Богдан БУТКОВСЬКИЙ, ветеран російсько-української війни, депутат Тернопільської обласної ради
Українське суспільство з моменту відновлення незалежності у 1991 році пройшло тривалий шлях еволюції у ставленні до націоналізму — від його несприйняття внаслідок тривалої комуністичної пропаганди до проникнення націоналістичних ідей у різні сфери буття.
Зі свого боку, ставлення українського політикуму до націоналістичної риторики теж змінювалося. Поряд з націоналістичними партіями, що відверто декларують націоналізм своєю ідеологічною основою та називають своїми попередниками націоналістів доби визвольних змагань, виникло явище, що можна назвати ГІБРИДНИМ НАЦІОНАЛІЗМОМ. Адже ті чи інші елементи ідеології націоналізму, зважаючи на свою привабливість для українців, використовуються політичними силами, для яких патріотизм не є ідейною основою.Що більше перемог здобували справжні націоналісти, що більше українці симпатизували націоналістичним гаслам, то більш поширеним ставало явище гібридного націоналізму. Наша сучасна історія — це боротьба націоналізму як єдиної сили, що прагне побудувати УССД з відвертими ворогами та гібридним націоналізмом, який паразитує на націоналістичному електоральному полі.
Джерела гібридного націоналізму пов’язані з діяльністю Народного руху України. У масовій свідомості українців НРУ сприймався як патріотична і навіть націоналістична політсила, в той час як насправді ідеологія Руху була соціал-демократичною як в економічній, так і в гуманітарній сфері. “Україна повинна бути країною, де українцям краще, ніж у Канаді, росіянам краще, ніж у Росії, євреям краще, ніж у Ізраїлі”. Це слоган Руху 1989 року. Лідер НРУ В’ячеслав Чорновіл стверджував наступне: «Коли мене звинувачували в націоналізмі деякі “дуже пильні однокурсники”, а пізніше — кадебісти, я цим тільки гордився, бо “потрапляв у коло таврованих терміном “буржуазний націоналіст” видатних людей мого народу — “від Петлюри до Сосюри”. Але сьогодні мені не хочеться, щоб мене називали однаково із провокаторами, які публічно шматують прапори сусідніх держав… На Заході націоналістами називають також виразників крайніх правих поглядів. Щось подібне починає з’являтися і в Україні». Резюмуючи вищенаведені цитати, слід зазначити : те, що радянська, а згодом і російська пропаганди називали націоналізмом, не завжди було таким насправді. Адже ні Петлюра-соціаліст, ні Сюсюра-комуніст, ні, зрештою, і Чорновіл-соціал-демократ, не були ніколи націоналістами! У кожного з них були свої сучасники-націоналісти: Міхновський та самостійники, ОУН та УПА, УНА-УНСО, КУН, СНПУ, «Тризуб». Утім, у масовій свідомості народу внаслідок радянської пропаганди образ націоналіста набув дуже широкого значення: щоб сприйматися таким, достатньо просто говорити українською мовою і критикувати СРСР або РФ. Тому вже на початку відновлення нашої державності почалася політична боротьба за вплив на національно свідомого українця, який інстинктивно прагнув підтримати націоналізм, а натомість голосував за партії з псевдонаціоналістичною риторикою. Зі свого боку, для ворожої пропаганди націоналістом ставав кожен, хто хоч якось відстоював незалежну від поневолювачів політику, навіть якщо мотивами були особисті або кланові інтереси.
Причини відсутності націоналістичного мислення у лідерів НРУ гарно схарактеризував засновник ВО «Тризуб» Василь Іванишин: «Провід демократичних сил утворили люди зі складаною еволюцією свідомості. Вона йшла від виховання в дусі сталінізму — через націонал-комунізм раннього шістдесятництва — до ліберального соціал-демократизму і гуманізму. Здолати упередження до націоналізму, яке виховувалось ще з дитинства, більшість із демократичних лідерів так і не змогла».
Окрім куцого псевдонаціоналізму рухівців у дев’яностих, виникла ще одна гібридна течія, яку сам Чорновіл вдало назвав кар’єрним націоналізмом. «Змінилися часи, і люди, які колись сиділи по кабінетах райкомів партії та райкомів комсомолу, в інших затишних місцинках, раптом на хвилі часу стали надзвичайно великими націоналістами й повчають, хто справжній націоналіст, а хто — ні. Я думаю, що їм час від часу треба приходити до символічних могил справжніх націоналістів, справжніх українських патріотів і каятися тут». Тобто, на відміну від прозахідних соцдемів та лібералів, виникає умовно самостійницька частина політикуму, що є частково проросійською, але не хоче втрачати переваги, які надає незалежний статус республіки. До таких політиків можна занести перших двох президентів — Кравчука і Кучму — та більшість урядовців їх доби, а на провінційному рівні — дрібніших чиновників і депутатів провладних партій. Як-то кажуть, місце сидіння визначає точку зору. Значно цікавіше бути президентом окремої країни, ніж губернатором в Російській імперії. Проте такий стиль політики, що виражався у геополітичній багатовекторності, у самій Росії сприймався як український націоналізм! Відповідну точку зору для українського суспільства транслювали російські ЗМІ, які були дуже популярними у перші два десятиліття незалежності. Коли в 1999 році на президентських виборах проти Кучми у другому турі змагався відвертий колаборант Симоненко, саме Кучма сприймався проукраїнським суспільством як національна альтернатива втраті незалежності, а для російськомовних регіонів він виглядав українським націоналістом! Той самий Кучма, який у 1994 році приходив на гаслах надання російській мові статусу другої державної та тіснішої інтеграції з РФ, у 2003 видає за своїм авторством доволі провокативну книгу «Україна — не Росія», в той же рік він відстоює територіальну цілісність держави в протистоянні навколо острова Тузла. Все це в Москві сприймається однозначно — як український націоналізм, насправді ж це було елементарне виконання базових функцій президента, що є гарантом суверенітету, і могло мати особисті або ж кланові мотиви.
Антикучмівські протестні акції, що відбувалися впродовж 2000–2003 років поєднали в собі не тільки прозахідних лібералів та соцдемів, але й соціалістів Мороза. У 2003 році до опозиції приєдналися відверто проросійські комуністи. Багатовекторність та спроби відійти від впливу Москви і закріпити свою владу закінчились тим, що Кучму змусили за допомогою опозиції відмовитися від планів переобиратися у 2004 році. До того ж, ні Кирпа, ні Кравченко, які як члени команди Кучми могли розраховувати на роль наступників, не набули необхідного статусу. Натомість з’явилася проросійська кандидатура Віктора Януковича та прозахідна Віктора Ющенка. З того часу рівень суверенітету української влади постійно падає і зводиться до балансування між геополітичними центрами впливу.
Помітною силою на антикучмівських протестах стали також і націоналісти. На виборах 2002 року партії «Наша Україна» Віктора Ющенка та «Батьківщина» Юлії Тимошенко об’єднали в своїх лавах і націоналістів.Депутатом ВР від «Нашої України» тоді стали Олег Тягнибок (СНПУ) та Андрій Шкіль (УНА-УНСО), представники КУНУ вже мали парламентський досвід і, як правило, блокувалися з прозахідним табором. Це ще один прояв гібридної політтехнології, коли ненаціоналістичні політсили використовують яскравих націоналістичних лідерів для залучення їх прихильників. Безперечно, фігури Тягнибока і Шкіля додали електоральних симпатій Ющенку і Тимошенко в україномовних регіонах. Згодом, уже в 2012 році, БЮТ і «Свобода» узгоджували кандидатів до Верховної ради, а в 2014 та 2019 році націоналістів у свої списки брали ліберальні політсили «Народний Фронт» та «Європейська солідарність».
Перший Майдан 2004 року був не тільки ліберальною кольоровою революцією, але і яскравим проявом національного політичного відродження. Хоч звичайним учасникам тих подій і здавалося, що вони вийшли відстояти свої соціально-економічні та політичні права, насправді йшла геополітична боротьба між Заходом та Росією за вплив на Україну.У цій боротьбі російські політтехнологи змальовували Ющенка та його прибічників агентами США, неонацистами, що готові ділити українців на сорти… Резонансу набула промова Олега Тягнибока на Яворині, в якій він просто назвав речі своїми іменами, адже виступав у Галичині, де слово «москаль» і «жид» є діалектизмом. Тоді Тягнибок висловив загальнопоширену думку, що побутувала серед населення Західної України, про узурпацію влади чужинцями та потребу в об’єднанні всіх національно мислездатних сил для наповнення української держави українським національним змістом. Те, що для людини з почуттям національної гідності є аксіомою, для ворожої пропаганди є інструментом дискредитації. Саме з тих часів і почалася розкрутка теми про бандерівців, які мріють прийти на «Юго-восток» і знищувати всіх російськомовних… Свою далеку від націоналізму позицію керівництво «Нашої України» виразило тим, що відхрестилося від Тягнибока, виключивши його з фракції. Втім, російській пропаганді байдуже, адже нам добре відомі приклади того, як ліпляться відверті фейки про неонациста Турчинова — «кривавого пастора», про Яценюка, який нібито воював в Чечні проти росіян… Українським політикам варто було давно збагнути, що Московії не потрібна незалежність України в жодній формі. Кремль доклався до дискредитації Кучми, згодом навіть Янукович не міг задовольнити кремлівських апетитів. Зараз всі прокремлівські сили, що долучилися до перемоги Зеленського, активно знищують залишки його рейтингу, а російська пропаганда впевнено прямує до того, щоб відвертого космополіта Зеленського зробити новим «українським націоналістом», якими до нього були Порошенко, Тимошенко, Ющенко… Єдина зброя проти російської пропаганди — це націоналізм, але щиро стати націоналістом не зміг навіть Чорновіл, тому годі такого очікувати від сучасних політиків. Натомість задля політичних дивідендів, вони постійно використовують гібридний націоналізм.
Яскравим проявом псевдонаціоналізму в українській політиці стала епоха президенства Ющенка. З одного боку, було дуже багато обіцянок і розмов, робилися певні кроки в гуманітарній політиці, але, окрім двох десятків музеїв та розкрутки теми Голодомору, не вдалося нічого досягнути. Натомість Ющенко завдяки своїм «любим друзям», серед яких чільне місце займав секретар РНБО Порошенко, розвалив прозахідний блок та, по суті, привів у прем’єрське крісло Януковича. Тривале протистояння між Ющенком і Тимошенко призвело до взаємопоборення та того, що проросійський кандидат у 2010 році став президентом України та мало не здав наш суверенітет на догоду Кремлю. У 2004 році Ющенко мав колосальний кредит довіри і в українському суспільстві, і на міжнародній арені; якби він справді захотів змін і був націоналістом, він би зміг здійснити ряд дій, які б унеможливили надалі загрозу нашому суверенітету та територіальній цілісності. Хороші слова та національно зорієнтована риторика — ніщо, коли за цим нема реальних дій! Ющенко буквально за два роки з українського національного «Месії» перетворився на національне розчарування. Саме використання високих націоналістичних гасел тими політиками, що згодом через свої дії чи бездіяльність втрачають суспільний авторитет, є найбільшою шкодою, яку завдає гібридний націоналізм націоналізму справжньому!
Слід сказати, що багато націоналістів були в опозиції до Ющенка, часто критикували його за непослідовність. На виборах 2010 року лише частина націоналістів прямо підтримали Тимошенко у другому турі, адже вона, як і більшість прозахідних політиків, займалася, так би мовити, електоральним шахрайством. На заході країни в ході своєї передвиборчої кампанії Тимошенко виступала з націоналістичною риторикою українською мовою, водночас на сході, у Донецьку, вона давала інтерв’ю російською у футболці донецького «Шахтаря». Втім, знаходилися тоді і ті, хто дорікав націоналістам, що, мовляв, їх недостатня підтримка у другому турі привела до влади Януковича. Ця практика перекидання з хворої голови прозахідних політиків на здорову голову націоналістів згодом лише набувала більших обертів і досягла свого апогею під час правління Порошенка. Проте нащадки «Нашої України» чомусь схильні забувати, як Ющенко працював на виборах проти Тимошенко, отже, по суті, на Януковича, згадаймо хоча б його тезу про те, що з Януковича, на відміну від Юлі, ще вийде українець.
Період з 1991 до 2012 року продемонстрував наростання у суспільстві попиту на націоналістичну політику. Яскравим прикладом цього став Мовний майдан 2012 року. Протистояння «свободівців», що були основними учасниками подій, з силовиками було немов репетицією подальших революційних подій. Націоналісти продемонстрували себе дуже добре, внаслідок чого отримали 37 депутатських мандатів після виборів тієї ж осені. Ситуація у стінах Парламенту різко змінилася, в українському політичному просторі відбулися тектонічні зрушення. Цікаво, що поки націоналісти боролися з режимом внутрішньої окупації, майбутній «сивочолий гетьман», а в минулому — співзасновник «Партії регіонів», з березня по грудень 2012 року був міністром в уряді Януковича.
Майдан 2013–2014 років має деякі схожі риси з Майданом 2004 р. Геополітичне протистояння, що проявлялося в спробах Януковича грати в багатовекторну політику Кучми, викликало невдоволення в Москві. У середині країни клан, який очолював син президента Олександр, нарощував фінансові потужності і загрожував іншим олігархічним угрупуванням. Колективний Захід теж був невдоволений авторитарним режимом та переслідуванням своїх агентів впливу. Більшість українського суспільства хотіла змін і не вважала Януковича гідним очолювати країну. Завдяки свободівцям була консолідована парламентська опозиція, що уже з літа 2013 року оголосила бойкот режиму внутрішньої окупації та проводила масові акції у регіонах під назвою «Вставай, Україно».
Зараз очевидно, що під час Майдану вище керівництво силових структур прямо або опосередковано працювало на ФСБ і поглиблювало протистояння, звужуючи для влади можливість маневру. Водночас росіяни готували операцію з окупації Криму: їм не потрібний був свій проросійський Янукович, їх завданням було розв’язати кровопролитну громадянську війну. Згодом Путін міг би виступити в ролі доброго миротворця і поділити країну так, як йому заманеться. Проте Євромайдан несподівано переріс у національно-визвольнуРеволюцію гідності, коли дух націоналізму захопив широкі народні маси! Інтереси деяких олігархів, частини панівної верхівки, колективного Заходу і української нації на певний час збіглись. Попри подальшу контрреволюцію, саме 2014 рік варто вважати роком, коли народилася модерна українська нація в сенсі усвідомлення спільності своїх політичних інтересів. Тоді патріотизм та націоналізм набули доти не бачених масштабів. Проте це було б неможливо без попередніх років боротьби націоналістів проти російських впливів! Виявилося, що їх риторика про одвічного московського ворога, неминучу війну з Росією, необхідність захисту свого культурного простору, економічних та геополітичних інтересів є надзвичайно актуальною!
Здавалося б, в цих умовах, коли після національно-визвольної революції почалася війна з Росією, саме націоналісти мали б прийти до влади, проте народ вкотре обрав гібридних, а не справжніх, націоналістів: тих, хто ще вчора був частиною режиму, тих, хто загравав з Путіним, тих, хто готовий жертвувати національними інтересами та територіальною цілісністю… З одного боку , путінська пропаганда робила з Турчинова, Яценюка та Порошенка справжніх неонацистів, а з іншої — олігархічні ЗМІ ліпили їм образ патріотів і майже націоналістів. Одночасно справжнім націоналістам робився імідж непрофесійних радикалів, з якими не хоче співпрацювати Захід. Саме інформаційне протистояння націоналістам є одним з найкращих маркерів гібридного націоналізму.
На превеликий жаль, практика виборчих процесів переконливо свідчить, що ЗМІ мають вирішальний вплив на електоральні симпатії. А в Україні всі ЗМІ контролюються олігархами, внаслідок консенсусу між якими у 2014 році кандидатуру Порошенка було погоджено на президента України. Окрім цього, на парламентських виборах 2014 р. було використано брудні фальсифікації, щоб не допустити фракцію ВО «Свобода» у ВР.
Наступні роки президенства Порошенка були періодом повзучої контрреволюції та промосковського реваншу. Все, як у Леніна: «крок вперед — два кроки назад». Замість того, щоб безжалісно зачистити усю проросійську опозицію, починаючи від олігархічних кланів та російського бізнесу до Московського патріархату та проросійських ЗМІ, що і мав би зробити справжній націоналіст, Порошенко оголосив інформаційну війну націоналістам. Термін «рука Кремля» з його вуст чомусь частіше звучала щодо націоналістів і фронтовиків, ніж до Медведчука та інших проросійських сил. Була навіть спроба зачислити ВО «Свобода» до екстремістських організацій і заборонити партію після провокації з гранатою під Верховною Радою, неодноразово піддавався тиску Правий Сектор.
Порошенко, як і Ющенко, отримав величезний кредит довіри, за нього голосували, бо сподівалися, що він виконає вимоги Майдану та зможе повернути анексовані Росією території. «Антитерористична операція не може i не триватиме два-три місяця. Вона повинна i триватиме години», — заявляв Порошенко. Натомість ми отримали Іловайськ і Дебальцеве… Рейтинг Порошенка стрімко зменшувався, і він вдався до безпрецедентної інформаційної спецоперації щодо відновлення електоральних симпатій — саме так і з’явилися «порохоботи».
Спочатку цей термін у більшості патріотичного і націоналістичного середовища викликав іронію, але зараз «порохоботи» вважають себе еталонними патріотами та націоналістами. Віра в Порошенка, «сивочолого гетьмана», після програшу на виборах лише зростає, і з’являється своєрідна субкультура 25%, а «порохоботство» стає причиною для гордості та претензії на елітарний статус у суспільстві. Якщо у 2015 році серед «порохоботів» переважали проплачені блогери та люди, особисто зацікавлені в збереженні тодішньої влади, то зараз серед них переважають люди, що, як правило, і справді є патріотами, але помилково вважають себе націоналістами, сповідуючи гібридний націоналізм.
Фактично, Порошенко у своїй незугарній спробі перемогти на виборах 2019 року, знову розділив країну, що об’єдналася у 2014 році. Спробувавши вдягнути на себе тогу націоналізму, він та його оточення зробили це у крайній карикатурній манері, звівши свій націоналізм до базових цінностей: «армія, мова, віра». Одночасно абсолютно ігнорується економічний націоналізм, міграційна політика, геополітичний суверенітет, демографічна політика та захист традиційної сім’ї. У всіх цих напрямках політичні лідери «порохоботів» на чолі з Порошенком займають антинаціональну позицію. Те, що Порошенко спробував узурпувати під себе націоналізм та стати головним лобістом мови і віри, спричинило до зростання поляризації в країні. Переважна більшість російськомовного і значна частина україномовного населення почала вбачати причини соціально-економічних негараздів та воєнного протистояння з Росією в націоналістичній риториці. Як-то кажуть, ложка дьогтю може зіпсувати бочку меду. Як наслідок, антирейтинг Порошенка серйозно вплинув на антирейтинг патріотизму і націоналізму. На виборах 2019 р. націоналістична риторика прихильників Порошенка була значно агресивніша, ніж об’єднаних націоналістів. Тому не дивно, що націоналістичний виборець у своїй більшості підтримав Порошенка та його партію за принципом «краще синиця в руках, ніж журавель у небі».
Водночас суспільству нав’язувалася думка, що або Порошенко, або загибель держави. Політтехнологи Порошенка спробували повторити трюк, коли проти Кучми в 1999 році був Симоненко, щоб у виборців були «вибори без вибору». Саме такий план перемоги частково пояснює багато потурання для проросійських політиків, насамперед Бойка, якого намагалися витягнути в другий тур, та інформаційну війну щодо націоналістів, електоральне поле яких захоплював Порошенко. Проте вихід Зеленського в другий тур зірвав схему, адже він не сприймався як однозначне зло, а на дебатах йому вдалося вдало апелювати до патріотичного сегмента: «Чому через 5 років ми так і не знаємо вбивць на Майдані?» , «Чому не покарані прибічники Януковича?», «Чому ніхто не сидить за Іловайськ та Дебальцеве?»…
Найсвіжішими подіями сьогодення є те, що Зеленський тією чи іншою мірою проходить еволюцію поглядів, схожу, як у Кучми, а згодом і Порошенка. Як сказав політолог Корнійчук, «армія і мова уже есть»… Це пов’язано з тим, що мовний закон все ж таки вступив у дію та є певні зрушення в оборонній сфері. Щодо мінських угод та Нормандського формату, то Зеленський не зробив більших поступок Путіну, ніж у свій час Порошенко. Для російських ЗМІ Зеленський впевнено перетворюється на українського націоналіста, а деяка його риторика набуває псевдонаціоналістичних рис. Не виключено, що для переобрання на другий термін Зеленський спробує в другий тур витягнути когось з ОПЗЖ, щоб мобілізувати патріотичного виборця на свою користь. На сьогодні це найімовірніший сценарій.
Отже, як уже зазначалося, в процесі утвердження української державності відбувається перманентна боротьба сил та ідей, які прагнуть реалізації національного потенціалу, проти тих, хто прямо або опосередковано заважають розвою нації. Оскільки природним бажанням кожного народу є розвиток і процвітання, актуальність і цінність націоналістичних ідей та вплив націоналістів, в міру визволення з-під ідейного бруду колоніальної спадщини, зростає. Внаслідок цього, окрім відверто ворожих сил та ідей, які прямо протидіють українській нації, є й ті, що опосередковано паразитують на здорових інстинктах українців, — саме таке явище і є гібридним націоналізмом. Псевдонаціоналізм може підтримувати якісь окремі націоналістичні ідеї, він навіть може бути радикальнішим, ніж традиційний націоналізм, проте він ніколи не перебирає всієї повноти ідеї нації, адже це суперечить завданням тих сил, які послуговуються гібридним націоналізмом.
Націоналізм вважає націю основною цінністю, і саме реалізацію інтересів нації в рамках власної держави має забезпечити оптимальний індивідуальний та колективний розвиток людини і суспільства. Все, що сприяє зміцненню нації: від зростання національного самоусвідомлення та патріотичного духу до розвитку національної економіки, культури та науки, сприймається як частки єдиного процесу забезпечення загальнонаціональної величі.
Націоналізм не вписується в традиційну семантичну софістику, нав’язану нам західним політологічним дискурсом, адже його можна вважати і правою, і лівою ідеологією. Акцент на традиційних цінностях і патріотизмі та зміцненні інституту держави йде поруч з такими явищами в соціально-економічній політиці, як протекціонізм, соціальна справедливість, розвиток потужного державного і комунального сектору, захист економічних прав населення на противагу іноземцям. Логіка поєднання того, що західний дискурс називає правим, з тим, що він називає лівим, дуже проста! Все, що захищає інтереси нації, є цінним, адже в ідеології націоналізму саме нація є точкою відліку, ідеологія націоналізму відкидає на другий план класові розбіжності, що стоять в основі поділу на умовних правих та лівих. Націоналізм, на відміну від лібералізму та консерватизму, є колективістським, водночас, на відміну від соціалізму і комунізму, націоналізм заперечує космополітизм…
Як уже зазначалося, націоналісти сучасності вважають своїми ідейними натхненниками і попередниками Міхновського, а не Петлюру, ОУН, а не «націонал-комунізм»… Як і їх попередники, націоналісти виступають за суверенність України у зовнішньополітичній сфері, на відміну від різномастих псевдонаціоналістів, що воліють інтегрувати країну в наддержавні структури. Також націоналісти чітко стоять на захисті традиційних цінностей та вважають сім’ю базовою одиницею нації та держави. Для демографічного зросту, процвітання культури та надійної оборони необхідна сильна економіка, тому націоналісти виступають за протекціонізм та імпортозаміщення, поєднання планових та ринкових елементів…
Зі свого боку, гібридні націоналісти з ЄС та їх сателіта «Демсокири» з усіх базових націоналістичних ідей взяли тільки оборонний сектор та питання мови, бо щодо питання віри, то адепти крайнього ліберального напрямку в ЄС і «Демсокири» є явними або ж прихованими атеїстами. Як інакше можна назвати тих, хто підтримує руйнівну пропаганду нетрадиційних цінностей? Час покаже, чи вдасться гібридним націоналістам узурпувати все патріотичне середовище, проте, якщо націоналістичні сили не знайдуть адекватних контраргументів, то перемога національного над гібридним може затягнутися надто довго і привести до непоправних наслідків.
Схоже, що є два шляхи боротьби проти гібридного націоналізму. Перший — це мімікрія, що полягає в тому, щоб націоналісти публічну боротьбу перенесли в підкилимну сферу. Можна створювати різноманітні проєкти та ініціативи гібридного типу, але уже з тим, щоб під ліберальні і соцдемпроєкти маскувати націоналізм. Це дуже складна, але перспективна стратегія, яка вимагає серйозної внутрішньої дисципліни та ідеологічної роботи, адже мімікрія може спрацювати і проти націоналістів. Бо ж бути лібералом набагато легше, безпечніше і комфортніше. Другий шлях — це повне заперечення ліберальних ідей та повернення до першоджерел, їх переосмислення відповідно до сучасних вимог. Тоді націоналістам треба бути готовими до часткової маргіналізації і важкої боротьби, адже завдяки тотальному контролю лібералів над ЗМІ спроби впроваджувати націєкратію будуть подаватися для суспільства як прояви нацизму і фашизму.
Гібридний націоналізм Ющенка і Порошенка навіть для націоналістів інколи видається привабливим, адже є певні позитивні зрушення в національних інтересах, що стосуються гуманітарної сфери. Але насправді ці зрушення є наслідком багаторічної боротьби націоналістів і стали для політиків гібридного націоналізму нічим іншим, як засобами підняття рейтингу. Залежно від стратегії боротьби, яку оберуть націоналісти, має бути вибрана і відповідна риторика. Якщо йти шляхом мімікрії, то можна говорити про вплив націоналістів на ці здобутки, але тим самим націоналісти визнають те, що комусь вдалося здійснити кроки, про які вони лише мріяли. Якщо ж іти шляхом повернення до першоджерел, слід гібридні здобутки Ющенка і Порошенка безжально викривати, вказуючи на половинчастість і непослідовність їх політики.
У масовій свідомості більшості українців зараз саме гібридний націоналізм вважається справжнім, це найбільший виклик, який маргіналізує і ставить на межі виживання націоналістичні політсили. Якщо не подолати домінування гібридного націоналізму, подальший розвиток націоналістичних політсил і, як наслідок, українського національного відродження та реалізації потенціалу української нації буде неможливим.
Відеозапис виступу можна переглянути за посиланням: https://youtu.be/jRsAJnSzwSg
Leave a Reply