Ростислав МАРТИНЮК, історик, тележурналіст
Початок 2021 року. Офіційний та науковий Київ не помічає два поважних церковних ювілеї, які могли б допомогти розтлумачити поняття «духовного лідерства» України на євразійському просторі:
- 300 років запровадження Духовного регламенту в Російській імперії (21 січня 1721 року);
- 100 років проголошення автокефалії Української Церкви у Софії Київській та обрання ієрархії Александрійським чином.
Якщо перший ювілей так чи інакше пояснений у категоріях «малоросійського впливу на великоруське церковне життя» (хоча це дуже обмежений та лінійний погляд на феномен «духовного лідерства України» у XVIII столітті), то поява УАПЦ 21 жовтня 1921 року досі сприймається у винятково партикуляристській призмі — як виконання вузькоетнічного завдання українських християн східного обряду, найважливіше з яких — впровадження в богослужіння живої української мови.
Проте явище УАПЦ мало набагато ширші горизонти — як богословські, так і геополітичні. І всі вони також можуть бути пояснені у категоріях українського духовного лідерства як у християнському світі, так і на геополітичній шахівниці Міжвоєнної Європи та Азії. Йдеться хоча б про висвяту єпископату нової автокефальної Церкви Александрійським чином (накладанням рук пресвітерів); корекцію ролі єпископату в житті Церкви (єпископ — це «головний священник», а не церковний феодал); повернення традиції шлюбного архієрейства; участь мирян в управлінні Церквою, зокрема їхній контроль за фінансами й інфраструктурними проєктами (традиція церковних братств відомаз часів Речі Посполитої як у Київському, так і Руському воєводствах); охоплення церковною юрисдикцією з центром у Києві всієї української ойкумени (факт настановлення єпископа УАПЦ на Сірий Клин, перспектива створення єпископських катедр УАПЦ на Зеленому Клину, на Кубані, а згодом реалізація цього плану у країнах Вільного Світу — від Баунд-Бруку до Сіднея та до окремої місії в Парагваї); зрештою, богослужіння живою мовою.
Всі ці новели були не лише для України та українців. Досвід УАПЦ у своєрідний спосіб пропонувався всьому християнському світові ХХ сторіччя.
Досвід УАПЦ був нещадно критикований московськими церковними колами й холодно сприйнятий у Константинополі, який переживав болючу боротьбу з Болгарською схизмою. Однак прихильно потрактований цілком з несподіваного боку — Англіканською Церквою, яка сприймала українські автокефальні змагання як богослів’я«Церкви української ойкумени». І хоча це була спрощена оцінка явища УАПЦ (або незаслужений аванс), спроби влаштувати особливі взаємини з Англіканською Церквою не припинялися до здобуття Томосу про автокефалію ПЦУ 2019 року (чого вартий факт офіційної участі архієреїв УПЦ КП в інтронізації 105-го архієпископа Кентерберійського ДжастінаВелбі 2013 року, тоді як статус запрошених архієреїв РПЦ на цю подію був другорядним).
І ось цідві точки — 300 років з дня проголошенняукраїнцямимонарха главою Церкви РосійськоїІмперіїта 100 років УАПЦ — можуть стати входом для розуміннясенсуспецифічного духовного лідерства у Євразії. Дарма щоперший феномен народився в умовахвасалітетуГетьманщини в РосійськійІмперії, а другий — під часкласичноїокупаціїз боку СРСР. І перше, і друге — малоамбівалентнірезультати, що обернулись додатковимивикликами для українськоїнації, які неподолані й по сьогодні.
І тут ми підходимодо ключового моменту новітньоїісторіїУкраїни — об’єднанняУкраїнськихЦерков(плюс інкорпораціякількохєпископівМосковськогопатріархату), відкиненняВселенськимпатріархомАкту 1686 року про статус Київськоїмитрополії, отриманняПЦУ місця у Диптиху (списку визнанихправославнихЦерков) — під номером 15.ЦесимволізувалоповерненняУкраїнської Церкви до найвищоїгеополітичної лігиВізантійськогозразка, в якомуключовуроль відіграєгрецькадіаспора США. Івпершеце сталосяв умовахне васалітетноїчифейковоїдержавности, а повногосуверенітетуУкраїни.
Ще доктор ОлександрЛотоцький, міністрсповідань УНР, у чотиритомовійпраці «Автокефалія»наголосив, що справа утворенняавтокефалійє сутодержавна бокордоницерковноїавтокефалії творяться за контурами кордонівдержавних. Тому участь державнихчинниківУкраїни, як і контекст новоїмосковсько-українськоївійни, цілкомприйнятні у процесіздобуттянайновішої у світіавтокефалії.
Томос ПЦУ автоматично порушив питанняцерковнихюрисдикцій низки країнМіжмор’я, які незаконно перебуваютьпід церковною юрисдикцією РПЦ. ПередусімцеБілорусь, Латвія та Литва. Територіїцих держав належать до меж староїКиївськоїмитрополії(до речі, найбільшої у світі на 1686 рік). Тому відновлення статус-кво рішенням Синоду Вселенськоїпатріярхіївід 11 жовтня 2018 року, автоматично поклав на українськуцерковну та світськудипломатіюобов’язок інституалізації низки нових автокефалій.
Цю нову реальність збагнули у Латвії, яка вдалася до активної «човникової» дипломатії. У Києві побували експерти й аналітики латвійського уряду, збираючи інформацію про українську«формулу Томосу». Проблема кількох православних єпархій у Латвії, які підпорядковуються РПЦ, також переросла для Риги у складну, кричущу безпекову проблему. На жаль, Україна не змогла надати цим неформальним делегаціям фахової допомоги, а тим паче не вдалася до активної підтримки Латвійської Православної Церкви, клір якої давно виявляв бажання відокремитися від Москви, посилаючись на Томос Вселенського патріарха про автономію, дарований для латвійських православних у міжвоєнний час.
Окремо Томос про автокефалію ПЦУ нагадав Московському патріархату про XVI століття та визнання юрисдикції РПЦ лише «над північними країнами», серед яких ні тоді, ні тим паче зараз не було Фінляндії, Карелії, Швеції, а, очевидно, тільки одна єдина Країна Комі (якщо не рахувати автокефальну Церкву самого Московського Улуса).
Томос для ПЦУ, по суті, синхронізував зусилля англо-американського світу з дезінтеграції Російської Федерації. І в повістку «Як нам облаштувати Московщину» внісгуманітарно-релігійне питання. Очевидно, що вирішувати його може лише Україна — країна із підтвердженим автокефальним статусом її Церкви та широким інструментарієм впливу на території РФ, випробувані ще в часи Гетьманщини. Щоправда, сама ПЦУ не квапиться позбутися внутрішнього москвофільства та наслідування зразків церковного життя Московщини. Це пояснюється слабкістю богословської освіти нинішнього єпископату ПЦУ та відсутністю активного перекладання грецької богословської літератури.
Тим часом у разі форсованого розвитку подій, територія Російської Федерації, яку контролює Московська патріархія, може розпастися на 30–40 держав та кілька конфедерацій. Союзники — США, Великобританія, Саудівська Аравія — безумовно запросять Україну модерувати новопосталі державні утворення як:
- експертів;
- резерв чиновників з вільною московською мовою;
- економічних партнерів для стабілізації певних державних анклавів у колишній РФ;
- менеджерів гуманітарно-церковних змін.
Саме ці останні зміни умовно назвемо «новий Диптих».
Диптих (δίπτυχον — складений удвічі, від δίς — двічі і πτύσσω — складаю) — список самоврядних церков, які взаємно згадуються на богослужіннях усімаправославними церквами, а право складати його належить Православній ЦерквіКонстантиполя — Вселенській патріархії. Поняття Диптиху не має догматичного значення, а розташування Церков у ньому спирається на хронологічний принцип виникнення єпископських катедр, згодом об’єднаних у митрополії.
Цікаво, що Московський патріархат робив кілька спроб запровадити власну, конкурентну версію такого Диптиху, самовільно дарувавши автокефалію Грузинській Церкві 1943 року — цей акт ніколи не був визнаний Церквою Константинополя, а сама Грузія здобула справжній Томос про автокефалію лише 1990 року (і так само з винятковими зусиллями державної влади, тоді ще сателітної Грузинської РСР).
Київський митрополичий престол не мав би вдаватися у такі складні й архаїчні ігри, належно слідуючи правилам Томосу, дарованим 2019 року. Український «новий Диптих» — це просто ієрархія цінностей та претензії на самостійну роль в облаштуванні Московщини після її розвалу, запобігаючи сателітній повістці, яку, можливо, накидатимуть Союзники. Простіше кажучи, Україна має сміливо розбудовувати власне Духовне Лідерство на сході Європи та півночі Азії. Саме це принесе глибшу стабільність тим країнам, що стануть новими сусідами України на сході.
У погодженні зі Вселенською Патріархією, Україна має не лише сприяти утворенню визнаних автокефальних церков на території стародавньої Київської митрополії з катедрами у Ризі, Вільнюсі та Мінську, але й цілком нових церковних реальностей: Православної Церкви Кавказу; Православної Церкви Ідель-Уралу; Православної Церкви Карелії; Православної Церкви Комі. Окремо слід говорити про долю українських колоніальних країн — Сірого Клину на прикордонні Башкортостану та Казахстану, Зеленого Клину — на Далекому Сході.
Звісно, у такому випадку постане питання про ліквідацію Московського патріархату та позбавлення РПЦ місця у Диптиху, а території цієї Церкви будуть інтегровані в новопосталі автокефальні.
Для усвідомлення цих завдань і тестування їх у колі церковних партнерів — Давніми Патріархатами і Константинополем — держава та націоналістичні інтелектуальні кола мають помітити й заново переінтерпретувати і 300-річчя Духовного Регламенту Російської імперії, і 100-річчя УАПЦ.
Диптихіальний статус ПЦУ в умовах стабільної Української Держави, дає змогу реалізувати візію Українського Духовного Лідерства як у північному Міжмор’ї, так і Східній Європі.
Leave a Reply