Історія конфлікту
Після завершення десятилітньої совєцької окупації Афганістану (1979-1989) та виведення совєтських військ у 1989 році, маріонетково-колаборантський просовєцький режим Наджибулли зумів втримати контроль над частиною країни та зокрема столицею Кабулом ще впродовж трьох років до квітня 1992 року.
З 1992 року в Афганістані тривала боротьба за владу та гегемонію між учасниками так званого «Пешаварського альянсу семи», що раніше спільно воювали проти уряду Наджибулли, а після його падіння почали воювати за владу між собою. Це привело до дефрагметації Афганістану на зони впливу локальних військово-політичних угруповань.
Уряд у Кабулі очолив етнічний таджик «президент Ісламської держави Афганістан» Рабані. Однак Кабул зусібіч був оточений і піддавався обстрілам з боку загонів пуштунської більшості на чолі з Хекматіяром.
Положення Кабула відображало ситуацію в країні. Центральна влада мала реальну владу лише над територіями, які перебували під її військовим контролем. Країна була розділена між конкуруючими військовими угрупованнями, економіка була знищена. Внаслідок совєцької окупації понад мільйон афганців загинуло, ще декілька мільйонів стали біженцями. В ході громадянської війни 1992-1994 років в Афганістані були повністю зруйновані інститути централізованої держави. Північні провінції, населені переважно етнічними таджиками, туркменами, узбеками та хазарейцями, фактично відкололися від країни.
Усе це створило ідеальні передумови для появи руху «Талібан», який проголосив себе відданим цінностям чистого ісламу та єдності країни. «Таліб» (буквально «студент», «той, хто шукає віру») – до громадянської війни 1992-1994 року мережа учнів та вчителів духовних шкіл – медресе в пуштунських землях Афганістану та Пакистану, які існували давно, але до цього не втручалися в політику, залишаючись соціально-релігійною групою.
Їхні погляди випливають з місцевої традиції ханафітського мазхабу (правова школа шаріату) та деобандійської лінії суфізму (в метафізиці). Закоріненість у традиції видно з освітнього рівня лідерів руху – більшість із них ісламські вчені-юристи, з богословськими науковими роботами у сфері фікху (права) та хадісу (передань про пророка Мухаммеда).
У політичному сенсі вони ніколи не претендували на глобальне переформатування політичної системи, обмежуючись вигнанням окупантів і наведенням традиційного порядку на території Афганістану.
У 1994 році Талібан проголосив себе як політичний рух, що мав подолати розкол країни та об’єднати Афганістан. Лідери «Талібану» заявили, що на відміну від організацій моджахедів, вони не є політичною партією і не збираються формувати уряд, а відкривають шлях для істинного ісламського урядування. Засновниками руху стали мулла Мохаммад Омар та мулла Мохаммад Раббані.
Своїми ворогами таліби оголосили всі угруповання, що прийшли до влади після краху колаборантського уряду Наджибулли.
До осені 1996 року таліби взяли під контроль практично всю територію Афганістану та Кабул. Головною причиною тріумфу «студентів» стала втома від чвертьвікової війни.
У серпні 1996 року після взяття Кабула таліби проголосили Афганістан Ісламським Еміратом та почали будувати теократичну ісламську державність. На підконтрольних територіях (понад 95% країни) було введено норми шаріатського правління. Фактично таліби зупинили розпад Афганістану, запровадили панування законів (у їхній релігійній версії) та запропонували населенню країни відповідну до їхніх традиційних уявлень релігійну доктрину. Щодо виробників опіумного маку застосовувалася публічна смертна кара.
Після подій 11 вересня 2001 року США, прикрившись мандатом НАТО, розпочали 20-літню окупацію Афганістану. Таліби, що не могли прямо протистояти такій агресії, перейшли до звичної тактики партизанської війни, яка приносила успіх. Новий проамериканський колаборантський уряд контролював лише частину великих міст, у яких теж доводилося вдаватися до тактики пошуку співпраці з талібами. Також значний та приголомшуючий ефект мала тактика терактів із застосуванням самовбивць. Враховуючи попередній досвід протягом 20-літньої боротьби проти американських окупантів, Талібан зазнав трансформації з радикального ісламського руху до національно-визвольного руху пуштунів з претензією на загальноафганський формат.
Конфлікт тривав з 2001 року, відколи США за підтримки союзників у НАТО здійснили інтервенцію в Афганістан та усунули від влади режим руху «Талібан». Однак останні продовжили партизанську боротьбу та тріумфально повернулися до влади у кінці літа 2021 року.
Загалом за час конфлікту з 2001 року загинуло близько 70 тисяч бойовиків Талібану та інших ісламістських груп, 62 тисячі військовослужбовців центрального уряду, 4 тисячі солдатів американської коаліції, понад 38 тисяч мирних жителів.
Афганістан залишається болючою точкою як для США, так і сусідніх держав – Пакистану, Росії, Китаю. Можливе перекидання конфлікту в держави Центральної Азії.
Тенденції останніх років
Усвідомлюючи неминучість військової поразки та повернення талібів до влади США почали пошук дипломатичних контактів із талібами та їхню легітимацію. У лютому 2019 року відбувся дипломатичний перелом – у Катарі пройшла зустріч між талібами і представниками США. Фактично це прецедент – Вашинґтон уперше офіційно визнав «Талібан» легітимною силою, а не просто терористами.
Хоча США офіційно вважали талібів терористами, але на практиці ті контролювали більшу частину території Афганістану, насамперед місця поселення пуштунських племен. Однак останніми роками таліби потерпають від зростання активності більш радикальних сил, пов’язаних з «ІДІЛ», і шукають нормалізації відносин на інших фронтах, насамперед із Заходом. З іншого боку, американці намагаються перехопити з рук Москви карту нормалізації відносин із «Талібаном». Кілька делегацій талібів відвідували Москву і навіть шиїтський Іран.
У переговорах брали участь політичний керівник талібів мулла Абдул Гані Барадар і команда США на чолі зі спеціальним посланцем Залмаєм Халілзадом. Обговорювався проєкт мирної угоди, яка передбачала виведення іноземних сил з Афганістану упродовж 18 місяців після її підписання (Талібан навіть підтримав Дональда Трампа на президентських виборах як конструктивного переговорника).
Положення мирної угоди включали також обмін ув’язненими, скасування заборони на поїздки з боку США для кількох лідерів «Талібану», а також перспективи формування тимчасового уряду Афганістану після припинення вогню. Однак після колапсу проамериканського уряду в серпні 2021 ці домовленості стали неактуальними. Що більше важливо для Вашингтону – таліби обіцяють не допустити в Афганістан терористичні угруповання «Ісламська держава» та «Аль-Каїда» для атак на США та їхніх союзників.
30 серпня в Афганістані закінчилася евакуація військ НАТО, що мала закінчитись до 11 вересня – 20-ї річниці трагедії 2001 року. До цього часу постійно посилювався наступ Талібану, що зміг без практично будь-якого спротиву майже повністю опанувати більшість провінцій.
Очільники ісламістського руху висловлюють готовність до подальших переговорів. Обіцяють збереження дипломатичних представництв та гуманітарних організацій.
Відновлення Емірату Афганістан стане передусім загрозою для сусідів – шиїтського Ірану та прокитайськи орієнтованого Пакистану, де проживає більшість пуштунського населення, що розділене пакистано-афганським кордоном.
Також зростає ймовірність руйнування стабільності в районі Центральної Азії, що торкається російських інтересів.
Ситуація в Афганістані знову висуває на порядок денний питання співвідношення демократії та лібералізму. Багато західних експертів прямо заявляють, що в низці мусульманських держав демократія неможлива, бо люди підтримують ісламістів, які порушують права людини (в західному розумінні). Таким чином легітимізується влада автократів, що сприймаються як “тагути” – тирани, що правлять з опорою на зовнішню підтримку. Але зараз, вочевидь, США не має достатньо бажання і сил підтримувати такий стан речей, тому політичне переформатування значної частини ісламського світу виходить на порядок денний.
Зовнішні фактори
- Роль Пакистану, що намагається впливати на Афганістан ще з 1970-х. Це викликано фактором пуштунського населення, якого в Пакистані проживає більше, ніж у Афганістані (провінція “Хайбер-Пухтунхва” та Зона племен). Пакистан економічно та демографічно сильніший за Афганістан (близько 200 млн проти 30 млн), і розглядає останній як свій придаток. Пакистан надавав допомогу моджахедам у 1980-х та талібам у 1990-х. Однак залежність останніх від Ісламабаду перебільшена – їхньою базою виникнення від початку був Кандагар на південному заході афганської території (до речі, на порядок денний знову виноситься питання можливого переносу столиці країни до більш лояльного Талібану Кандагара).
- Роль китайської та російської політики, що прагнуть як витіснити Америку, так і укріпитись у регіоні (для Китаю в контексті розбудови геопроєкту “Один пояс – один шлях). Китай зацікавлений у хороших стосунках з Афганістаном, адже центральна Азія лежить у серці Великого шовкового шляху (Belt and Road Initiative) – глобального інвестиційного проєкту з побудови торговельної інфраструктури. Не виключений сценарій, коли в обмін на фінансову допомогу таліби нададуть китайцям у користування, наприклад, авіабазу Баґрам. Вона достатньо велика, щоб прийняти будь-який військовий літак Китаю, а також розташована в межах швидкого ракетного удару по регіональних центрах (Тегеран, Дубай, Ісламабад, Делі).
- Позиція Москви. Офіційно, Талібан заборонений у Росії як екстремістська організація, але його представники вже кілька разів прибували з візитами до Москви (останнього разу в липні 2021 р.). Очевидно, що влада талібів дає росіянам неабиякий важіль впливу в боротьбі проти США на Близькому Сході і в центральній Азії, особливо враховуючи наявність спільного кордону між Афганістаном і колишніми колоніями СРСР, що перебувають на орбіті Кремля. Але це можливо за умови налагодження тісних відносин із новим урядом.
- Останній рік тривали посилені переговори між владою КНР і РФ з Талібаном. Однак останній намагається поєднати як майбутнє залучення допомоги та інвестицій, так і своєрідну “багатовекторність” з формуванням балансу зовнішніх союзників, де противагою умовно євразійських сил виступатиме Катар та дедалі більше Туреччина. Лідери талібів уже заявили про бажання посилення тісних відносин з Анкарою як найсильнішою мусульманською державою. Натомість Ердоган заявляє про потребу дати Талібану шанс – але з умовами компромісної політики. Зокрема турецький лідер заступається за генерала Абдул-Рашида Дустума, що був змушений утекти до Узбекистану (з Дустумом у Туреччини налагоджені давні партнерські контакти).
- Америка, отримавши нищівну військову і моральну поразку, усе ж частково реалізувала свої реальні геостратегічні інтереси, залишивши проблемну зону як місце відволікання ресурсів для своїх конкурентів. Водночас вагомий медійно-репутаційний програш, зумовлений темпами виведення американських військ, що є наслідком спрощеного підходу адміністрації Білого Дому.
Можливі геополітичні наслідки
- Формується нове поле загроз і можливостей для держав російсько-китайської сфери впливу в Центральній Азії. Йдеться передусім не про агресію Талібану, який зараз не зацікавлений у зовнішній активності, що може зупинити процес його легітимації на міжнародній арені. Натомість підпільні ісламістські сили отримують стимул до боротьби, що означатиме розхитування внутрішньополітичної ситуації. Передусім прогнозуємо загрозливу ситуацію в Таджикистані (де понад 30 років при владі проросійський режим Емомолі Рахмона) та долині Фергани (на стику Узбекистану та Киргизстану).
- Поки що відмовчується Ісламська Республіка Іран. З одного боку, кінець військової присутності США на східних кордонах – позитивний момент для неї, а з іншого, розширення впливу Талібану загрожує інтересам Тегерану, як щодо впливу на шиїтів Афганістану та Індії, так і в контексті відносин із державами Центральної Азії.
- Для світу характерний приклад програшу спроби пришвидшеної модернізації за ліберальними зразками (хоча і відносними – навіть за присутності американців афганська влада наголошувала на ісламській природі, переслідувався християнський прозелітизм). І якщо фактор ІДІЛ у 2014-16 роках завершився швидкою і ефективною реакцією міжнародної коаліції (через агресивно-глобальні претензії угруповання), то у випадку Талібану (що позиціонує себе як типовий національно-визвольний рух без глобальних претензій) його легітимація може поставити на порядок денний питання рамок допустимої варіації ідеологій та державного устрою, що визнаються міжнародним товариством. Що дозволить поставити під сумнів однозначність ліберальної гегемонії, яка просувається протягом останніх десятиліть.
Економічні та гуманітарні наслідки
З огляду на хаотичний вихід американських військ з Афганістану, відсутність яскравої реакції світової економіки може здатися дивною. Однак динаміка ринків відповідає доволі знайомому сценарію часової затримки між геополітичними й економічними процесами. Існує велика ймовірність того, що ринки досі недооцінюють руйнівний вплив падіння Кабула на світову економіку.
Афганістан стоїть на порозі економічного фіаско. Для порівняння, варто поглянути на деякі цифри. Коли Талібан відійшов від влади у 2001 р., ВВП Афганістану не перевищував $4 мільярди з населенням близько 21 мільйона громадян (дані Світового банку). До 20% дітей відвідували школи, очікувана тривалість життя становила 56 років. До 2020 р. ВВП зріс до $20 мільярдів, населення – до 38 мільйонів, майже 100% дітей ходили до школи, тривалість життя зросла до 65 років.
Очевидно, Талібан захоче повернути попередні правила, що однозначно негативно позначиться на економіці країни. Рівень ВВП цілком може впасти до рівня початку 2000-х. За словами вже колишнього голови центрального банку (Da Afghanistan Bank), близько $9 мільярдів золотовалютних резервів Афганістану заморожені за межами країни (більша частина у США), і ніхто не має наміру віддавати їх Талібану. Крім того, за оцінками Світового банку ще в 2018 р., для підтримки економіки Афганістан до 2024 р. повинен був залучати $8-10 мільярдів зовнішньоекономічної допомоги; інакше відбуватиметься падіння ВВП. Нині новий уряд не може розраховувати ні на резерви, ні на зовнішню допомогу.
Але руйнація крихітної економіки Афганістану буде найменшим із низки можливих факторів економічного впливу. Нагадаймо, до війни у 2001 р. призвело сприяння Талібану діям Аль-Каїди, сили якої мали свободу пересування країною, змогу організовувати вишкільні табори і готувати терористичні атаки. Зрештою, це уможливило напад 11 вересня 2001 р.
Очікується нова хвиля біженців у напрямку на північ і на захід. Це спричинить відволікання гуманітарних ресурсів, що особливо відчутно в період пандемії. Але найгірше – слабкість, продемонстрована адміністрацією Байдена перед прямими геополітичними ворогами США. Наприклад, Китай уже починає думати, якою буде реакція американців у випадку нападу КНР на Тайвань. Пекін має сильний стимул до дії просто зараз, адже існує небезпека заміни Байдена на республіканського президента у 2024 р. І хай навіть США не реагуватиме на захоплення Тайваню, на нього точно відреагує світова економіка.
Висновки для України
Здатність афганців ефективно протистояти найсильнішим інтервентам, від СССР до США, засвідчує, що послідовний національно-визвольний чи релігійно-визвольний рух, який бореться проти іноземної окупації, має можливість виграти у сильнішого за потенціалом суперника. Тож у цьому світлі російсько-українське протистояння виглядає не таким уже й песимістичним.
Водночас, режим, що опирається виключно на зовнішню мілітарну і фінансову підтримку, об’єктивно приречений на програш.
Катастрофічного удару завдано ідеї неминучої перемоги ліволіберальної демократії. В середньостроковій перспективі це може знівелювати перемогу Джозефа Байдена та відновити світову хвилю посилення правонаціональних рухів.
Міжнародні союзники діють виключно виходячи зі своїх геополітичних інтересів, тому можна очікувати на їхню підтримку, але головна роль у національно-визвольній боротьбі завжди лягає виключно на плечі нації та її мілітарної сили і моральної стійкості.
Водночас після поразки в Афганістані у ворогів США з’являється спокуса «пощипати» Вашингтон на інших напрямках, зокрема в Україні. Тому слід готуватись до посилених провокацій з боку РФ, аж до масштабного зростання інтенсивності бойових дій на сході та напруги в Чорноморо-азовському басейні.
Юрій Сиротюк, директор Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», народний депутат України VII скликання
Юрій Олійник, кандидат політичних наук, керівник дослідницьких програм Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень»
Олександр Чупак, випускник Селкірк коледжу (Канада), аудитор Grant Thornton
Leave a Reply