Ідеологічні засади глобалізму та націоналізму: концепції, цілі, інструментарій

У світовій та українській науковій літературі є багато визначень глобалізації, проте всеохопного трактування, напевно, не існує через багатогранність і комплексність цього процесу. У розумінні більшості фахівців глобалізація — це об’єктивний соціально-економічний процес, змістом якого є зростання взаємозв’язку та взаємозалежності національних економік, національних політичних та соціальних систем, національних культур, а також взаємодія людини та довкілля [25].

Глобалізація — вид геополітики, спрямований на поширення свого світоглядного, політичного, економічного, культурного та інформаційного впливу з боку будь-якої країни або групи країн на весь світ. Отже, ключовим у цьому визначенні є фраза «свого впливу на інших». У цьому контексті постає низка питань: хто найкраще може поширювати «свій» вплив в умовах глобалізації? на кого найлегше поширювати «свій» вплив в умовах глобалізації? Відповіді очевидні. Найуспішніше можуть поширювати «свої» впливи, звичайно, найсильніші, найзаможніші, найчисельніші, найкраще озброєні, найагресивніші, найбільш об’єднані в сучасному світі країни. Відповідно, найбільш придатними для сприйняття такого впливу з боку поширювачів будуть найслабші, найбідніші, нечисленні, небоєздатні, толерантні, слабодухі, найбільш внутрішньо роз’єднані країни в сучасному світі.

Неможливо у міждержавних відносинах справедливо і взаємовигідно збалансувати «своє», «чуже» та «спільне». Завжди переважатиме хоч найменша, але крапля національного інтересу (еґо). І ця крапля неодмінно вплине на загальну «бочку меду» та перетворить її на свою користь.

В останній чверті ХХ століття в науці започатковано нову галузь знань — глобалістику. Як зазначають науковці [25, с. 132–136], предметом її дослідження стали, з одного боку, глобалізація і антиглобалістична боротьба, а з другого — глобалізм і антиглобалізм.

Загалом глобалізм трактується як взаємопов’язана система політичних, ідеологічних, економічних, соціальних, військових та інших заходів, спрямованих на утвердження в глобальному масштабі панування певної ідеологічної та соціально-економічної доктрини.

Водночас, систематизуючи сучасні погляди на теорію глобалізму, дослідники зробили спробу схематично відтворити глобалістську картину світу у вигляді послідовних причинно-наслідкових зв’язків (рис. 1.), [25, с. 132–136]

На їхню думку, надбудову (верхню частину) глобалістської картини світу утворює теорія (ідеологія) глобалізму і антиглобалізму, основу (нижню частину) — політична практика, спрямована або на культурне панування у світі, тобто на глобалізацію, або на опір їй, тобто на антиглобалістичну боротьбу [25, с. 132–136]. Вважаю, що в представленій структурі методично-поняттєвого апарату глобалізаційних процесів застосований поняттєвий і категоріальний апарат занадто спрощений.

Оскільки глобалізм як зовнішня політика якої-небудь держави, заснована на праві втручатися у внутрішні справи інших країн, нав’язувати свою волю [7], то, вважаю, що теорії (ідеології) глобалізму протистоїть не абстрактний «антиглобалізм», а власне цілісна теорія (ідеологія) — націоналізм. Основою (прикладною складовою цієї структури) націоналізму є не примітивний опір глобалізації (антиглобалістична боротьба), а політична практика, спрямована на світоглядне, духовно-культурне, законодавчо-правове та економічно-власницьке домінування титульної нації у своїй державі, а також рівноправні та ???взаємовигідні міждержавні відносини (рис. 2).

Дослідники глобалізму стверджують, що зазвичай конкретним формоутворенням глобалізму історично стає певна держава. Вважається, що тепер, за різними підходами, існує три або чотири форми глобалізму — США, Китаю, Європейського Союзу та ісламістського.

Науковці відзначають, що глобалізм є протилежністю багатополюсності, плюралізму та різноманіттю. Тобто він формує архітектуру системи, яка не має собі противаги і не «розділяє владу». Насправді, багатополюсність, плюралізм та різноманіття якраз персоніфікуються у формі та сутності незалежних національних держав, які за своєю природою і є справжньою противагою в глобальному просторі. Отож, глобалізм за своїм сенсом є монополією однієї ідеології та держави (групи держав) у всьому світі.

Первинні засади та ідеологічні концепції глобалізму, в яких окреслено напрямки геополітичного світорозвитку, запропонували Ж. Аттлі, З. Бжезінський, І. Валлерстейн [32], К. Поппер, Ф. Фукуяма та ін. Зокрема, філософ й політолог Карл Поппер — один з перших теоретиків «відкритого суспільства», який окреслив його «як тип соціальної організації, у межах якої затверджуються і розвиваються інституції, сприяючи свободі тих, хто шукає вигоди» [25, с. 134]. Наш сучасник, відомий неоліберал, мільярдер та філантроп Дж. Сорос, підхопивши ідеї К. Поппера, активно впроваджує їх в життя в багатьох країнах світу, зокрема в Україні.

Серед концепцій виникнення глобалізму дискусійною є запропонована Ж. Аттлі, який виокремив в історії розвитку людства три доби: релігійну (культ Бога і постать священника), завойовницьку (культ сили і постать короля, імператора) та торгову (культ грошей із постатями фінансистів, торговців). Перші дві доби Ж. Аттлі вважає неуспішними спробами глобалізації, бо вони не забезпечили цілковитого стирання граней між національними державами, адже глобалізаційний потенціал релігії та озброєної сили не здатен об’єднати людство сповна. Відтак місію цілковитої глобалізації людства Ж. Аттлі покладає на речників світової фінансової еліти — «нових кочівників», які є провидцями новітньої форми торгового ладу і світового порядку, повноцінними громадянами світу, вільними від національних та культурних забобонів.

На наше переконання, фінанси ніколи не переможуть ідентичності. Тому й третя спроба глобалізації, яка у порівнянні з релігійною і завойовницькою епохами є найпотужнішою, всеохопною, агресивною та витонченою в умовах сьогодення, теж зазнає невдачі. Національна ідентичність та свобода (бажання бути господарем) — сильніші за гроші та поневолення (підпорядкованість).

Ще на зорі 2000-х років лідерські позиції поміж теоретиків глобалізації зайняв американський політолог Збігнев Бжезінський. У своїй ключовій геополітичній праці «Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи» [3] він окреслив свою агресивну, як на той час, ідеологію глобалізму. У зазначеній праці автор під «великою шахівницею» розуміє цілий світ, а під малою «шахівницею» — Євразію, на якій триває змагання за світове панування, і власне таке протиборство зумовлює геостратегію — стратегічне управління геополітичними інтересами. За останні 20 років ситуація в самій Євразії динамічно змінюється, Китай та Індія активно нарощують свій потенціал та політико-економічну вагу не лише у своєму регіоні, але й у світовому масштабі. І чи погодяться ці країни сьогодні лише на статус малої «шахівниці», на якій грають гру інші країни, питання риторичне.

Досліджуючи проблематику глобалізації, Ф. Фукуяма запровадив поняття «кінець історії», розуміючи його як завершення домінування у світі «законів сили», які відійшли, бо перемогла універсальна модель ліберального капіталізму як втілення «законів розуму». Побіжно універсалізм ліберальної системи він розглядає як апогей людських прагнень у сфері суспільного поступу [22, с. 42].

Водночас Фукуяма, а також Ф. Кратохвіл і Дж. Раггі [29], Ж. Аттлі [12, с. 143], С. Мендловіц, Р. Фальк [27], Р. Робертсон й ін. у своїх працях розробили ідейну базу та концепції мондіалізму в контексті виконання ним функцій глобального управління.

Мондіалізм, що є складовим елементом або рівнем глобалізації, має власну внутрішню логіку «в межах» міжнародної системи, яка диктує необхідність її концептуального осмислення на основі специфічних теоретико-методологічних підходів і принципів. Мондіалізм у цьому контексті розглядається як ідеологія космополітичного універсалізму, геополітична стратегія встановлення єдиного світу [11, с. 103–108].

В ідейному та теоретично-концептуальному аспекті мондіалізм прагне до об’єднання цілого людства в систему «глобального суспільства» на засадах інституціоналізму — формальної світової держави на чолі зі «світовим урядом» та його транснаціональними установами. Це підтверджують і теоретики цього процесу [28, с. 369]: «функції глобального уряду в міжнародному масштабі такі самі, як в урядів окремих держав у себе вдома, тому поглиблення глобалізації вимагає поступових кроків стосовно створення світового уряду».

Тож сенс ідеології мондіалізму зводиться до неминучості повної планетарної інтеграції, переходу від множинності держав, націй і культур до уніфікованого й стандартизованого світу та расового змішування народів, встановлення на всій планеті ліберально-капіталістичної ринкової економіки, започаткування епохи прагматичної релігійності. У цьому контексті варто зазначити, що Ф. Фукуяма, обґрунтовуючи ідейну базу мондіалізму, зазначив, що людство завжди рухалося від ірраціонального до раціонального.

На мій погляд, рух від ірраціонального до раціонального безкінечний, він існуватиме допоки на землі будуть люди, але це не однолінійний рух людства. Бо коли людство буде безальтернативно рухатися виключно від ірраціонального до раціонального, то це вже буде людство не в його класичному розумінні, а запрограмовані штучні люди-роботи. Позаяк людство це найперше гуманізм, культура, духовність, тому ці категорії завжди ірраціональні та незмірні.

На думку дослідників, якщо мондіалізм і реалізується як стратегія розвитку в XXI ст., то для цього потрібно буде дотриматися трьох умов: обов’язкового ослаблення сьогоднішніх потужних суверенних держав; збільшення товщини і ваги транссистемного глобального інтеграційного шару; розвиток міжнародних систем без катаклізмів, катастроф і воєн [11, с. 103–108].

Отож, якщо формально незалежні держави далі існуватимуть, завданням їхніх урядів буде розв’язання найболючіших внутрішніх проблем у сфері безробіття і соціального забезпечення, екології, охорони здоров’я, середньої освіти, розвитку інфраструктури. Водночас «світовий уряд» буде мати монополію на розв’язання всіх проблем глобального характеру та нагляд за неухильним дотриманням «залежними урядами» певного універсального кодексу прав людини, регулюватиме всі питання розвитку економіки (фінанси, банки, бюджети, інвестиції, розміщення виробництва, переміщення людського капіталу, податки), інформаційного простору, універсальної культури та розвитку науки і технологій, військової потуги тощо.

Глобалізм є різновидом осмислення теперішньої стадії руху до універсалізації людської спільноти і як система цінностей постав не на пустому місці. Його предтечею був «інтернаціоналізм», який мав ті ж самі ідеологічні мотиви та однаково обґрунтовував цілі і явища, притаманні цим термінам. За своєю змістовністю обидва терміни об’єднує лівацька система цінностей. І щоб приховати цей блуд, був введений ідеологічно нейтральний термін — глобалізм. Саме тому будь-яка критика глобалістичних постулатів, як і зауваги про фактичні суперечності глобалізації, замовчуються і відкидаються як прояв консервативного традиціоналізму, антипоступу чи націоналізму. Застосування таких маніпулятивних прийомів дозволяє активно пропагувати ідеї глобалізму та сприяє залученню й відкритості до нього різних верств громадськості. Важливу роль у становленні глобалізму зіграла також зацікавленість в утвердженні його системи цінностей впливових соціальних і політичних сил або тих, хто виграв у результаті глобалізації, або розраховують на такий виграш [11, с. 104]. Задля досягнення цієї мети вони постійно мобілізують значні людські, інформаційні, фінансові й політичні ресурси.

Варто акцентувати увагу на тому, що глобалізм в умовах сьогодення постає як форма новітнього тоталітаризму ХХІ століття. Адже феномен глобалізму опирається на те, що позаяк весь комплекс глобалізації рекламується як об’єктивний процес, то все пов’язане з ним має бути беззаперечним. Тому безапеляційно відкидається дискурс про альтернативність різновидів глобалізації або його ризики. На переконання її ідеологів і творців, глобалізація має одновекторну наступальну динаміку, що несумісна з жодною циклічністю та варіативністю. По суті глобалізацію трактують як процес поширення світосприйняття, цінностей агресивного неолібералізму та сучасної західної культури на всі держави світу, які повинні це неодмінно прийняти або бути ізгоями (зникнути). Тому з позиції глобалізму усім державам-націям ставиться ультиматум: або вони свою національно-культурну ідентичність, економічну й державну незалежність всебічно інтегрують до глобалізаційного «сніговика» (процесу, розвитку) і їх признають цивілізованими, або вони не погоджуються на такий шлях, продовжують традиційно розвиваються як самодостатні й незалежні нації на засадах взаємовигідних міжнародних відносин — і їх таврують як нецивілізовані, печерні тощо, бо вони не підкорилися «чиїйсь» диктатурі й мають свої переконання.

Серед українських науковців є багато таких, які вважають, що «в процесі дослідження феномену глобалізації як основної тенденції світових трансформаційних процесів доцільно дотримуватися логіки розвитку світової економіки як єдиної системи, у межах якої практично не існує економічної відокремленості держав; активізується обмін продуктами праці і науково-технічними досягненнями; виробництво стає інтернаціональним, виникають міжнародні компанії-монополісти; з’являється міжнародний капітал, що вільно циркулює між країнами» [25, с. 132-136].

Принципово не погоджуюся з автором цього твердження, зокрема із тим, що «… доцільно дотримуватися логіки розвитку світової економіки як єдиної системи, у межах якої практично не існує економічної відокремленості держав». Адже така логіка розвитку неодмінно приведе до ситуації, коли економічно потужніші держави підкорять слабші; а також, згідно з цією логікою, малорозвинені держави не лише не здобудуть вагомих економічних вигод в межах світових ринків, але й на своїх внутрішніх ринках частку власно виробленої продукції (товарів, робіт, послуг) зведуть до мінімуму або взагалі її позбудуться.

У більшості наукових досліджень, які в позитивній площині обґрунтовують доцільність процесів глобалізації, ключовими аргументами є: «об’єктивність процесу», «всеосяжність системи соціально-економічних відносин», «поглиблення взаємозв’язків», «взаємозалежність в усіх сферах міжнародного співробітництва», «єдиний напрям економічного розвитку будь-якої країни в межах закритої планетарної економіки» тощо.

На мою думку, в таких аргументах чітко простежуються ознаки гігантоманії, тоталітаризму, безальтернативності, обов’язкової залежності когось від когось чи від чогось, а також тотального монополізму. І не має значення, чи це утвердження монополії на світогляд чи культуру, монополії на певному ринку, в регіоні, в країні чи світовій економіці, освіті, науці, медицині, політиці. Будь-яка монополія, навіть на одноваріантність глобалізації — це відсутність права вибору. Це недостатність самої свободи дій для певної країни. Тієї свободи, яку нібито дуже сильно відстоює ідеологія неолібералізму, яка є базовою у глобалізаційному дизайні майбутнього світу.

У цьому контексті варто нагадати слова президента США Д. Трампа, який закликав країни всього світу відкинути глобалізм і виступив на захист національного суверенітету держав. Про це він заявив під час виступу на Генасамблеї ООН, зазначивши, що мудрі лідери ставлять на перше місце свій народ і країни. «Вільний світ повинен охоплювати свої національні основи. Він не повинен намагатися видалити або замінити їх. Майбутнє не належить глобалістам, майбутнє належить патріотам», — сказав президент США [31].

Аналіз наукових досліджень з проблематики глобалізації вказує на те, що процеси глобалізації економіки, які упродовж трьох десятиріч були однією з визначальних тенденцій світового розвитку та призвели до безпрецедентної взаємозалежності національних економік і циклів їхнього економічного зростання, об’єктивно наштовхуються на серйозні перешкоди, пов’язані з істотним дисбалансом між потужною роллю транснаціональних структур і нездатністю реально забезпечити ефективну глобальну координацію економічного розвитку [16, с. 31]. Це свідчить, що процес глобалізації, зокрема економічної, неконтрольований і породжує щораз більші загрози економічній безпеці більшості країн світу.

У цьому контексті окремі дослідники вважають, що сучасні загрози прогресивної глобалізації економіки для сталого розвитку криються саме у «зловживаннях» атрибутами неоліберальної моделі глобалізації. Йдеться, зокрема, про трансформування ролі міжнародних організацій (часткову або повну втрату ними наднаціонального регулятивного впливу й авторитету на міжнародній арені) внаслідок того, що найпотужніші держави світу ігнорують окремі ключові рішення міжнародних інститутів; небачене досі посилення могутності ТНК; нерівномірний економічний розвиток країн і перенесення шкідливих виробництв з розвинутих країн до країн, які розвиваються, що, по суті, не розв’язує проблеми, а тільки змінює її місце розташування [23, с. 8]. На негативний вплив глобалізму вказують й інші автори [4, с. 18–19], які хоч і вважають глобалістику інтегратором широкого кола знань у сферах демографії, екології, етногенезу, культури, економіки, соціології, продовольчої та водної безпеки, глобалізованої системи торгівлі за єдиними правилами, комунікації, фінансів, освіти тощо, тобто всього, що стосується розвитку людини та формує нові знання щодо поточного та майбутнього розвитку людства, але визнають, що поглиблення та поширення процесів глобалізації наближує суспільний лад глобоімперіалізму, що реально стає негативною альтернативою очікуваному соціалізованому і ноосферному світовому устрою.

Водночас, на думку Р. Сивака, трансформація міжнародної торгівлі у глобальний торговельний простір, який стимулює об’єднання національних виробничих середовищ у глобальне та, по суті, є виразом економічного глобалізму, дозволила виявити глобальні екологічні та соціальні проблеми, тобто економічний глобалізм став лакмусовим реактивом, що вказав на існування цих проблем, що, на думку дослідника, є важливою передумовою гуманітарно-екологічного глобалізму, здатного виробити нові глобальні дуалістичні інструменти сталого, справді тривекторного розвитку [14, с. 10].

Можна констатувати, що попри ідеалістично-романтичні очікування багатьох дослідників, глобалізація як інтегратор знань, дифузіонер технологій та діагностер проблем, все ж є інструментом перенесення низки ризиків з однієї країни до іншої, а також заразником багатьох країн новими для них вірусними проблемами, породженими глобалізмом.

У наукових дослідженнях багато уваги звернено на позитивні та негативні наслідки процесу глобалізації. До позитивних зараховують такі: вільний рух трудових ресурсів та переміщення капіталу, активний розвиток міжнародних фінансових ринків та міжнародної торгівлі, посилення конкуренції, поширення технологій та їхнє інтенсивне використання. До негативних проявів глобалізації належать: формування нової злоякісної системи світопорядку, що призводить до системного кризового циклу світового суспільства; руйнування стійкості ціннісних форм світоустрою; підрив державоцентричної структури міжнародних відносин; усунення національних держав як суб’єктів від побудови системи глобального солідаризму; загроза монополярної глобалізації та послаблення впливу міжнародних економічних організацій у межах світового господарства в умовах кризи неоліберальної моделі глобалізації, що в комплексі потенційно загострюватиме проблему інституційного забезпечення сталого розвитку світової економіки [23, с. 12]; збагачення деяких держав коштом країн, що розвиваються; фінансові піраміди (90 % капіталу у світі — спекулятивний капітал); збільшення диференціації доходів між країнами; посилення фінансової залежності та збільшення зовнішніх боргів держав, які розвиваються; суттєве зростання різновидів та рівня ризиків; використання дешевої робочої сили; використання у власних інтересах наукового, інтелектуального потенціалу інших держав; посилення політичного тиску на менш розвинені держави.

Загалом теоретики глобалізму прогнозують, що формування нового глобального суспільного устрою має базуватися на гібридній моделі глобального управління, у концептуальну основу якої закладено мережеву самоорганізацію різнорівневих суб’єктів світового господарства, а в інструментальну частину — сформовані цією самоорганізацією наддержавні інституції глобального урядування [14, с. 13]. Постає питання: чиї інтереси відстоюватимуть такі суб’єкти та інституції глобального управління???

Подвійні явища та суперечливі факти в процесах глобалізації, що вказують на її нелінійний, неритмічний, флуктуаційний характер, дають підстави для думок і висновків про настання постглобалізаційної доби. У цьому контексті французький науковець Д. Коен зауважив: «Минуло небагато років, а до поняття глобалізації вже стали ставитися з підозрою: одні вважають, що воно передбачає фаталістичне ставлення до подій у світі змін, в той час як інші закликають до захисту наявного дорогою ціною завойованого громадського порядку від тенденції занадто сумнівної якості» [26, с. 69].

Дослідники пропонують альтернативні концепції стосовно процесу неоліберальної моделі глобалізації, зокрема стратегію постглобалізму на засадах універсальних цінностей та плюралізму. В узагальненому задумі адепти цієї стратегії вважають, що вона має базуватися на принципі мультиполярності нового світоустрою, в якому буде забезпечено рівноправну участь цивілізацій Сходу і Заходу. Відтак глобалістська ідея збагатиться новим духовним змістом — діалогом культур і цивілізацій, а це забезпечить коеволюційний розвиток світової спільноти як взаємопов’язаних, взаємозалежних, відкритих для діалогу цивілізацій [11, с. 108].

Вважаю, що така постглобалізаційна стратегія є черговою підміною понять у незмінному векторі глобалізаційного домінування певної ідеології. Адже в процесі глобалізації перехід від одновекторної монополії неолібералізму до синдикату двох-трьох ідеологічних монополій та поділу світу між США, Китаєм, ЄС-РФ (за домовленістю між ними) за сферами впливу — це той самий глобалізм, в котрому решту націй не мають ні вибору, ні власної перспективи. Вважаємо, що настання нової ери в світовій політиці — постголобалізації — це і є новітня пора природних націоналізмів. Пора, в якій національні держави визнають і гарантують територіальну цілісність одна одної, економічну незалежність, верховенство національного законодавства, етнокультурну, мовну та релігійну ідентичність, а також тісно співпрацюватимуть щодо розв’язання глобальних проблем, робитимуть взаємовигідні транзакції в усіх сферах суспільного життя: обміну знаннями, здобутками науково-технічного прогресу тощо.

Поштовхом до відновлення потуги націоналізму та кристалізації (модернізації) його ідеологічних основ в сучасних умовах стає, власне, динамічна глобалізація. Аналогічні процеси людство переживало і в минулому — формування і утвердження імперій, а пізніше, на теренах України, московізація, полонізація та совєтизація разом з інтернаціоналізацією, які несли загибель націям, їх розшарування на класи. Але завжди цей денаціоналізаційний виклик отримував націоналістичну відповідь у світі.

Більшість дослідників вважають, що сам феномен націоналізму є «винаходом європейської інтелектуальної моди», і як організований політичний рух в його сучасному розумінні виник у кінці ХVІІІ ст. та є «продуктом політичної культури Європи» [9, с. 172; 15, с. 245]. Проте один із теоретиків та ідеологів українського націоналізму С. Ленкавський стверджує, що націоналізм існує від тих пір, відколи цей народ існує й усвідомлює свої інтереси і відколи постає потреба в їхньому захисті, та відносить перші його прояви на наших теренах ще до епохи княжої України [10, с. 102, 111]. З таких позицій можна висловити гіпотезу про те, що націоналізм зародився ще в ті часи, коли з’явилися і почали розвиватися перші нації-держави, що усвідомили свою спільність за низкою ідентичностей та почали боротьбу за своє існування та домінування на певних територіях. Тому націоналізм існує та існуватиме в різних формах доти, доки існуватимуть нації, бо він є результатом тої внутрішньої потреби народу, яка гарантує його самозбереження.

На думку Р. Брюбейкера [5, с. 23], нація є настільки центральною та багатогранною категорією сучасних політичних, теоретичних засад, культурних міркувань та практики, що насправді складно уявити собі світ без націоналізму. Його вплив на розв’язання актуальних суспільних проблем сучасності та майбутніх стратегій розвитку є надважливим. У цьому контексті Ю. Вассиян зазначив, що «націоналізм розбудовує свою програму методично, т. з. не за абстрактними засадами філософії, моралі, соціології, зложеними у схеми, але відчитанням потреб нації з безпосереднього наглядання її життя та визволення засобів енергії, необхідних для її здійснення» [6, с. 37].

Зважаючи на викладене, пропоную розглянути узагальнену характеристику глобалізму та націоналізму як конкурентних ідеологій суспільного розвитку людства за низкою порівняльних ознак (табл. 1).

Скорочено.

Глобалізм розслабляє, дезорієнтує та деморалізує людину, націю та державу, націоналізм — мобілізує та надає духу і сили до життя, творення та розвитку.

Звісно, в умовах сьогодення світ однозначно розвивається і прогресує в одних суспільних площинах, а також деградує в інших (духовно-культурних), але прогрес і нові технології не мають права знищувати ціннісні надбання минулого. Хіба будуючи нові будинки, людство ставить собі за мету зруйнувати архітектурні пам’ятки чи мистецькі цінності минулих поколінь? Однозначно ні!!! Тож і в процесі об’єктивного світового розвитку ціннісні надбання і досягнення минулого, сформовані націями у цілості змісту і форми, — незалежні національні держави, ідентичності культур, мов, традицій, релігій, міжнародних відносин тощо — мають бути не просто збережені, а й бути взірцем і найбільшою цінністю та здобутком людської цивілізації від часу її заснування.

На підставі проведеного дослідження можна констатувати, що власне націоналізм і є реальною демократією, де еліта (пасіонарії), фахові, висококультурні представники нації «…найкращих із народу…, які творчою працею над поліпшенням долі народу, тих, що між ним самим заслужили собі довір’я й признання…» [19, с. 131], формують пріоритети національного розвитку держави та за змістом підносять цей процес до рівня національної ідеї. Натомість глобалізм руйнує демократію та через механізм політичної масовізації суспільства «витворює свого роду “спеціалістів”» у політиці, цілком відірваних від народного ґрунту, які збирають у своїх політпроектах «…різних неморальних суспільних покидьків…» [20, с. 22] та через свої космополітичні партійні інтереси готові «…купити-продати суспільний інтерес по вподобі» [20, с. 22]; як наслідок — «найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики» [20, с. 22], відтак він (глобалізм. — Й. С.) породжує охлократію (владу натовпу) та перетворюється в диктатуру.

Проте варто бути свідомим того, що глобалізм є об’єктивним явищем, його рівень у світовому масштабі зростає і породжує як лідерів процесу глобалізації, так і її топових вигодонабувачів. Потрібно з цим рахуватися і на виклики глобалізму зважати. Відтак будувати свої, націоналістичні світоглядно-ідеологічні та програмові засади так, щоб навіть в умовах глобалізму як процесу і як конкурентної ідеологічної концепції отримувати власні національні дивіденди і дбати про національні інтереси.

Література

1. Арон Р. Мир і війна між націями. Київ: Юніверс, 2000. 688 с.

2. Бердсолл Н. Усиление неравенства в новой глобальной экономике / Н. Бердсолл // Вопросы экономики. 2006. № 4. С. 87.

3. Бжезінський З. Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи / з англ. перекл. Олена Фешовець. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. 237 с. URL: http://shron1.chtyvo.org.ua/Bzhezinski_Zbigniev/Velyka_shakhivnytsia.pdf

4. Білорус О., Власов В. Глобалістика — нова синтетична наука // Вісник НАН України. 2010. № 3. С. 17–26.

5. Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі / пер. з англ. О. Рябов. Львів: Кальварія, 2006. 280 с.

6. Вассиян Ю. До головних засад націоналізму. Розбудова нації. Ч. 2. Б. м., 1928. С. 37.

7. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і гол. ред. В. Т. Бусел. 5-те вид. Київ – Ірпінь: Перун, 2005.

8. Гантингон С. Столкновение цивилизаций / пер. с англ. Т. Велимеева. Москва: АСТ, 2007. 571 с.

9. Гелнер Е. Нації та націоналізм / пер. з англ. Г. Касьянов. Київ: Таксон, 2003. 300 с.

10. Ленкавський С. Український націоналізм. Твори: у 3 т. Т. 1 / за редакцією О. Сича. Івано-Франківськ: «Лілея-НВ», 2002. 600 с.

11. Матвєєва О. В. Проблеми мондіалістської інтерпретації постглобалізму // Наукові праці. Політологія. 2016. В. 261. Т. 273. С. 103–108.

12. Мусієнко Г. Україна для українців. Хто за і проти? Київ, 2003. С. 143.

13. Орденов С. С. Глобалізаційні трансформації правової свідомості суспільства: соціально-філософський аспект. Дис. канд. філос. наук. Київ: Нац. авіац. ун-тет, 2016. 237 с.

14. Сивак Р. Б. Напрями інституціоналізації глобалізму у вимірі сталого розвитку світового господарства // БізнесІнформ. 2017. № 9. С. 8–13.

15. Сич О. Соціально-консервативний націоналізм: теорія і політика. Івано-Франківськ: «Лілея НВ», 2019. 544 с.

16. Сіденко В. Модифікація світової економіки під впливом новітніх факторів глобальної трансформаційної кризи // Економіка України. 2012. № 5. С. 18–31.

17. Сміт Е. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / пер. з англ. Р. Фещенко. Київ: К.І.С., 2004. 170 с.

18. Сміт Е. Нація та націоналізм у глобальну епоху / пер з англ. М. Климчук, Т. Цимбал. Київ: Ніка-Центр, 2006. 320 с.

19. Стецько Я. Українська визвольна концепція. Твори: у 2 ч. Ч. 1 / за ред. В. Косика. Мюнхен: Вид. ОУН, 1987. 528 с.

20. Сціборський М. Націократія. Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2007. 112 с.

21. Тоффлер Э. Третья волна. Москва: ООО «Фирма «Издательство АСТ», 1999. 784 с.

22. Фукуяма Ф. Конец истории. США : экономика, политика, идеология. 1990. № 5. С. 39–54.

23. Циганов С. А., Яншина А. М. Проблеми сталого розвитку у контексті неоліберальної моделі економіки // Економіка України. 2013. № 4. С. 4–13.

24. Четвертий Великий Збір Організації Українських Націоналістів (ОУН): у 2 т. Т. 1. Постанови. Б. м.: Вид. ОУН, 1969. 246 с.

25. Чуб. О. Теорія глобалізму в трансформації світових економічних відносин // Економічний аналіз. 2012 рік. В. 10. Ч. 2. С. 132–136.

26. Cohen D. La troisieme revolution industriele au-dela de la mondialisation / D. Cohen. Note de la Fondation: Saint-Simon, 1997. 238 p.

27. Falk R. Human Rights and State Sovereignty. Holmes & Meier Publishers Inc., 1981. 180 p.

28. Finkelstein L.S. What is Global Governance? // Global Governance. 1995. Vol. 1. № 3. Р. 369.

29. Kratochwil F., Ruggie J. Regimes, Interpretation and the Science of Politics. Millennium. 1988. Vol. 17. N 2. P. 263–284.

30. Milberg W.S. Globalization and its Limits // Transnational Corporations and the Global Economy – L.: Macmillan Press, 1998. P.70.

31. Trump D. Trump calls on nations to reject globalism, embrace nationalism. URL: https://www.reuters.com/article/us-un-assembly-trump-globalism/trump-calls-on-nations-to-reject-globalism-embrace-nationalism-idUSKBN1W91XP

32. Wallerstein, I. World-Systems Analysis. Social Theory Today / ed. by A. Giddens & J. H. Turner. Cambridge: Polity Press, 1987. P. 309–324.