[15].
Антиімперська лінія найбільшою мірою має антимосковський характер. Однак не виключно такий, бо в умовах військового протистояння з Росією і ослаблення держави активізувалися імперські аспірації також з боку Польщі та Угорщини. Добрим методологічним інструментом для розуміння такого протистояння є теорія британського науковця Р. Брюбейкера про «боротьбу тріади націоналізмів» в країнах постсовєтського простору — т. зв. «націоналізаційного націоналізму» новопосталих держав з етнічними націоналізмами меншин колишніх метрополій та зовнішніми націоналізмами тих держав-метрополій[16]. Колишні держави-метрополії успішно використовують свої національні меншини в Україні у якості інструментів впливу на українську зовнішню та внутрішню політику. Очевидно, що для реалізації своїх, а не українських національних інтересів.
Антиолігархічна лінія мала б генерувати зусилля щодо того, аби світоглядно й, що головніше, предметно-технологічно, знайти розв’язання найголовнішої проблеми української внутрішньої політики — як розірвати замкнуте коло взаємозалежності української політики від олігархічного укладу економіки: олігархічні групи окупували українську державу (за визначенням Ю. Мацієвського[17]), економічно її грабують, награбовані ресурси вкладають в політику, стають монополістами політичного процесу, у кожних виборах знову отримують владу і продовжують грабувати та руйнувати національну державу.
Суверенно-протодержавницька — спрямована на нейтралізацію згаданого вище зовнішньо-управлінського впливу. На нашу думку, цьому значною мірою має сприяти трансформація сучасного українського націоналізму з революційно-руїнницького та етнічного в конструктивно-державницький і державний. Відмінність між двома останніми термінами насправді означає етапність подальшого розвитку ідеології націоналізму — її перетворення з ідеології розрізнених партійних політичних сил, що навіть між собою змагаються за вплив на державну владу, в метаідеологію, що є сутністю національної державної влади.
Реагуючи на тенденцію зміщення центру геополітичного домінування до Азії та використовуючи факт наявності етноцентризму в усіх сферах життя азійських суспільств, українській націоналістичній доктрині варто мати у своїй структурі також відповідний вектор напрацювань. Тим більше, що вони можуть базуватися на історичній традиції та спільних політичних і економічних інтересах. Прикладом цього може слугувати історія успішної співпраці українських націоналістів з японськими антикомуністами напередодні і після Другої світової війни[18].
Окремо вважаємо за доцільне виокремити лінію, спрямовану на внутрішнє удосконалення доктрини і практики сучасного українського націоналізму. Умовно і, можливо, дискусійно її можна було б означити термінами «автопротистояння» чи «автокемпінг». Етимологічно їх слід розуміти як самопротистояння, чи як боротьбу в собі (від нім.Kampf).
Під цим вбачаємо бажані зусилля націоналістичного руху щодо того, аби:
а) позбутися надмірної ретроорієнтації.
Історія має бути тлом і самозрозумілою істиною, що приймається за визначенням і без дискусії. Вона, очевидно, повинна бути епіцентром наукових дискусій, може бути складником партійних політичних програм, однак не може бути епіцентром політичних змагань;
б) позбутися постсовєтської профанації націоналізму у засобах і методах його поширення (а чи й свідомої спекуляції).
Не може бути нічого брутальнішого, аніж вшанування Провідника ОУН С. Бандери і річниць УПА методами вшанування В. Лєніна і Совєтської армії. Ще можна зрозуміти, якщо такі методи практикують діячі, які стали продуктом совєтської системи виховання. Однак коли їх активно використовують представники покоління, становлення якого припало на час Незалежності, то мимоволі постає застереження, що націоналізм для них виступає не як самодостатня світоглядна система з глибинною націєцентричною філософією, а як технологічний інструмент отримання влади та зиску від неї;
в) позбутися спекулятивного використання націоналізму як інструменту виконання чужих сценаріїв і сценаріїв дискредитації його ж самого.
Серед них не слід виключати і сценарії його принципових внутрішніх та зовнішніх ворогів — олігархічних груп, зовнішніх чинників північно-східного і західного напрямку та гібридних проєктів поєднаних внутрішньо-зовнішніх впливів.
Щодо олігархічних груп, то механізм поетапного опанування політичного простору України, що включав і підпорядкування своєму впливові політичних партій, детальніше розкрито у нашому монографічному дослідженні[19]. Водночас поза його межами залишився конкретизований виклад цієї теми в розрізі націоналістичного сегмента, оскільки для цього бракує відповідної аргументаційної бази. Очевидно, через відповідний проміжок часу таке завдання може бути під силу майбутнім дослідникам, коли їм буде відкрито доступ до відповідних архівів українських спецслужб.
Але вже сьогодні учасників націоналістичного руху має насторожувати апробована схема підпорядкування однієї із партій, впливової в 90-х роках ХХ ст. й невпливової з нижче означених причин сьогодні: використовуючи фінансові труднощі, в її керівництво проникає представник впливового бізнесу — через деякий час він стає на її чолі і поступово перетворює партію на бізнесовий політичний проєкт. Вливаючи в нього значні кошти, доводить до рівня пристойної конкурентності — партія, закономірно, стає лідером націоналістичного середовища і гуртує його навколо себе від імені об’єднаних націоналістичних сил. Бізнес-менеджер партії пропонує свої послуги політичному проєкту ліберального спрямування в обмін на декілька місць в його передвиборчому списку — партія вливається у такий проєкт і через деякий час її позиції в політичному процесі, закономірно, обнуляються й вона зникає з переліку впливових політичних сил.
У підсумку можемо констатувати, що сучасний стан українського націоналістичного руху слід визнати як кризовий — стагнуючий у доктрині і невпливовий у політичному житі. Він яскраво дисонує із загальноєвропейським явищем ренесансу націоналізму. Динамічного імпульсу для виходу його з такого стану може дати системна відповідь на ті основні виклики, які, для життєдіяльності української нації і його самого як інструменту її захисту, постають у зовнішньому оточенні та внутрішньому житті.
Серед зовнішніх основними визначаємо глобалізацію, соціокультурне явище постмодерну, зміщення центру геополітичного домінування до Азії, московську гібридну агресію проти України. Натомість до внутрішніх відносимо олігархічний уклад економічного та суспільно-політичного життя держави, зовнішнє управління нею та ослаблення системи державних інституцій.
Відповідно до таких викликів/умов існування формуються й основні лінії протистояння сучасного українського націоналізму: антиглобалістська, антиліберальна, антиімперська, антиолігархічна, суверенно-протодержавницька.
Додатково вважаємо за доцільне виокремити вкрай актуальну лінію його інтелектуальної модернізації, самовдосконалення в доктрині і політичній практиці.
Окрім того, в умовах ґлобалізаційної нівеляції національних ідентичностей та переміщення центру геополітичного домінування до Азії, що характеризується як суцільний етноцентричний культурно-духовний масив, українська націоналістична доктрина мала б також сконцентруватися на вивченні глибинного підґрунтя цього феномену та використати його для збереження української ідентичності у власній національній державі.
[1]Більше про це: Єрмоленко В. Плинні ідеології. Ідеї та політика в Європі ХІХ–ХХ століть. Київ: Дух і Літера, 2018. 480 с.
[2]Сміт Е. Націоналізм: теорія, ідеологія, історія / пер. з англ. Р. Фещенко. Київ: К.І.С., 2004. С. 28–31.
[3] Цит. за: Ленкавський С. Український націоналізм. Твори в 3 т. / за ред. О. Сича. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. Т.1. С. 505
[4] Філософія політики: короткий енцикл. словник / авт.-упорядн: Андрущенко В. П. та ін. Київ: Знання України, 2002. С. 248
[5] Сич О. Соціально-консервативний націоналізм: теорія і політика. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2019. 544 с.
[6] Елвуд У. Глобализация / пер. з англ. А. Захарова. М:Книжный Клуб Книговек, 2013. С. 11, 13.
[7] Енциклопедія постмодернізму / за ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора : [пер. з англ. В. Шовкун; наук. ред. пер. О. Шевченко]. К: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2003. С. 269, 327
[8]Бжезінський З. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи / перекл. з англ. О. Фешовець. Львів, Івано-Франківськ: Лілея-НВ. С. 153.
[9]Бжезінський З. Україна в геостратегічному контексті: перекл. з англ. А. Іщенко.Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. С. 92.
[10] Чорновики тез С. Ленкавського з ідеологічних та організаційних проблем. «Внутрішньоорганізаційний стан в ЗЧ ОУН» (доповідь «Залужного» на 2 Конференції ЗЧ ОУН 28.08.1948). Копія статті С.Бандери «Лист до членів ОУН» (лютий 1953 р.). Архів ОУН. URL: http://ounuis.info/fonds/personal-fond-s-lenkavsky-f-22/777/chornovyky-tez-slenkavskoho-z-ideolohichnykh-ta-orhanizatsiinykh-problem-vnutrishnoorhanizatsiinyi-stan-v-zch-oun-dopovid-zaluzhnoho-na-2-konferentsii-zch-oun-28081948-kopiia-statti-sbandery-lyst-do-chleniv-oun-liutyi-1953-r.html.
[11] Сарацин Т. Німеччина сама себе руйнує. Київ: Темпора, 2016. 462 с.
[12]Апостол О. Посткласичні ідеологічні трансформації: монографія. Київ: Академія, 2015. 288 с.
[13] Елвуд У. Глобализация / пер. з англ. А. Захарова. М.:Книжный Клуб Книговек, 2013. С. 5.
[14] Елвуд У. Глобализация / пер. з англ. А. Захарова. М.:Книжный Клуб Книговек, 2013. С. 72–75.
[15] Ігнатович Н. І. Сучасний лібералізм в контексті економічної глобалізації. Теоретичні та приладні питання економіки. Вип. 26. С. 77–78.
[16] Див.: Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі / пер. з англ. О. Рябов. Львів: Кальварія, 2006. 280 с.
[17]Мацієвський Ю. В. У пастці гібридності: зигзаги трансформацій політичного режиму в Україні (1991–2014). Чернівці: КнигиХХІ, 2001. С. 61.
[18]Детальніше див.: Sych O. Japan in the Liberation Concept of the OUN in the Postwar Period.Kobe Gakuin economic papers.Kobe Japan, 2015. No 1-2. Р. 1-23.
[19] Див.: Сич О. Соціально-консервативний націоналізм: теорія і політика. Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2019. 544 с.
Переглянути відео виступу можна за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=DSs-QYkVjOI&list=PLv_pOWxuZIC4uorZOXH-NdtHh4wYZKyu9&index=6
Leave a Reply