Виграти час для нас є критично важливим, аби дочекатись програм постачання зброї і військової техніки

Політолог, офіцер ЗСУ Тарас ПОПОВ – про теперішню фазу війни і наші подальші перспективи…

Не час розслаблятись. Загроза повторного наступу на столицю досі існує

«Із тих 9 напрямків, з яких починався наступ ворога 24 лютого, станом на сьогодні залишилось лише фактично три, на яких вони намагаються атакувати. Час показав, що потенціал ворожої армії виявився перебільшеним. Завищеними були як їх уявлення про власну армію, так і ті прогнози й передбачення, що нам нав’язували.

Переломним моментом став той факт, що ми зуміли їх вибити з Півночі. Водночас, це аж ніяк не має бути приводом для того, аби розслаблятись й спочивати на лаврах. Ворог відновлює свої війська й має доволі великий мобілізаційний ресурс, а тому загроза повторного наступу на столицю нікуди не зникла. Частина політиків, зокрема й представники місцевого самоврядування, ймовірно заради рейтингових балів перед наступними виборами, сьогодні почасти ухвалюють помилкові рішення. Йдеться про поспішне відновлення зруйнованої інфраструктури, зокрема й тимчасових мостів. Це потенційні шляхи просування ворожих військ в напрямку Києва. Фактично частина політиків вирішила пожертвувати більш прагматичними військовими цілями заради комфорту населення.

Подібної помилки у загальнонаціональних масштабах влада уже припустилась після 2014 року. Тоді, заради свого рейтингу, вона огороджували більшу частину суспільства від війни. В підсумку ця війна стала близькою лише для невеликої частки цього суспільства. Це, вибачте мене, також одна з передумов повномасштабного вторгнення 24 лютого. Зараз ця помилка частково повторюється».

Ворог втратив у Сіверодонецьку величезну кількість живої сили

«Сьогодні на Півдні уже відбуваються обережні просування наших військ вглиб Херсона. Це стало можливим завдяки тому, що українські війська сковували левову частку боєздатних московських військ в районі Сіверодонецька, де зокрема і наш свободівський батальйон вів дуже ефективну маневрену оборону. Це направду героїчні люди, що захищають нашу країну на найнебезпечніших ділянках. 

Як і свого часу Маріуполь, Сіверодонецьк відтягнув на себе величезну кацапську армаду.

Також надзвичайно важливим є Ізюмський напрямок, де воює інший свободівський батальйон «Карпатська Січ». На превеликий жаль, нещодавно там загинув командир батальйону, наш спільний командир «Легіону Свободи» Олег Куцин.

Наступний складний напрямок – Бахмутський. Власне, саме на цих трьох напрямках сьогодні зосереджені всі ударні війська ворога.

Той факт, що вони не намагаються активно просуватись на Півдні, свідчить про те, що звідти відтягнули значну частину військ на вище згадані напрямки. Мало того, на Півдні наші періодично йдуть в контратаки. Так, поки що це незначні просування… Але це правильна стратегія.

У нас немає імперського мислення й ми не намагаємось приурочити успіхи на полі бою до якихось дат в календарі. Так, ми усі йдемо до перемоги, але для нас надзвичайно важливим залишається людське життя. Нам важливо зберегти особовий склад. Для того ми і воюємо, аби потім жити в цій державі, яку хочемо відвоювати й відбудувати.

Хоч сьогодні й немає паритету з ворогом щодо кількості важкого озброєння, однак навіть попри це нам вдається стримувати противника й не дозволяти йому ефективно просуватись. Вони обламали собі зуби в Сіверодонецьку, поклавши там величезну кількість живої сили.

Після Сіверодонецька наступною фортецею стане Лисичанськ. Там сили ворога будуть сковані доволі тривалий період. Виграти час для нас є критично важливим, аби дочекатись, коли повноцінно запрацює Ленд-ліз та інші програми постачання зброї, боєприпасів і військової техніки в Україну.

Після цього ми зможемо залучити підготовані резервні війська і з новітньою зброєю будемо не лише ефективно оборонятись, а й успішно атакувати, знищуючи москалів в промислових масштабах. Дай Боже, вдасться також посилити авіацію. Зі Штатів уже лунали заяви про навчання наших літунів для управління F-15* *та F-16.

Неодноразово звучали заяви керівника розвідки генерал-майора Кирила Буданова про те, що перелом у цій війні відбудеться в серпні. Це не означає, що ми одразу повністю переможемо, це означає, що наступальний потенціал московської армії зменшиться настільки, що вони перейдуть лише до оборони. Атакувати уже будемо ми…»

Щоб опанувати нові зразки зброї, потрібен час

«Для того, аби опанувати будь-яке нове озброєння, навіть найпростіше, потрібен час. Навіть якщо взяти за приклад ті ж самі міномети. Зразки натівського зразка суттєво відрізняються від тих, якими ми користуємось. Фахівців потрібно переучувати. Хоч це і просте озброєння, але для того, аби навчати воїна вести з міномета економну, а головне ефективну стрільбу по ворожих цілях, потрібно щонайменше місяць.

Якщо говорити про навчання, то тут ми стикаємось з однією серйозною проблемою. Сьогодні вся територія України перебуває у зоні обстрілів. Тепер ми не можемо, як це було до 24 лютого, спокійно відновлювати боєздатність підрозділів в тилу і безперешкодно проводити масштабні навчання, адже постійно перебуваємо під парасолькою російських ракет.

Було б дуже добре, якби полігони розміщувались на кордоні дружніх до нас натівських держав. Сумнівно, що москалі наважились би відправляти ракети, що можуть потрапити в котрусь з країн НАТО. Ми змогли б в спокійному режимі, не реагуючи на повітряні тривоги, навчати особовий склад і опановувати найновіші зразки натівського озброєння. І навчання були б ефективнішими, і час ми змогли б зекономити».

Напад білорусів – неминучий

«Напад білоруських військ на Україну вважаю неминучим. Потрібно розуміти, що Білорусь не є незалежною і суверенною державою. Лукашенко – самопроголошений, а не обраний президент. Він цілком і повністю залежний від російської військово-репресивної машини. Рішення ухвалює не він.

Є надія, що бодай особовий склад білоруських збройних сил зможе адекватно оцінити ситуацію. Як не як, через соцмережі можна проаналізувати наслідки цієї війни для російських солдат. Бодай частина військових мала б адекватно оцінювати рівень, потенціал і перспективи білоруської армії, в якій ані рядові, ані офіцери не мають досвіду бойових дій. Мета залучення білоруської армії зрозуміла. Вони скують якусь певну кількість наших військ. Частина наших резервів не буде відправлена на схід, натомість буде змушена охороняти весь периметр кордонів».

• «Фактор перший. Внутрішня дестабілізація в рф. Вже сьогодні стає очевидним, що в московії між собою протистоять різні групи населення і далеко не всі задоволені перебігом війни в Україні. Хочеться сподіватись, що потужні спецслужби, зокрема з англосаксонського світу, приділять цьому фактору більше уваги й робитимуть все, аби дестабілізувати ситуацію в рф.

На початку ХХ століття російська імперія пережила один за одним кілька заколотів, внаслідок чого війська супротивника просунулись вглиб імперії і розбили її армію. Російська імперія, що потім переросла в совєтський союз, вийшла з війни в програші – розбиті амбіції і втрачені землі.

Сьогодні дестабілізація в московії може відбутись навіть попри декларований «аляпатріотизм» значної частини населення. Звичайно, що на дестабілізацію безпосередньо впливатиме кількість вбитих і поранених російських військових. Чим більше їх буде, тим більше суспільство про це дізнаватиметься, тим менше воно мовчатиме. Також внутрішні протиріччя і невдоволення можуть посилити санкції й подальші економічні труднощі. Все це може призвести якщо навіть не до внутрішньої дестабілізації, то принаймні – до відтягування ресурсу на стабілізацію ситуації в цілому, зокрема й економічної її складової.

• Менш очевидним, однак таким, що перебуває на слуху, є фактор хвороби путіна і потенційна смерть диктатора. Після цього різні фракції в рф почнуть гризтися між собою. Це також буде приводом для військових припинити безнадійну для них війну. Очевидно, що російська війська навіть близько не мають такого ентузіазму щодо подальшого наступу, як їхні вожді в Кремлі.

• Третій фактор – це наша стійкість. Стійкість українського суспільства в цілому. Доводиться визнати, що після звільнення Київщини знову почались політичні чвари. Це точно не сприяє пришвидшенню нашої перемоги. Ми повинні вберегти нашу єдність й знищувати ворога на всіх фронтах.

• Четвертий фактор пов’язаний з економікою. Від того, наскільки ефективними будуть антикризові економічні заходи уряду і від того, наскільки активно в нас вливатимуть кошти західні донори, значною мірою залежатиме подальший перебіг війни.

• Перші два озвучені фактори, я б назвав другорядними. Ключовим все ж має стати фактор п’ятий – поставка Україні зброї і боєкомплекту. Якщо два перші фактори не зіграють свою роль, то завдяки сучасній зброї і навченому особовому складу ми все одно зможемо переломити ситуацію на нашу користь.

Уся свідома частина суспільства добре розуміє, що насправді не маємо іншого виходу, окрім як воювати до перемоги. Жити під окупантом – це не варіант для нас. Тільки воювати і тільки перемагати. Це не якесь ідеологічне гасло – це об’єктивна реальність. Ми можемо жити тільки в українській державі. Так, якась частина суспільства обрала для себе третій варіант – виїхати за кордон. Але, повірте, це не більше, аніж ілюзія безпеки. Коли 10-річні хлопчики в кацапстані стануть 20-річними – їх знову озброять автоматам і відправлять уже на Польщу, якщо Україна зараз впаде. Ще через кілька років вони можуть продовжити свою експансію. До прикладу, нападуть на Німеччину.

Тільки воювати і тільки перемагати.

Поки рф не перестане бути суб’єктом на політичній мапі світу, доти існуватиме загроза для всього цивілізованого світу. У цій ситуації мені додає оптимізму позиція лідерів англосаксонського світу, яку врешті прийняли керівники нашої держави. Нарешті відкинута прогнила політика франко-німецького союзу із її примушуванням до невигідного нам миру і загляданням в очі путіну, яку наша влада обирала з 2014 року. Тепер простежується чіткий меседж від лідерів Західного світу про те, що росія не має права на існування з таким правлячим режимом і в тих кордонах, у яких вона перебуває зараз.

Ми, націоналісти, десятки років говорили про те, що рф має розпастись на десятки маленьких держав. Про це написано дуже багато книг і наукових статей, на цю тему озвучені сотні доповідей і виступів. Сьогодні ми маємо все для того, аби те, про що писали протягом десятиліть, реалізувати на практиці – зі зброєю в руках».

Цитовано з Тижневик ВО “Свобода”

Тарас ПОПОВ, політолог, офіцер ЗСУ

Політолог Тарас Попов воював на Донбасі в складі батальйону «Айдар» аж до 2021 року. Перед повномасштабним вторгненням у січні уклав контракт з Теробороною. Через деякий час після того, як вдалось витіснити ворога з Київщини, перевівся в інший підрозділ ЗСУ на посаду командира мінометної батареї, аби брати участь в реальних боях на найнебезпечніших ділянках фронту.