24 лютого 2022 року почався новий етап російсько-української війни, російські війська атакували територію України з півночі, сходу та півдня, наносячи ракетно-артилерійські удари та удари авіацією. У зв’язку з цим 26 лютого Україна звернулась із позовом проти Росії до Міжнародного суду правосуддя ООН з приводу порушення Росією Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
Отже, звертаючись до суду, Україна вимагала негайного припинення ведення бойових дій російськими військами та їх виведення з території України. 16 березня Міжнародний суд ООН оголосив рішення за запитом про запровадження тимчасових заходів у справі “Україна проти Росії” щодо геноциду. Відповідно до рішення суду, Росія має негайно призупинити всі військові дії в Україні та зупинити будь-які військові чи нерегулярні збройні формування під її контролем чи впливом.
Відповідно до статті 59 Статуту Міжнародного суду правосуддя ООН його рішення є обов’язковими для сторін. Тут є два важливі моменти: по-перше, суд може розглядати справу навіть за відсутності представників однієї із сторін (саме так відбулось цього разу), а отже Москва не може посилатись на свою відсутність як на підставу для невиконання рішення; по-друге, вимога цієї статті стосується як проміжних, так і остаточних рішень, тобто знову юридично коректні аргументи у Москви будуть відсутні.
Дуже важливо, що проміжне рішення зобов’язує Москву забезпечити припинення ведення бойових дій як її збройними силами, так і парамілітарними формуваннями, а також будь якими особами, які її підтримують: представники міжнародних інституцій усвідомлюють, що проксі-сили є надзвичайно важливим інструментом політики Москви.
Враховуючи досить низьку ефективність сучасних міжнародно-правових інституцій із забезпечення миру та безпеки, виникають цілком закономірні питання щодо стратегічних перспектив цього позову. Після винесення остаточного рішення на користь України у випадку його невиконання Росією (а вона його виконувати не буде) можливим є звернення до Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки з цього приводу. Зокрема, можливість звернення до Ради Безпеки у такому випадку передбачає стаття 94 Статуту ООН. Тут звичайно, постає проблема сумнозвісного права вето Москви як поки що постійного члена Ради Безпеки. Для України однією з опцій є спроба вимагати усунення Росії від прийняття відповідного рішення як учасниці спору в Суді ООН.
І все ж, що робити, якщо вимоги Суду, навіть посилені у подальшому позицією Ради Безпеки або Генеральної Асамблеї не будуть виконані? Навіть незважаючи на це цей судовий процес при належній його підтримці може бути корисний для України.
По-перше, визнання судом правомірності дій Росії, а в подальшому визнання їх злочинного характеру буде значими аргументом у збереженні санкцій, їх посиленні та недопущенні скасування. По-друге, доведення цієї справи в Суді ООН до справедливого результату може допомогти в подальшому ізолюванні Москви. Справа у тому, що в процесі розгляду позову накопичуються докази, які можуть бути використані в інших провадженнях, зокрема в процесі розгляду справ у Міжнародному Кримінальному Суді. Так, Росія не є стороною Римського статуту Міжнародного Кримінального Суду, але цей інструмент є ще одним засобом покарання осіб, які вчиняють воєнні злочини, акти геноциду, злочин агресії на території України.
Після Другої світової війни було багато випадків успішного притягнення до кримінальної відповідальності за злочин геноциду за допомогою міжнародних судових інституцій. По-перше, ряд посадових осіб було засуджено до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на значний строк Міжнародним трибуналом щодо Руанди. Зокрема до довічного позбавлення волі був засуджений колишній Прем’єр-міністр Руанди Жан Камбада. Також до довічного позбавлення волі був засуджений міністр фінансів Еммануель Ндіндабахізі. Робота Трибуналу тривала більше 10 років, окрім вище вказаних була засуджена значна кількість посадових осіб Руанди, відповідальних за вчинення актів геноциду.
Другим відомим прикладом притягнення до відповідальності за злочин геноциду та воєнні злочини був Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії. Зокрема до 20 років позбавлення волі за воєнні злочини був засуджений командир сил боснійських хорватів Слободан Праляк. Також обвинувачення в здійсненні геноциду було висунуто колишньому президенту Югославії Слободану Мілошовичу (помер у в’язниці). Незважаючи на тривалість судових процесів, ці трибунали дозволили покарати за найтяжчі злочини вищих посадових осіб.
Також не варто відкидати можливість застосування інших процедур, наприклад порушення відповідних проваджень в інших країнах. Справа в тому, що у доктрині міжнародного права існує концепція універсальної юрисдикції щодо злочинів проти людства; вона полягає в тому, що національний суд може винести рішення щодо подібних злочинів, навіть якщо вони були вчинені на території іншої держави. Наприклад, Конституційний Суд Іспанії свого часу розглядав справу щодо злочинів, які були вчинені представниками Уряду КНР в процесі окупації Тибету. Звичайно, це саме по собі не призведе до миттєвого арешту путіна і його поплічників, але у випадку позитивних для України рішень це сприятиме подальший ізоляції злочинців та ускладненню перебування на території цивілізованих країн.
Врешті найголовніше – воєнні злочини та злочини проти людства та людяності не мають терміну давності. Винних притягують до відповідальності за десятиліття після вчинення злочинів. Така доля чекає і безпосередніх виконавців злочинних наказів, які віддає воєнно-політичне керівництво Росії. Сучасний інформаційний простір полегшує ідентифікацію цих осіб. Так, Путін та інші найвищі керівники РФ може й не доживуть до того часу, але конкретні командири, що давали і виконували злочинні накази, будуть відомі та переслідувані.
Кирило Латишев, експерт з міжнародного права
Leave a Reply