Олег БАГАН, голова Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова
Останнім часом ми спостерігаємо світові суспільно-політичні процеси, забарвлені потужними тенденціями до витворення в умовах демократії соціального хаосу на ґрунті ідеалів та принципів неолібералізму. Відтак, з одного боку, бачимо потужне розмивання ідеалів правдивої демократії (коли люди втрачають реальні важелі впливу на вищу політику), широкі процеси профанації виборів та парламентаризму (коли більшість людей відсікається від виборів через засилля маніпулятивних ЗМІ, роль великого капіталу, моральний хаос), а з іншого — йде наростання настроїв відкритого популізму, лівого радикалізму, деструктивного мультикультуралізму, суттєво підсиленого мільйонними напливами іммігрантів із країн третього світу до багатих держав Європи. Не треба бути пророком і ясновидцем, щоб зрозуміти, що такий стан справ загрожує майбутньою дестабілізацією та руйнівними процесами всьому цивілізованому світові. Окремою проблемою стає розвиток псевдоправих, псевдонаціоналістичних рухів та ідеологій, які в сумі витворюють суспільну ситуацію позірних екстремістських поривів, тенденції до тоталітарності, галасливої нетерпимості і які можна також вважати витвором неоліберального мейнстриму, через те що вони допомагають дезорієнтувати суспільство в цінностях.
Нагадаємо, що «батьками-засновниками» ідеології неолібералізму можна вважати філософів-неопозитивістів переважно єврейського походження із т.зв. Віденського гуртка 1920-х рр., який ставив собі за мету зруйнувати всі основи традиційної філософії, був спрямований проти світоглядного ідеалізму, загалом проти класичної системи філософського мислення. Керував гуртком професор Віденського університету Моріц Шлік (1882–1936). До кінця 1920-х рр. ідеї віденців поширилися в більшості країн Західної Європи і в США, де вони згодом стали особливо популярними. Найяскравішими постатями цього феномену були британець Бертран Рассел(1872–1970), австрійці Отто Нойрат (1882–1945), Людвіґ Вітґенштайн (1889–1951), Рудольф Карнап (1891–1970) та ін.У 1930-і рр. центр активності був перенесений до Берліна, де працював Ганс Райхенбах (1891–1953), який видавав журнал «Пізнання». Головним здобутком віденців стало утвердження логіко-емпіричного мислення у філософії, відірваного від духовних, метафізичних основ, які проголошувалися «неважливими» і «шкідливими». Це була гносеологія математично-формалістського мислення, абсолютно відірвана від основ культурної та інтелектуальної історії людства. Так був відкритий простір до розвитку голого технократизму та практицизму в західній цивілізації, що, зрозуміло, завдало удару по гуманітарній сфері, яка відтепер трактувалася як «другорядна», «малопотрібна». Закономірно, що своєю ціллю віденці зробили систему освіти, передусім університетської, оскільки там куються інтелектуально-ціннісні основи суспільств. Відтак в Західній цивілізації почалося «вимивання» ідей та принципів класичної освіти, насамперед в гуманітарній сфері, що повело до деструкції в навчальних стратегіях університетів, до формування цілих поколінь науковців та інтелігенції, вихованих на засадах морально-етичного релятивізму, ігнорації високої культури, практицизму і меркантилізму. Зрозуміло, що такий стимул дав великий поштовх до розростання психології масового суспільства, добре описаного знаменитим Х.Ортеґою-і-Ґасетом у трактаті «Бунт мас» (1930), і тенденції до вихолощення духовності й високої естетики в культурі, добре описаної ним же в трактаті «Дегуманізація мистецтва» (1929).
Послідовниками віденців були теоретики з т.зв. Франкфуртської неомарксистської школи філософів —Макс Горкгаймер (1895–1973),ВальтерБеньямін (1892–1940), Герберт Маркузе (1898–1974), Теодор Адорно (1903–1969), Ерих Фром (1900–1980), Юрґен Габермас (1929 р.н) та ін., які також в основному мали єврейське походження. Епіцентром спочатку був Франкфуртський інститут соціальних досліджень. Після 1933 р. інтелектуальним центром цієї школи став Колумбійський університет в США, куди переселилися віденці Філіп Франк (1884–1966) та Генрих Фейґль (1902–1978). Згодом ідейними лідерами американського «прагматичного аналізу» стали Віланд ван Орман Квайн (1908–2000), Нелсон Ґудмен (1906–1998) і Мортон Вайт (1917–2004). Школа проповідувала неомарксизм як антитезу до традицій ідеалістичної та ірраціоналістичної філософії і крайній формалізм мислення. Їхнім найбільшим і найвпливовішим учнем був знаменитий австрійський філософ Карл Попер (1902–1994), автор теорії «відкритого суспільства», натхненник глобалізму і, до слова, головний ідейний учитель Джорджа Сороса, нинішнього лідера плутократії в Західній цивілізації. Після 1945 р. представники Франкфуртської школи і їхні учні здобули суттєві впливи в університетській сфері всього Західного світу.
Що ж утверджували ці філософи і за чим пішла у своєму розвитку Західна цивілізація після 1945 року, коли неолібералізм став мейнстримом епохи?
Наріжними каменями неоліберальної філософії життя є антитрадиціоналізм (без відчуття традиції людина втрачає світоглядну й духовну орієнтацію), утилітаризм-практицизм (коли головними ідеалами в житті людини визначаються матеріальні здобутки), раціоналізм (коли головним критерієм поступу вважається технократичний, технологічний прогрес, а не морально-духовне, культурне ушляхетнення людини), атеїзм (як фактор долання будь-якої сакральності в душі людини), анархізм (коли хаос стає запорукою управління деградованими суспільними масами), антиелітарність, антиієрархічність (як продовження анархії і руйнування будь-якого авторитету в душі суспільства), глобалізм-імперіалізм (як форма неймовірного збагачення плутократії через планетарні масштаби її фінансової діяльності і тотальні впливи на свідомість людей через надмірні можливості ЗМІ). Неоліберальні філософи переконані, що умови технологічного прогресу в постіндустріальному суспільстві, тотальна залежність людини від матеріально-технічної ситуації нівелюють сутність особистості, витворюється «одномірна людина» (Ґ. Маркузе), яка є безмежною жертвою зовнішніх впливів, оскільки позбавлена духовної (християнської) субстанції, естетичних ідеалів (тотальний вплив масової примітивної культури, власне, псевдокультури), моральних принципів, нівельованих широкими напливами теорій релятивізму.
Однією з головних форм впливу неолібералізму є його маніпулятивність. Він маніпулює майже усім: підмінює поняття, створює фальшиві теорії, затемнює минуле, руйнує правильні теорії пізнання, відвертає від основного в бутті людини, переінакшує культурні й естетичні цінності, витворює тенденційні рівні в освіті, підмінює її правдиві цілі й методи. Головне завдання при цьому — зруйнувати цілісну картину світу в головах сучасників.
Пояснимо спосіб фальсифікації в освіті на одному прикладі. У 1995 р. в Україні була видана «Історія західної філософії» визначного «віденця» Бертрана Рассела. Ось її зміст. Два основні розділи книги присвячені історії «Античної філософії» та «Католицькій філософії». Вони займають понад 400 ст. у 700-сторінковій книзі — це для солідності, щоб ніхто не звинуватив Б. Рассела в тенденційності. Уся новітня філософія «Від Ренесансу до Юма» вмістилася в 150 ст., друга її частина «Від Русо до сьогодення» — ще в 150 сторінках. А вся філософія Романтизму вмістилася в 7 ст. (!!!), такі постаті, як Ф. Шеллінґ, Г. Фіхте, Ф. Якобі, Т. Карлайл та ін. цілком випали з цієї дуже «об’єктивної» історії філософії або є лише поодинокі згадки їх імен; цілком випала величезна традиція релігійної західної філософії у післясередньовічну добу (це десятки імен), також немає інформації про т. зв. «філософію життя», або ірраціоналістичну філософію 2-ї половини ХІХ – поч. ХХ ст., у якій були такі яскраві імена, як Е. Гартман, В. Дильтай, Ґ. Лебон, М. Шелер, Г. Зимель, О. Шпенґлер, Х. Ортеґа-і-Ґасет, А. Дж. Тойнбі тощо. У книзі нема хоча б маленьких підрозділів про М. Гайдеґера та К .Ясперса, без яких годі уявити ХХ ст. Загалом «Історія західної філософії» Б. Рассела більше нагадує вибіркові тлумачення, аніж системний виклад. Тепер уявімо, що таких тенденційних, уривчастих, фальсифікаторських підручників для університетської освіти написано сотні, і уявімо той деструктивний вплив, який вони справляють на молодь і Заходу, і всього світу, бо сприймаються там як «останнє слово науки», як «істина» від найпередовішої цивілізації в умовах глобалізації. Студент, який вчився за цим підручником в університеті, щиро переконаний, що він отримав «добру освіту» і цілком не підозрює, що його світогляд просто м’яко «відрізали» від найбільших теорій та колосальних постатей європейської філософської думки, через що йому будуть недоступними великі істини буття на все життя. І що цікаво: останнім підрозділом в книзі Б. Рассела йде «Філософія логічного аналізу», тобто виклад хаотичних, спекулятивних ідей, власне, псевдотеорій філософів із Віденського гуртка, які ненав’язливо подаються як «вершина європейської думки». У такий спосіб досягається головна мета: цілі покоління молодих інтелектуалів відсікаються від духовної та культурної традиції Європи, їхнє мислення анархізується, цінності девальвуються.
До всього цього треба додати, що неолібералізм приховано скерований проти високої культури бо, логічно, вважає її формою самозбереження націй і консервативних традицій в соціумах. Тому через посилену пропаганду примітивної поп-культури, тобто квазікультури, він максимально хаотизує, деградує світоглядне, естетичне мислення і світосприйняття людства, власне, перетворює його на безмежний охлос. (Цей процес деградації й примітивізації суспільства ми зараз дуже виразно можемо спостерігати на прикладі популістського успіху в Україні типово неоліберальної партії «Слуга народу» В.Зеленського).
У сфері естетики і художньої творчості паралеллю до неолібералізму були теорії і практики мистецтва сюрреалізму, що розвинувся у 1920-их рр. Його попередником була література дадаїзму, що виникла у 1918 р. як тенденція до абсурдності, хаотичності, безвідносності, її основна теза — творчість є беззмістовним набором слів. Першим теоретиком сюрреалізму став француз Андре Бретон (1896–1966), який у 1924 р. видав «Маніфест сюрреалізму». Його головні засади: відкидання класичної культури, моральних основ суспільства, анархія психіки в дусі теорій З. Фройда, автоматизм мислення, звільнення від контролю розуму, вивільнення спонтанної підсвідомості, руйнація всіх жанрових і формальних засад літератури, примат фантасмагорії. А. Бретона відразу підтримали такі ліві письменники, як Г. Аполлінер, Л. Араґон та П. Елюар. Відтоді сюрреалізм став домінантним явищем в Західній культурі. У 1960-х рр. він трансформувався у постмодернізм і вже в цій ідеології вплинув на сучасну українську літературу. В Україні головними етапами розвитку сюрреалізму були творчість Ярослава Цурковського в Галичині 1920–1930-х рр., Ігоря Костецького у 1940–1960-х рр. на еміграції, феномен т. зв. Нью-Йоркської школи (Б. Рубчак, Б. Бойчук, Ю. Тарнавський, Е. Андієвська) у 1950–1990-х рр., творчість групи поетів у 1960–1970-х рр. в совєтській Україні, умовно об’єднаної поняттям «Київська школа» (М. Воробйов, В. Рубан, В. Кордун та ін.); від 1990 р. сюрреалізм розвивається під назвою постмодернізму в творчості Ю. Андруховича, Ю. Винничука, В. Єшкілєва, Т. Прохаська, С. Жадана та ін. Головною сутністю цієї літератури є не так активне утвердження якихось ідей, як відволікання читача від важливих проблем життя, створення атмосфери морального й ціннісного хаосу, руйнація в людині духовної здібностідо особистісного і громадянського зростання, відволікання від національного служіння та самоствердження. Як і в політиці, в культурі неолібералізм-постмодернізм діє як м’яка сила, його впливи зростають з огляду на те, як світоглядно й морально хаотизується суспільство. Великою мірою саме ця література підготувала ту морально-культурну й суспільно-політичну кризу, у якій зараз опинилася Україна.
Однією із форм просування ідей та вартостей неолібералізму є різноманітні фонди, зовні дуже нейтральні та благодійні, які поширюють свої філії в усіх країнах, охоплених політичними впливами ліберальної демократії. Наприклад, фонд «Відродження», фонд ім. Г. Бьоля тощо. Ці фонди діють тихо, але чіпко. За допомогою великих коштів, які їм виділяє великий капітал, вони вербують передусім інтелектуалів, які «розчищають» дорогу для максимального поширення космополітичних ідей неолібералізму в суспільстві; вони втягують у свою сферу впливів вагомих політиків, які допомагають в знаходженні контактів, адміністративно; вони створюють навчальні програми для університетів і шкіл, через що неоліберальні цінності широкою лавиною «запливають» в голови мільйонів дітей і світоглядно ще несформованої молоді. Як правило, жоден уряд в країнах, які погодилися на співпрацю із Західним ліберальним світом, не може відмовити цим фондам, бо за ними стоять політичні верхи Європейського Союзу чи США. Тобто, коли навіть якийсь уряд чи його окремі міністри будуть опиратися впливам фондів, тоді до керівника держави чи його адміністрації пролунає дзвінок від чільного політичного представника ЄС — і справа буде полагоджена. Бо ж як можна відмовити «нашим західним партнерам», «нашим благодійникам», які виділяють через МВФ та інші структури великі кошти на розвиток нашої економіки?
Насамперед неолібералізм воює з консерватизмом, на якому, наприклад, розвинулася могутність США в 1-й половині ХІХ ст., і з націоналізмом. Чому? Бо ці дві ідеології в глобальних масштабах здатні оптимально консолідувати суспільство на засадах високої духовності, традиціоналізму, героїки, елітарності, моралі тощо. А саме це є перешкодою для тотального панування плутократії, інтереси якої й виражає неолібералізм, але маскується переважно під масовістську ідеологію демократичного штибу, що він запозичив від марксизму. Неолібералізм завжди апелює до свідомості широких мас, позірно виступає захисником різноманітних маргінальних соціальних груп — від іммігрантів до представників ЛГБТ, — постійно виголошує гасла найширшого егалітаризму, але насправді лише витворює за допомогою пропаганди ідейного релятивізму та нігілізму, егоцентричного меркантилізму «охлократичну рівнину», тобто загальну нездібність найширших мас до розумного, морально вмотивованого політичного й громадянського вибору. За таких умов панами ситуації стають великі олігархи капіталістичного світу, які легко маніпулюють масами через свої ЗМІ, а сьогодні через цифрові гіганти, такі як Googl, Fаcebook, Amazon тощо; через псевдоідеологічні, імітаторські політичні рухи, збудовані на протестних настроях різних маловмотивованих в моральному плані соціальних груп. Найновішими підтвердженнями цього є такі приклади широких успіхів на парламентських виборах в різних країнах відверто популістських, гротескно-агресивних, демагогічних політичних проєктів на чолі з різноманітними клоунами та ексцентриками в Італії (рух «П’ять зірок» на чолі з клоуном Бепе Ґрилло), Польщі (політичний рух «Кукіз-15» на чолі з рок-музикантом Павелом Кукізом), в Словенії (партія коміка Мар’яна Шареца), в Україні («Слуга народу» і В. Зеленський) тощо. У цьому ж ряду стоїть і феномен екстравагантного президента США Д. Трампа — людини з явними ознаками психічної шизофренії, яка дивом, попри свою жахливу біографію цинічного «ділка», виявилася на вершині політичної піраміди США. Також до цього феномену можна віднести (з певними поправками на національну специфіку) різні праворадикальні, зовні екстремістські та псевдонаціоналістичні рухи в Європі, наприклад, «Альтернативи для Німеччини», які хоча й мають іноді якісь зв’язки з зовнішньополітичними інтересами Кремля, часто отримують від нього фінансування, проте в суті своїй є породженням системи неолібералізму, оскільки вихлюпують передусім енергетику безідейного хаосу суспільства.
Метою появи і Д. Трампа і «Альтернативи для Німеччини» є каналізування настроїв та тенденцій консервативного та націоналістичного змісту, які раз у раз зринають в Західній цивілізації як негативна реакція на тотальний і деструктивний наступ неолібералізму.
Тут треба зауважити, що неоліберальні стратеги зумисне витворюють хаос із ідеологічними орієнтирами, тому для них не важливо на кого ставити: на відверто ліволіберальні політичні сили чи на правих (як в Німеччині чи Польщі), важливо, якими є домінантні настрої в певній країні, щоб через них виходити на реальні політичні впливи. Прихід до влади якогось правого лідера чи партії з хаотичною ідеологією в підсумку лише ще більше розхитає суспільну ситуацію й посіє зневіру, від чого виграють тільки «грошові мішки» і загальна лінія неолібералізму, оскільки тоді консервативна та націоналістична ідеї будуть дискредитовані надовго. Яскравим прикладом цього є результати діяльності Д. Трампа на посаді президента США: правоконсервативний і націоналістичний табори дискредитовані, суспільство обурене його заявами й діями, посилюється тенденція до ще більшого неоліберального космополітизму.
Цілком закономірно, що саме США стали нині епіцентром протистояння між неолібералізмом і консерватизмом. Саме в цій країні, з одного боку, за останні десятиліття наростали впливи неолібералів в усіх сферах — від університетів до вершин політики, а з іншого — зміцнювалося середовище консервативне, оскільки надто очевидними були руйнівні результати діяльності неолібералів, які своєю політикою мультикультуралізму ставили державу на грань розколу і громадянської війни.
Усі ці стратегічні плани й ідеї неолібералізму прецизно втілені у внутрішній політиці США після 1945 р., коли неоліберальні ідеї потужно поширилися там на ґрунті перемоги над фашизмом — через університети, скуплені ЗМІ, в річищі пропаганди гедонізму-матеріалізму, споживацької свідомості, безбожницького егоцентризму та масовізму. Саме США перетворилися в 2-й половині ХІХ ст. на гігантську «суспільну машину» зі світового плекання й поширення меркантилізму як способу життя, космополітизму як форми національного розмивання народів, мультикультуралізму як ідеологеми руйнування традицій і ментальностей, вульгарності як естетичної свідомості (передусім через примітивне кіно). Саме ці нігілістичні цінності й принципи стали пріоритетами для мільйонних мас в самій Америці, особливо серед молоді й чорношкірих. Тож нинішній вибух руїнницького протесту в США та ідеологічна агресивність руху BLM насамперед спрямованi проти тих символів Ієрархії і Порядку, які уособлює в собі влада і загалом американський істеблішмент, який, попри все, ще зберігає в собі залишки колишнього американського ідейного консерватизму британського зразка, прищепленого до американського національного характеру в ХVII–ХVIII ст. Тому такими брутально-жорстокими є всі ті американські погроми, як би їх не вибілювали наші неоліберальні теоретики.
Американська держава і суспільство, щоб подолати расову нерівність, доклали великих зусиль у два великі історичні етапи: 1) під час діяльності президента Абрагама Лінкольна (1809–1865) і перемоги в Громадянській війні промислової та ліберальної Півночі над патріархальним та рабовласницьким Півднем; 2) у процесах Руху за громадянські права 1960-х рр. Однак, як ми бачимо сьогодні на прикладі цих шалених протестів влітку 2020 року, всі ці завоювання політики розуму, терпимості, гармонії і порядку руйнуються надто нігілістичними ідеями в дусі неолібералізму, якими заразилася, мабуть, вже більша частина американського суспільства. Очевидним є одне: неоліберали підбурювали чорношкірих протестувальників зумисне, сьогодні втіленням залишків американського консерватизму й традиціоналізму для них став Д. Трамп і його політика, тому вони прагнуть зруйнувати цей порядок. Це й пояснює, чому американські протести були такими жорстокими: брутальна поведінка протестувальників, масовані пограбування крамниць і складів, руйнування приміщень, нищення автомобілів, побиття людей — часто випадкових перехожих. Цими людьми керувала ненависть до існуючої системи, вони поводилися наче не у своїй, а в чужій країні. Тому безглуздими є порівняння подій в США з українським Майданом 2014 р. чи іншими «кольоровими» революціями в Східній і Середній Європі останнього десятиліття. Збурені маси — це той неопанований «гігантський змій», якого виплекали своєю політикою соціального нігілізму, меркантилізму та анархізму неоліберали, які, як ми показали, залюбки використовували ліві ідеї (неомарксизм Франкфуртської школи), щоб опанувати бездуховні, некультурні маси.
Ліберальні ЗМІ в світі на прикладі того, що відбувалося влітку 2020 року в США і перекинулося в Європу, моделюють ситуацію post-правди в дусі сучасних фальшивих медіатехнологій, видаючи певне «чорне» явище за «біле». Вони прагнуть створити інформаційну картинку таку, яка б переконувала світову більшість, що ніякої загрози деструкції й хаосу через засилля ліволіберальних ідей не існує.
Расовий, а точніше цивілізаційно-ідеологічний конфлікт у США (потенційно — і в Західній Європі через збільшення там соціальної ваги афро-азійських іммігрантів та ліворадикальних тенденцій) зумовлений наростанням суперечностей між ультра антитрадиціоналістськими і традиціоналістськими поглядами на життя великих груп людей Західної цивілізації. Чорношкірі (й великою мірою азійські) суспільні елементи об’єктивно втягуються у процеси протистоянь як їхній авангард, оскільки емоційно й ідейно їх збурити найлегше. Расове протистояння має в Західній цивілізації свою багатосотлітню історію, і тому чорношкірі, до яких у Європі додаються мусульмани з різних країн, завжди будуть пробоєвим сегментом, за допомогою якого ліві руйнуватимуть основи традиціоналізму в цій цивілізації. Сьогодні головною мішенню для неолібералів став Д.Трамп, але,по суті, їм ідеться про цільове знищення будь-яких основ консерватизму й націоналізму в Західній цивілізації і в тих країнах, які прилучаються до неї, таких як Україна й інші держави Середньої та Східної Європи. Насправді цей певною мірою випадковий політик навряд чи має якісь системні погляди в дусі консерватизму й націоналізму, у чому його так щедро звинувачують. Але це зручна мішень для неолібералів: він різкий, волюнтаристський, войовничий — на такого легко нацькувати суспільні маси. Очевидно, Д. Трамп лише інтуїтивно реагував на проблеми Америки, він відчуває, що велетенський наплив, наприклад, латиноамериканців, серед яких домінують метиси, закономірно, посилить складність американської соціальної ситуації, поведе до ще більшого цивілізаційного конфлікту в країні, яка вже зараз розривається через ментально-ціннісні суперечності між духовно-культурними традиціями нащадків англосаксів та її іспаномовних мешканців.
Про цю глобальну проблему США докладно пише, наприклад, найбільший сучасний американський консервативний філософ Самюел Гантинґтон (1927–2008) у книзі «Хто ми? Виклики американській національній ідентичності» (2004) в розділі «Мексиканська імміграція й іспанізація»[1].Зокрема С.Гантинґтон робить такий висновок: «Збереження масовості мексиканської і в цілому іспанської імміграції і численні перешкоди до асиміляції нових іммігрантів в американському суспільстві та американській культурі можуть привести до розділу Америки, до перетворення її на країну двох мов, двох культур і двох народів» (С.402).
Об’єктивно так історично склалося, що в Америці сформувалося різнорасове суспільство, це своєрідний фатум цієї країни. Ця нація і держава перейшла через страшні й криваві випробування задля того, щоб збудувати щасливе суспільство. Так, наприклад, у кінці ХVII ст. на північно-східному узбережжі Нової Англії, де консолідувалися англо-саксонські переселенці (штати Мен, Масачусетс, Нью-Гемпшир, Мериленд, Вермонт, Род-Айленд, Конектикут, Нью-Джерсі, Пенсильванія, Делавер, Вірджинія), стався грандіозний конфлікт із індіанцями, які зрозуміли, що їхню землю відбирають в них колоністи, що вони руйнують тисячолітні основи їхньої цивілізації і культури, й вирішили завдати смертельного удару по тих. Було знищено понад 50 великих поселень білих, десятки тисяч людей загинули. На це білі відповіли могутнім ударом на тотальне нищення індіанців, який остаточно відкинув тих від східного узбережжя Америки. У цій кривавій війні вперше англомовні поселенці відчули себе окремою американською нацією від Британії, з якою були дуже тісно пов’язані до того. На цьому історичному епізоді наголошує й С. Гантинґтон як на факті народження нової нації. Саме тоді американці зрозуміли, що цивілізаційний конфлікт з індіанцями є непереборним, що або вони створять на цій землі свою нову цивілізацію, в якій не буде індіанців, або індіанці вічно руйнуватимуть їхню будівлю, їхнє право на нове життя і новий цивілізаційний простір. Пролилося багато крові і було багато злочинів, однак тільки так міг бути збудований той блискучий світ, який ми зараз бачимо і який у ХХ ст. став гігантським «мотором» розвитку планетарної цивілізації.
Згодом у Громадянській війні 1861–1865 рр. американці поклали понад пів мільйона своїх життів і ще понад пів мільйона стали каліками, аби подолати внутрішній конфлікт між білими і чорними. Їм вдалося ввести в рамки велетенську кількамільйонну масу чорношкірих, спрямувати їх до творення спільної цивілізації, хоч це було дуже непросто.
Однак, як виявилося, афроамериканці зберігають в основі своєї ментальності такі імпульси, уявлення, стереотипи поведінки, які щораз входять в конфлікт із цивілізаційними стандартами білих, із західним типом мислення і поведінки, із західними цінностями моралі і духовності. Маємо пам’ятати, і на цьому наголошує С.Гантинґтон, що американська душа сформувалася як особливо пристрасне протестанство, як посилена релігійність, яка вимагає досконалості, відданості, жертовності в усьому. З цього постав феномен американського історичного успіху: бути переможними, бути певними себе, бути радісними в змаганнях — це заповіти американської цивілізації і культури. Ось узагальнення С. Гантинґтона: «Унікальність Америки серед інших державних утворень полягає в тому, що вона єдина з повним правом може називати себе «дитям Реформації». Без Реформації у нас не було б тої Америки, яку ми знаємо» (С. 109). І далі: «Протестантський натиск на індивідуальну совість і на особисту відповідальність кожної людини за осягання слова Божого просто з Біблії великою мірою сприяло формуванню в Америці відданості індивідуалізму й пошани до прав людини на свободу думки і віросповідання. Також протестантизм зобов’язував кожного дотримуватися робітничої етики і клав відповідальність за успіхи й провали на життєвому шляху на саму людину. З його демократичними формами церковної організації, протестантизм виступав противником ієрархічності; в суспільстві поступово складалася думка, що такі ж форми організації треба використовувати і для управління країною» (С. 117–118). Тобто надзвичайно свободолюбне, динамічне, підприємливе, творче, чесне, дисципліноване суспільство вдалося витворити на основі цієї протестантської етики відданості й цілеспрямованості.
Сьогодні американське суспільство входить до чільної групи в світі за рівнем релігійності поряд із Ніґерією, Туреччиною, Ірландією, Польщею (С. Гантинґтон наводить відомості спеціальних соціологічних досліджень), але ця релігійна свідомість поширена насамперед серед мешканців сіл і малих міст, в консервативних районах аграрного або т. зв. «біблійного поясу» країни. Саме ці мешканці й проголосували на президентських виборах за Д. Трампа, вони є сьогодні серйозною основою для розвитку правих, консервативних та націоналістичних настроїв та ідей в США.
Натомість в Америці паралельно сформувалася потужна соціальна культура великих міст як результат об’єктивного розвитку ліберального капіталізму, сповнена масовізму й антитрадиціоналізму, в якій домінують неоліберальні цінності й інтенції і в яку легко влилися мільйони афроамериканців. Це і є сьогодні основою для існування двох Америк всередині однієї країни. Цей внутрішній конфлікт і зображають нинішні болючі протестні зіткнення, що набули таких руйнівних форм.
Прикладом того, як відбувається просування неоліберальних ідей в український інформаційний простір, може бути матеріал відомої ліберальної української журналістки з телеканалу «Громадське» Наталії Гуменюк, яка вирішила пояснити причини бурхливих американських подій, запросивши до розмови, як сказано в заголовку інтерв’ю, «найвідоміших американських істориків і філософів»: Тімоті Снайдера, Френсиса Фукуяму й Енн Еплбаум [2]. Безумовно, такі «розкручені» в світовій науці й медіа імена викликають у кожного посилене зацікавлення, тож ефект від такого інтерв’ю, прогнозовано, буде значний.
Нагадаємо, що Тімоті Снайдер — це впливовий американський історик, професор Єльського університету; фахівець з історії Східної Європи, автор низки відомих книжок з історії України: «Червоний князь» (про Голодомор, (2011), «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним» (2011), «Перетворення націй: Польща, Україна, Литва, Білорусь» (2012), «Чорна земля: Голокост як історія і застереження» (2017) та ін.
Френсис Фукуяма — це знаменитий американський філософ, професор Стенфордського університету; автор популярних книжок «Кінець історії і остання людина» (1992), «Великий розрив»(1999), «Наше постлюдське майбутнє» (2004), «Сильна держава» (2008), «Витоки політичного порядку. Від прадавніх часів до Французької революції» (2010), «Політичний порядок і політичний занепад. Від промислової революції до глобалізації демократії» (2013), «Ідентичність. Потреба в гідності й політика скривдженості» (2017).
Енн Еплбаум — це популярна американо-британська журналістка, письменниця, історикиня, викладачка Лондонської школи економіки, авторка успішних книжок про ГУЛАГ і Голодомор.
Ось головні думки Т. Снайдера: «расизм у США — системний», темношкірі постійно відчувають утиски, їх садять за ґрати, убивають набагато частіше за білих; «демонстрації в абсолютній більшості — мирні» (???!), «демонстранти дуже молоді», вони зрозуміли, «що расизм — це неправильно», «це ключ, завдяки якому Трамп утримує свою олігархію, мобілізуючи прихильників»; «насильство проти людей чинить винятково поліція», «немає ані знаку, щоб люди нападали на поліцію» (???!).
Т. Снайдер чомусь порівнює нинішні протести в США із українським протестним Майданом 2014 р., вважає, що «Трампа варто порівняти з Януковичем», бо він «хоче бути олігархом» і керується «не інтересами держави, а власними». Т. Снайдер впевнений, що організації «Антифа» «не існує», тому звинувачення Д. Трампа щодо неї за підбурювання протестантів безпідставні, і загалом ліві не причетні до цих погромів та демонстрацій: «США — останнє місце на планеті, де варто турбуватися про ліворадикалів — настільки вони незначні» (???!). «У США майже немає лівих, а найбільше внутрішніх терактів скоєно ультраправими. Усе це — президентська пропаганда». «Учасниками протестів є такі люди, як я», — гордо заявляє Т. Снайдер.
А ще американський історик порівнює змагання між білими і чорними в США із Голодомором, сталінськими репресіями й загальними тоталітарними утисками в Україні в період СРСР, що є цілковитим нонсенсом і неправдою, свідомою маніпуляцією, бо ж не можна порівнювати суспільно-політичні умови держави демократичної (США) із абсолютною тоталітарною, репресивно-деспотичною державою, чим був СРСР в часи Й. Сталіна.
Ось головні тези Ф. Фукуями. «Демонстрації були переважно мирними», «це наслідок расової політики в США»; «Ідеологічні вподобання залежать від політики ідентичності, відколи Демократична партія підтримала Рух за громадянські права (змагання чорношкірих за рівноправність у 1960-ті рр. — О.Б.), ті, хто йому опонували, перейшли до Республіканської партії, яка певною мірою стала партією білих». «На основі таких поглядів (за домінування білих — О.Б.) і було обрано Дональда Трампа. Я щиро вважаю, що він — расист».
Загалом Ф. Фукуяма гадає, що всі розмови про спеціальну організацію цих протестів, їхнє спрямування є фальшиво конспірологічними. Головний винуватець протестів — це Д. Трамп, який веде безглузду, авторитарну політику. У випадку його переобрання Сполученим Штатам загрожує диктатура. Він нічого не робить для розв’язання расової проблеми.
А ось головні думки Е. Еплбаум. У США, поряд з расовою, наростає «соціальна нерівність як наслідок ситуації карантину через Covid-19. «Головне пам’ятати, що протести абсолютно законні, як і виправданою є злість мітингарів». Всі випадки погромів і пограбувань треба розглядати окремо, не змішувати з настроями протестів. Д. Трамп користає з цього всього і прагне об’єднати перед виборами своїх прихильників. Його політика й риторика — наскрізь авторитарні, в дусі лідерів Центральної Азії. Він хоче залякати американське суспільство. Загалом протестний рух дуже неоднорідний, в ньому є мародери, провокатори, є «чимало дезінформації».
Отже, в підсумку ми отримали наступну картину. Виявляється, расизм, зверхність і жорстокість білих щодо чорних в Америці процвітали всі останні десятиліття; влада, зокрема президент Д. Трамп, цілком не думає про розв’язання цієї проблеми, протестувальники мають моральну правду на своєму боці, загалом в США замало космополітизму, мультикультуралізму, толерантності — і в усьому найбільше винен той же Д. Трамп.
У цьому тріо-інтерв’ю з американськими науковцями є ще й український аспект. Енн Еплбаум і Тімоті Снайдер відомі як автори праць на теми з української історії. Це автоматично робить їх нібито «друзями України», тим більше, що обоє писали на таку болісну для нас тему Голодомору. Відтак, ці автори є поза критикоюдля такої упослідженої країни, як Україна, яка вдячна всім хоч за одне добре слово про себе. І це зрозуміло. Однак задумаймося над такими фактами. Т. Снайдер у своїх книгах понаписував багато безпідставних звинувачень в сторону українського визвольного руху, ОУН і УПА, часто показуючи його «колабораціоністським», «профашистським», «антисемітським» тощо, іноді дуже поверхово й викривлено трактуючи історичні події на Україні. Він часто прагне нав’язувати українцям своє лібералістично-космополітичне бачення історії (думаємо, ці книги для того й пишуться насамперед). Недавно він у годинному інтерв’ю на «Громадському» з тією ж Наталією Гуменюк “впарював” українцям думку про потребу посиленого вивчення російської мови як нібито можливої «альтернативи російській мові Путіна», серйозно закликаючи нашу державу і громаду виділяти великі кошти на пропаганду російської мови і культури[3]. Більше користі чи прихованої шкоди має така діяльність закордонного вченого?
Мусимо пам’ятати й розуміти, що західні науковці здебільшого прибувають в Україну й посилено вивчають нашу історію і культуру з певною політико-ідеологічною метою. Передусім сюди прибувають неоліберали, бо вони представляють дуже багаті західні фонди й середовища, що спеціально займаються “перекиданням” неоліберальних цінностей в Східну і Середню Європу (і в решту світу, зрозуміло). Вони несуть нам певний набір принципів та ідеологем і вимагають їх виконувати, забезпечуючи це відповідним фінансуванням (стипендії для бідних українських вчених і студентів, гонорари, ґранти тощо). В Україні часто спостерігаємо як рекцію на це лише «телячу радість» від того, що «хтось зацікавився нашою історією», хтось там, в чужині, та ще й англійською мовою, «про нас тепле слово сказав». Так, ніби повідомити світові, що «Сталін був злочинцем» і «українців масово морили голодом» — це дуже велика новина для того світу!
Наступ неоліберального «контрольованого хаосу» на країни Середньої і Східної Європи передбачає тотальну нівеляцію традицій консерватизму та націоналізму в них. Цей процес завжди починається від руйнації гуманітарної сфери, через що національні суспільства не в змозі будуть зміцнювати свій духовний імунітет, формувати нові покоління національно відповідальної інтелігенції. Тому сьогодні головне протистояння відбувається в просторі інтелектуальних та інформаційних змагань.
Українці — велика і потенційно могутня нація, яка вже самим своїм геополітичним розташуванням вимагає до себе посиленої уваги світу. Великою мірою нам не має бути дуже важливо, що там хтось сказав про наше минуле і нашу культуру. Увага світу буде збільшуватися до України насамперед через одну велику причину: через зміцнення української державності, національної сконсолідованості, вольової здібності українства до перетворень і перемог. І на це мають бути спрямовані всі наші зусилля. Стратегічним завданням для нас є збереження цивілізаційних, духовних основ країни, загалом цивілізаційного контексту Середньої Європи як головної запоруки культурного й суспільного зростання в майбутньому.
Втягуючись у політико-ідеологічну гру з Заходом на основі його правил, Україна буде впадати в залежність від його стратегічних маніпуляцій з нав’язування неоліберальних цінностей та ідеологем решті світу. Неоліберальному Заходові йдеться про витворення суцільного і безмежного простору з поширення космополітизму та мультикультуралізму, щоб прищепити людству тотальну практично-матеріалістичну свідомість, яка й стане опорою для вічної охлократії (сліпої підневільності мас і вседозволеності олігархії). Для цього й створюється інформаційна ситуація post-правди, коли пропагуються абсурдистська свідомість й очевидна фальсифікація, перекручування фактів, щоб люди не розуміли, що з ними діється.
[1]Хантингтон С. Кто мы? Вызовы американской национальной идентичности. М.:АСТ, 2004. С. 347–402.
[2]Гуменюк Н. Фукуяма, Снайдер, Епплбаум. Як пояснюють протести в США найвідоміші американські історики й філософи. URL: https://suspilne.media/39288-fukuama-snajder-epplbaum-ak-poasnuut-protesti-v-ssa-najvidomisi-amerikanski-istoriki-j-filosofi/
[3]Баган О. Дари данайців. Російська мова від Тімоті Снайдера. Вголос. Інтернет-видання. URL:https://vgolos.com.ua/news/dary-danajtsiv-rosijska-mova-vid-tymoti-snajdera_1155015.html.
Переглянути відео можна за посиланням:https://youtu.be/qzGZeyQSlhE
Leave a Reply