Тарас ПОПОВ, лейтенант Збройних сил України, батальйон «Айдар», магістр політології Cхідноукраїнського національного університету імені Володимира Даля
Права людини — те, за що боролись покоління українців, зокрема й українських націоналістів, — сьогодні стали «прапором» ліволіберальноїчастини світової еліти. Інадалі святі слова й мета боротьби — за власні права на своїй землі — стають мало не чимось огидним в колі традиціоналістів. Як так сталось, що права людини почали використовувати проти прав більшості людей, як ліві сили, які втопили в крові світ, почавши Другу світову війну, не отримавши належного покарання за свої злочини, знайшли в тезах захисту прав людини новий експансіоністський привід? Як в сучасному світі бачити права людини націоналістам та протистояти нав’язуванню ліволіберальних штампів у цьому питанні? Спробуємо знайти відповіді на ці запитання в даній роботі.
Від початку відомої нам історії і, фактично, до Першої світової війни військові конфлікти відбувались під релігійними гаслами. Тобто релігія була приводом, або, в багатьох випадках, прикриттям для початку війни проти іншої держави. ХХ століття можна вважати протистоянням ідеологій, коли війни розпочинались, до них готувались, вважаючи підставою протистояння ідеологій. Радикальні ліві сили, яким вдалось захопити владу в країнах — світових чи регіональних лідерах, прагнули розширити вплив своєї ідеології, по факту держави, на сусідні країни та інші регіони світу. Яскравий приклад СРСР, який під прикриттям поширення комунізму вів агресивні війни, а по факту на окупованих територіях проводилась політика колишньої Російської імперії, знищувались національні мови, національні еліти та культура. Все ставало російським за змістом, і водночас комуністичним. Лівому блоку протистояли країни, які умовно можна назвати капіталістичними, хоча вони і мали різношерстні уряди в плані ідеології.
Наприкінці ХХ століття Ф. Фукуяма видає роботу «Кінець історії», в якій розвиває ідею про те, що з розпадом СРСР, поширенням ліберальної та демократичної форми урядування в більшості країн у світі більше не буде воєн, не буде протистояння, бо не буде з ким боротись. Як ми бачимо сьогодні, через 30 років після виходу цієї роботи, світ не став миролюбнішим чи безпечнішим. Зараз фактично триває третя гібридна Світова війна, принаймні по кількості залучених до різних конфліктів, які пов’язані між собою, держав, ми можемо говорити про Третю світову війну. І на нашу думку, «права людини» стали, тим гаслом, під яким приховуються справжні мотиви держав та їх еліт. А ці мотиви не змінились від початку людської історії і міждержавних стосунків — розширення власного життєвого простору. Зараз питання життєвого простору можна розширити до збільшення власного ринку, власної економіки та свого культурного середовища. І для України вкрай небезпечні ті тенденції, які розвиваються сьогодні. Бо гасла нового, нездорового розуміння «прав людини» розповсюджуються саме в таборі наших західних ситуативних союзників, і це тоді, коли сьомий рік триває російсько-українська війна, а остаточної перемоги — знищення Московії — ми, на жаль, не можемо спостерігати.
Отже, Україна опинилась між двох різних, однак однаково шкідливих таборів: зі сходу — «рускій мір», із заходу — ліволіберальне розуміння основ життя цивілізованих держав — права людини. Враховуючи слабку здатність України протистояти в інформаційній сфері «рускому міру», про протистояння ліволіберальній моделі суспільного устрою годі й говорити. Навпаки, скориставшись російським нападом на нашу державу, західні держави, пропонуючи допомогу, змусили політичні еліти України, орієнтовані на них, запроваджувати в державі їхні цінності і погляди на сучасні права людини — гендерна політика, педолювання толерантного ставлення до різноманітних збочень та відхилень, таких як ЛГБТ та інших. Вони запроваджувались з особливою жорстокістю та цинізмом. Якщо вважати основною цінністю ліберальної ідеології особисту свободу людини, зокрема і свободу думки, то агресивна та жорстока реакція правоохоронних органів на людей з традиційною точкою зору, при проведені акцій ЛГБТ, яскраво свідчить про деякий дисонанс. Фактично, як би дивно це не звучало, але ліберальна ідеологія є такою ж тоталітарною, як і комуністична чи націонал-соціалістична. Політичні еліти ліво-ліберального напрямку не тільки не допускають висловлення протилежної точки зору, право людини захищати свій образ життя — традиційний образ життя, а також на законодавчому рівні приймаються дискримінаційні закони, що заборонять критикувати чи навіть висловлювати традиційну точку зору. Зокрема на законодавчому рівні закріплюються гендерні квоти для політичних партій. Таким чином, тоталітарна ліволіберальна політична еліта без вибору вказує, як мають функціонувати політичні партії. При цьому, на нашу думку, гендерні квоти є дискримінаційними для обох статей. Так як політичні партії формують державну владу, було б доцільніше формувати виборчі списки все ж за професійною, а не гендерною ознакою.
Спостерігаючи за тенденціями в західному світі, де ліволіберальні цінності вкоренились найбільше, у найближчі два десятки років у нашій державі можна буде спостерігати тенденції до закріплення на законодавчому рівні обов’язкове висунення в списках політичних партій представників різних меншин, назви яких сьогодні ми можемо навіть не знати. Такий процес у ці дні ми можемо спостерігати в Сполучених Штатах, де після перемоги ліволіберального кандидата Байдена над консервативним Трампом, почала формуватись нова адміністрація і вертикаль влади. У більшості українських ЗМІ ці процеси висвітлюються як найбільше досягнення цивілізованого людства, те, до чого варто прагнути. Отже, при формуванні нової вертикалі влади в США, критеріямиї відбору на високі посади переможці виборів ставлять не якісь професійні заслуги чи великий досвід в тій чи іншій сфері, а перш за все — належність до расових та сексуальних меншин, і на цьому, насамперед, акцентується увага. Так, Пентагон вперше очолить афроамериканець, віцепрезидентом вперше стане жінка, яка активно підтримує ЛГБТ, трансгендер — заступником міністра і так далі. А чи не є це прямою ознакою дискримінації абсолютної більшості громадян, які належать до титульних націй та мають традиційні сексуальні уподобання. Таких людей, навіть якщо їх професійний рівень вище, відсіюють за ознакою «нормальності». І можна було б не звертати на це уваги, бо то є справи іншої суверенної держави, хоч і стратегічного партнера і союзника, проте, зважаючи на тенденції останнього десятиліття, ми можемо вважати це маркерами суспільної поведінки, які за десять років стануть нормою в Україні. Нормою для лобістів ліволіберальних західних еліт.
Отже, ліволіберальне розуміння «прав людини» стає обов’язковим в Західному світі, куди прагне повернутись Україна, вирвавшись із «руского міра». Під захистом цих прав здійснюється втручання у внутрішні справи суверенних держав, по суті, відбувається агресія в новому прояві — не військовому, що стало реальним в сучасному глобалізованому світі. Яскравим прикладом є протистояння Угорщини та Польщі іншим державам ЄС в захисті традиційних цінностей проти ліволіберальної моделі суспільного устрою. І, як ми зазначали вище, проявляючи нетерпимість до іншої думки, сучасна ліволіберальна диктатура намагається покарати ці країни за відстоювання власного способу життя та мислення, а саме — накласти санкції та зменшити бюджетне фінансування в межах ЄС.
Спостерігаючи за кадровою політикою в новообраній владі США, можна спрогнозувати подальший розвиток трендів у політиці України після введення гендерних квот у Виборче законодавство. Не виключено, що наступними кроками буде впровадження квот для різного роду секс-меншин. Ці кроки можуть привести до спроби витіснення з правового політичного життя країни праві традиціоналістські партії та організації, під приводом недотримання цих квот. Бо важко уявити праву християнську партію, яка висуває на виборні посади представників ЛГБТ меншин. Це суперечить самій ідеології цих організацій. Політики та активісти правого табору звикли жертвувати своїм часом, статками, а подекуди і життям (російсько-українська війна тому свідчення), і задля недопущення витіснення з політичного життя, когось можна «призначити» на роль представника меншини, проте це буде приниженням і для людини, ідля організації.
Вже сьогодні за державні кошти закупляються більше тисячі дитячих книжок з ЛГБТ ідеологією. Тобто мова йде не про захист цих меншин, а про агресивну пропаганду за кошти платників податків. Повертаючись до питання національної безпеки в плані скорочення української нації, не можна не оминути питання впливу цілого комплексу ліволіберальних ідей: чайлдфрі, ЛГБТ, гендерна політика. Припустимо, що 5–7% сьогоднішніх дітей по досягненню репродуктивного віку, під впливом пропаганди відмовляться створювати традиційні родини і мати дітей. Тобто темпи старіння і скорочення української нації пришвидшаться, а це питання не тільки ідеології і цінностей, але й соціально-економічне. Працездатна частина громадян зменшується, кількість пенсіонерів збільшується, економічний розвиток гальмується, пенсійний фонд не може впоратись без бюджетних дотацій. Як наслідок — суттєве підняття пенсійного віку. Звичайно, ліволіберальні політики дають свій рецепт — завезти в Україну працездатне населення з інших країн регіонів Азії чи Африки. Також скоротиться склад національних силових структур, принаймні важче буде укомплектувати відповідні служби та підрозділи.
Які рішення і яке бачення мають запропонувати суспільству націоналісти на противагу вищезазначеним цінностям і концепціям буття? Найпродуктивніше і найпростіше — це кардинальна зміна державної політики в плані виховання та освіти. Починаючи з молодшої школи і надалі, громадянам України мають прищеплюватись здорові традиційні цінності, повага та розуміння до інституту родини як союзу між чоловіком та жінкою, з дітьми. Ще з 2010 року експерти наголошували, що, для того щоб зупинити рівень скорочення української нації, кожна родина має мати не менше трьох дітей, а для відновлення — чотири і більше. Окрім демографічного скорочення, нація зменшується за рахунок масового виїзду за кордон, тимчасової окупації частини України Москвою. Якщо державна політика в сфері освіти залишиться в сучасних тенденціях, то, на жаль, надалі врятувати саме існування українців як нації можна буде за допомогою радикальних заходів, які реально порушують основні права людини, наприклад, законодавче регулювання мінімальної кількості дітей. Але сьогодні ще можна зупинити розвиток ліволіберальної ідеології, припинивши принаймні державне фінансування всіх вищезгаданих проєктів та ініціатив, а також діяльність фінансованих зовні організацій та інститутів, які активно впроваджують ці ідеї в Україні.
Отже, права людини, нонсенс, але для націоналістів це словосполучення стає огидним через його смислове наповнення. Це абсолютно дико і не справедливо, бо гаслом ОУН було «Свобода народам! Свобода людині!», і нам знову підміняють поняття. Тому націоналісти мають визначити концепцію власного бачення поняття «права людини». На нашу думку, особливо вигадувати немає чого — і націоналістичне смислове наповнення, і розуміння прав людини вже давно сформовано в концепції соціально та національно справедливої держави. Якщо користуватись міжнародними визначеннями, то традиційні права людини були викладені у так званих другому та третьому поколінні прав людини. Варто зазначити, що інтерпретація деяких прав ліволібералами, викладених в умовно третьому поколінні, і є тим, що ми описували вище — розвиток ЛГБТ, та інших меншин, захист їх прав. Проте дослідники відносять це до четвертого покоління прав людини, яке зараз концептуально народжується.
Таким чином, ми лише поверхнево розглянули проблему використання «прав людини» частиною західної еліти ліволіберального спрямування як новітню ширму для зовнішньої агресії невійськового характеру, зокрема і проти України. Так, в умовах російсько-української війни, замість прямої і безумовної допомоги з боку Заходу, від нашої держави вимагають впровадження різного роду законів, спрямованих на поширення ЛГБТ -руху та гендерної політики. І якщо засуджувати РФ за окупацію Криму в умовах слабкості центральної влади, то частина західної еліти поводиться так само в умовах війни: ми потребуємо військового та фінансового ресурсу, а від нас вимагають поступитись принципами та традиційними цінностями. При цьому у західних політиків немає усвідомлення, що якщо Україна не стримає російську агресивну військову машину, то наступними будуть саме вони і їх «права людини». Проте вже сьогодні своєю діяльністю українські націоналістичні організації і партії мають активно відстоювати традиційне бачення прав людини і громадянина, принаймні поки це не криміналізоване з боку держави.
Leave a Reply