Андрій КОВАЛЬОВ, кандидат політичних наук, історик
У червні 2016 року було подано звернення до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо надання Томосу про Автокефалію Правосланої Церкви України. Верховна Рада ухвалила його у переддень Всеправославного собору на Криті. Тоді звернення критикували не тільки політичні та релігійні опоненти, а й однодумці. Мовляв, сценарій об’єднання не реальний і Вселенська Патріархія на таке не погодиться.
Це звернення сприяло тому, що Вселенська Патріархія знову розпочала розгляд українського питання. Зокрема, це звернення стало причиною зустрічі української делегації на чолі з Головою Верховної Ради України Андрієм Парубієм та Вселенським Патріархом Варфоломієм у листопаді 2016 року. Відбулася зустріч уСтамбулі, в офіційній резиденції Вселенського Патріарха на Фанарі, яка тривала близько чотирьох годин.
Боротьба за Томос про Автокефалію Православної Церкви України була багаторівневим геополітичним процесом. І досі цей процес триває. Томос став наслідком «холодної війни» грецького світу і «руского міра». Листопад 2016 – грудень 2018 року тривали дуже складні переговори. Адже це процес не тільки між Україною і Вселенською Патріархією — до нього були залучені Російська Федерація, яка намагалася перешкодити наданню Томоса, а також Туреччина, Сполучені Штати Америки, Греція і ряд світових діаспор, серед яких не лише українська, а й, скажімо, вірменська.
Приблизно у 2018 році у боротьбу за Томос активно включився Президент України Петро Порошенко, який також зробив звернення до Вселенського Патріарха. У 2018 році було схвалено друге звернення Верховної Ради України на підтримку звернення Президента України.
Пізніше Президент України Петро Порошенко та Вселенський Патріарх Варфоломій підписали Угоду між Україною і Вселенською Патріархією. Цією Угодою, зокрема, передбачалося відновлення Ставропігії — тобто представництва Вселенського Патріархату в Україні.
Томос для України — це кейс успішного досвіду, найімовірніше, для Чорногорії та Північної Макаденої. А також в умовах зміни політичної системи — і для Білорусі.
Так само як Росія — тюрма для поневолених народів, так і Російська Православна Церква — це тимчасове утворення для поновлення майбутніх Православних Церков тимчасово поневолених народів. Тому ми будемо свідками розпаду Росії і разом з тим розпаду РПЦ на нові автокефальні церкви.
Церква — це, насамперед, громада, люди, які і творять цю Церкву. Не можна бути націоналістом і не бути християнином. Українські націоналісти — це авангард Православної Церкви України.
Свого часу я почув від єпископа на спокої Полікарпа (Пахалюка) дуже важливі слова: «Томос одномоментно не зробить Православну Церкву України насправді українською».
Фактично, ми живемо впарадигмі постсовєтської Церкви. Церкви, яка діяла в тоталітарній окупованій Україні. І по сьогодні наша Церква не позбавилася старого окупаційного багажу.
В історії України вручення Томосу 2019 року — – віхова подія, співмірна із проголошенням Незалежності України 1991 року. Наша Церква у світоглядному плані перебуває зараз на тому рівні, на якому була Україна у 1991 році.
Ми живемо в умовах, коли екзистенційний ворог України — Росія — постійно створює клони. У ПЦУ теж є ворожий клон — Московський Патріархат. Перше і важливе — це навчити українців розрізняти Православну Церкву України і Московський Патріархат в Україні. Для цього необхідні термінові реформи у ПЦУ.
- Збільшення ролі вірян і громад у Церкві і в управлінні парафіями.
- Ми й далі живемо по-церковному у парадигмі московського світогляду, з яким потрібно боротися.
- Більшість єпископів ПЦУ — москвофіли, що є шкідливим для майбутнього Церкви. Латентне москвофільство потрібно викорінювати і не допускати до влади у Церкві.
- Для нового імпульсу розвитку ПЦУ необхідно впроваджувати конкуренцію єпископату, а це можливо зробити через запровадження статусу екстериторіальності єпархій. Це, зокрема, пожвавить рух возз’єднання парафій колишнього неканонічного Московського Патріархату в Україні ПЦУ.
- Відродження церковних братств як осередків організації активних парафіян для впровадження реформ у Церкві.
- Реформа календаря у широкому сенсі. Повернення українських та грецьких святих до календаря, зменшення кількості московских святих, московських свят та традицій у календарі, неминучий перехід до Новоюліанського стилю. Реформа державних свят. Просвітницька робота у Церкві стосовно новоюліанського календаря.
- Реформа освіти. Освіта для майбутніх священників та монахів за кордоном, насамперед у Греції.
- Подолання кадрової кризи у Церкві шляхом зобов’язання парафій працювати з молоддю, активними парафіянами для подальшого їх залучення до навчання у богословських навчальних закладах.
- Запровадження руху– «Твори українську православну громаду біля свого дому».
- Широка мережа українських недільних шкіл.
- Духовні паломництва, насамперед кількамісячні для українських монахів за кордон.
- Подолання комунікаційної кризи. Це добре, що ПЦУ навчилася комунікувати у соціальних мережах, але Церква й досі про себе нічого не говорить зовні, насамперед у країнах грецького світу.
- Повернення української богослужбової традиції, одягу, архітектури.
- Реабілітація української церковної історії.
Останній Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк сказав: «Найдієвішою націоналістичною організацією в Україні є Київський Патріархат (читай: нині ПЦУ). Вони мають найрозгалуженішу мережу в Україні, постійно щотижня збираються і, головне, найактивніше поширюють український дух і українську ідею по всіх теренах, де живуть українці». Тому для українців дуже важливо розвивати свою Церкву не тільки як інструмент для Спасіння душі, а й інструмент єднання і самосвідомості нації.
В умовах управлінської і кадрової кризи в ПЦУ, роль провідників цих реформ мають брати на себе активні українські члени Церкви — українські націоналісти. Це не панацея. Жодна тектонічна зміна у Церкві не станеться без інтелектуальної провокації і дискусії.
Відеозапис виступу можна переглянути за посиланням: https://youtu.be/zZzLs4Rmj8M
Leave a Reply