Петро ІВАНИШИН, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, секретар Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова
У сучасному інформаційному потоці, де з калейдоскопічною швидкістю змінюються події, персони, оцінки, тексти, виклики, образи, для кожної вдумливої людини важливо усталити фундаментальні поняття, якіі допомагають розуміти реальність. У сфері політичної дійсності однією із настійних пізнавальних потреб є витлумачення провідних ідеологічних структур як систем ідей. До цього спонукає кожна притомна політична теорія, яка знає, що «без ідеологічних дебатів політика мертва» і що «політична свідомість породжується як наслідок світогляду»[1].
У цьому сенсі перед нами постають дві проблеми. По-перше, витлумачити сутність такої новітньої, всепроникної, для багатьох вельми привабливої форми лібералістичного світогляду та водночас відповідної йому політичної практики, як неолібералізм. Витлумачити, враховуючи ідейну складність, суперечливість та дефінітивну строкатість цього політичного поняття. Не випадково саме повоєнний лібералізм вважають панівною політико-ідеологічною системою глобального масштабу, своєрідною «метаідеологією», що постала внаслідок «всесвітньої ліберальної революції» (Ф.Фукуяма) і проникла чи, радше, підкорила, трансформувала під своє лекало більшість інших ідеологій[2]. По-друге, здійснити це трактування, базуючись на методології, що пройшла перевірку часом, має надійний і переконливий теоретичний базис (тезаурус) і є ефективною в сенсі інтерпретації масштабних та різнорівневих світоглядних і культурних систем.
Першу проблему доречно актуалізувати за допомогою низки цитат, що саме стосуються неоліберального світогляду. Ось як трактував лібералістичну традицію (вихідну для неолібералізму) один із ключових ідеологів неолібералізму, засновник Австрійської школи економіки, австро-американський філософ єврейського походження Людвіг фон Мізес. Він окреслював цю раціональну політичну доктрину як таку, що спрямована виключно на підвищення «зовнішнього, матеріального добробуту» і не переймається «внутрішніми духовними та метафізичними потребами», діє в інтересах блага для всіх, а не окремих класів, виступає за свободу, мир і рівність людей перед Богом чи перед законом, узаконює природну нерівність лише за багатством і прибутком. Л. фон Мізес наголошував на моральності приватної власності та капіталістичного устрою, котрі служать етичній суспільній меті — «збереженню соціального порядку». Цінною формою політичної структури може бути лише ліберальна держава, захисниця «власності, свободи та миру», а формою врядування — демократія. Оскільки ліберальні принципи повинні діяти й у державі, й у світі, то ліберальна думка є «космополітичною», а сам ліберал — «громадянин світу — космополіт». Мета лібералів виключно шляхетна: «зменшити страждання, збільшити щастя»[3].
Активно розвивав такого типу інтерпретаційну позицію учень Мізеса австро-британський економіст й ідеолог Фрідріх фон Гаєк. Він виводив неолібералістичну концепцію від англійських віґів, а тому базовану на повазі до традиції та релігії, на номократичності — «спонтанному порядку в соціальних справах». Ця ідеологія базується також на каталаксії, тобто на «спонтанному ринковому порядку», заснованому на «взаємності або взаємовигоді» і який не терпить зовнішнього (наприклад, державного) втручання. На основі лібералізму зʼявляється «велике» або «відкрите суспільство», що само собою, спонтанно започатковує суспільство «світове», але «без бажання політичної влади». Саме у такому суспільстві пануватимуть мир, справедливість та свобода[4].
Ще один чільний ідеолог неолібералізму і теж єврейський емігрант із Австрії британський філософ Карл Поппер у післямові до російського видання (1992) своєї знаменитої праці «Відкрите суспільство та його вороги» (1937–1945) пропонував цілу глобальну «програму» для «гуманістичної» партії: 1) зміцнення свободи й усвідомлення відповідальності, що з неї витікає; 2) встановлення миру в цілому світі; 3) боротьба з бідністю; 4) боротьба з демографічним вибухом; 5) навчання ненасильству[5].
Такі радше панегіричні, ніж аналітичні самоокреслення власної позиції доповнюють і чимало політологічних праць. Типовим прикладом може бути Девід Меннінґ, який в ідилічний спосіб описував (1976 р.) новітнє ліберальне суспільство як «урівноважене» і «плюралістичне», людська воля в якому «спрямована дорогою розуму, підтримує порядок, необхідний для стабільності і виживання», де панують індивідуалізм, ринковий механізм і представницьке урядування, де утверджують ідеали автономної особистості, поступу і свободи. Водночас англійський політолог не забував про основне — «встановлення всесвітнього порядку»[6]. В українській постколоніальній публіцистиці та науці схожу наївно-оспівувальну космополітичну позицію можна віднайти в ідеологічних текстах М. Поповича, М. Мариновича, К. Бондаренка, Я. Грицака та ін.
Інші автори тримаються стриманішого дискурсу, поділяючи, очевидно, якоюсь мірою думку американського філософа Майкла Сендела, що «ідеал суспільства, яким керують нейтральні принципи, — це фальшива обіцянка лібералізму»[7]. Наприклад, сучасний англійський дослідник Деніел Стедмен-Джоунз говорить про неолібералізм як космополітичну, «засновану на принципах індивідуальної свободи й обмеження повноважень держави ідеологію вільного ринку, котра звʼязала людську свободу з діями раціонального й націленого на свою вигоду індивіда у сфері ринкової конкуренції»[8]. Як бачимо, йдеться про звичайну прагматичну доктрину міщансько-крамарського (буржуазного) типу, без зайвих людинолюбних ілюзій та прагнень. Ще критичніше висловлюються інші західні автори, котрі, як-от Кристіан Лаваль, розглядають неолібералізм як «особливо радикальну й догматичну форму класичного економічного лібералізму». Причому форму вельми егоїстичну, агресивну й нетолерантну. «Неоліберальна політична програма, — твердить цей відомий французький філософ та соціолог, — прагне зробити так, щоб усунути ті соціальні, культурні й інституційні барʼєри, що здійснюють спротив розповсюдженню торгівельних відносин і посиленню влади власників в суспільстві і на підприємствах»[9].
Деструктивну суть цієї «влади власників» — повоєнного неолібералізму, а в тодішній термінології — «демократії», вдумливо осмислювали й представники українського націоналізму, фактично, випереджаючи свій час. Наприклад, це можна простежити у працях видатного політичного філософа та ідеолога Дмитра Донцова «За яку революцію?» (1957), «Хрестом і мечем» (1967), «Демонократи Заходу, Москва і наші прогресисти проти націоналізму» (1971) та ін. Помічаючи «змаг різних імперіалізмів» у повоєнному світі, а також «громадянську війну» всередині самої Європи, український мислитель застерігає не лише супроти комунізму, а й проти сатанинських проєктів навʼязуваної всім народам світу «прогресивної» інтернаціоналістичної демократії, кінцевими плодами якої виступає поневолення людини і нації, «світ рабства і тиранії». Звідси й полемічний термін — «демонократія». Лібералістичний атеїзм і матеріалізм перетворюють гасла Французької революції — свобода, рівність, братерство — на «цинізм, дурисвітство й облуду». Тому, застерігає філософ, майбутня українська держава, яка постане після перемоги національної революції, повинна звільнитися від ілюзій («ярма») різних «тоталітаризмів» — «совєтського, націонал-комуністичного чи «демократичного»[10].
Схоже, й учень Д. Донцова, чільний поет-вісниківець, глибокий герменевт і культуролог Євген Маланюк в есе «Єдинонеділимство» (1964), осмислюючи феномен імперіалізму, вказував, що це ідейне явище «не можна підміняти чи заперечувати», що йому «треба придивлятися і, коли він маскується тими чи іншими «кратіями» (з демократією включно), — демаскувати»[11]. Під «демократією» український автор передусім розумів не форму правління, а саме панівний на Заході суспільно-політичний світогляд — ідеологію неолібералізму.
Застереження супроти цієї ідеології («демолібералізму») і проти насаджуваної нею форми влади — «космополітичної демократії» — активно висловлювали найбільш вдумливі політичні філософи та політологи доби Незалежності. Наприклад, Василь Іванишин у монографії «Українська ідея і перспективи націоналістичного руху» (2000) стверджував: «Ми чітко розрізняємо два поняття: нинішня космополітична демократія і реальне українське національне народоправство. Перше — це фіговий листок, який надійно прикриває антинародну, антиукраїнську суть законодавства, і, отже, політики нинішньої держави…». І продовжував: «Ми категоричні противники тої космополітичної «демократії» американського зразка, яка повністю ігнорує інтереси української нації і в кінцевому рахунку має привести українців не до власної державності, а до резервації — як американських індійців чи австралійських аборигенів»[12].
Мабуть, наведених цитат достатньо, щоб переконатися в тому, що є обґрунтовані підстави для поглибленого тлумачення поняття «неолібералізм» як принаймні суперечливої, контроверсійної ідеологічної системи, що в особі своїх провідних ідеологів старанно намагається замаскувати справжні світоглядні імперативи та базові цінності.
Тому друге проблемне питання стосується вибору ефективної методології трактування неолібералізму. Очевидно, що міркування багатьох проникливих дослідників цього феномену (С. Гантінґтона, К. Крауча, К. Лаваля, А. Макінтайра, Д. Мюррея, Е. Райнерта, Ж. Рюс, Т. Саррацина, М. Сендела, Р. Скрутона, Е. Сміта, П. Сорокіна, Д. Стедмен-Джоунза, Я. Тамір та ін.), чиї пізнавальні успіхи не варто применшувати, все ж, зрештою, так чи інакше заблоковують або спонукають ухилитися від глибших оцінок використовувані методи й світоглядні концепти. У цьому плані, на нашу думку, варто звернутися до пізнавального потенціалу націософської (національно-екзистенціальної, в термінології В. Іванишина) герменевтики як різновиду тієї гносеологічної системи (теорії, методології та практики інтерпретації), яка завжди була загальновизнаним «фундаментом гуманітарних наук»[13] (Г-Ґ. Ґадамер). Неодноразово успішно апробований інтерпретаційний потенціал націософської герменевтики дозволяє створити переконливе передзнання (тезаурус) для витлумачення сенсу неолібералістичного світогляду. Особливо це стосується випрацюваної в її межах теорії базових світоглядів (фундаментальних ідеологій)[14]. Увиразнимо цю націософську теорію кількома сутнісними моментами.
Першийзасновковий момент передбачає постулюваня національної свободи як базової буттєво-історичної, а значить, і індивідуальної, і суспільно-політичної, вартості і водночас як основного критерію для осмислення сутності суспільних світоглядів та процесів. Другепередсудження випливає з першого й допомагає зрозуміти той факт, що в суспільній свідомості та мисленні існують дві базові (фундаментальні) ідейні системи — імперіалізм (та космополітизм в якості його прихованого варіанту) як нігілістична ідеологія національного поневолення, несвободи і націоналізм як буттєва ідеологія національної свободи чи «самовляддя нації» (Д. Донцов). Від базових суспільних світоглядів залежить формування тих чи інших типів політичних ідеологій (саме до них належить неолібералізм): імперських (із космополітичними модифікаціями), націоналістичних чи еклектичних (гібридних). А вже політичні ідеології безпосередньо впливають (чи мали б впливати) на постання ідеологійпартійних(як доктрин окремих політичних організацій); водночас проголошувані ідеї не завжди можуть збігатися зі справжніми політичними цінностями цих організацій. Так увиразнюється побутування ідеології на трьох суспільно-політичних рівнях: фундаментальному (філософському, світоглядному), політичному і партійному. Саме базові ідейні системи значною мірою визначають спосіб мислення та дії як окремих людей (наприклад, політиків), так і складних суспільних чи політичних систем (наприклад, націй чи держав).
Третєпередсудження спонукає враховувати той факт, що фундаментальні ідеології прямо впливають як на витворення тих чи інших ідеологій державотворення (а значить, і типів держав), так і на різні типи влади, передусім політичної. З цього погляду, йдеться про глобальну (наднаціональну чи транснаціональну) владу як основу політичного порядку в межах імперських (різнотипних метрополій, держав-імперій) та космополітичних (колоній, квазіколоній, неоколоній) держав, а національну — в межах держав національних. Водночас імперська влада (імперіократія) проявляє себе як бажання нав’язувати волю, контролювати чужі народи та держави в політичному, економічному, культурному, інформаційному плані, витворюючи регіональні чи глобальні політико-економічні структури. Космополітична, денаціоналізуючи суть влади як космократії,проявляється у добровільному бажанні підкорюватись імперським вимогам та настановам, наднаціональному контролю, утверджуючи колоніальний, підлеглий статус власних народів. Натомість національна (чи націоцентрична) влада — націократія, — випливаючи з націоналізму, всіляко утверджує суверенітет, самобутність та незалежність народу, протидіючи різноманітним імперським та космополітичним спробам нав’язати нації чужу волю. У межах державотворчої практики різних країн можна помітити складні форми поєднання цих трьох типів влади (імперіократії, космократії та націократії) в тому чи іншому урядуванні.
Щодо нашого розмірковування, яке випливає із аргументованого припущення про деструктивний, поневолювальний характер неолібералізму, важливо також наголосити на загальних рисах, що характеризують будь-яку неконсервативну імперсько-космополітичну свідомість. Ідеться про такі елементи, як: культивування нігілістичного типу розмірковування, антитрадиціоналізм, доктринерство й універсалістський утопізм, переважання в суспільному мисленні політичних міфів (антибуттєвих фантомів), сповідування ідеалів матеріалізму й прагматизму, опертя на доктрину гуманізму (людиноцентризму, з його секуляризмом, агностицизмом, атеїзмом), панування як керівного класу корумпованих псевдоеліт (олігархії, плутократії, бюрократії, партократії), утвердження принципів економічної несправедливості й несамодостатності, множення форм антикультури й естетичного нігілізму (антимистецтва), витворення різних форм універсалістської держави (імперії, колонії або квазіколонії), запровадження систем внутрішнього поневолення («внутрішньої окупації», за В. Іванишиним), заперечення або суттєве применшення цінності націй та національних держав, явне чи приховане утвердження стратегій світового або регіонального панування (імперської геополітики) та ін.
Саме з цих методологічних позицій варто поглянути на неолібералізм і на його ідеологічну сутність.
Хоча сам термін «неолібералізм» був запропонований економістами Александром Рюстовим та Бернаром Лаверне ще у 1938 р., але повноцінно утвердилась ця політико-ідеологічна система (як і термін) на Заході вже після Другої світової війни, а глобальне поширення отримала після розвалу соціалістичного боку та радянської імперії у 1989–1991 роках. Суспільно-економічні джерела цього явища сягають ще європейського Середньовіччя (від активізації банківської діяльності з XIII століття та протестантизму з XVI-го), а от ідейні обґрунтування містяться в класичних ліберальних теоріях Нового часу ХVІІ–ХІХ століть — у прелібералів, лібертинів, віґів, просвітників, утилітаристів, меркантилістів, позитивістів, модерністів та ін. До основних класиків лібералістичної думки зараховують Т. Гоббса, Дж. Лока, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтескʼє, Вольтера, І. Канта, Д. де Трасі, Д. Юма, Д. Рікардо, А. Сміта, Дж. Бентама, Б. Констана, Ф. Ґізо, В. фон Гумбольдта, Дж. Міла, Т. Гріна, О. Конта, Г. Спенсера та ін.
Етимологічно лібералізм (як і неолібералізм) походить від латинського libertas (свобода), хоча трактування свободи, як і інших базових понять, в класичному лібералізмі було доволі еклектичним та контроверсійним. У цій доктрині в різних пропорціях та модифікаціях поєднувались та перетрактовувались, поруч із власними, елементи інших ідейних систем того періоду — консерватизму, націоналізму, соціалізму. Наприклад, Джон Лок, попри весь свій індивідуалізм та захист інтересів буржуа, все ж вказував, що «урядування має бути спрямоване на мир, безпеку та суспільне благо народу»[15].І. Кант фактично заперечував егоїзм лібералів своїм етичним ученням про моральний категоричний імператив і вельми критично ставився до демократії. Ж.-Ж. Руссо виступав проти раціоналістичного нігілізму й космополітизму та утверджував патріотизм як найвищу людську чесноту й «найгероїчнішу з усіх пристрастей»[16]. У французькій «Декларації прав людини і громадянина» (1789) саме нація називається джерелом суверенітету і вказується, що будь-яка влада повинна випливати з нього. Не випадково,що й відомий консервативний мислитель Едмунд Берк належав до ліберальної партії віґів. Мабуть, ця партія була не такою лібералістичною, як її новітні спадкоємці. Схожих фактів можна спостерегти набагато більше, однак питання еклектичності, гібридності класичного лібералізму потребує окремих студій.
Британські міжвоєнні політологи Джордж Себайн і Томас Торсон, спираючись передусім на англійську новітню традицію, де лібералізм став «національною філософією і національною політикою», основними ідеями цієї системи називали індивідуалізм, моральність стосунків між індивідами в громаді і соціальність природи людини. Поруч з цим, вони виділяли низку ідеалів і принципів: громадянські свободи, опертя на християнство, недоторканість приватної власності, контроль інституцій громадською думкою, вільноринкова економіка, демократія (спочатку — обмежена) та ін. А ліберальна держава — «це передусім система інституцій, призначена регулювати громадську думку і дискусії та зважати на протилежні вимоги з метою вироблення дієздатної політики»[17].
Повоєнні дослідники різного політичного спрямування пропонували кожен свій набір лібералістичних цінностей, і водночас часто немов намагались приховати класикою сучасність. Так, наприклад, Вільям Ґелстоун (1982 р.) описував лібералістичний устрій як соціальний мир, верховенство права, визнання розмаїтості, всеохопність, мінімум приниження людської гідності, достаток, простір для розвитку, приблизна справедливість, відкритість для істини, повага до приватного життя[18]. Джеремі Водрон (1987 р.) наголошував на індивідуальній свободі, легітимації громадянами суспільного ладу, етичному й релігійному плюралізмі, прозорості механізмів суспільного устрою, ринковій економіці[19]. Майкл Фріден (1996 р.) основними концептами лібералізму називав свободу, індивідуалізм, прогрес, раціональність, загальний інтерес, соціальність, обмежену і відповідальну владу. До суміжних концептів він відносив демократію, рівність, права, державу, владу і власність, а до периферійних — вільну торгівлю, мультиетнічність, націоналізм, повну зайнятість, соціальний захист[20]. Вивчаючи «засадничі цінності лібералізму», Джон Кекес (1997 р.) двома основними ліберальним ідеями називав захист урядом життя, свободи та власності громадян й автономію індивіда. А до ключових цінностей відносив плюралізм, свободу, права, рівність, розподільну справедливість. Найосновніша лібералістична цінність — автономія[21]. Мабуть, усвідомлюючи надмірну строкатість описів лібералістичної свідомості, англійський філософ Джон Ґрей (1997 р.) намагався звести різні теоретичні пропозиції лібералістів до чотирьох провідних ідей: індивідуалізму, егалітаризму, універсалізму та меліоризму (тобто удосконалення світу). А основними ідеями Просвітництва і Модерності досить слушно вважав гуманізм і сцієнтизм[22].
Навіть із цього вибіркового переліку авторів різної ідейної спрямованості можна виснувати дві речі. По-перше, розуміння лібералізму, зокрема класичного, переважно відрізняється від того, який можна віднайти як у самих класиків ліберальної думки, так і в їхніх довоєнних інтерпретаторів. По-друге, єдиною спільною ідеєю, котра зустрічається в усіх дослідників лібералістичної свідомості, постає лише індивідуалізм (із похідними концептами індивідуальної свободи, автономії, права власності тощо.). Навіть вартості демократії, вільного ринку чи плюралізму не всіма визнаються. І це прикметний факт, який свідчить не лише про аналітичний хаос та явний брак дослідницького консенсусу щодо лібералізму. І не лише про певний парадигмальний розрив між повоєнним лібералізмом та лібералізмом довоєнним, особливо до початку ХХ ст. У цьому, наприклад, також переконаний К. Лаваль, коли пише про те, що неолібералізм не дорівнює лібералізмові і що в наш час класичний економіст А. Сміт виглядав би як єретик[23].
Тут, на наш погляд, маємо підстави ще й для аргументованого питання про те, чи не спостерігаємо ми бажання приховати ще одну сутнісну рису класичного лібералізму, спадкоємцем котрої якраз найбільше і виступає неолібералізм? На неї натякає Дж. Ґрей, говорячи про універсалізм ліберальної свідомості. Йдеться про органічно притаманну політичній теорії та практиці лібералістів класичного періоду поневолювальних ідей імперіалізму, колоніалізму та космополітичного цивілізаторства (культуртрегерства). Про це чимало писали й пишуть інші представники нігілістичної, гуманістично-просвітницької традиції — марксистські критики лібералістичного (буржуазного) капіталізму, але лише щоб приховати власні імперські амбіції. Однак, це питання заслуговує на поглибленішу, вивіренішу оцінку із інших світоглядних позицій. На жаль, така альтернативна думка надто мало представлена в новітньому філософському, історіографічному та політологічному дискурсі.
Насамперед про імперський характер класичного лібералізму говорить практична політика (і її безпосередні наслідки — колонізація) держав, влада яких так чи інакше керувалася цією «свободолюбною» ідейною системою (часто поєднуючи, контамінуючи її з великодержавним консерватизмом та расизмом). Ідеться про масовий революційний терор проти власного народу (фактично, перший в історії класовий геноцид) та завойовницькі війни наполеонівської Франції під лібералістичними гаслами «свободи, рівності та братерства» на початку ХІХ ст.; про опіумні війни Британської імперії в Китаї (як поширення вільного ринку, щоправда, ринку наркотиків); про геноцид індіанських народів Сполученими Штатами та аборигенів Австралії британцями; про британські, голландські та французькі завоювання, колонізацію та активний визиск підкорених країн в Африці та Азії; про поступове захоплення контролю над країнами Латинської Америки з боку США; про активну работоргівлю й доволі пізні відміни білого (боргового) й чорного рабства в англосаксонських країнах в ХІХ ст. (хоча й досі продовжується активна торгівля людьми в західних країнах як складова кримінального бізнесу); про захоплення Сполученими Штатами майже половини території Мексики (1,3 млн. квадратних кілометрів) в результаті війни 1846—48 рр.; про завоювання нідерландських (бурських) держав в Південній Африці Британією наприкінці ХІХ ст.; про навʼязування найпотужнішою лібералістичною державою ХІХ ст. Британською імперією своїх економічних та культурних інтересів по всьому світу (від чого потерпали навіть США[24]) та ін. І таких відомих історичних прикладів можна навести ще дуже багато.
Як це не сумно, але більшість (хоча й не всі) гуманних, мирних, демократичних, прогресивних і толерантних ідеологів лібералізму так чи інакше, більшою чи меншою мірою підтримували і навіть теоретично обґрунтовували імперську політику своїх країн. Класичним прикладом можуть бути трактати «Про свободу» (1859) і «Роздуми про представницьке врядування» (1861) одного з найчільніших ідеологів класичного лібералізму (атеїстично-утилітаристського типу) і водночас члена палати громад й важливого чиновника Ост-Індської компанії Джона Стюарта Міла (чи Мілля) (1806—1873), в яких він обстоював корисність британського імперіалізму через фундаментальні відмінності між «цивілізованим і варварськими народами». Причому до розряду «варварських» потрапили й Індія, і Китай зі своїми тисячолітніми державними та культурними традиціями. Міл виступав проти рабства, захищав права жінок та ірландських фермерів, але водночас був переконаний у природності й потрібності колоніалізму. Він не без гордості писав: «Вільні держави, як і решта держав, можуть володіти залежними країнами, здобутими в процесі завоювання чи колонізації, і наша держава тут становить найбільший у сучасній історії приклад»[25].
На цю імперську контраверсію не завжди звертають увагу дослідники, перенаголошуючи переважно привабливі, на їх думку, сторони мислення філософа. Однак, будь-яка людина з елементарним розумінням цінності національної свободи неминуче зверне на неї увагу. Як це зробила, наприклад, ізраїльська представниця ліберального націоналізму Яель Тамір, яка спостерегла, що для Дж .Ст. Міла «поглинення більш розвиненого народу менш розвиненим є злом і втратою для людства, але коли краща, культурна нація підпорядковує «відсталу», ми одержуємо безперечний «здобуток у цивілізації»«. І прикладом такого «здобутку» є поглинення англійцями ірландців[26]. Зауважимо, йдеться про тих «відсталих» ірландців, чиї відважні місіонери (не завойовники!) в ранньому Середньовіччі несли світло християнського вчення язичницьким народам Західної Європи, водночас і предкам «культурних» англійців.
Таким чином, незмінна присутність базової світоглядноїідеї імперіалізму суттєво розширює й уточнює той сконструйований ідилічний простір «лагідних і мирних ліберальних чеснот»[27], котрий існує лише в наївній або процензурованій (чого теж не можна виключати, з огляду на відповідні свідчення Е. Саїда чи С. Гантінґтона) уяві дослідників-лібералів. Отже, джерела неолібералістичної думки навряд чи варто відокремлювати від імперської ідеї.
Якщо тепер поглянути на сам неолібералізм, на його історію, суперечливі трактування, структуру й основних представників, то стане очевидним, що таке масштабне дослідження виходить за межі нашого розмислу. (Глибше зацікавлених історією неолібералізму відсилаємо до досліджень Д. Харві[28], К. Лаваля[29], К. Крауча[30], Д. Стедмен-Джоунза[31]та ін.) Натомість ми зосередимося на найосновніших моментах, котрі безпосередньо стосуються нашої теми.
Насамперед варто зауважити, що неолібералізм не є однорідною теоретичною системою. На сучасному етапі свого розвитку він поєднує дві основні течії: 1) так звану «ліву» (хоч такі окреслення тут доволі умовні) — соціальний лібералізм, ліберальний соціалізм чи ордолібералізм (більш утверджений у європейських країнах) (Дж. Дьюї, Дж. М.Кейнс, Б. Рассел, Дж. Роулз, Р. Дворкін, В. Ойкен, А. Сен та ін.) і 2) «праву» — лібертаріанство (лібертаризм), «класичний», «економічний», «ринковий» чи «інтернаціональний» лібералізм (котрий, як вважають, переважає у США) (Л. фон Мізес, Ф. фон Гайєк, К. Поппер,М. Фрідман, Дж. Стіглер та ін.). І цей двоподіл існує вже віддавна. На думку дослідників, з кінця ХІХ століття, коли буржуазія (особливо великі власники, капіталісти) повністю захопила політичну владу, відбувся розкол лібералів на соціальних (близьких до соціалістів) та економічних, лібертаріанських (близьких до консерваторів)[32]. Основна відмінність між цими домінантними течіями полягає в тому, що перші виступають за державне регулювання ринку (і часто заперечують своє відношення до неолібералізму), а інші — категорично проти державного втручання в ринкову економіку за принципом laissez faire (з фр. «дозволяйте робити») (саме їх найчастіше називають неолібералами).
Крім того, до неоліберальних зараховують велику кількість менш впливових течій еклектичного типу складно перемішаних між собою і з двома провідними напрямками: комунітаризм, християнський демократизм, республіканізм, постмодернізм, мультикультуралізм, квір-ідеології, гендеризм, екологізм, неофемінізм, неоконсерватизм, неомарксизм, анархокапіталізм, мінаризм, агональний лібералізм, лібертарний соціалізм (чи анархічний лібералізм Н.Хомського), поліцентризм, ліберальний культуралізм і навіть ліберальний націоналізм тощо. До справді правих неолібералів можна віднести християнських демократів, консервативних лібералів, неоконсерваторів, частину комунітаристів, поліцентристів та ін. Таким чином, поглинання лібералізмом різних ідеологій дозволило Аласдеру Макінтайру зробити висновок про те, що в сучасності «майже всі дискусії точаться між консервативними лібералами, ліберальними лібералами і радикальними лібералами»[33]. Тобто в межах однієї ідеологічної парадигми.
Художнім вираженням новоліберальної свідомості можна вважати космополітичний модернізм, авангардизм та, після Другої світової, постмодернізм. Окремим важливим і не надто дослідженим питанням є вплив філософських шкіл на розпрацювання неолібералістичних ідеологем –—неопозитивізму (аналітичної філософії, особливо Віденського гуртка), фройдизму, неомарксизму (особливо Франкфуртської школи та, зокрема, явища «культурного марксизму»), атеїстичного екзистенціалізму, постструктуралізму (особливо його французьких засновників) та ін.
Історичними віхами розвитку соціал-лібералізму вважають зближення із соціал-демократичними, лейбористськими, соціалістичними та марксистськими рухами від кінця ХІХ ст., успішне запровадження кейнсіанської економіки (від 1930-х до 1970-х рр.), вихід США із Великої депресії у 1930-х, розбудова «держав загального добробуту» (welfarestate) у повоєнній Європі та, зрозуміло, протистояння і водночас синтез із лібертаріанством, який в соціал-демократичній термінології називався «неолібералізмом», «ультралібералізмом» чи «інтернаціональним капіталізмом». Як наслідок, «більшість соціалістичних урядів сповідують неоліберальну політику»[34]. Це був час, коли соціалісти пристосовувались до економіки лібералізму, відмовились від ідеї пролетарської революції, переорієнтувались із робітників на середній клас, засвоїли риторику культурного лібералізму (фемінізм, право на аборти, усунення соціальної дискримінації та ін.), зрештою, як зазначає Джерард Грюнберг, «соціалізм перетворився на форму лібералізму» (особливо після Другої світової)[35]. Основними політичними цінностями лібералізованої соціал-демократії стали права людини, рівність, солідарність, державна регуляція, парламентська демократія, толерантність та ін.[36] А економічними — різні обмеження вільного ринку: перерозподіл, соціальний захист, державна інтервенція, класовий компроміс, націоналізація, економічне планування та ін.[37]
Як можна помітити, лібертаріанству(термін запроваджений Леонардом Рідом у 1950-ті) в особі свого ідейного близнюка — соціал-лібералізму — довелося конкурувати із вельми потужним суперником (а їм обом — із консерватизмом, комунізмом, націоналізмом та псевдотрадиціоналізмом (наприклад, націонал-соціалізмом)). Однак, як вважає чимало дослідників, воно його подолало. І це може бути прикладом успішної реалізації суспільно-політичної ідеї в новітній історії. Від якого часу не виводили б початок лібертаріанства, чи то від кінця ХІХ ст. (К. Крауч), чи то від міжвоєнної доби (Д. Стедмент-Джоунз) — все ж у 1930-х роках воно переживало кризу і було змушене в особі своїх чільних представників шукати компромісу із популярним на той час соціал-лібералізмом. Свідченням цьому і став згадуваний міжнародний колоквіум у Парижі 1938 р., присвячений книжці американського журналіста і водночас одного з чільних ідеологів неолібералізму Уолтера Ліппмана «Добре суспільство» (1937).
Однак, після Другої світової ідеологи лібертаріанства рішуче відкидають компроміси з соціал-демократією, віднаходять могутніх меценатів і вже в 1947 році в Швейцарії Фрідріх фон Гаєк збирає кілька десятків інтелектуалів-однодумців на конференцію й засновує та очолює міжнародне товариство під назвою «Мон Пелерін» (серед інших засновників — М. Алле, Г. Гезлітт, А. Директор, Б. де Жувенель, Л. фон Мізес, Ф. Найт, В. Ойкен, М. Полані, К. Поппер, Л. Роббінсон, Дж. Стіглер, М. Фрідман).
Цей своєрідний неолібералістичний орден (до якого згодом, крім філософів і вчених, офіційно доєднались ще й великі бізнесмени, журналісти та політики), не маючи спочатку ширшої підтримки в державних структурах західних країн (і це зрозуміло, з огляду на панування кейнсіанства), все ж мав доволі чіткий та амбітний план поширення своїх ідей. Ішлося про сформування лібертаріанської еліти, котра б випрацювала стратегію формування суспільної думки: «<…>теоретики неолібералізму повинні схилити на свій бік широкі кола інтелігенції, журналістів, експертів, політиків і чиновників. Це було здійснено за допомогою трансатлантичної сітки фінансових спонсорів та ідеологічних підприємців, що очолювали аналітичні центри, а також за допомогою популяризації неоліберальних ідей журналістами і політиками»[38]. Одним із прикладів такої популяризації може бути рекламування вельми слабкого з художньої точки зору, але дуже ідеологічно правильного роману американської письменниці єврейського походження Айн Ренд (Аліси Розенбаум) «Атлант розправив плечі» (1957), в якому уславлюється й героїзується лібертаріанська доктрина (Атлант у ньому символізує капіталіста-велетня, що тримає на собі світ). Цікаво, що нова хвиля піару, екранізацій і перевидань цього твору почалася із 2000-х.
Оскільки «трансатлантична сітка фінансових спонсорів», до яких належали, наприклад, такі великі корпорації, як DuPont, GeneralElectric, GeneralMotors та ін.[39], була доволі потужною, надпартійна структура Гаєка (неолібералістичні ідеологи — аналітичні центри (think tanks) —політики й журналісти) почала доволі швидко давати результат. Лише один тільки британський підприємець Ентоні Фішер створив цілу систему — майже півтори сотні лібертаріанських аналітичних центрів (найосновніший з них — «Мережа Атлас»). Члени «Мон Пелерін» систематично ставали не лише Нобелівськими лауреатами в галузі економіки, де вони мали стійке лоббі (Ф. фон Гаєк (1974), М. Фрідман (1976), Дж. Стіглер (1982), Дж. Бʼюкенен (1986), М. Алле (1988), Р. Коуз (1991), Г.Б еккер (1992), В .Сміт (2002)), а й — представниками повоєнного правлячого класу: президент Італії Луїджі Ернауді (1948–1955), міністр економіки і другий канцлер ФРН (1963–1966) Людвіґ Ергарт, голова Федеральної резервної системи США Артур Ф. Бернс (1970–1978), державний секретар США Джордж Шульц (1982–1989), заступник премʼєр-міністра Обʼєднаного Королівства Джефрі Гоу (1989–1990), президент Чеської Республіки Вацлав Клаус (2003–2013) та ін., а також багато інших впливових міністрів, економістів, політологів, журналістів тощо.
З 1970-х років лібертаріанські ідеї починають поступово домінувати у внутрішній та зовнішній політиці Заходу[40]: в адміністраціях президентів Дж. Картера і, набільше, Р.Рейґана, в лейбористських урядах Г. Вільсона і Дж. Каллаґена, в консервативному уряді М. Тетчер, в глобальних інститутах (МВФ, Світовий банк, СОТ, ЄС, НАФТА та ін.), в економічній політиці «Вашингтонського консенсусу» (з 1989) щодо країн третього світу з її мінімізацією впливу держави на економіку (дерегулювання економіки, лібералізація фінансових ринків, обмінного курсу і зовнішньої торгівлі, зниження обмежень для прямих іноземних інвестицій, приватизація державних підприємств та ін.) тощо. І не зважаючи на те, що лібертаріанські практики призвели до низки економічних криз, серед яких найбільш відчутною стала криза 2007–2008 років, все ж ця ідеологія, яка імплементувалася в національне та міжнародне законодавство, залишається вельми впливовою і досі. І до того ж, як пригадуємо, старанно маскує, як і новітня соціал-демократія, свої імперські амбіції. Це ж підтверджують «ключові поняття лібертаризму» Девіда Боаза: індивідуалізм, індивідуальні права, спонтанний порядок, верховенство права, обмежене врядування, вільні ринки, чеснота виробництва, «природна гармонія інтересів поміж миролюбними виробниками» і, звісно ж, мир[41]. Як без миру?
Але якщо неолібералізм утверджує «все хороше», чому ж так мало позитивних, стосовно свободи окремої людини і цілих народів, політичних наслідків застосування неолібералістичної теорії (лише збройних конфліктів після Другої світової війни нараховують понад 2000 і в них загинуло понад 10 млн людей[42], не кажучи вже про інші факти)? Чому ж так слабо відрізняються між собою ключові імперативи її, начебто кардинально різних, течій (соціальної, лібертаристської, комунітаристської, анархічної та ін.) щодо формування панівного, як пригадуємо, від Другої світової і розвалу СРСР, глобального новолібералістичного дискурсу? Відповіді на це питання можна отримати через тлумачення політичної, економічної та культурної дійсності, точніше, тлумачення стратегій та практик неоліберального владарювання у цих основних для колективного та індивідуального буття сферах (не заглиблюючись тут у сфери релігії, естетики чи освіти). Так можна вийти на сутнісні ідеї — справжній базовий світогляд цієї політичної доктрини. Максимально конкретизуємо аналітичну проблему: яким чином здійснюється і які наслідки реалізації (в аспекті національної свободи) неолібералістичної політики?
У цьому дослідженні розглянемо лише зовнішньополітичну сферу. Якою в основних рисах є міжнародна політика, геополітичні стратегії ключових «ліберальних держав»?
Загалом, якщо проаналізувати основні повоєнні геополітичні школи (чи теорії міжнародних відносин), то всі вони виявляються стратегіями різного виду регіонального чи всесвітнього (глобального) панування. Щоправда, не завжди явно вираженого. Наприклад, школа політичного реалізму (Г. Морґентау, Р. Нібур, К. У. Томпсон та ін.), попри врахування національних інтересів різних держав, все ж наголошує на тому, що вища мета великої держави — регіональна чи світова гегемонія. Школа структурного реалізму (К. Уолтц, Р. Ґілпін, Б. Бузанта ін.), розглядаючи різні типи контролю (імперський, біполярний, балансу сил), все ж схилялась до війни за гегемонію. Ліберальну (в іншій термінології — ідеалістичну) теорію добре ілюструє програма світового устрою, яку намагався втілити в життя після Першої світової президент Вудро Вільсон у своїх «Чотирнадцяти пунктах», серед яких: відкрита дипломатія, свобода мореплавства, загальне роззброєння, усунення торгових бар’єрів, вирішення колоніальних суперечок, утворення Ліги Націй та ін.[43] Очевидно, що ця миролюбна програма, як показала історія, насправді лише утверджувала імперські статус-кво держав-переможців (передусім США, Британії і Франції) та поглиблювала міжнаціональні суперечності, закладаючи політичне підґрунтя для Другої світової. Наприклад, демонізація, моральне приниження і надмірний визиск Німеччини утвердили в ній реваншистсько-імперські сили. Чи великодержавне небажання поляків визнавати політичну та культурну самобутність чи хоча б автономію окупованих ними українців, денаціоналізація й утиск останніх в новоствореній Другій Речі Посполитій, що вилилось в перманентну боротьбу між цими слов’янськими народами у міжвоєнний, а згодом і воєнний та повоєнний періоди, для взаємної шкоди.
Саме про глобальні імперські інтереси Заходу і передусім США свідчать неомарксистська школа (теорія світового центру, периферії і напівпериферії), неоконсервативна концепція раннього Френсіса Фукуями (1992) (настання начебто після 1989 р. «кінця історії» — тотальної перемоги ліберальної демократії й добровільне перетворення всього світу на Захід), теорія «зіткнення цивілізацій» Семюела Гантінґтона (1996), де США є лідером у вирішенні і політичних, й економічних питань (згодом і Фукуяма, і Гантінґтон дещо переосмислять свої підходи), концепція забезпечення глобальної влади («американської першості») США через контроль над Євразією («великою шахівницею») у Збіґнєва Бжезинського (1997) та, особливо, глобалістичних теорій.
Новітню глобалізацію (світову соціальну, економічну, культурну й політичну інтеграцію) начебто провадять не держави-імперії, а транснаціональні корпорації (ТНК). Але при цьому замовчується, що зі 100 глобальних корпорацій тільки 29 є приватними, решта — контролюються державами. Крім того, зі 100 найбільших компаній світу — 97 розташовані у США, Західній Європі та Японії. А міжнародні структури, що провадять глобалізацію — МВФ, Світовий банк, СОТ та ін. — підконтрольні розвиненим країнам, передусім Сполученим Штатам. Очевидними наслідками глобалізації стало розмивання суверенітету національних держав, поглиблення прірви між багатими і бідними країнами («Північчю і Півднем», так званим «золотим мільярдом» та іншими мільярдами населення планети тощо), нав’язування західної культури, неолібералістичної ідеології, американського способу життя та ін.[44] Керована «деліберуючою демократією» (М. Крозьє) глобалізація призводить до того, що глобальна й екстериторіальна влада віддаляється від власне політики, котра є локальною й територіальною (за М.Кастельсом), до штучно створеного глобального громадянського суспільства й «планетарного патріотизму» (Е. Морен). Зрештою — до новолібералістичного світового порядку, де на національну державу, як природну політичну форму, основного субʼєкта міжнародного порядку з 1648 р. (Вестфальський мир), накладають свої обмеження глобальні структури: наддержави, міжнародні неполітичні організації, міжнародні концерни, наддержавні політичні організації[45].
Якщо глобалізацію часто пов’язують із лібертаризмом, то варто відзначити, що й інші неолібералістичні течії теж виявляють свою імперську чи космополітичну орієнтацію. Наприклад, соціал-ліберальний інтернаціоналізм передбачає «утворення світової держави» як «остаточної реформи». Його соціалістичні апологети стверджують, що «глобалізм або новий інтернаціоналізм сам по собі був важливим і політично перспективним баченням на початку руху лейбористів та ін. політичних груп, які бажали продовжувати і поширювати процес демократизації»[46]. У середовищі найбільш поміркованих неолібералів — комунітаристів — можна теж віднайти доволі чітку імперіальну позицію. Так, Джозеф Рац вважає, що «коли ліберальна культура зіштовхується з неліберальною, члени якої не підтримують «принципу автономії», то стають виправданими дії, спрямовані на те, щоб «асимілювати меншину шляхом знищення її культури», оскільки неліберальні культури є нижчими щодо панівної ліберальної культури»[47]. А Віл Кимліка переконаний, що замість світу гомогенних націй-держав слід створити світ «багатонаціональних» держав, у межах яких «можуть співвіснувати дві або більше націй, наділених правом самоврядування». Причому в тих космополітичних державах повинні отримати «визнання й окремий статус»«ненаціональні культурні групи» — іммігранти, релігійні меншини, гомосексуалісти, інваліди та ін.[48]
Однак, двома основними надідеологічними й надпартійними течіями в неоліберальній геополітиці, котрі, попри доктринальні протиріччя, на практиці активно взаємодоповнюють одна одну, варто вважати наддержавну та космополітичну (мондіалістичну). (Прикметний факт: представники й однієї, й іншої часто перебувають на державних посадах, виступають радниками топових керівників своїх країн та є членами одних і тих самих впливових міжнародних організацій.)
Наддержавна теорія розвиває концепти класичної геополітики (Ф. Ратцель, Р. Челлен, К. Гаусгофер, Г. Маккіндер, А. Т. Меген, Н. Спайкмен та ін.) щодо домінуючої у світі чи регіоні ролі певної держави-імперії. У нашому випадку — США. Класичними представниками цієї геополітики у післявоєнний період стали Г. Морґентау, Г. Кіссінджер, Г. Бжезінський, пізній Ф. Фукуяма та ін. Емігрант із Німеччини Ганс Морґентау (1904–1980) був основоположником впливової у США теорії політичного реалізму, вираженої в ґрунтовній монографії «Політичні стосунки між націями. Боротьба за владу і мир» (1948). Його багато в чому продумана раціоналістична концепція протиставляється ірраціональній (як субʼєктивній та ілюзорній) політиці й поєднує чимало націоцентричних елементів із елементами імперськими. Наприклад, він справедливо переконаний, що основний критерій правильності зовнішньої політики держави — «відстоювання… національних інтересів», що слід розрізняти етику й політичну етику, бо успішна політика сама по собі «заснована на моральному принципі виживання нації», що поняття національного інтересу долає національний егоїзм, гординю, оскільки дозволяє поставитись із розумінням до інших націй і провадити політику, яка, захищаючи інтереси власної, водночас поважає інтереси інших націй[49].
З іншого боку, він припускає можливість зникнення національних держав і розглядає міжнародну політику як боротьбу за владу, тобто як боротьбу за «контроль над діями інших через вплив на їх волю»[50]. Для цього політолога міжнародна політика — це «безперервне зусилля, спрямоване на збереження і збільшення потуги своєї нації й ослаблення потуги інших націй». І воно реалізується через світове, континентальне або регіональне панування, через визискування слабких держав як «політично порожніх просторів», через стратегії військового (окупація), економічного (захоплення держави через економічний контроль над її правителями) та культурного (контроль над розумом, свідомістю) імперіалізму. Особливо ефективним є, на думку Г. Морґентау, цей останній: «Методи культурного імперіалізму дозволяють отримати таку переконливу перемогу, що роблять інші методи надлишковими. Роль культурного імперіалізму в сучасні часи важлива у звʼязку з можливістю підготувати ґрунт для військового захоплення чи економічного впливу. Типовий приклад використання цього методу — підтримка пʼятої колони в державі — субʼєктові впливу»[51]. Ми можемо навести інший типовий приклад: штучне культивування російської мови й культури, ідеалів малоросійства та «руского міра» в постколоніальній Україні за злочинного сприяння проросійським силам з боку корумпованої влади, що привело до задурювання, зомбування населення та стало основною причиною швидкої анексії Росією Криму та частини Донбасу в 2014-му.
Загалом, концепція американського дослідника залишає простір для маніпулювання основним поняттям «національний інтерес». В одному випадку, воно означає інтерес американської (чи будь-якої іншої) нації і тоді є вельми конструктивним, буттєвим, свободотворчим, в іншому — набуває нігілістичних, поневолювальних рис, коли означає імперські інтереси американської владної верхівки. Саме в цьому другому сенсі найчастіше використовують цей термін послідовники Г. Морґентау, наприклад, ще один емігрант, відомий повоєнний політик (колишній держсекретар), член Більдерберґського клубу, дипломат та геополітик єврейського походження Генрі Кіссінджер (1923 р. н.). Остання його праця «Світовий порядок» (2014) пропонує авторське бачення добровільного й справедливого світового ладу, що поєднує свободу і порядок, поєднуючи «різні історичні досвіди і традиції» різних держав в дусі політичного реалізму. Даючи цікавий і ретельний історико-політичний аналіз переваг націоцентричної Вестфальської системи та катастрофічних наслідків відмов від неї (серед них — Перша та Друга світові війни), американський теоретик доволі ґрунтовно осмислює різні імперські, космополітичні та націоналістичні інтенції у світовій політиці, водночас й імперську політику США, прикриту розповсюдженням лібералістичних цінностей як універсальних (вільсонізм як геополітична домінанта після Першої світової). Водночас Г. Кіссінджер простежує суперечливі спроби США після Другої світової поєднати універсальні принципи (ідеалізм) та національні інтереси (реалізм), що спричинило низку невдач у Вʼєтнамі, Афганістані та Іраці й перетворило її на «суперечливу наддержаву». Американським політикам, на його думку, бракує розуміння того факту, що з ХІХ ст. саме «націоналізм» є основним «набором переконань».
Геополітик пропонує утверджувати новий світовий порядок на основі оновленої Вестфальської системи. Щоправда, він не формулює якогось кінцевого, цілісного варіанту, лише певні загальні суперечливі побажання. З одного боку, цей порядок мав би критично ставитись до неоліберальних спроб навʼязати свою ідеологію (автор висловлює великі сумніви, що «поширення принципів демократії і вільного ринку автоматично створить справедливий, безпечний і задовільняючий всіх світ»), мав би «гармонізувати» глобалізацію з національною державою, сприяти «досягненню рівноваги», а з іншого — повинен створити концепцію порядку всередині різних регіонів (це мало чим відрізняється від цивілізаційної багатополярності С. Гантінґтона), базувати цей світовий порядок на лібералізмі («універсальних принципах» «гідності особи» та демократії) і зберегти гегемонію та «винятковість» Сполучених Штатів як «незамінної сили для відстоювання цінностей гуманізму»[52].
Схоже і Френсіс Фукуяма (1952 р. н.), позбувшись після подій 2001 року ілюзій щодо спонтанної космополітичної модернізації світу через тотальну привабливість ідеології ліберальної демократії, переходить на позиції «реалістичного вільсоніанства» і в нових монографіях утверджує дещо інші ідеї, синтезуючи принципи націоналістичної та неолібералістичної політології. Так, у праці «Сильна держава» (2004) цей американський політолог обґрунтовує потрібність розбудови нового світового порядку на основі системи сильних національних держав, оскільки «слабкість і знищення держав є джерелом багатьох найсерйозніших світових проблем: від бідності до СНІДу, наркотиків і тероризму». Щоправда, він дещо своєрідно розуміє підтримку цих державотворчих процесів — як контроль і навʼязування слабким державам лібералістичних вартостей —«демократії, самоуправління і прав людини»[53]. Тобто національна держава стає фактично синонімом ліберальної держави.
В іншій монографії «Америка на роздоріжжі» (2006) дослідник констатує виродження американського неоконсерватизму й пропонує як геополітичний метод «реалістичне вільсоніанство», яке вирізняється серйозним ставленням до міжнародних інститутів, виступає за багатополярність і «сприймає все, що відбувається всередині держав як обʼєкт американської зовнішньої політики». Зрозуміло, що така позиція віддаляє Ф. Фукуяму від принципів націоцентричного ладу й утверджує США як лібералістичну імперію, що повинна перекроювати світ «на демократичний лад» («США залишаються надто великою, багатою і впливовою державою, щоб відмовитись від найсерйозніших амбіцій у світовій політиці»). Щоправда, він радить максимально відмовитись від мілітаризації, від «превентивних війн» і діяти з позицій «мʼякої сили», зокрема й через формування «міжнародних інститутів»[54].
Інша провідна течія в неолібералістичній політиці базується на космополітизмі (мондіалізмі), тобто на витворенні глобальної лібералістичної системи без виразної держави-гегемона. У цьому плані ця теорія продовжує утопічні ідеї «світової держави», керованої явним чи прихованим «світовим урядом», як єдиного гаранта «вічного миру» у Е. Крюсе, Я. Коменського, Т. Гоббса, І. Канта, К. Маркса, О. Конта, Г. Спенсера, фабіанців, П. де ла Бланша та ін. До основних представників цієї течії в новітній період історії можна віднести Ж. Атталі, раннього Ф. Фукуяму, численних представників міжнародних неурядових організацій та ін.
Прикладом такої впливової міжнародної організації може бути Римський клуб, заснований італійським підприємцем Ауреліо Печчеї у 1968 році, котрий позиціонує себе як наднаціональний, надполітичний та надідеологічний аналітичний центр, обʼєднує провідних інтелектуалів, політиків, підприємців світу та ставить собі за мету виявлення глобальних проблем, їх обговорення і сприяння політичному вирішенню[55]. Цікавими з цього погляду є доповіді Римському клубові. Наприклад, перша — «Межі зростання» (1972),підготовлена групою вчених Массачусетського технологічного інституту (МТІ). В ній пропонувалося переорієнтувати людство «з цілей зростання на цілі рівноваги», шляхом «гальмування світового демографічного й економічного зростання». Заради всесвітньої шляхетної мети — «вигідного всім» «гармонійного стану глобальної економічної, соціальної та екологічної рівноваги», пропонувалось здійснити радикальні ідеологічні («докорінну зміну систем вартостей» на особистому, національному та світовому рівнях) та політичні (змінити «політичні та економічні структури влади») перетворення[56]. Ця доповідь добре вражає основну проблематику та акцентовано космополітичний світогляд цієї потужної організації. Важко також не помітити тут інтелектуальних джерел неолібералістичного екологізму та глобалізації.
Прикметно, що у 2018 році була запропонована доповідь «Come on! Капіталізм, короткозорість, населення і руйнування планети» з дещо іншими ідейними акцентами, створена колективом авторів, серед яких президенти клубу Ернст Вайцзеккер та Александр Вайкман, що свідчить про її виняткову стратегічну роль. З метою порятунку світу від системної кризи (соціальної, політичної, культурної, моральної, демократичної, екологічної, ідеологічної і капіталістичної (економічної)), автори пропонують фактично трансформувати базову неолібералістичну ідеологію (а також світове суспільство) в напрямку до джерел — до «нового Просвітництва», класичного лібералізму, який, мовляв, досі неправильно трактували, — А. Сміта, Д. Рікардо та Ч. Дарвіна. Основна частина концептів береться ними від соціал-лібералізму, менше — від правого лібералізму і націоналізму. Автори виступають проти спекулятивного капіталізму, надмірного споживання, перенаселення, тваринництва, урбанізації, «глобального капіталізму транснаціональних корпорацій», наївного реалізму й матеріалізму, редукційного мислення та ін. Натомість вони пропонують інтегрувати в «нову філософію» цінність національних держав, локальних культур, інтегральне мислення, узгодження наукових і релігійних пошуків (щоправда, чомусь більше східного типу) та ін. Державі при цьому відводиться важлива роль: піклуватись про загальне благо, контролювати ринки, гарантувати соціальну справедливість, утверджувати терпимість до релігії тощо.
Однак, справжня політична мета простежується у третій частині доповіді, котра в цьому моменті прямо перегукується із доповіддю першою. Там ідеться про потребу витворення космополітичного «нового світу» на основі «глобальних правил» єдиних «для всіх країн» (наприклад, напрацьованих транснаціональним фондом «Всесвітня рада майбутнього» Якоба фон Ікскюлля), «єдиного людства», про усунення кордонів, про «стійку», а не «зростаючу» економіку, про нову освіту, що, окрім іншого, повинна «корінитися в універсальних цінностях і повазі до культурних відмінностей»[57]. Як на практиці виглядає така «універсальна» освіта, можуть багато розповісти недонищені представники українських академічних кіл.
Одним із основних ідеологів мондіалізму небезпідставно вважають французького економіста (єврея за походженням), геополітика, футуролога, письменника, радника президента Ф. Міттерана, члена Більдерберґського клубу і першого керівника Європейського банку реконструкції та розвитку Жака Атталі (1943 р.н.). Щоправда, у своїй книжці «На порозі нового тисячоліття» (1991) йому вдалось передбачити не все: наприклад, розпад СРСР, народження нової ринкової структури у США (він думав в Європі або басейні Тихого океану) чи зникнення національних, расових, класових, релігійних кордонів. Як і Ф. Фукуяма, Ж. Атталі надто повірив у тотальну безальтернативність неолібералізму: «Цінності ліберального плюралізму і перспектива ринкового процвітання привели до консенсусу, котрий тепер обʼєднує всі народи Землі». Однак, він доволі точно окреслив домінування в сучасному світі лібералістичної «влади грошей» (чи ринків), на відміну від попередніх історичних епох, де домінували священники та воїни, передбачив ще більший розрив між багатою Північчю (центром) і бідним Півднем (периферією), світову «війну терору», появу космополітичної еліти (заможного «кочовика», що пориває зі своїм народом і родичами) та ін. Французький автор пропонував поглибити процеси глобалізації, відмовитись від національного суверенітету, надати інститутам ООН справжню «наднаціональну владу» тощо[58].
У 2006 році Ж. Атталі запропонував нову, набагато масштабнішу візію космополітичного майбуття із виразними соціал-лібералістичними, антилібертаріанськими та антиамериканськими акцентами в монографії «Коротка історія майбутнього». Логіка подій наступна: у найближчому майбутньому завершиться панування американської імперії, світ поділиться на 11 політичних центрів (поліцентризм) (причому, без Європи і США), однак, на їх місці незабаром зʼявиться нова лібертаріанська, ринкова гіперімперія, керована гіперкочовиками, що супроводжуватиметься подальшою дегуманізацією, розпадом держав, машинізацією людей та ін. Це призведе до періоду глобальної війни всіх з усіма — гіперконфлікту, котрий завершиться встановленням всесвітнього порядку — гіпердемократії. Це буде ідеальний лад «планетарної демократії», який вирішить всі протиріччя. Ринок буде витіснено на користь «соціальної економіки», компанії будуть працювати в імʼя загального блага, буде знайдено баланс між «альтруїстичними та універсалістськими силами», поруч з ринковою буде вибудувана «альтруїстична економіка». Здійснить усе це глобальне благо — «транслюдство», альтруїстичні «громадяни світу», які витворять глобальні інституції: спочатку союзи ринкових демократій (за зразком ЄС), а потім — «планетарну конституцію» та «світовий уряд», що забезпечить «всесвітнє братерство», поборе всі виклики (мафію, наркоторгівлю, сексуальну експлуатацію, рабство, кліматичні зміни, тероризм та ін.) і забезпечить планетарну рівновагу ринку і демократії. У цьому сенсі завдання батьківщини автора — Франції (як і всіх держав) — сприяти народженню гіпердемократії[59]. Отака добра новина світлого майбутнього від мондіалізму із комуністичним присмаком.
Звичайно, щоб отримати більш вивірені висновки, варто проінтерпретувати ще й інші неоліберальні сфери та структури: внутрішню політику лібералістичних держав, економічні засади, культурні стратегії, державні та міжнародні інституції, специфіку правлячого класу та ціннісної системи. Однак, і вже опрацьованого матеріалу достатньо, щоб зробити попередні висновки про суспільну-світоглядну сутність цієї політичної ідеології.
Отже, у випадку неолібералізму ми маємо справу із сукупністю споріднених політико-ідеологічних доктрин і практик імперського типу (основними з яких є соціал-лібералізм та лібертаризм), котрі задомінували у західній політиці після Другої світової війни, спрямованих на постання нового лібералістичного устрою в інтересах великого капіталу — транснаціональної олігархії (у вигляді глобальної політичної системи під керівництвом США як держави-гегемона й сукупності сателітів-неоколоній чи космополітичного «світового уряду»). Його базову ціннісну, аксіологічну систему формує поєднання радикального індивідуалізму (егоїстично трактованих свобод і прав людини), «вільноринкової» економіки (економіки, монополізованої транснаціональними корпораціями) та ліберальної демократії (фактично, псевдонародовладдя, прихованої олігархії). Його очевидними й безпосередніми нігілістичними наслідками є поневолення людини (дегуманізація), нації (денаціоналізація) і держави (колонізація). Ефективно боротися із цим складно влаштованим і часто замаскованим імперіалізмом можна лише через координацію національно-визвольних зусиль різних народів світу на основі ідеології націоналізму. (Приклад свого часу дала ОУН через створення Антибільшовицького блоку народів.) У контексті новітнього протистояння української нації із московськими загарбниками та малоросійською пʼятою колоною, не варто забувати й про неолібералістичні імперські амбіції наших так званих західних «партнерів» та «кочовиків»-вестерністів — космополітичних представників всередині України.
[1]Жиро Т. Политология / пер. с пол. Х.: Гуманитарный центр, 2006. С.27, 420.
[2]Проценко О., Лісовий В. Від упорядників. Лібералізм: антологія / упоряд. О.Проценко, В.Лісовий. Київ: Смолоскип, 2002. С.9.
[3]Мізес Л. фон. Лібералізм у класичній традиції. Лібералізм: антологія. Київ: Смолоскип С.3–19.
[4]Гаєк Ф. А. Принципи ліберального соціального порядку. Лібералізм: антологія. Київ: Смолоскип С.19–22, 32.
[5]Поппер К. Р. Открытое общество и его враги.Чары Платона:пер. с англ. Киев:Ника-Центр, 2005.Т. 1; Время лжепророков: Гегель, Маркс и другие оракулы:пер. с англ. Киев: Ника-Центр, 2005.Т. 2. С.746–748.
[6]Меннінґ Д. Символічна форма лібералізму. Лібералізм: антологія. С.52–60,
[7]Сендел М. Моральний субʼєкт: лібералізм і межі справедливості.Лібералізм: антологія. С.263.
[8]Стедмен-Джоунз Д. Рождение неолиберальной политики: от Хайека и Фридмена до Рейгана и Тэтчер / пер. с англ. А.А.Столярова; науч. ред. А.В.Куряев. Москва,Челябинск: Социум, Мысль, 2017. С.19.
[9]Лаваль К. Человек экономический. Эссе о происхождении неолиберализма:пер. с фр. С.Рындина. Москва:Новое литературное обозрение, 2010. С.358.
[10]Донцов Д. За яку революцію? / Донцов Д. Вибрані твори: у 10 т. / редкол.: О.Баган (відп. ред.) таін. Дрогобич: Відродження, 2015. Т.9; Ідеологічна і культурна есеїстка (1948–1957 рр.) / упоряд., передм., комент. О.Баган. С. 42, 44, 55.
[11]Маланюк Є. Єдинонеділимство / Маланюк Є. Книга спостережень. Проза. Торонто: Гомін України, 1966. Т.2. С.247.
[12]Іванишин В. Українська ідея і перспективи націоналістичного руху / Іванишин В. Українська ідея: вибрані твори / за ред. П. Іванишина. Дрогобич: Посвіт, 2014. С.285–287.
[13]Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод:пер. з нім. Київ:Юніверс,2000. Т.І. С.159.
[14]Іванишин П. Свобода і базові ідеології / Іванишин П. Свобода нації: герменевтика політичної та культурної дійсності: вибрані твори. Львів: ЛА Піраміда, 2015. С.81–87; Іванишин П. Ідеологічні основи української державності: проблема вибору / Там само. С.87–102; Іванишин П. Національна революція в неоколоніальній ситуації / Як завершити Українську національну революцію: зб. мат. ІV Бандерівських читань (м. Київ, 2 лютого 2017 р.) / упор. Т.Бойко, Б.Галайко, Ю.Сиротюк. Київ: Промінь, 2017. С.58–78.; Іванишин П. Глобальна і національна влада: проблема національного народовладдя / Націоналізм vs глобалізм: нові виклики:зб. мат.VII Бандерівських читань.(м. Київ, 8 лютого 2020 р.) / упор. Ю.Сиротюк, Т.Бойко, Ю.Олійник. Київ: УССД — Основа, 2020. С.42–72.
[15]Локк Дж. Цілі політичного суспільства і врядування.Лібералізм: антологія.С.625.
[16]Себайн Дж.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки:пер. з англ. Київ: Основи, 1997. С.511, 518.
[17]Себайн Дж.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. С.585–887, 645, 650–651.
[18]Ґелстоун В. Захист лібералізму.Лібералізм: антологія. С.774–776.
[19]ВолдронДж. Теоретичні засади лібералізму.Лібералізм: антологія. С.64–84.
[20]Фріден М. Родина лібералізмів: морфологічний аналіз.Лібералізм: антологія. С.86.
[21]КекесДж. Засадничі цінності лібералізму.Лібералізм: антологія. С.108, 110, 121.
[22]ГрейДж. Поминки по Просвещению: Политика и культура на закатесовременности / пер. с англ. Л.Е.Переяславцевой, Е.Ррудницкой, М.С.Фетисова и др.; под общ.ред. Г. В. Каменской. Москва: Праксис, 2003. С. 260.
[23]Лаваль К. Человек экономический. С.358.
[24]Райнерт Э.С. Как богатые страны стали богатыми, и почему бедные страны остаються бедными /пер. с англ. Н.Автономовой; под ред. В.Автономова. Москва: изд. дом Гос. у-тета Высшей школы экономики, 2011. С.199.
[25]Міл Дж.Ст. Про представницьке врядування / Міл Дж.Ст.Про свободу: есе:пер. з англ. Київ: Основи, 2001. С.З45.
[26]Тамір Я. Ідея людини.Лібералізм: антологія. С.382.
[27]Шпранґес Т.А. Реконструюючи ліберальну теорію: розум і ліберальна культура.Лібералізм: антологія. С.352.
[28]Харви Д. Краткая история неолиберализма. Актуальное прочтение / пер. с англ. Н.С.Брагиной. СМ.: Поколение, 2007. 288 с.
[29]Лаваль К. Человек экономический. Эссе о происхождении неолиберализма.М.: Новое лит. обозрение, 2010.429c.
[30]Крауч К. Странная не-смерть неолиберализма. Москва: Дело, 2012. 272 с.
[31]Стедмен-Джоунз Д. Рождение неолиберальной политики: от Хайека и Фридмена до Рейгана и Тэтчер.URL: https://sotsium.ru/uploads/files/demo-sotsium/stedman-jones-demo.pdf
[32]Крауч К. Странная не-смерть неолиберализма. С.23.
[33]Проценко О., Лісовий В. Від упорядників.Лібералізм: антологія. С. 10.
[34]ГрюнбергДж. Соціалізм і лібералізм.Європейська соціал-демократія: трансформація у прогресі / за ред. Р.Куперуса, Й.Кендела:пер. з англ. Київ: Основні цінності, 2001. С.101.
[35]ГрюнбергДж. Соціалізм і лібералізм. С.97, 99–104.
[36]Райс К.Соціально-культурний чинник. Постмодернізм, індивідуалізм та конфлікт культур як виклик соціал-демократії Європейська соціал-демократія. С.486.
[37]ГрюнбергДж. Соціалізм і лібералізм. С.95, 99.
[38]Стедмен-Джоунз Д. Рождение неолиберальной политики. С.22.
[39]Стедмен-Джоунз Д. Рождение неолиберальной политики. С.410.
[40]Стедмен-Джоунз Д. Рождение неолиберальной политики. С.23, 27.
[41]Боаз Д. Ключові поняття лібертаризму.Лібералізм: антологія. С.33–34.
[42]Щербакова Е.М. Людские потери в вооруженных конфликтах 1946–2015 годов.URL: http://www.demoscope.ru/weekly/2016/0689/barom01.php
[43]Мухаев Р.Т. Политология: учеб. Москва: Проспект, 2010. С.572, 574.
[44]Мухаев Р.Т. Политология. С.577–586, 588–596, 604–607.
[45]Жиро Т. Политология. С.204–210.
[46]Зайдельман Р. Інтернаціоналізм, регіоналізм і національна держава.Європейська соціал-демократія. С.399.
[47]Див.: Тамір Я. Ідея людини. С.383.
[48]Кимліка В. Ліберальний культуралізм: народження консенсусу? Лібералізм: антологія. С.401.
[49]Моргентау Г. Политические отношения между нациями: борьба за власть и мир.Теория международных отношений: хрестоматия / сост., науч. ред. и коммент. П. А. Цыганкова. Москва: Гардарики, 2002. С.78–80.
[50]Моргентау Г. Политические отношения между нациями. С.79, 87.
[51]Антанович Н., Достанко Е. Ганс Моргентау: реалистическая теория международной политики.URL: http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s01/z0001087/st000.shtml
[52]Киссинджер Г. Мировой порядок. /пер. В.Желнинов, А.Милюков. Москва: АСТ, 2015. 402 с.
[53]Фукуяма Ф. Сильное государство: Управление и мировой порядок в ХХІ веке:пер. с англ. Москва: Аст; Хранитель, 2006. С.5, 200.
[54]Фукуяма Ф. Америка на распутье: Демократия, власть и неоконсервативное наследие / пер. с англ. А.Георгиева. Москва: АСТ; Хранитель, 2007. С.9–10, 24–26, 242–253.
[55]Римський клуб. URL: http://www.clubofrome.org.ua/rimskij-klub/
[56]Медоуз Д. Х., Медоуз Д. Л., Рэндерс Й., Беренс Ш.В. Пределы роста / пер. с англ.; предисл. Г.А.Ягодина. Москва: изд-во МГУ, 1991. С.198–199.
[57]Матвейчев О. Римский клуб, юбилейный доклад. URL: http://www.ji-magazine.lviv.ua/2020/matvejchev-rimskij-klub.htm
[58]Аттали Ж. На пороге нового тысячелетия:пер. с фр. Москва: Международные отношения, 1993. 133 с. URL: https://www.twirpx.com/file/96956/
[59]Аттали Ж. Краткая история будущого:пер. с фр. СП.: Питер, 2014. 288с.
Переглянути відео можна за посиланням: https://youtu.be/63SxwLtSuLI
Leave a Reply