Кирило Латишев, юрист, дослідник міжнародного права, аспірант НаУКМА
Одна з тенденцій у війнах Новітнього часу – посилення впливу воєнних дій на мирне населення, яке мало б бути від них захищене. Важка артилерія та стратегічна авіація завдавали ударів у тому числі і по населених пунктах у глибині території супротивника. Більше того, в локальних конфліктах, які відбувались після другої світової війні, начебто мирне населення нерідко залучалось як безпосередні учасники бойових дій. Не оминула ця доля і дітей. Тому, в процесі розбудови системи світового порядку після 1945 року міжнародні організації та їхні держави-учасниці вживали заходів, які повинні були б убезпечити дітей від наслідків воєнних дій. Для України це питання стало актуальним із початком війни на Донбасі. Нижче наведений аналіз наявних міжнародно-правових норм, які мають на меті захист дітей за умов війни; також проаналізована політична складова цього питання в контексті можливих сценаріїв воєн майбутнього. Такий дуальний підхід до аналізу проблеми залучення дітей у війну зумовлений тим, що міжнародно-правові норми нерідко існують відірвано від політичних реалій, особливо це актуально сьогодні, в умовах руйнування світового порядку, який сформувався після Другої світової війни.
Відповідно до частини 1 статті 15 Конвенції Про права дитини від 20 листопада 1989 року держави-учасниці визнають право дитини на свободу асоціацій і свободу мирних зборів.
Тобто, Конвенція передбачає право на мирні зібрання. А значить, під виглядом таких акцій може проводитись залучення дітей до збройного протистояння (в Донецьку навесні 2014 також були «мирні» акції).
Відповідно до статті 17 Конвенції держави-учасниці сприяють розробці належних принципів захисту дитини від інформації і матеріалів, що завдають шкоди її благополуччю.
Отже, визнається, що певні інформація та матеріали шкодять благополуччю дитини. Це означає, що з одного боку, пропаганда війни дітям може розглядатись як порушення цієї норми. З іншого боку, ця норма не повинна бути використана для обмеження доступу дітей до інформації, яка необхідна їм для самозахисту, в тому числі і в умовах надзвичайних ситуацій (зокрема військових конфліктів).
Відповідно до частини 2 статті 38 Конвенції Про права дитини держави-учасниці вживають усіх можливих заходів для забезпечення того, щоб особи, які не досягли 15-річного віку, не брали безпосередньої участі у воєнних діях. Відповідно до частини 3 статті 38 держави-учасниці утримуються від призову будь-якої особи, яка не досягла 15-річного віку, на службу до збройних сил. За умови вербування тих осіб, які досягли 15-річного віку, але яким ще не виповнилося 18 років, держави-учасниці прагнуть віддавати перевагу особам старшого віку.
Відповідно до статті 39 Конвенції Про права дитини держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для сприяння фізичному та психологічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка є жертвою збройних конфліктів. Таке відновлення і реінтеграція мають здійснюватися в умовах, що забезпечують здоров’я, самоповагу і гідність дитини.
Відповідно до частини 1 статті 43 Конвенції Про права дитини з метою розгляду прогресу, досягнутого державами-учасницями щодо виконання зобов’язань, взятих згідно з цією Конвенцією, засновується Комітет з прав дитини.
Відповідно до частини 1 статті 44 держави-учасниці зобов’язані подавати Комітету через Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав, що п’ять років. Відповідно до частини 4 статті 44 Комітет може запитувати у Держав-учасниць додаткову інформацію, що стосується здійснення цієї Конвенції.
Другий блок норм щодо дітей на війні – загального характеру, спрямований на захист дітей загалом від небезпек війни, а не тільки від участі в бойових діях. Ці норми закріплені, зокрема, в Женевській конвенції про захист цивільного населення під час війни.
Відповідно до частини 1 статті 14 цієї Конвенції у мирний час Високі Договірні Сторони, а після початку бойових дій і сторони конфлікту, можуть створювати на своїй території, а в разі необхідності й на окупованих територіях, санітарні та безпечні зони та місцевості, організовані в такий спосіб, який дає змогу оберігати від наслідків війни поранених, хворих та осіб похилого віку, дітей до п’ятнадцяти років, вагітних жінок та матерів із дітьми до семи років.
З цієї норми можна зробити два висновки: по-перше, як і в Конвенції Про права дитини певною «межею» є вік 15 років; по-друге, вона не створює для держав ОБОВ’ЯЗКУ вживати передбачених заходів – використовується диспозитивне формулювання «можуть».
Відповідно до статті 17 цієї Конвенції сторони конфлікту намагаються укладати місцеві угоди про евакуацію з обложених або оточених зон поранених, хворих, інвалідів, осіб похилого віку, дітей і породілей та про пропуск служителів культу всіх віросповідань, медичного персоналу та санітарного майна на їхньому шляху до таких зон.
Ця стаття вказує на один із способів захисту дітей під час війни – визнання їх однією з категорій осіб, які підлягають пріоритетній евакуації. Але знову ж таки, ця норма не має імперативного характеру, тому що «сторони НАМАГАЮТЬСЯ…».
Важливо, однак, вказати на те, що наявні прогнози воєн ХХІ століття ставлять під сумнів можливості дієвого застосування норм міжнародного права, спрямованих на захист дітей від участі у бойових діях.
По-перше, відомий російський прогностик Сергій Пєрєслєгін вказує на те, що у війнах майбутнього дедалі частіше будуть використовуватися «дитячі армії». Зокрема, це буде поширеним серед держав, які не граються в «західну демократію», і які на заході вважають державами третього світу, або державами-ізгоями. Автор вказує на те, що це має свою логіку: по-перше, підлітки мають фізичну форму, достатню для ведення бойових дій; по-друге, вони ще не мають стійких моральних принципів (як правило), і є достатньо жорстокими, щоб виконувати якнайширший спектр наказів. До речі, цей підхід вже реалізується на практиці: декілька років тому на одному з центральних міських ринків Нігерії семирічна дівчина, яка належала до руху «Боко Харам», підірвала себе і ще декількох людей вибуховим пристроєм. Принагідно можна навести і більш позитивний приклад: відомий германський мислитель Ернст Юнгер перед Першою світовою війною втік до французького Іноземного легіону, а після початку Першої світової він і багато його однолітків, ще підлітками, пішли добровольцями у військо.
Тепер на це питання варто подивитися з актуального для України погляду. Справа в тім, що в 2014 році серед добровольчого руху були і неповнолітні хлопці, які втікали на фронт. Виникає питання: якою мірою і як їх залучати до війни у випадку широкомасштабного конфлікту. Тут є два моменти: як Україні не потрапити «під роздачу» так званого «міжнародного права»; по-друге, якщо таких добровольців спробувати «захистити від війни», то з одного боку, це будуть поламані чоловічі долі, а з іншого – хто буде воювати: сорокарічні пузаті «чоловіки», які переховуються під спідницею матері або дружини?
Тепер участь дітей та підлітків у війні варто розглянути з перспективи воєнної доктрини. Різні джерела вказують на те, що російська армія на Донбасі через ДНР та ЛНР також залучає до бойових дій підлітків. Виникає нериторичне питання: як українська армія буде таким комбатантам протидіяти? З одного боку, наділені такою ж (або майже такою ж) бойовою ефективністю, як і дорослі військові. Але їхнє знешкодження може створити негативний інформаційний вплив: «демократи і гуманісти» як в Україні, так і на заході, одноголосно з російськими пропагандистами піднімуть крик про «злочини українських фашистів». Щоправда, ця проблема не є новою для воєнної думки: близькі питання під час створення доктрини «війни четвертого покоління» порушив американський мислитель Вільям Лінд. Він вказує на такі аспекти сучасної і майбутньої війни: відбувається розмиття меж між комбатантами і не-комбаантами – дедалі більше людей (у тому числі і дітей) стають дотичними до війни; у зв’язку з цим, автор вважає за доцільне поширення в арміях нелетальних систем озброєння. Справді, подібний інструмент міг би до певної міри бути відповіддю на поставлене вище питання щодо спроможності української армії протидіяти підліткам-комбатантам із протилежної сторони. Звичайно ж, застосування нелетальної зброї потребує належного забезпечення та організації: заподіювана нею шкода повинна бути адекватна поставленим задачам. Інакше постане питання: що гірше для підлітка – вбити його, чи зробити калікою на все життя?
Наявність дітей на полі бою сьогодні і завтра потребуватиме від держави вміння поєднувати належним чином армійські та поліцейські сили і засоби – це дозволить більш адекватно реагувати на диференційовані загрози.
На рівні воєнної доктрини та філософії війни йдеться про необхідність урізноманітнення поглядів на постать ворога та комбатанта. У жодному разі мова не про надмірну, невиправдану гуманізацію: інші, відмінні від безумовного миттєвого знищення, засоби дії на нових комбатантів, повинні застосовуватись виключно тією мірою, якою це сприяє національним інтересам України.
Leave a Reply