Протягом останнього століття російська імперія пережила кілька циклів розпаду й значних внутрішніх криз. Сьогодні очевидні характерні риси наближення чергової кризи.
Відсутність легітимності спостерігається через інертність населення, що переважно уникає активної та масової підтримки державних ініціатив. Про кризу легітимності сигналізує і загалом позитивне сприйняття так званого маршу Пригожина на Москву. Утрата монополії центральної влади на насильство вже тривалий час є нормою в межах Чечні, влада якої після Другої чеченської війни набула особливого статусу у РФ. За останні два роки практика несанкціонованого центром насилля там значно розширилася. Переважна реакція Кремля — ігнорування проблеми або пошук компромісу, що демонструє дедалі більшу залежність від окремих гравців нижчого рівня, зокрема регіональних.
Юрій Олійник, керівник дослідницьких програм Недержавного аналітичного центру “Українські студії стратегічних досліджень” для “Український Тиждень”
Приватні військові корпорації та наслідки бунту ПВК «Вагнер»
Так звані приватні військові корпорації активно використовуються владою РФ з 2013 року. Їх розквіт зумовлений спершу можливістю діяти поза кордонами РФ, не декларуючи офіційно присутність держави, і не нести міжнародної відповідальності. З 2022 року зросло значення ПВК як засобів уникнення масштабної примусової мобілізації через використання контрактів і нерегламентоване ставлення до особового складу.
Характерно, що бунт Пригожина й події 24 червня 2023 року не призвели до логічних рішень щодо ліквідації чи максимального обмеження ПВК (ще одне свідчення слабкості силової структури РФ) і причин на це кілька:
- Домовленості 24 червня, що передбачали можливість вагнерівцям уникнути відповідальності й за бажанням служити й далі в закордонних місіях. Реально влада намагається дуже поступово обмежувати дані гарантії, однак навіть після катастрофи літака Прігожина 24 серпня процес легалізації колишніх вагнерівців триває.
- Альтернативні ПВК повинні як абсорбувати вагнерівців, так і перейняти їхні функції у віддалених регіонах (передусім в Африці).
- Очевидно, що військове керівництво не бачить поки що можливості обійтися без ПВК в Україні, де ними можна підсилювати критичні напрямки фронту.
- Боротьба за вплив усередині силового контуру між Генштабом, ФСБ й ГРУ. Усі актори потребують лояльних силових структур, що зможуть виступати гарантією їхніх позицій. На це накладається вплив регіональних еліт (найбільш явно у випадку Кадирова).
Прогнозуємо, що влада намагатиметься уникати надмірної концентрації впливу окремих ПВК, однак ця політика нівелюватиметься бажанням окремих елітаріїв і регіональних лідерів посилити підконтрольні собі військові структури. Найближчими місяцями повторення Прігожинського бунту малоймовірне, але із затягуванням позиційного характеру війни залучення ПВК до боїв посилюватиме стомленість і незадоволення, що формуватиме зручну базу для активності окремих командирів.
«Вибори» президента РФ і конкуренція серед еліти
Восьмі вибори президента російської федерації, згідно із чинним виборчим законодавством Росії, повинні пройти 17 березня 2024 року. У листопаді Путін вніс поправки до закону про президентські вибори, які, зокрема, обумовлюють проведення виборів на територіях, де оголошено воєнний стан. Ідеться про чотири окуповані регіони України (окрім Криму). Відповідно до поправок вибори на територіях, де діє воєнний стан, можуть проводитися, ЦВК має право встановити там «особливості підготовки й проведення виборів». Фактично це ще одна підстава для міжнародної спільноти, щоб визнати ці вибори нелегітимними.
Досить давнім залишається протистояння між «економістами», що прагнуть зняття санкцій та відновлення бізнесу із Заходом, і силовиками, лідером яких став голова Ради безпеки Ніколай Патрушев. Ширяться чутки про підготовку як наступника Путіна Дмитра Патрушева — міністра сільського господарства, сина Ніколая Патрушева. Останнім часом Патрушев старший активізує публічну діяльність, проводить зустрічі з губернаторами регіонів на тему переходу до мобілізаційної економіки.
Утім, від «економістів» посилюються позиції прем’єр-міністра Міхаїла Мішустіна, на якого відкрито ставить Пекін. На це, зокрема, вказують регулярні зустрічі з китайським керівництвом останніми місяцями.
Окремі представники опозиції (Максим Кац, Михайло Ходорковський) закликали до формування широкої опозиційної коаліції, яка ставить за мету вироблення спільної стратегії та спільного заклику до виборця. Також частина груп впливу в Кремлі (умовні прихильники компромісу із Заходом) розраховують і далі на можливу актуалізацію Навального. Попри ув’язнення й неможливість брати участь у виборах, у нього зберігається постійний доступ до інтернету, продовжується спілкування із симпатиками.
Навіть при погодженні підтримки єдиного кандидата від опозиції він буде або залежним від Кремля, або знятим з виборів. Водночас більшу загрозу тепер представлять для влади суспільні виступи із соціальних проблем і проти зростання мобілізаційних заходів.
Для режиму важливо провести вибори в умовах щонайбільшого внутрішнього спокою. Опозиційні структури недієздатні чи ліквідовані, проте можливі спонтанні виступи, які дедалі частіше трапляються в регіонах. Вибори й надто відкрите нехтування процедурою може спровокувати більш масштабні виступи.
Крихкі зони — Кавказ
На Кавказі з вересня продовжується хвиля критики нового підручника історії за авторством Владіміра Мєдінського «Історія Росії 1914–1945 роки» за те, що там, по суті, виправдовується депортація місцевих народів за часів Другої світової війни через нібито їхню «співпрацю з нацистами». В Інгушетії, Кабардино-Балкарії, Карачаєво-Черкесії та Калмикії щорічно на республіканському рівні відзначаються річниці депортації. До публічної критики підручника долучилися лідери Чечні й Інгушетії. Врешті автори були змушені піти на зміну тексту, скоректувавши абзац про депортацію. Однак загальне несприйняття обговорюється й далі в південних республіках.
Восени ситуація в Секторі Гази стала суттєвим тригером в мусульманських республіках, де антиізраїльські виступи набирають неконтрольованих форм. У жовтні у Махачкалі (Дагестан) місцеві пропалестинські активісти вишукували біженців з Ізраїлю, влаштували масові заворушення на території аеропорту, куди мав прилетіти рейс із Тель-Авіва.
На те, чому саме в Дагестані відбулися найбільш потужні масові заворушення, неочікувані для кремля, є кілька причин:
- Антиізраїльська пропаганда в медіа наклалася на ідеї мусульманської солідарності з Палестиною, пропаговані найбільше релігійною опозицією — салафітами (тоді як провладні муфтії намагалися зменшити напруженість, чим себе дискредитували);
- Велика кількість загиблих на війні в Україні, що розхитує психологічну стабільність;
- Дагестан — єдина республіка Кавказу, де останні десять років у керівництві регіону не місцеві, а прислані із центру кадри. У 2013–2020 роках Васільєв (наполовину казах, наполовину росіянин), а з 2021-го Мєліков (наполовину росіянин, наполовину лезгин, що народився під Москвою). Це призвело до нерозуміння місцевої специфіки;
- Політична слабкість еліт Дагестану викликана як різноманітним етнічним складом (головні народи аварці, кумики, лезгини, даргинці, авари, десятки дрібних), так й історією XX століття. Усі інші території Кавказу під час Другої світової були під тимчасовою німецькою окупацією, після чого їхні народи були депортовані Сталіним. Вони повернулися з 1950-х, проте залишилася родинна пам’ять і посилена солідарність, чого не було в Дагестані.
За останні півтора року протести в Дагестані стають нормою. Мобілізація, відключення світла, підтримка Палестини — приводи різні. Але головне, стомлене населення прагне змін, довго каналізувати протести в інші річища не вдасться.
Та справжня революція можлива лише тоді, коли протест очолять нові еліти. Сьогодні вони або в тюрмі, або на вигнанні, однак пожвавилася їхня консолідація. У листопаді в діаспорі вперше заявили про створення Меджлісу народів Дагестану.
Leave a Reply