Василь ДЕРЕВІНСЬКИЙ, професор, доктор історичних наук, професор кафедри політичних наук і права Київського національного університету будівництва і архітектури
Сьогоднішнє воєнне лихоліття є наслідком провалу освітньої політики влади, що впродовж тривалого часу старалася не бачити загроз для української державності. Ігнорування необхідності створення концепції національної пам’яті, яка мала б інтегрувати суспільство насамперед через освітній процес, не могло минутися без наслідків. Рецидиви агресивної радянської денаціоналізації поглиблювали історичну амнезію та амбівалентність у суспільстві. Історичне безпам’ятство вело до розриву між поколінням, адже «історія, на думку ірландського державного діяча Едмунда Берка, це союз між померлими, живими і ще не народженими».
Російська збройна інтервенція 2014 р. виявилась колосальним викликом для існування української держави і мала бути нагальною підставою для аналізу причин початку війни та перезавантаження державної політики в різних сферах, зокрема в освіті. Адже саме освіта є головним об’єктом державних вкладень, бо витворює спроможний долати різні виклики інтелектуальний ресурс. Як кажуть, той, хто думає на рік — сіє пшеницю; той, хто думає на 10 років наперед — садить сад; ті, хто зазирає на століття вперед — будують університет. Розуміння цього та піклування про освіту чи занедбання її свідчить про слабкість або силу держави.
Однак, натомість щоб взяти певні уроки з недавнього минулого, представники нового владного бомонду розгорнули кампанію проти пам’яті держави, якою, за словами відомого американського державного діяча Генрі Кіссінджера, є історія[1]. Свої дії пояснювали реформуванням системи української освіти відповідно до європейських взірців, де начебто суспільно-гуманітарних предметів у вищих школах не існує. Що цікаво, водночас український гуманітарний контекст також викидали з навчальних закладів російські інтервенти на окупованих українських територіях. Епопея «оптимізації» вивчення історії в навчальних закладах України продовжує тривати і до сьогодні.
Ця негативна тенденція суперечить суті освіти, особливо університетської. Оскільки освіта — це не лише передача знань, а й цінностей. Вона є одним з головних інструментів соціальної інженерії, покликаного формувати певний культурно-історичний тип людини й визначати головні риси нації і держави, відповідно до запитів суспільства[2]. Освіта забезпечує формування інтелекту та світогляду майбутніх громадян. У країнах, які дбають про свою національну безпеку, гуманітарна компонентна освіта при взаємодії зі своїми ЗМІ відіграє ключову роль у поширені і збереженні національних цінностей спільноти. Дотримання і впровадження цих цінностей перебуває під контролем інтелектуальної та владної еліти. Адже, як писав Джордж Орвелл, «хто керує минулим, той керує майбутнім; хто керує сьогоденням, керує минулим». Утилітарне ставлення до освіти і, зокрема, до наявності в ній суспільно-гуманітарного компонента все частіше піддається критиці в інших країнах. Не може бути мірилом значення історії та інших суспільно-гуманітарних предметів для суспільства їхня придатність до якоїсь видимої монетаризації. Відповідно, освіта не може розглядатися як передача комплексу фахових знань без належного опертя на історично-культурну спадщину[3]. За словами давньогрецького історика Плутарха, учень — це не посудина, яку треба наповнити, а смолоскип, що необхідно запалити. За допомогою освітніх програм людина має відкрити сама себе, виявити свої таланти, щоб згодом здобути своє місце в суспільстві і примножити його здобутки.
Історія та інші суспільно-гуманітарні предмети забезпечують формування значної частини ключових компетентностей, визначених в рекомендаціях Парламенту та Ради Європи від 18 грудня 2006 р. щодо рамкових установок до навчання впродовж всього життя[4].
Місце, яке займають університети в рейтингу найкращих вищих шкіл світу, також залежить від існування гуманітарної складової в їхніх освітніх програмах. Свідченням цього знаходимо в дослідженні, проведеному на замовлення швейцарського уряду, метою якого було з’ясувати, які університети посідали вищі сходинки впродовж 20-ти останніх років в топрейтингах. Серед таких виявилися Массачусетський та Каліфорнійський технологічні інститути, Стенфордський та Єльський університети, Швейцарський технологічний університет та ін. Всі вони є технологічними вишами, в освітніх програмах яких присутня суспільно-гуманітарна компонента, а також наявні суспільно-гуманітарні академічні підрозділи. Першочергова увага в цих навчальних закладах звертається на формування особистості, здатної здійснювати культурно-гуманітарні функції у своїй професійній діяльності[5].
Президенти Стенфордського університету і Мічиганського інституту Джон Геннессі та Мері Коулман наголошують, що «наша країна ризикує маргіналізувати гуманітарні та соціальні науки. Ми не можемо допустити, щоб це сталося. Ці дисципліни відіграють важливу роль у навчанні студентів майбутнім лідерським здібностям та мають безпосереднє відношення до розвитку людини. Гуманітарні науки — історія, література, мови, мистецтво, філософія — та соціальні науки зосереджуються на тривалих викликах, актуальних для нас усіх: створення цілеспрямованого та змістовного життя, розуміння різноманітності та складностей, ефективного спілкування з іншими та подолання негараздів. Врешті-решт наші вміння змістовно працювати з іншими визначатиме успіх наших підприємств, і цей хист відточується завдяки гуманітарним та соціальним наукам»[6].
Таким чином, «ідеологія вищої, зокрема технічної, освіти на Заході не лише не обмежується профільною складовою і не відкидає гуманітарні та суспільні науки, а вважає їх передумовою набуття освіти»[7].
У деяких країнах існує тенденція отримати швидкий технологічний результат ціною дегуманізації освітнього процесу. Ціллю прогресу стає сам прогрес без врахування широких інтересів людини — творця і споживача результатів технологічного розвитку. Все зводиться до продукування робочих ресурсів — вузькопрофільних фахівців-роботів, не пов’язаних спільними цінностями. Подібне передбачає заміну егалітарної освіти на елітарну. Адже для більшості населення не буде потрібно формувати широкий світогляд, естетичні смаки, культурні вподобання, власну національну самоідентифікацію Такий підхід йде в розріз із суттю освіти, що передбачає передачу знань та цінностей.
Історія як інтегрований в освітній процес предмет належно сприймалася інтелектуалами різних епох і країн. Англійський політичний діяч XVI–XVII ст. Френсіс Бекон розглядав історію як важливий і взаємодоповнювальний компонент освіти, що забезпечує належний розвиток особистості. «В історії ми черпаємо мудрість, — писав він, — в поезії — дотепність, в математиці — проникливість, в природничих науках — глибину; в моральній філософії — серйозність; в логіці і риториці — вміння сперечатись».
Історія допомагає пізнати минуле, отримати суму знань про події і процеси, тріумфи і трагедії, успішні союзи і невигідні договори, взаємодопомогу і підступність, лідерів і популістів, героїв і колаборантів, успіхи і невдачі державотворення. «Учіть історію, учіть історію — у ній знайдете всі секрети мистецтва управляти державою», — говорив прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчіль. А до нього людина, завдяки якій об’єдналась Німеччина у ХІХ ст. (Отто фон Бісмарк), зазначала, що з історії можна зрозуміти «як керувати політичним життям великого народу відповідно до його розвитку й історичного призначення». Тобто, лише вивчення історії «робить людину мудрою і розсудливою» (американський економіст ХІХ–ХХ ст. Людвіг фон Мізес), забезпечує «початок політичної мудрості» (французький політик XVI ст. Жан Боден), дає досвід, з якого формується «жива частина нашого практичного розуму» (німецький філософ XVIIІ-XІХ ст. Йоганн Гердер).
Історичні знання забезпечують спроможність реагувати на виклики та вибудовувати перспективу розвитку. Ефективність прогнозування розвою спільноти залежить від того, наскільки представники суспільства навчаться у школі, зокрема вищій, об’єктивно мислити, розумітимуть логіку перебігу різноманітних подій, їхнього впливу на власну державу та впливу останньої на світові процеси.
Вивчення історії сприяє формуванню критичного мислення, прискіпливого ставлення до джерел та інформації, вміння розрізняти маніпулятивні фейки та вести пошук правдивих даних. Це є важливим у наш, перенасичений найрізноманітнішою інформацією, час. Час, у якому важко визначити правду, коли все може бути правдою, як писав Станіслав Єжи Лец. Внаслідок відсутності системних історичних знань та критичного мислення багатьом людям важко справитись з таким валом хаотичної інформації. Тому відбувається формування своєрідного типу т. зв. «мозаїчної свідомості»[8], якій не притаманний логічний аналіз даних, формування стійких, виважених поглядів і переконань. Отже, формування цілісних, об’єктивних історичних знань і вмінь сприятиме руйнуванню стереотипів, убезпечить від міфологізації історії. Критичне осмислення діяльності історичних постатей допомагатиме унеможливити використання історії безвідповідальними політиками як інструмент для досягнення своїх амбіцій. Історична пам’ять спільноти виступатиме надійним бар’єром від інфільтрацій її іноземними історичними наративами та культурними концепціями, спрямованими на демонтаж української державності шляхом руйнування українських ідентичності та цінностей[9].
Необхідно враховувати досвід країн, які ведуть активну роботу з нейтралізації фейків, що запускаються в суспільство з підривною метою з-за кордону. Звернути увагу на діяльність фінляндських урядовців, що забезпечили лідерську позицію Фінляндії в рейтингу стійкості країн до дезінформації. Подібно до України в Фінляндії у 2014 р. також розпочалася масова російська дезінформаційна кампанія з використанням «альтернативних» фінляндських сайтів та облікових записів в соціальних мережах.
На переконання Ігоря Гирича, успіху в боротьбі з дезінформацією Фінляндії вдалося досягти завдяки тому, що урядовці й політики зрозуміли, що рівень мобілізації суспільства залежить від поширення серед широких верств постулатів національної історіографії. Відповідно гуманітарний складник освіти у співпраці з власними ЗМІ був залучений для розставлення правильних відповідей на пріоритетні питання ідеології та історіографії. Враховуючи досвід Фінляндії, Ігор Гирич зауважує, що головним в українській освітній політиці має бути не стільки діджиталізація освітніх практик, як покращення викладання історії та інших гуманітарних дисциплін у початковій, середній і вищій школах. Молоді не має бути все одно, яких поглядів дотримуються вони та ті, хто їх оточує.[10]
Належить усвідомити, що історія та суспільно-гуманітарні предмети забезпечують формування єдиної системи світоглядних знань та цілісне уявлення про загальнолюдські й національні духовно-культурні цінності, розуміння національних інтересів та пріоритетів[11]. Вони сприяють вихованню патріотів своєї країни, соціально активних громадян з відчуттям власної гідності і громадянської позиції, з вмінням самореалізації. Тобто, привносять вклад у становлення сучасної конкурентоспроможної нації шляхом утвердження загальноукраїнської національної ідентифікації, громадянської консолідації, підтримки суспільної злагоди та стабільності держави.
Питання збереження національної ідентифікації є одним з визначальних національних інтересів сучасних держав, що перебуває на одному рівні з їхньою військовою та економічною могутністю. В аналітичній доповіді «Реформа американської освіти і національна безпека», підготованої групою незалежних експертів, серед яких була колишній держсекретар США Кондоліза Райс, йдеться про важливість саме суспільно-гуманітарного блоку предметів для формування і зміцнення суспільної єдності[12]. Поглиблення рівня «знання історії і цінностей своєї країни» відповідає безпековим вимірам освітньої політики в контексті загроз і викликів початку ХХІ ст. Адже «розуміння історії, політики, культури і традицій є важливим для громадянської позиції і критично значущим для усвідомлення того, хто є союзником, а хто супротивником Америки», — наголошується у доповіді[13].
Від учителів та викладачів залежить якими знаннями і цінностями будуть оперувати наступні покоління. Вони фактично завжди перебувають на «передовій війни за майбутнє»[14]. Ми пам’ятаємо слова Отто фон Бісмарка про вчителів і священників – творців тріумфів. Разом з тим варто знати його висловлювання стосовного того, що не потрібно будувати повітряних замків, тому що ці будівлі хоч і легше від інших зводяться, але найважче руйнуються. Або, що навіть переможна війна є злом, якому слід запобігти мудрістю народів. Тому держава має дбати про соціальний статус вчителів та цікавитись їх позицією, адже, за словами того ж Бісмарка, «ставлення держави до вчителя — це державна політика, яка свідчить або про силу держави, або про її слабкість». Критерієм праці у вчителів і викладачів має бути історична правда, подана, як писав давньоримський історик Тацит, «sine ira et studio» (без гніву і упередження). Така історична правда не роз’єднує спільноти, народи і держави, навпаки, вона виступає інструментом об’єднання, порозуміння, знаходження спільних перспектив. Стосується це і до тих народів, що мають різне трактування минулих історичних подій чи діяльності історичних осіб із сусідами. Як писав німецький мислитель Йоганн Гете, «не може бути й мови про однодумність різних націй, але всі нації повинні знати один про одного, розуміти один одного, а ті, між якими не можлива взаємна любов, повинні навчитися, щонайменше, терпіти один одного». Місія з привнесення цих ідей та закріплення їх у суспільстві перебуває саме в руках вчителів та викладачів історії та інших суспільно-гуманітарних предметів.
З огляду на важливість історії для формування національної пам’яті спільноти, вона перебуває в зоні ризику постійних посягань з боку внутрішніх чи зовнішніх сил. Здійснюється втручання у вироблення власного історичного наративу, своїх загальнонаціональних інтерпретацій історичних процесів тощо. На сьогодні українська історія зазнає потужних зовнішніх і внутрішніх ударів. Поширенню українського історичного концепту протидіють люди, які залишаються у вимірі радянських ідеологем. У східних регіонах деякі вчителі продовжують викладати викривлену історію України, користуючись радянськими чи російськими інтерпретаціями подій, фактично проводять антидержавну агітацію[15].
Зовнішні чинники, іноземні країни використовують історію як інструмент неоколонізму, неоімперіалізму, за допомогою якого здійснюють експансію, гібридну війну. Інформаційно-психологічним втручанням у гуманітарний простір України зовнішні сили прагнуть утвердити свою присутність шляхом впровадження маніпулятивних корекцій у свідомість населення. Гуманітарна зброя проти України відкрито використовується Російською Федерацією як важливий компонент її гібридної війни. Нерідкістю стали недружні випади дипломатів окремих країн стосовно українського історичного наративу, постатей української історії.
Національна історія не тільки України, але й інших країн перебуває також під ударом ідеологічних апологетів космополітизму, глобалізації, лівих і ліволіберальних ідей, для яких цінності національної спільноти стоять на заваді поширенню своїх ідеологем. У боротьбі за суть історичних студій дедалі частіше в цей період постправди використовується т. зв. політкоректність, яка стає засобом пропагування нетолерантності. На думку американського історика та політолога Олександра Мотиля, «політкоректність унеможливлює чесну дискусію, тверезість і спокій відходять на задній план. Як і знання»[16]. І далі він зазначає, що пропаговане в стінах американських вишів різноманіття викладачами з лівими і ліберальними поглядами, яких є більшість серед професорів, не передбачає багатогранність поглядів, лише зводиться до питання кольору або сексуальної орієнтації[17]. Тому не потрібно захоплюватися американськими університетами, оскільки самі американці вважають, що вони переживають глибоку кризу. Відомий публіцист, журналіст Юрій Макаров також застерігає від некритичного сприйняття тих цінностей, які поширюються ліволіберальними професорами західних вишів[18].
В Україні просування антидержавних ідеологічних концептів проглядається у формі «оптимізації» навчального процесу, що трактується як інтеграція в європейський освітній простір, зменшення навантаження на студентів тощо. Зрозуміло, що форма і зміст української освіти потребують належного реформування, але не ціною національної безпеки країни. В аналітичній записці Інституту стратегічних досліджень «Суспільні науки в контексті модернізації освітньої системи в Україні» зазначається, що «в умовах розширення університетської автономії та свободи вибору змісту освіти, одним із ризиків освітньої реформи є загроза зведення до мінімуму гуманітарних курсів, у т.ч. історії України. Ще до проведення реформи, важливою проблемою вищої освіти, що викликала тривогу, було «вимивання» з навчальної підготовки фахівців у ВНЗ гуманітарної складової. Результатом цього процесу стала нездатність частини молодих фахівців до адекватного розуміння суспільних змін, відсутність бажання займати активну громадянську та державницьку позицію»[19].
Українська держава не повинна усуватися від впровадження загальнонаціональних цінностей, національного історичного наративу, навпаки — активно втручатись у формування історичної пам’яті, державницьких концептів. Присутність гуманітарного складника в освітній та інформаційній політиці держави сприятиме консолідації українського суспільства, становленню загальноукраїнської ідентичності. У сучасний період різних викликів та російської гібридної війни це є гостроактуальне питання національної безпеки країни.
[1] Kissinger, H.A.,1973 World Restored: Metternich, Castlereagh, and the Problems of Peace 1812-22. Boston :Houghton Mifflin, p. 57.
[2] Лосєв І. Основи цивілізації. Український тиждень. 2016. № 35.URL: http://mobile.tyzhden.ua/publication/172961.
[3]Гардашук Т. Про ризики «простих рішень». Філософія в університетах: пережиток минулого чи прорив у майбутнє? День. 2015. 28 січня. (№ 12)
[4]Рекомендація 2006/962/ЄС Європейського Парламенту та Ради (ЄС) «Про основні компетенції для навчання протягом усього життя» від 18 грудня 2006 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_975#Text.
[5] Соціогуманітарний потенціал освіти як чинник модернізації українського суспільства: колективна монографія / відп. ред. М.Ф. Шмиголь.К., 2018. С. 79.
[6] Coleman Mary Sue, Hennessy John L. Lessons from the humanities and social sciences. The Washington Post. 2013. 14 November. URL: https://www.washingtonpost.com/opinions/lessons-from-the-humanities-and-social-sciences/2013/11/14/7441f9b6-4655-11e3-a196-3544a03c2351_story.html.
[7] Перегуда Є. Про нерозривність союзу ліриків і фізиків. Український тиждень. 2015. № 8.URL: https://m.tyzhden.ua/publication/130684.
[8] Архипова Є.О. Творчість як засіб відродження суспільної свідомості. Вісник НТУУ-КПІ‖. Філософія. Психологія. Педагогіка. 2011. Випуск 2. С. 16.
[9]Суспільні науки в контексті модернізації освітньої системи в Україні. Аналітична записка. Національний інститут стратегічних досліджень.URL: http://old2.niss.gov.ua/articles/2914/.
[10] Доскоч В.Фейки на уроках історії: як навчити українських учнів критично мислити. URL: https://iprosvita.com/fejky-na-urokakh-istorii-iak-navchyty-ukrainskykh-uchniv-krytychno-myslyty/.
[11]Суспільні науки в контексті модернізації освітньої системи в Україні. Аналітична записка. Національний інститут стратегічних досліджень.URL: http://old2.niss.gov.ua/articles/2914/.
[12] Критерії національної безпеки в освітній сфері: зарубіжний досвід та висновки для України. Аналітична записка. Національний інститут стратегічних досліджень. URL: http://www.niss.gov.ua/articles/2301/.
[13] Joel I. Klein, Condoleezza Rice, Julia C. Levy. U.S. Education Reform and National Security (Independent Task Force Report No. 68). New York: Council on Foreign Relations Press. March 2012. URL: https://www.files.ethz.ch/isn/146210/TFR68_Education_National_Security.pdf.
[14] Штогрин І. Учитель на передовій ідеологічної війни. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/24659074.html.
[15]Суспільні науки в контексті модернізації освітньої системи в Україні. Аналітична записка. Національний інститут стратегічних досліджень. URL: http://old2.niss.gov.ua/articles/2914/.
[16]Мотиль О. Чи є американські виші зразком для України? Український тиждень. 2019. 9 вересня. URL: http://mobile.tyzhden.ua/column/234869.
[17]Там само.
[18]Макаров Ю. Культ гравітаційних хвиль. Український тиждень. 2017. 5 жовтня.URL: http://mobile.tyzhden.ua/column/201296.
[19]Суспільні науки в контексті модернізації освітньої системи в Україні. Аналітична записка. Національний інститут стратегічних досліджень.URL: http://old2.niss.gov.ua/articles/2914/.
Відеозапис за посиланням: https://youtu.be/SlgB6Lr4SyU
Leave a Reply