Андрій ХОЛЯВКА, історик, політичний аналітик
Коли я чую, як хтось проклинає популізм, я знаю, що насправді він проти демократії. Слово «популізм» придумали чи, точніше, повернули саме тому, що вже неможливо було обвинувачувати певні партії у фашизмі — бо це було вже очевидною брехнею. Тому винайшли нову лайку — популізм. Так, я вважаю себе популістом. Я хочу, щоб народ вирішував усі питання.
Мішель Уельбек
Сьогодні планетою бродить привид популізму і всі сили старих еліт, транснаціонального капіталу, наймогутніших спецслужб думають, як зупинити його.
Що ж таке цей популізм, якого так бояться сильні світу цього?
Популізм походить від від латинського слова populus — народ, і українською може бути перекладений як «народництво». Ліберальні політики та експерти вживають його як лайку, як синонім демагогії, а то й абсолютного Зла. Так було не завжди. В обох Америках існували партії, що називали себе популістськими. «Сьогодні ми часто забуваємо, що у 60-ті та 70-ті роки багатьох лідерів країн третого світу описували як популістів чи націонал-популістів, з огляду на їх виступи, стиль здійснення влади чи форму її легітимізації,» — нагадує французький дослідник П’єр-Андре Тагієф, вказуючи на Гамаля Абделя Насера, Хуана Перона чи Патріса Лумумбу[1]. У 80-их популізм закидали Маргарет Тетчер, Рональду Рейгану, Андреасу Папандреу і навіть Лєху Валенсі.
Серед фахівців-політологів існує кілька підходів до аналізу популізму. Одні бачать у ньому ідеологію або ідеологічну схему, інші — як П’єр-Андре Тагієф чи Марко Таркі — стиль або менталітет. Ще інші — використовують типологічний підхід, виділяючи протестний популізм, національний популізм тощо[2].
«Популізм — зазначає Тагієф, — не втілений ні у певний тип політичного режиму (як демократія, так і диктатура можуть мати популістський вимір, орієнтацію або стиль), ні в конкретному ідеологічному змісті (популізм не можна вважати великою ідеологією, але він може бути доданим до будь-якої з них, щоб надати їй певної барви, ослабити чи загострити її, надати мети чи орієнтації). Тому я розглядатиму популізм як політичний стиль, що здатний надати форми різним символічним матеріалам, і, відповідно, закріпитися у різних ідеологіях, набуваючи політичного кольору від тих, з ким пов’язаний»[3].
Таркі, своєю чергою, більше схильний окреслювати популізм як менталітет, який кладе в основу суспільного порядку уявлення про вроджені чесноти народу, який є джерелом легітимності політики і влади[4].
Ці підходи видаються досить плідними.
Ліберальні автори, такі як Умберто Еко, висувають проти популізму аргумент, що, мовляв, народу не існує, це нібито фікція, а насправді є лише різні суспільні групи та класи; воля народу, виявляється, — теж фікція[5]. Певні інтелектуали транслюють подібні тези і в Україні. Хочеться спитати: «Панове, а як же знаменита формула Авраама Лінкольна з його Геттисберзької промови про «владу народу, волею народу і для народу»? Чи Лінкольн теж був злим популістом і загрозою для демократії?»
В цілому ліберальне та елітарне бачення популізму є редукціоністським, воно надзвичайно спрощує складний та суперечливий феномен, дуже мінливий і залежний від конкретних історичних та національних умов[6].
Спільним для популістів різних країн є те, що вони говорять про проблеми, які раніше табуювалися. Відомо, що одним з інструментів лівих лібералів є політична коректність. Популізм підриває її — «про щось заборонено говорити? Чудово! Саме з цього ми і почнемо!» Майже в кожному популістському русі присутній національний момент. Більшою чи меншою мірою всі успішні популісти звертаються до тем національної гідності, національного суверенітету, національної економіки, національної ідентичності.
Передумови популістської хвилі
Можна виділити чотири передумови підйому сучасного популізму: а) глобалізація, б) самокапсуляція та глобалізація еліт, в) неоліберальна економічна політика, г) поширення інтернету, нових медіа та соціальних мереж.
Глобалізація потягла за собою ерозію національного суверенітету на користь наднаціональних структур та посилила вплив на політику з боку транснаціональних корпорацій. Стимульована глобалізацією масова міграція, що набула вже вигляду «нового переселення народів» поставила під загрозу звичний спосіб життя, посприяла небаченому зростанню етнокриміналітету і релігійного тероризму. Це супроводжувалось і системною деструкцією національних культур на користь фантомної «різноманітності» чи репресивної «мультикультурності».
Під самокапсуляцією національних еліт я розумію процес відмежування, відгороджування еліт від своїх народів з одночасним відкриттям цих еліт до інших та формування глобальної кочової (в сенсі добровільної відмови від коренів) еліти. Ситуація протилежна, ніж та, що була у ХІХ–першій половині ХХ ст., коли національні еліти розвинутих народів працювали над тим, щоб зробити кращою і доступнішою освіту, забезпечити комплекс соціальних гарантій, середню заробітну плату і так далі. Еліти в той час змагалися за те, хто забезпечить вищий рівень життя свого народу. Нинішні самокапсульовані еліти намагаються всіма силами якомога сильніше знизити освітній та культурний рівень мас та маргіналізувати їх економічно.
Неоліберальна економічна політика привела до постійного розмивання середнього класу у розвинутих суспільствах, надзбагачення вузького прошарку супербагатіїв, маргіналізації трудових класів. Вона привела до деіндустріалізації Заходу з перенесенням виробництва у Китай.
Поширення інтернету, нових медіа та соціальних мереж з початком ХХІ століття зробили можливим необмежену свободу слова, артикуляцію широкого невдоволення станом справ, а з іншого боку — стали каналами поширення у масах ідей і концепцій, витіснених з провідних ЗМІ, з телебачення та газет.
Який же він — популістський стиль?
До характерних рис популістського стилю слід віднести простоту і доступність, підкреслену антиелітарність та народність (інколи аж до вульгарності), акцентування на реальних проблемах простих людей, пропонування зрозумілих рішень. Іншою рисою популістського стилю є його «право-лівий», поперечний характер, тобто використання і поєднання тем, до того часу притаманних протилежним політичним таборам (Ален де Бенуа). Наприклад, захист національного суверенітету та відстоювання прав найманих працівників, протидія міграційному вторгненню та боротьба з транснаціональним капіталом.
До визначальних рис популістського стилю також слід віднести «звернення до народу» та бажання встановити прямі стосунки між владою і громадянами, бачення народу як однорідного суспільства, що зберігає незмінні справжні цінності. Популізм хоче повернути владу народові, дати йому слово або говорити від його імені. Національна спільнота як єдине органічне ціле протиставляється в популістській риториці елітам, що захопили владу. Пряма демократія, здебільшого у вигляді референдумів, та харизматичні лідери на службі у народу є в оптиці популістів суттєвими засобами оновлення народовладдя[7]. Популістський лідер завжди підкреслює, що він плоть від плоті з народом, з виборцями, завжди підкреслює ті риси, жести чи слова, що об’єднують його з аудиторією послідовників. Вульгаризми та бруталізми, які нерідко трапляються у промовах популістських лідерів також можна розглядати як намагання вирватися з кодованої мови політичного класу, якою той маніпулює, щоб нав’язати масам фальшивий ідеологічний консенсус.
Коли такий стиль лідерства зустрічається з масовим низовим протестом, тобто відповіддю народів на боротьбу з їх ідентичностями, на спробу позбавити їх економічного суверенітету і пограбувати, як результат на атакування основних цінностей, зокрема на сімʼю, виникає популістський рух.
Ліві, праві, центристські популісти
Підйом популізму розмиває кордони між «правими» та «лівими», та цей поділ все ще зберігається. За перевагою соціальних чи національних тем виділяють відповідно лівий і правий (національний) популізми. З’явився також і центристський (ліберальний) популізм.
До головніших лівих популістських рухів і партій слід віднести «Подемос» в Іспанії, СІРІЗА у Греції, «Непокірну Францію» у Франції, Ліву партію в ФРН, ліве крило Демократичної партії США навколо Берні Сандерса, покійного венесуельського лідера Уго Чавеса тощо.
Серед провідних дослідників і водночас ідеологів сучасного лівого популізму можна назвати Ернесто Лакло і Шанталь Муфф. Ще у середині 80-их рр вони написали книгу «Гегемонія і соціалістична стратегія. До радикальної демократичної політики». Вони вважаються класиками пост-марксистського дискурс-аналізу. Виходець з Аргентини, Лакло починав у юності як пероніст, і ці інтенції він частково зберіг і надалі. На світогляд Шанталь Муфф великий вплив мала теорія «друга» і «ворога» Карла Шмітта. Лакло відкинув економічний детермінізм класичного марксизму, наголосивши на вищості політики над економікою. Через популізм він сподівався радикалізувати демократію, відновити народ як історичного актора. «Популізм, — стверджує Лакло, — це не ідеологія. Це спосіб побудови політики, при якому низи кидають виклик верхам, минаючи офіційні канали»[8]. Для Лакло народ — це політичне поняття — демос, і як такий він не зводиться ні до етносу, ні до класу, ні до ідеології. Ідеї Лакло і Муфф відчутно вплинули на іспанський Подемос.
Правими популістами вважаються такі сили: UKIP (Brexit-party) у Британії, трампістське крило Республіканської партії США, італійська Ліга Півночі, іспанський Vox, французьке «Національне об’єднання», німецька Альтернатива для Німеччини, Жаїр Болсонару в Бразилії та інші.
Про правий популізм існує значна, і, на відміну від лівого популізму, здебільшого дуже тенденційна література, яка змальовує його як «загрозу демократії», «фашизм» і т. п. Показовою тут є книга Енцо Траверсо «Нові обличчя фашизму. Популізм та крайні праві», яка є прикладом вкрай упередженої та тенденційної пропаганди, замаскованої під науку[9]. Але є й об’єктивні дослідження. Зупинюся на книзі, яка стала віхою у дослідженні цього явища. У 2018 році відомі вчені Роджер Ітвел та Метью Гудвін видали книгу «Націонал-популізм: повстання проти ліберальної демократії», яка дуже відрізняється від поширених панічно-алярмістських опусів-жахалок.
Ітвел і Гудвін рішуче відхиляють пропагандистське ототожнення популізму з фашизмом. Вони пишуть: «Націонал-популізм ставить на перше місце культуру та інтереси нації і обіцяє дати слово людям, які відчувають, що їх нехтують чи навіть зневажають далекі й корумповані еліти»[10]. Якщо фашизм виступав за цілісну націю, формування нової людини та авторитарний третій шлях, то популізм виступає за народну волю, обороняє звичайних простих громадян від далеких корумпованих еліт. Популізм зовсім не антидемократичний -— відхиляють вони наступне пропагандистське звинувачення — він є відповіддю на кризу ліберальної демократії, яка під розмови про владу народу все більше зосереджує реальну владу в руках неконкурентних технократичних еліт, цінності яких цілковито відрізняються від цінностей народних мас. «Сьогодні популісти, і часто з усіма підставами, атакують елітарний характер ліберально-демократичної політики, масштаби і темпи етнічних змін та все більш нерівні економічні угоди…»[11] (3; с. 53)
Ітвел і Гудвін стверджують, що підйом націонал-популізму спричинений чотирма причинами, які вони називають «чотири D» (distrust, destruction. deprivation, de–alignment) — недовірою, руйнуванням ідентичності, депривацією, переорієнтацією. Недовіра — це зростання масової недовіри до уряду, інтелектуалів та ЗМІ. Руйнування ідентичності пов’язане з розчиненням етнічної основи їх батьківщини через масову міграцію та політику мультикультуралізму. Третя причина — депривація у значенні падіння рівня життя середнього і трудового класів у країнах першого світу, спричиненого глобалізацією. Четверта причина — переорієнтація, відхід виборців від право- та лівоцентристської дуополії, що встановилась після Другої світової війни. Автори наголошують, що ці чотири причини мають довготривалий характер і впливатимуть на політику найближчі десятиліття, тобто націонал-популістська хвиля — це надовго. Іншим чинником цього є найвищі показники підтримки націонал-популістів серед молодого покоління.
Центристський популізм існує, прикладом його є італійський рух «П’ять зірок» Беппо Грілло. У кінці 80-их, ліберальний (центристський) популізм сповідував у Бразилії Фернандо Коллор ді Мелло, що навіть став президентом. Тагієф висуває гіпотезу про ліберальний популізм, що просуватиме ринкове суспільство та тотальний економічний лібералізм. Але наразі це рідкісні випадки. Сьогодні центристський популізм має здебільшого технологічно-проєктний характер. Коли еліти переконуються, що зростання популістського руху не вдається зупинити засобами дифамації чи замовчування, вони використовують відомий у гасінні лісових пожеж метод «зустрічного палу». В центрі уваги ЗМІ раптом опиняється молодий симпатичний політик, який нападає на еліти та обіцяє зміни. Та прийшовши до влади, він проводить політику попередніх влад. Прикладом саме такого центристського популізму може бути Емануель Макрон і його партія або проєкти Ляшка чи Зеленського.
Переважно, центристський популізм — це насправді отруєна зброя еліт проти народу.
Як еліти борються проти популізму?
Вище були згадані головні, донедавна, методи боротьби еліт проти популізму — медійна дифамація, замовчування, «зустрічний пал». Поширеним методом було й відкриття кримінальних справ за «розпалювання ненависті» і т. п.
Але з 2016 року, з року перемоги Брекзіту у Британії і Трампа у США, цей арсенал значно розширився.
Це вал науковоподібної академічної пропаганди від різноманітних «експертів». Це фейкньюз — поширення під виглядом новин очевидної брехні. Це постправда — формування суспільної думки, виходячи не з фактів, а з емоцій. Це тиражовані провідними медіа теорії змови, на зразок «Трамп — агент Путіна». Це газлайтинг — через всеохопні масовані кампанії у ЗМІ змушування людей сумніватися в очевидних істинах та емпіричних фактах. Це оглушливе повернення цензури, насамперед в соціальних мережах інтернету, масова деплатформізація консервативних та антиімміграційних активістів і політиків у фейсбук та твітер (при тому, що там вільно почуваються акаунти лівих екстремістів та ісламських терористів)[12]. Ще у 2011 р, під час «арабської весни», Джек Дорсі та Марк Цукерберг співали оди свободі слова у твіттері і ФБ, але за десять років все докорінно змінилось.
Нарешті чи не найбрудніший прийом — інструменталізація епідемії коронавірусу для дискредитації популістських політиків і рухів, свідками чого світ був у 2020 році.
Здається, що боротьба еліт проти популізму — це боротьба без правил.
Путінські сирени і популістські рухи
Популістські рухи сприймають себе як рухи антисистемні. Нерідко їм ввижаються союзники серед тих, до кого панівна система демонструє прохолодне ставлення, наприклад, до кримінально-тиранічного режиму Путіна в РФ.
Позитивне ставлення до путінської Росії деякими ліво- чи право-популістськими рухами (СІРІЗА чи німецька АдН) може бути пояснене різними причинами. Від наївного підходу у дусі «ворог мого ворога — мій друг», до традиційних для деяких країн проросійських сантиментів. Наївні підходи, бо насправді Путін — сам частина системи і виконує роль публічного «опудала» для ліберальних демократій та фальшивого маяка, який заманює на скали їх опонентів. Якби він справді заважав системі, так як це демонструється про людське око, його режим давно був би розчавлений зовнішнім тиском.
Брутально фальшовані вибори, поліцейські кийки, повний контроль над ЗМІ, рекордна корупція, сфальшовані судові процеси, тюремні тортури, жорстоке національне гноблення неросіян — всі ці родимі плями путінського режиму (втім, будь-якого російського режиму) мали б викликати огиду та відразу в усякого борця за народ. Особливо, якщо Росія пробує експортувати свою ординську модель у сусідні країни і вдається до гібридних війн, підтримки тероризму, анексій. Та, як бачимо, немало у світі політиків різних мастей, котрі виступають за дружбу і «торгівлю з людоїдами».
Іншим поясненням є фінансова допомога від Кремля, яка, очевидно, у певних випадках справді трапляється. І це насправді є самогубством для тих, хто йде на це, адже путінський рубль тягне за собою неминучу компрометацію та дискредитацію для тих, хто його бере.
Врешті потрібно пам’ятати, що друзів Путіна не бракує в жодному з політичних таборів Європи чи Америки. Борців проти санкцій та за визнання анексії Криму можна зустріти серед лівих, правих, центристів, серед лібералів і консерваторів, серед влади й опозиції, причому серед істеблішменту не менше, ніж серед популістів. Просто провідні ЗМІ голосно кричатимуть про «проросійську Марін Ле Пен», але і словом не згадають про ще більш проросійського кандидата — Франсуа Фійона від центристської (!) партії «Республіканці». ЗМІ кричатимуть про дійсно проросійську АдН, але про таку ж проросійську Ліву партію — вже говоритимуть тихіше, а, наприклад, про проросійську Вільну демократичну партію Німеччини (ліберали) — взагалі ні пари з уст.
Не існує якогось роману популізму з путінізмом. З путінським режимом мають справу ті, хто ставить прибуток вище від репутації, як-от колишній німецький канцлер Шрьодер, соціал-демократ.
Спад популістської хвилі?
Восени минулого року з’явились публікації, у яких пишуть про «спад популістської хвилі». Справді, поразка Трампа на виборах, невелике зниження рейтингів популістів у Європі — таке існує.. Та самі аналітики пов’язують це з психологічним впливом епідемії коронавірусу, внаслідок чого народи в момент небезпеки згуртувались навколо урядів[13]. Та якщо уряди та еліти не запропонують успішних способів подолання епідемії, то популістська хвиля перетвориться на цунамі. Адже «чотири D» нікуди не поділися.
Перспективи популізму в Україні
В Україні існує запит на низову активність з соціал-національною проблематикою. Проблема в тому, що «наші» еліти одними з перших застосували метод «зустрічного палу» — у 2014р цю роль зіграв Ляшко (землю їсти, корову цілувати), а в 2019 зірвав джекпот телезірка Зеленський. Коли Трамп став президентом США, його запитали, чому ж він не брав участі в президентській кампанії 2008 року (тоді балотувався Обама і Маккейн). Трамп відповів, що в той час він був ведучим дуже популярного телешоу, з захмарними рейтингами, а в США існує закон про рівні можливості, який забороняє ведучим популярних телешоу балотуватися.
В Україні внутрішня політика, напрямки «реформування» не змінюються з часів Кучми. Їхнім змістом завжди була приватизація прибутків елітою, соціалізація втрат, збагачення багатих, обкрадання бідних; змістом «реформ» завжди було розукраїнювання України, витіснення українців з України, плазування перед зовнішніми потугами. Владна еліта України як обслуга клубу олігархів десятиліттями веде прибуткову справу — запродає народ і націю. Тому підйом масового антиелітного, національно і соціально орієнтованого руху є питанням часу. Важливо, щоб цей рух очолили націоналісти.
Використана література
1) de Benoist A. Le Moment populiste. Droite-Gauche c’est fini! éditions Pierre-Guillaume de Roux, 2017
2) Dice M. The Liberal Media Industrial Complex, 2019
3) Eatwell R., Goodwin M. National Populism.The Revolt Against Liberal Democracy. Pelican Books , 2018
4) Taguieff P-A. L’illusion populiste. Berg International Éditeurs, 2002
5) Tarchi M. Italia populista: Dal qualunquismo a Beppe Grillo. Edizione a stampa, 2015
6) Traverso E. The new faces of fascism: Populism and the Far Right. Verso, 2019
7) Zangana Azad. Has Covid-19 killed off populism in Europe?
https://www.schroders.com/en/insights/economics/has-covid-19-killed-off-populism-in-europe/
8) Эко У. Полный назад! Горячие войны и популизм в СМИ. Москва: Эксмо, 2007.
[1] Taguieff P-A. L’illusion populiste. Berg International Éditeurs, 2002. P. 43.
[2] de Benoist A. Le Moment populiste. Droite-Gauche c’est fini! éditions Pierre-Guillaume de Roux, 2017. P. 79
[3] Taguieff P-A. L’illusion populiste. Berg International Éditeurs, 2002. P. 57.
[4] Tarchi M. Italia populista: Dal qualunquismo a Beppe Grillo. Edizione a stampa 2015. P. 43.
[5] Эко У. Полный назад! Горячие войны и популизм в СМИ. Москва: Эксмо, 2007. С. 230–231
[6] Taguieff P-A. L’illusion populiste. Berg International Éditeurs, 2002. P. 57.
[7] de Benoist A. Le Moment populiste. Droite-Gauche c’est fini! éditions Pierre-Guillaume de Roux, 2017. P.80.
[8] de Benoist A. Le Moment populiste. Droite-Gauche c’est fini! éditions Pierre-Guillaume de Roux, 2017. P.131.
[9] Traverso E. The new faces of fascism: Populism and the Far Right. Verso, 2019.
[10] Eatwell R., Goodwin M. National Populism.The Revolt Against Liberal Democracy. Pelican Books , 2018. P. 7.
[11] Eatwell R., Goodwin M. National Populism.The Revolt Against Liberal Democracy. Pelican Books , 2018. P. 53.
[12] Dice M. The Liberal Media Industrial Complex, 2019. P. 18.
[13] Zangana Azad. Has Covid-19 killed off populism in Europe? URL: https://www.schroders.com/en/insights/economics/has-covid-19-killed-off-populism-in-europe/
Відеозапис виступу за посиланням: https://youtu.be/ymHT1APGk-0
Leave a Reply