“Як нам облаштувати Росію”: катастрофічний сценарій

Олександр Демченко,  сходознавець

Найкращим прогнозистом, який передбачив нинішній конфлікт із Росією, виявився засновнок компанії StratFor Джордж Фрідман. Зокрема, у книзі, виданій у 2009 році, він писав про:

Початок конфлікту Росії зі Східноєвропейськими країнами близько 2015 року, що стане головною проблемою міжнародної політики.

Конфлікт за контроль Росії над цими країнами.

Підбурення російськомовної меншини на повстання як основний метод тиску, економічна війна (зокрема, газова) та загроза повномасштабної війни із регулярною армією Росії як додаткові.

Росія спробує розколоти Західний блок через відносно проросійську позицію континентальної Західної Європи.

У той же час східноєвропейські країни (Польша та Балтія) сформують антиросійський блок.

США не братиме безпосередньої участі у військовому протистоянні, однак допомагатиме передачею технологій.

(Помилка Фрідмана щодо України).

Це є доволі повною картиною конфлікту, і він зміг описати її ще у 2009 році. Це змушує серйозно поставитися до подальших передбачень Фрідмана.

1. Прогноз Фрідмана щодо майбутнього Росії – невтішний. Її почнуть відволікати внутрішні проблеми, зокрема на Півдні, а близько 2020 року вона зазнає краху і розпадеться.

 

2. Цей процес не може бути схожим на розпад СРСР. У 1991-ому, на відміну від нинішньої Росії, були:

Відносно здорові комуністичні еліти, які змогли взяти на себе відповідальність у ключовий момент:

1. Визначені кордони майбутніх держав.
2. Здорова та популярна демократична опозиція.

Найближчим аналогом може бути не розпад СРСР, а ситауція в Китаї у першій половині ХХ століття.

Сценарій: наростання недовольства – спроба встановити диктатуру – формування альтернативних клік силовиків – війна мілітаристів.

 

3. Контури такого протистояння зараз визначити важко. Але є кілька речей, які можна припустити.

В Росії є декілька географічно автономних регіонів, у яких може формуватися військова альтернатива тим, хто намагається узурпувати владу у Москві. Це, перш за все, Сибір та Урал, а у другу чергу – Південь (Краснодар-Ростов-Волгоград), Північ європейської частини (Мурманськ-Архангельськ), Далекий Схід, і врешті решт, Поволжжя (Самара-Ульяновськ). Важко уявити, щоби хтось міг протистояти Москві, не спираючись про цьому на Сибір. Виходячи з цього, можно приблизно уявити собі лінії майбутніх фронтів.

 

4. У національних республіках на фоні цього може відбуватися і суверенізація – у найменш важливих для війни регіонаx, і ліквідація автономії – там, куди силовики зможуть дотягнутися, і перехід влади до місцевих польових командирів.

Те, що можна сказати точно – це те, що в умовах кризи знову проявляться старі етнічні конфлікти. Методика Росії у роботі з ними полягала у тому, щоби зафіксувати статус кво та змусити мовчати обидві сторони конфлікту. Таким чином проблема витісняється з публічного простору, рішення для неї не готуються, але, тим не менше, напруженість та взаємні претензії та ненависть залишається.

Ці заморожені етнічні конфлікти сконцентровані на Кавказі, а поза його межами найнебезпечніша ситуація із татарами та башкірами у Заходному Башкортостані.

На Кавказі такі проблеми є між черкесами та карачаєво-балкарцями, осетинами та інгушами, інгушами та чеченцями, а у Дагестані безліч конфліктів які практично неможливо розв’язати мирно.

Однак, окрім

1) етнічного націоналізму, на Кавказі є ще дві сили:

2) правлячі клани

3) ісламський фундаменталізм

В умовах загострення конфліктів з цих трьох сил скоріш за все будуть сформовані дві-три коаліції, які змагатимуться за владу на Кавказі.

 

5. Особисто я доволі впевнений, що історія піде саме цим шляхом. Але навіть якщо припустити, що ймовірність такого розвитку подій 10%, 5 чи навіть 1%, то очевидно, що ніхто не буде до цього готовий. У світі є тільки одна відкрита дослідницька установа, яка до певної міри звертає увагу на національні проблеми у Росії, тільки один англомовний журналіст, який пише про російський регіоналізм та національне питання. Не має людей, які могли би запропонувати свою експертизу у цих всіх конфліктах, що будуть загострюватися. Ось хто, наприклад, може запропонувати вирішення конфлікту між аварами та кумиками у Дагестані, до якого може бути залучено два мільйони людей – і між ними вже були озброєні зіткнення у 90-х? Таких людей немає.

Україна тут не виключення. При цьому Україна не реагує навіть на події, безпосередньо звернені до неї. Ось три приклади:

1. Лідера татарстанських націоналістів збираються посадити на кілька років за підтримку України в своїх текстах
2. Черкеси звернулися до ВРУ з проханням про визнання геноциду черкесів під час Кавказької війни
3. Організації кількох народів Росії закликали своїх співвітчизників не брати участь у війні з Україною

Жодна з цих подій не привернула тієї уваги українських ЗМІ та політиків, на яку вони заслуговували. Україна продовжує висвітлювати події в Росії у руслі російських ЗМІ.

Але, тим не менше, потенціал та певний інтерес до цієї тематики в Україні є.

 

Олександр Демченко “Як нам облаштувати Росію”: катастрофічний сценарій // Як облаштувати Росію. Експертна дискусія / Упор. Юрій Сиротюк, Тетяна Бойко. — Львів: Видавництво «Астролябія», 2015. 160 с.

Переглянути книгу можна за посиланням: https://ussd.org.ua/2019/02/08/yak-oblashtuvaty-rosiyu-2/

Видання містить матеріали експертної дискусії, що відбулася в агенції УКРІНФОРМ 2015 року за участю провідних українських та зарубіжних фахівців у галузі росієзнавства. Учасники дискусії мали на меті визначити обриси нової східної політики України, аналіз сценаріїв розвитку подій на території сучасної Російської Федерації та можливі стратегії реагування України. Проект реалізований Київським товариством «Ерзянь Вал» та Недержавним аналітичним центром «Українські студії стратегічних досліджень».

Переглянути дискусію можна за посиланням: https://ussd.org.ua/2019/01/12/yak-oblashtuvaty-rosiyu/