Останні кілька тижнів у Судані розгортається збройне протистояння між группами військових, що опираються на допомогу сусідніх держав Африки та Близького Сходу.
З одного боку генерал Абдеь фатаг аль Бурхан, якого підтримують збройні сили та зовнішні партнери, насамперед Єгипет (безпосереднім приводом до виступу СШР стало рішення уряду передати авіабазу Мерое Єгипту).
З іншого боку генерал Мохамед Дагало на чолі Сил швидкого реагування, що опираються на підтриму ОАЕ та лівійського генерала Хафтара. Наявна і російська підтримка, але слабовиражена – давні контакти москва має і з протилежною стороною. Але загалом москва регулярно втручається у політику Судану.
Сьогоднішнє протистояння в Судані має чітку передісторію, яка почалась у 2019 році з повалення влади диктатора аль-Башира та перерозподілу влади генералами. Після масових маніфестацій під тиском народу частина урядової армії взяла владу у свої руки та обіцяла зробити демократизацію, дуже швидкі зміни, але це затягнулося. Вони увійшли в конфлікт з опозиційними силами, які прагнули якихось змін. Тобто, це було внутрішнє протистояння, котре вже існувало, але не в такому масштабі.
Згодом через наближення військових у Хартумі до Туреччини, звідки закуповували військову техніку, зокрема безпілотники, та небажання допомогти з реалізацією давньої мрії кремля – військової бази на Червоному морі в Порт-Судані – росія підтримала переворот жовтня 2021 року, що привів до влади більш промосковські сили на чолі з генералом Бурханом. Але через загальне ослаблення рф новий режим теж став дистанціюватись від рф, тому й москва ймовірно стимулювала Джанджевід до активніших дій, зокрема слід згадати візит Лаврова до країни в березні 2023 року. Окрім того ПВК «Вагнер” зацікавлена в контролі над авіакоридорами, аби вивозити ресурси і зброю з сусідніх країн.
Час показав, що велике ослаблення росії на міжнародній арені в результаті війни з Україною змушує навіть промосковські режими шукати інших партнерів в умовах міжнародної ізоляції. Всередині Судану ситуація неспокійна через відцентрові рухи серед народів, які проживають впродовж західних кордонів (передусім йдеться про штат Дарфур) й в інших регіонах країни, де регулярно відбуваються локальні зіткнення. Наростає протистояння з сусідньою Ефіопією, що базуються навколо проблеми доступу до нільської води для Сужану і Єгипту, чому загрожує роботи ефіопської дамби “Відродження”. Сутички на ефіопському кордоні тривають спорадично кілька років, адже Хартум підтримував тиграйських сепаратистів. І останнього місяця бачимо збільшення цих сутичок. В таких умовах влада Судаеу зацікавлена мінімізувати ризики, намагається відновити відносини з США побудувати та іншими гравцями на Близькому Сході.
В нинішньому протистоянні ініціатива на боці Армії Судану, провідну роль грає технічне забезпечення. У Сил швидкого реагування менша технічна база, вони навіть намагались зробити марш на столицю, але їх колона була розбомблена авіацією армії Судану та Єгипту, яка напряму була запрошена суданською армією. Але якщо росія, або її союзники, будуть більш активно допомагати СШР, то є шанс перекидання для них додаткових ресурсів. Якщо говоримо про росію, то це обмежена фінансова допомога, найманці з лав вагнерівців. Більш актуально говорити про Ефіопію та Еритрею, які напряму в прикордонних районах підтримують Сили швидкого реагування, зокрема було зіткнення на Судано-ефіопському прикордонні. Також є факти, що Еритрея, як союзник Ефіопії передає техніку. Так само Силам швидкого реагування є постачання з боку Центральноафриканської республіки і тамтешніх вагнерівців, тобто можливе подовження цього процесу.
Зберігається значний ризик переростання суданської кризи в регіональний конфлікт з масштабним залученням сусідніх держав – Єгипту, Ефіопії, Чаду та Лівії.
Інтереси росії — великі, але можливості зараз недостатні. росія не має жодної практики запропонувати африканським державам альтернативне майбутнє. Однак цей хаос посилює конфлікти, відтягує увагу конкурентів. В перспективі росіяни націлені на дестабілізацію ситуації й в Європі, відволікання уваги європейських держав від російської сфери впливу, на яку вони претендують у Східній та Центральній Європі. Передусім йдеться про Францію. Також москва прагне зберегти та розширити свою сферу впливу на держави, які перебувають у різних громадських організаціях на рівні ООН і які підтримують російську позицію.
Також досі не бачимо чіткої позиції Китаю, що поряд з росією вситупив головним союзником суданського режиму.
Україні потрібно чітко артикулювати власну позицію, координуючи її з інтересами та поглядами наших союзників, насамперед США, Британії, Туреччини. В африканському регіоні також важлива роль членів групи Рамштайн – Кенії, Тунісу та Марокко. Ці країни хоча і загалом засуджують бойові дії, чітко не стають на підтримку однієї зі сторін, бо розуміють ситуативну політику і слабкість нинішнього режиму військових.
Leave a Reply