Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, професор катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка»
Щоб бути — треба відрізнятися. Історія та сучасність української мови — це її постійне, найчастіше протиборче співіснування з чужими мовами всередині самої країни, попри самоочевидне межування з чужими державами як окремими мовними системами. На жаль, в українській реальності таке співіснування українське суспільство не використовує для посилення можливостей та розширення функцій своєї мови, а натомість забезпечує розвиток чужих мов на своїх етнічних теренах. Спостерігаємо сьогодні численних прогнозистів майбутнього, що ризикують поворожити без найменшого вміння уважно прочитати минуле. Бо там, у минулому, не лише причина сьогоднішнього стану речей, але й матриця для розвитку сьогодення. Але будете дивитися — не будете бачити. Тож які мовні, а отже, національні уроки можемо витягнути з минулого?
Церковнослов’янська мова
- 1. Серед перших показових чужомовних досвідів у житті нашої мови — церковнослов’янська мова, що привнесена в наш культурно-політичний простір разом із запровадженням християнства щонайменше від Х століття, а відтак із першими сакральними пам’ятками на зразок Остромирового Євангелія 1056–1057 рр. і світськими питомими пам’ятками, лексика яких насичена церковнослов’янізмами, наприклад, «Збірник Святослава» 1073 і 1076 рр. чи «Слово про закон і благодать Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха поч. ХI ст.та ін., що написані давньоукраїнською (руською) мовою.
Функціювання церковнослов’янської мови в просторі Руської держави певною мірою суголосне з теперішнім проникненням англійської мови, а донедавна російської в усі сфери нашого життя. І та, і та мови ділять суспільство на посвячених і непосвячених у якісь вищі доступні цінності.
Якщо церковнослов’янська мова формувала вертикаль сакрального і профанного, а отже, високого і низького, то англійська мова для посвячених у цю мову сьогодні удоступнює понад 70% наукової інформації і вважається головною мовою світової політики й економіки. Цікаво, коли Бісмарка 1898 року запитали, що він вважає вирішальним чинником сучасної історії, політик відповів: «Те, що північноамериканці говорять англійською»[1]. Якщо церковнослов’янська мова «стала панциром-оберегом»[2] від язичницького і латиномовного, католицького світу і водночас потіснила руську (давньоукраїнську) мову з сакральної сфери, то англійська мова, потіснивши з освітньо-наукової сфери російську мову, водночас неспинно усуває з цієї ж сфери українську мову.
Відтак церковнослов’янська мова, як тепер англійська, стала мовою освіти.Зокрема, лінгвістична концепція знаменитої Острозької школи полягала в поверненні до другого південнослов’янського впливу з церковнослов’янською мовою в основі, і то тоді, коли інші сусідні слов’янські народи (чехи, поляки) пішли шляхом розвитку національних мов і видання ними Біблії. Школа мала на меті утвердити престижний статус церковнослов’янської мови та грецької на противагу до латинської. Приблизно так, як зараз англійську мову протиставлено російській і водночас суттєво витіснено українську. Вінцем аналізованих історичних процесів стала слов’янськомовна Острозька Біблія (1581 р.), що з мовно-літературного боку лише зафіксувала дальший розрив між слов’янською та руською (староукраїнською) мовами. Понад то, цей переклад «стримав перекладання Біблії на живу мову та стримав розвиток рідної мови»[3].
Подібна ситуація була у Львівській братській школі, де серед пріоритетів було вивчення слов’янської мови. Ревнителі християнства були певні, що збереження православної віри і руського народу зумовлено збереженням церковнослов’янської мови, як, до речі, і теперішні англіїзатори трактують процеси англоманії в руслі позитивної европеїзації України та її відриву від московських впливів.
Друге місце посідала грецька мова, яку сприймали як мову країни, звідки прийшло до нас християнство. Вивчення грецької мови зумовлено настійною потребою провадити листування зі східними ієрархами. Вивчення латинської мови диктували потреби часу, позаяк ця мова була не лише ключем до науки того часу, а разом із тим мала величезне суспільне значення: це була мова освічених верств суспільства. Однак цій мові було відведене дуже скромне місце[4].
Як свідчить історія, наслідки оцерковнослов’янення русинів (українців) виявилися катастрофічними не тільки через те, що, опинившись у пастці чужої і начебто ієрархічно вищої мови, українці відстали у своєму суспільно-політичному поступі щонайменше на сотні років, порівняно з найближчими сусідами: поляками, чехами та й усіма західноевропейськими народами. Ці народи ще в Середньовіччі усвідомили визначальну роль для сили нації та державотворення саме рідної мови, натомість українці вже в ХIХ ст. потрапляють у нову пастку — слов’янофільства, в чому чималу роль відіграла та ж сама церковнослов’янська мова як спільна мова церкви у східних та південних слов’ян. Тому сьогодні загрозливо для ідентичностей чути в інавгураційній промові Байдена термін нативізм, тобто «вроджені навички», «рідність» у такому синонімному ряді, як расизм, страх, демонізація, які «давно розірвали нас на частини».
Подивімося в історію: найдошкульнішого удару в Італії по пануванні космополітичної і глобальної латинської мови завдав Данте Алігієрі (1265–1321 рр.) своєю «Божественною комедією», написаною народною мовою, адже вона проклала шлях сонетам Франческо Петрарки (1304–1374 рр.) та прозі Джованні Бокаччо в його «Декамероні» (1349–1352 рр.). Наприкінці ХIV ст. проповідник Джон Вікліф переклав Біблію англійською мовою. Особливо рішуче проти німецьких запозичень і побутування німецької мови в Чехії виступив Ян Гус — і вже 1480 року чеська Біблія була видрукувана. Початок перекладів Святого Письма польською мовою сягає ХIII ст. Відповідно до ухвали Ленчицького синоду 1285 року, кожен польський парох у неділю та свята публічно мав виголошувати молитви «Отче наш» і «Вірую» польською мовою[5]. Цю подію польські дослідники трактують як основний вияв пробудження народної самосвідомости і початок вироблення польської мови як літературної[6].
У ХVI ст. спостерігаємо тріюмфальний парад Біблій народними мовами, серед якого руською (українською) мовою Біблії не знайдемо: англійською (1524 р.),німецькою (1534 р.), французькою (1535 р.), голландською (1537 р.), шведською (1541 р.), фінською (1548 р.), данською (1550 р.), польською (1561, 1665 рр.), а відтак вже у ХVII ст. европейські мови загалом набули своїх сучасних форм[7].
Натомість українці від часів давньої Руси обирають так званий «серединний шлях», чи, за А. Кримським, «лінію погодження»[8], намагаючись поєднати не просто різні береги тої ж ріки (літературну мову з народною), а різні ріки (свою мову з чужою). Так виникла мішанина староукраїнської мови з елементами церковнослов’янської, слушно названа язичієм. Що більше чужих слів, як уважалося, то начебто вищий рівень гідности мови та освічености її носія.
Панування роздвоєної мовної свідомости, в якій з часом церковнослов’янська мова навіть ототожнювалася з руською (староукраїнською) мовою, призвело врешті-решт до дуже поступового, але життєво необхідного розриву з явищем церковнослов’янізації. Передумовою цього тривалого в часі розриву стало лексикографічне явище глос, почерпнуте з греко-візантійської традиції[9]. Наші предки застосовували глоси від часів Руси, тлумачачи в тексті (контекстуальні) чи на берегах (маргінальні) спершу біблійні особові імена й топоніми, а відтак окремі старослов’янізми, що заклало підґрунтя для української перекладної лексикографії, а отже, актуалізувало питомі лексичні можливості в супротиві до чужих одиниць і накреслило демаркаційну лінію між чужим та своїм лексичним матеріялом. Відтак двомовні церковнослов’янсько-руські (чи словенороські) словники неминуче ставали паспортами різних мов, різних свідомостей і, зрештою, різних держав. Серед етапних лексикографічних перекладних праць «Лексис…» (1596 р.) Лаврентія Зизанія і «Лексикон…» (1627 р.) Памва Беринди, де спостерігаємо неминуче сплутування питомого і церковнослов’янського лексичного матеріялу, одначе прагнення до протиставлення лексичних одиниць як запозичених і своїх, що закладено в самій назві словника Памва Беринди як «лексикону славенороського», тобто словенського (церковнослов’янського) і роського (руського, українського).
Показовою на глоси як прапорці чужої лексики в українському тексті є перша, зі значною кількістю живомовних елементів, сакральна пам’ятка з біблійного циклу «Пересопницьке Євангеліє» (1556–1561 рр.). Насичений глосами і Крехівський Апостол (після 1563 р.), де у глосах — переважно церковнослов’янізми.
Таким способом від 2-ї пол. ХVI — до першої чверти ХVII ст. спостерігаємо послідовне намагання витіснити церковнослов’янську мову і церковнослов’янізми з культурно-політичного поля України, що, на жаль, з часу сумнозвісної «переяславської ради» було припинено через релігійно-політичну орієнтацію духівництва на церковнослов’янську мову московської редакції. Цей підневільний рух спинено аж у часи романтизму на межі ХVIII – поч. ХIХ ст., коли народна мова остаточно перемогла церковнослов’янщину, тобто шлях на сімнадцять століть!!!
Щойно в ХIХ ст. це змішування двох мовних кодів зазнало блискучого висміювання в українській класичній літературі, зокрема в персонажах творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка та ін. Чи не нагадує це сьогоднішню англо-українську щоденну мішанину на зразок речення з освітнього порталу про те, що «професія вчитель радикально трансформується, він перетворюється з «урокодавця» на фахівця з індивідуального педагогічного супроводу здобувача освіти, тьютора, фасилітатора, консультанта, коуча» (освітаua, 23.01.21).
Латинська мова
- Функціювання латинської мови в суспільно-культурному полі України ранньомодерного часу, передусім від Люблинської унії 1569 року, має також неабиякі паралелі з теперішньою англіїзацією українського суспільства. Латинська мова була не лише мовою католицької церкви, але й мовою освіти та науки від раннього Середньовіччя до Передмодерного часу. До прикладу, колиправославний митрополитПетро Могила (основний контрреформатор!) творив винятково релігійно-схоластичні твори, якповчально-виховну «Антологію» (1636 р.) та «Катехизм» (1645 р.),— Рене Декарт написав наукові трактати «Міркування про метод» (1637 р.) французькою мовою та «Першопочатки філософії» (Амстердам, 1644 р.) — латинською, а відтак, повернувшись до Франції, переклав її французькою[10], ознаменувавши таким способом початок відступу латини як універсального засобу в освітньо-науковому просторі.
Натомість створена П. Могилою 1632 року колегія цілком слушно отримала назву «латинского и польского училища». Таким способом західноевропейська концепція гебрайсько-грецько-латинської освіти в Україні трансформувалася в засаду грецько-латинсько-слов’янської тримовности. Це засвідчило перехід до нового етапу культурного синтезу — усвідомленого прагнення поєднати слов’яно-грецьку спадщину з досягненнями «латинськими», тобто з культурними надбаннями Західної та Центральної Европи[11]. Насправді ж це було підлегле прийняття чужої мовно-політичної моделі, де місце староукраїнської (руської) мови було маргінальне: «Коли беремо чужий взірець як норму — завжди виглядаємо «не такими». А значить — нижче вартісними. Це завжди чудово розуміли англо-сакси. ˂…˃ А проте англієць виробив власні норми вимови французьких слів. Формувати поняття про зовнішній світ згідно з законами власної раси (нації), а не навпаки, — це найцінніший внесок англо-сакса у світову цивілізацію. Лише так можна оминути комплекс нижчевартости»[12].
Попри це, панування в колегії латинської мови трактували як найнадійніший спосіб зняти з українського народу докори в глупоті, невігластві та відсталості, щоб поставити його врівень з іншими народами[13].Показово про це пише одна з найяскравіших постатей першої пол. ХVIIст. митрополит Сильвестр Косів у польськомовній праці «Eхegesis…» (1635 р.): «Найголовніша потреба в латинських школах та, щоб бідолашну Русь нашу не називали дурною Руссю. Поїде сердешний русин на трибунал, на сейм або на сеймик, до повітового міського суду або земського —bezlacinypłaciwiny! Ні судді, ні урядовця, ні розуму, ні посла. Дивиться тільки то на того, та на іншого, вирячивши очі, як шуліка»[14]. Як відповідь на суспільну потребу знати латинську мову стала поява найвищих філологічних здобутків українських учених, зокрема «Лексиконъ латинській» Єпифанія Славинецького (1642 р.), укладена латинською мовою перша граматика книжної української мови Івана Ужевича (1643, 1645 рр.), «Лексиконъ словено-латинскій» Єпифанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського (1650 р.).
Проте латинською мовою української нації і держави не збудували, як і не збудують її англійською мовою: «Брак відпорности щодо якоїсь чужої раси — то признання її влади над собою»[15]. Цілком справедливо хибну чужомовну пріоритетність окреслив доктор богослов’я Дмитро Блажейовський: «Могила і його співробітники, як Косів, Кальнофойський та інші, не бачили рації існування української мови, бо в колегії заведено як викладову мову не українську, а чужі — латинську та польську, і вони самі писали свої праці по-польськи. А як щось писали, ніби по-українськи, то це не була жива українська мова, а безграмотна макаронічна саламаха, тоді як українські думи були у рідній народній мові. Вони як учителі та провідники народу повинні були українську мову знати, її уживати, вчити та літературу впровадити»[16]. На відсутності руської мови у колегії зауважив також сучасний британський дослідник Ендрю Вілсон: «Навіть у Києво-Могилянській академії в ХVII–ХVIII століттях не розвивали українську літературну мову»[17].
Так само і теперішні европеїзатори англомовного вишколу усувають з вищої школи вивчення української мови та історії України як предметів (наказ міністра освіти і науки С. Квіта N1392 від 25 листопада 2014 р.), а в середній школі світоглядовий предмет українська література зливають із зарубіжною літературою, мотивуючи це інтегруванням у світову спільноту і побудовою Нової української школи. Найцікавіше, що це видаване для нас освітнє благо здійснюють через міжнародні проєкти з Польщею, Нідерландами та Фінляндією, так наче українці для самих себе не здатні напрацювати своєї національної моделі української освіти[18].
Це буде справді нова школа, але не українська ні за формою, ні за змістом, бо не формуватиме ні національної свідомости, ні державницького мислення, позаяк національна мова і література — це мислення і дія нації. Лише збалансована мовна політика з питомим національним пріоритетом забезпечить якість усередині країни й повагу назовні: «Розв’язка проблеми для нас не в тому, щоб безумовно приймати або відкидати чужинні впливи. Мусимо брати до уваги потребу знайомитись з чужими осягами. Мусимо також боронитись перед небезпекою затратити або викривити власне національне обличчя. Розв’язка полягає для нас на дбайливій селекції, яка відкидатиме з чужинних впливів те, що шкідливе, натомість охоче прийматиме те, що корисне, а передовсім на активній поставі супроти тих впливів»[19].
Характерно, що і в ці далекі передмодерні часи знаходилися люди, що застерігали від згубної космополітизації освіти та хибного шляху формування мовних пріоритетів. У передмові автор «Апокрисису»(1598 р.)Христофор Філалет наголошує на загальній суспільній думці того часу в панівних польських колах про начебто руську (українську) вторинність, звідки «насъ, хотяй ихъ о то не просимо, учити хотятъ, приписуючи собѣ выдворную мудрость, а намъ простоту»[20]. Характерним є цілком неоцінне судження щодо вживання чужих слів, що вмотивоване лише практикою міжлюдського порозуміння. Це, власне, та ситуація, коли слід безпристрасно вербалізувати по-своєму: «Найважніше назвати. Назвати, змусити говорити Рідну Немову, перетворити несвідомі процеси в свідомі. (Тим самим вирвати з чужих рук»!).[21]
Натомість в анонімній «Пересторозі» (бл. 1605–1606 рр.) прямо зауважено, що саме занепад власної питомої освіти призвів до державної руїни: «…бо коли би были науку мѣли, тогды бы за невѣдомостію своею не пришли до таковыя погибели», яка, на думку очевидця, полягає найперше у перейманні чужої школи та віри[22].
Відтак автор, аналізуючи мовлення Іпатія Потія як свого релігійного опонента, зауважує на його своєрідності, що через вживання полонізмів та латинізмів відірване від традиції, а отже, книжки такою мовою «неправдиві»: «Але присмотрися пильно въ самую рѣчъ, и знайдешъ, же хоть такіе писма старые змышляютъ, але рѣчъ вся Потѣева, якъ бы усты самъ мовилъ. Притомъ знайдеш тамъ слова, вѣка теперешного людми уживаемые, которыхъ старые предки нашѣнеуживали: бо якъ Поляцы у свой языкъ намѣшали словъ Латинскихъ, которыхъ южъ и простые люди зъ налогу уживають; такъ же и Русь у свой языкъ намѣшали словъ Польскихъ и оныхъ уживаютъ. Тогда снадно познаєш, же то книжки змышленные и неправдиве»[23].Як тут не згадати послідовника цієї історичної класичної думки від класика ХХ ст. Августина Волошина: «Борімося проти полонізмов, проти москалізмов або мадяризмов, но не борімося проти самого родного язика, котрий нічим не винен в том, что не мог свободно на своєй родной земли розвиватися. Коли маєте вже свої свободи, коли наша влада не може бути ворогом свого материнського слова, тоди не будьмо ворогами йому ми самі, сини руського народа»[24].
Як бачимо, в міркуваннях діячів братського і церковного руху аналіз ситуації здійснено в протиставному дискурсі не лише з’ясування зовнішніх причин занепаду питомої освіти, але нагальної потреби створення й розвитку її на противагу до польсько-латинських шкіл.
Отже, в полемічних працях кін. ХVI – поч. ХVII ст. уперше порушено проблему культури мовлення щодо доцільности запозичень, що спровоковано гострими позамовними чинниками релігійно-політичного характеру. Якщо на ту пору засилля чужої релігії чи її нових форм, на зразок унії, викликало перші теоретизування на полі лексичної нормативности староукраїнської (руської)мови як захисного протиставленнялатино-польській освіті, то теперішній захист української мови від англоварваризації — це умова, за якої українська мова може задіювати свої внутрішні поклади словотворення та вистояти в освітньо-науковій царині як конкурентоспроможна і самовистачальна система. У нашій непевній ситуації неповноти національного самоусвідомленняважливо брати до уваги, що «не всяка одиниця і не всякий організм спроможний засвоювати собі чуже. Щоб засвоїти собі якусь річ, треба передовсім мати своє власне «Я», свій власний, ясно зазначений характер, який з різного матеріялу вибирає собі для дальшої розбудови власної особовости те, що підходить до його потреб, а відкидає, що для нього нездатне»[25].
Як засвідчує історична ретроспектива, орієнтація на чужі мови як пріоритетні в освітній і науковій царинах — церковнослов’янська, латинська, грецька, польська — та масовані запозичення з них аж ніяк не зарадили українському національному самоусвідомленню та не спричинилися до відновлення втраченої Української Держави в її етнографічних межах. Зовсім навпаки — циркулювання чужих мов в культурно-політичному просторі України та їхня пріоритетність в освітньо-науковій царині призвела до понад кількастолітнього відставання українських державотворчих процесів порівняно з найближчими і дальшими сусідами. Орієнтація на чуже відчужила українців від самих себе. То який сенс повторювати цю ж помилку, замість шукати збалансованої мовної моделі між чужим і своїм? «Нема чого боятись чужинних впливів, якщо ми є справді сильні»[26].
«Чи ми сильні?» — питання риторичне.
Історичний досвід циркулювання чужих мов в Україні та надмірних запозичень у своїй мові переконливо спростовує затерту тезу про позитивність явища мовного експансіонізму та глобалізму. Своя держава і нація, попри якнайширшу потребу знання чужих мов, потребує всеохопного й необмеженого функціювання державної мови. Хто не визначає першорядности свого — служитиме чужому. Блискучі міркування щодо цього висловив талановитий митець і політичний діяч 20-х років ХХ століття, спалений живцем московським ворогом восени 1920 року, Михайло Гаврилко:«…на чужинців даремні надії, наші шукання долі поза морями не дадуть нічого гарного. Не потрібне нам жебрацьке збирання чужого лахміття, дамо своїй матері як не пишну царську ризу, то хоч пишно вишивану сорочку, та за те буде то своє, а краще, краще своє латане, ніж чуже хапане.
А доки не скинемо чужинецької полуди з наших рабських душ і очей, доки не відшукаємо сили і віри в самих себе, не збудимо в своїх серцях свого народнього «святая святих», недоступного покривавленій лапі чужинця і ворога, доти даремна, мої братове, метушня наша, ми жити не будемо і слідів на землі по собі не покинемо»[27].
[1]Кристал Д. Английский язык как глобальный. М.: Весь мир, 2001, с. 127.
[2]Фаріон І. Мова — краса і сила: суспільно-креативна роль української мови в ХI–ХIХ ст. Львів: Видавництво Львівської політехніки. 4-е видання. Львів, 2011, с. 46.
[3]Блажейовський Д. Берестейська ре-унія та українська історична доля і недоля. Львів: Каменяр, 1995. Т. 1.С. 309.
[4]Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, височайше учрежденною при Кіевскомъ Военномъ, Подольскомъ и Волынскомъ генерал-губернаторе. Постановленія дворянскихъ провинціальныхъ сеймовъ, въ Югозападной Россіи.Кіевъ, 1904. Ч. I. Т. ХII.
[5]Obrońcyjęzykapolskiego / Opracował WitoldTazsycki.Bibliotekanarodowa.SeriaI.Nr. 146. WydawnictwoZakładuImieniaOssolińskich.Wrocław, 1953.S. V.
[6]Kwiek-OsiowskaJanina.Miłośnicyiobrońcyjęzykapolskiego.Kraków: WydawnictwoPolskiejAkademiiNauk, 1978.S. 3–4.
[7]Фаріон І. Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХIV–ХVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива.Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2015. С. 359; Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, височайше учрежденною при Кіевскомъ Военномъ, Подольскомъ и Волынскомъ генерал-губернаторе. Постановленія дворянскихъ провинціальныхъ сеймовъ, въ Югозападной Россіи.Кіевъ, 1904. Ч. I. Т. ХII.
[8]Кримський А.Нарис історії українського правопису до 1927 року. Історія українського правопису ХVI–ХХ століття: хрестоматія. К., 2004. С. 397.
[9]Глосографія. Українська мова: енциклопедія. Київ: Українська енциклопедія, 2000. С. 93.
[10]Матвиевская Г. П.Рене Декарт. М.: Просвещение, 1987.С. 25, 34, 41.
[11]Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. С. 119.
[12]Мороз В. Горіти надзвичайним світлом / Ю. Липа. Призначення України.Передм. В. Мороза. Львів: Просвіта, 1992
[13]Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. / упор., прим. В. Шевчука. Київ: Дніпро, 2001. Т. II. Кн. 2. Перша половина ХVII ст. С. 113.
[14]Житецький П. Г. Нарис літературної історії української мови ХVII ст.Вибрані праці. Філологія. Київ: Наук. думка, 1987. С. 27
[15]Липа Ю. Бій за українську літературу. Твори. Том 4. Львів: Каменяр, 2012. С. 92
[16]Блажейовський Д. Берестейська ре-унія та українська історична доля і недоля. Львів: Каменяр, 1995. Т. 1. с. 37–38.
[17]Вілсон Е. Українці: несподівана нація. Київ: К.І.С., 2004. С. 91.
[18]Обговорення державного стандарту базової середньої освіти: МОН оприлюднило звіт. Педрада. Портал освітян України.URL: https://www.pedrada.com.ua/news/5437-obgovorennya-derjstandartu-bazovo-seredno-osvti-mon-oprilyudnilo-zvt?fbclid=IwAR30pG4en3LbfXHN6Ai07K5GqMJECH79fSjGl-hbD9hscR1q2ehdlnn-r8o.
[19]Віконська Д. За силу і перемогу. Львів: Піраміда, 2016 С. 233
[20]Филалет Христофор. Апокрисис. Русская историческая библиотека. Памятники полемической литературы в Западной Руси. Петербург, 1882.Т. 7.Кн. 2 С. 1022.
[21]Липа Ю. Бій за українську літературу. Твори. Том 4. Львів: Каменяр, 2012. С. 174.
[22]Акты, относящиеся къ истории Западной Россiи, собранные и изданные Археографическою коммиссiею.СПб. Ак. ЗР 1851.Т. IV.С. 204–205.
[23]Там само. С. 229.
[24]Волошин А. І. Вибрані твори / упоряд., вступ. ст. та прим. О. Мишанича. Ужгород: Закарпаття, 2002. С. 233.
[25]Віконська Д. За силу і перемогу. Львів: Піраміда, 2016. С. 224.
[26]Там само. С. 271.
[27]Коваль Роман, Михайло Гаврилко. І стеком, і шаблею. Історичний нарис. Київ: Державна картографічна фабрика, 2011. С. 63.
Leave a Reply