Петро ІВАНИШИН, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, секретар Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова
Оцій другій складовій ідейного виміру нашої війни та перемоги й хочемо присвятити кілька стислих герменевтичних міркувань, спираючись на багатющий вітчизняний націософський, історико-культурологічний, геополітичний та етнопсихологічний досвід. Тезово витлумачимо найосновніші московські міфи в межах різних аспектів (сенсів, рівнів) суспільної свідомості.
Останнім часом з’являється чимало візій та проектів української перемоги над московським окупантом. Однак є один вимір української перемоги, який, на жаль, не надто часто озвучується і ще менше осмислюється. Ідеться про вимір ідейний, світоглядний, який має дві складові. Перша стосується утвердження серед еліти та народу націоналістичної (націоцентричної) ідеології як ідеології «самовладдя нації» (Д.Донцов). Це забезпечить надійний духовний імунітет українства від будь-яких, не лише московських, імперських і космополітичних утопій та доктрин. Друга складова має стосунок безпосередньо до РФ. Ідеться про деміфологізацію Московії, її базового імперського світогляду – деструкцію в інформаційному просторі України, світу та самих московитів фальшивих стереотипів, політичних міфів убивчого «руского міра» (в іншій термінології – московства, московізму чи москалізму).
Історіософський аспект.
Історіософський аспект є першопочатковим, бо саме на ньому, на відповіді на питання «хто і що ми?», «звідки ми походимо?», «яка наша історична місія?», базується будь-яка суспільна свідомість чи етнічна індивідуальність (ідентичність). Ідеться про Москву як останню в історії велику імперію – «Третій Рим» і водночас як «Русь святую»; про московитів як прадавній «славянскій» чи «рускій» (інколи ще – «скіфскій» чи «арійскій») етнос і про їхню начебто «старшість», порівняно із двома іншими «рускімі народностями» – українцями («малоросами») та білорусами («литвинами»); про окрему й ворожу Заходові московську (як «праваславную», «расійскую» чи «славянскую») «цивілізацію», яка прямо походить від середньовічної Київської Русі; про природне історичне лідерство московитів серед усіх слов’ян чи євразійських народів, які мусять рано чи пізно всі злитися в «руском морє» (А.Пушкін) та ін.
Справжня історична реальність дещо сумніша й не така велична. Московити, їх країна й держава – доволі пізні утворення. Мабуть, найкраще це висловив відомий український мислитель і письменник Євген Маланюк в есе «До проблеми большевизму» (1956): Московщина аж до 1480 року «політично-структурально входила в склад Монгольської імперії Джінґісової династії, а політично-культурно – ще довший час по тому залишалася, сказати б, в границях «монголосфери»[1]. Отже, варто наголосити: не московити творять Московське князівство (державу), а Московське князівство (держава) творить московитів. У межах нового князівства на колишній території Залісся, на антропологічній основі передусім підкорених[2] ще в часи Київської Русі угро-фінів (автохтонів літописної «чуді»: ерзі, мокшів, удмуртів, марійців та ін.), разом із понівеченими залишками європейського мовно-релігійного впливу колоністів-українців, але в основному під потужним політично-духовним та колонізаційним (еліта масово стає татарською та й у церквах молилися за «царя ординського») тиском Золотої Орди – «монголосфери», формується новий гібридний етнос – московити. Судячи з фольклору, особливо історичних пісень, які найкраще фіксують історичну свідомість народу, цей процес завершується у XV-XVI ст. – час могутності Московських князів. Проблема тільки в тому, що сприйняття «монголосфери» було значною мірою добровільне, а тому глибинне.
Саме тому азійське начало в еклектичній душі московита, попри всі спроби європеїзацій, ще й досі переважає первні західні. У цьому сенс твору-погрози поета-шовініста Алєксандра Блока «Скіфи» (1918): «Мильоны – вас. Нас – тьмы, и тьмы, и тьмы. / Попробуйте, сразитесь с нами! / Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы, / С раскосыми и жадными очами! / (…) Мы любим плоть – и вкус ее, и цвет, / И душный, смертный плоти запах… / Виновны ль мы, коль хрустнет ваш скелет / В тяжелых, нежных наших лапах?».
Свою внутрішню двоїстість, розірваність, суперечливість розуміли і деякі московити. Так мислитель Васілій Розанов, критично вказував: «Між Європою і Азією ми з’явились саме «мєжєумкамі», тобто, саме нігілістами, не розуміючи ні Європи, ні Азії. Тільки пияцтво, каламуть і бруд внесли»[3]. А євразійці в особі князя Нікалая Трубєцкого озвучували: «Московська держава виникла завдяки татарському ярмові. Московські царі, ще далеко не закінчивши «збирання руської землі», стали збирати землі західного улусу великої монгольської монархії. Москва стала потужною державою лише після завоювання Казані, Астрахані та Сибіру. Російський цар став спадкоємцем монгольського хана»[4]. Український історик Ярослав Дашкевич підкреслював, що «на психологію великороса наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, головна мета якого – світове панування. Так до XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшної у своєму неуцтві, люті й жорстокості»[5].
Отакі «рускіє», «славянє», «арійци», «культура» і «цивілізація»… Не випадково Тарас Шевченко сатирично глузував над концепцією братніх народів: «Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів». У випадку Московії маємо справу із не так давно сформованим на базі монгольського улусу історико-культурним покручем, в якому присутні «не Європа плюс Азія, чи Євразія; а радше – Азія плюс Європа чи, властиво, Азопа»[6]. Схоже – «Азіопою» – називає Московщину, вслід за Пєтром Мілюковим, і Оксана Пахльловська[7]. Тобто Московія – спадкоємець передусім Золотої Орди (Улусу Джучі), а не Київської Русі. Претензії московитів на минуле цієї середньовічної української держави виглядають приблизно так, як би виглядали претензії сучасних мексиканських індіанців на спадщину Римської імперії на тій підстав, що їх предків колись завоювали іспанські конкістадори – далекі нащадки римлян, а їхня мова трохи нагадує стару латину.
Політичний аспект.
На політичному рівні колективної свідомості, московити плекають ілюзії про свою виняткову державність. Це завжди щось величне й обожнене: «велікая дєржава», «святая Русь», «могущєствєнноє отєчєство», «єдіная и нєдєлімая Расія», це «отєчєство свободноє», де просто на заздрість усім країнам розкошують піддані чи громадяни – «вольно дишєт чєловєк», процвітає «дружба народов», бо інші етноси насправді ніхто ніколи не завойовував, вони самі завжди «добровольно прісоєдінялісь» до найкращої і найвільнішої у світі «Расії-матушкі». Це єдина противага «гнілому Западу». Як проповідував протопоп Аввакум: «Масква – всєму міру галава», йому ж у ХХ ст. підспівував більшовик Владімір Маяковскій: «Начінаєтся земля, как ізвєстно, от Крємля». Тому найважливіше – «сохранєніє цєлостності вєлікого государства». Московію не можна роздроблювати, бо вона – «суща опора євразійського, а тому всесвітнього миру й рівноваги» (Іван Ільїн).
Однак цей образ земного раю, такої собі мирної імперії щастя і добра не зовсім відповідає дійсності. Усі форми державності Московії – це варіанти однієї з найнелюдяніших імперської системи. Причому як внутрішньої, так і зовнішньої. Система ця наслідувала азійський, золотоординський, а не європейський, києво-руський зразок. Євген Маланюк слушно цитує у цьому зв’язку В.Іванова: «Під залізною п’ятою пригноблення випрацював наш народ і наша батьківщина те, що злютовує ту батьківщину: власне розуміння влади, яке й викохало самодержавного московського князя з найнятого конвоїра суходільних і водних караванів…». Український мислитель розвиває це міркування: «Отже, осягнена під зверхністю Орди князями Москви, державна єдність Московії, згодом «Государства Московского», характеристична тоталітарність устрою, автократичність неподільної тотальної влади… як рівно ж терористична техніка організації тієї влади – все це було результатом кількасотлітнього перебування в складі Золотої Орди, результатом, сказали б, «монгольської школи»[8].
Архетипним утіленням цієї квазіординської, деспотичної системи став Іван IV Грозний, якому належить центральне місце у московитському історичному фольклорі. Не зважаючи на тоталітаризм, народ йому вибачив усе. Вибачив за те, що він максимально сприяв територіальному розширенню (майже вдвічі) й великодержавній величі. В історичних піснях Московська держава асоціюється зі «святою Руссю» й окреслюється як «матушка славная камєнная Масква» чи «сільноє Масковскоє царство». Натомість сусіди – це ненависні й зневажливі країни – «нєвєрная зємля Чєркаская» (Україна) чи «проклятая Літва». В художньому світі життя великого князя ділиться на два періоди: у першому, його кривава деспотія доволі стримано і нечасто окреслюється як «врємя нєхорошеє, врємя нєздоровоє», а в другому – все радикально змінюється, бо став раптом цар «Рассєюшку любіть». Основними проявами цієї «любові» стає поневолення сусідніх народів. Сам Грозний подає свої загарбницькі походи як викорінення міфічної зради («ізмєни») (річ проста: хто не хоче підкорятися московитам, той зрадник): «Я как царь, похвастаю: / Повивєл ізмєну із Казані, Рязані і із Астрахані, / Повивєл ізмену із Чєрнігова, / Да повивєл ізмену із Нова-ґорода…»[9].
Секрет живучості самодержавної, типово бандитської за суттю своєю системи влади в унікальній спаяності й жорстокості її серцевинної структури, яку утворюють три інститути: 1) верховний деспот-самодержець (князь, цар, імператор, генеральний секретар КПРС, президент РФ) із абсолютною владою над усім і всіма на Московщині; 2) олігархи (бояри, вищий клір московської православної Церкви, дворяни, політбюро КПРС, високопоставлені військовики, чиновники й капіталісти-бізнесмени), які всіляко підтримують культ деспота; 3) репресивний апарат (найманці, опричники, «питошний пріказ», таємна поліція, жандарми, ЧК, НКВД, КГБ, міліція, поліція, ФСБ, росгвардія та ін.), який бореться з інакодумством і максимально жорстоко придушує всі загрози абсолютній владі деспота. До цього можна додати доволі ефективну систему церковної та світської (через освіту, ЗМІ та армію) пропаганди та задурманене шовіністичною міфологією населення.
В українські політичній думці таку поневолювальну щодо власного народу систему внутрішнього імперіалізму націософ Василь Іванишин окреслив як «режим внутрішньої окупації»[10]. Неперевершеним інтерпретатором убивчої суті московської державної машини був Тарас Шевченко. Ось, для прикладу, як мислять московські великодержавники, «псарі», завойовуючи у ХІХ ст. Кавказ в однойменній поемі 1845 р. для свого «батюшки-царя»: «Нам тілько сакля очі коле: / Чого вона стоїть у вас, / Не нами дана; чом ми вам / Чурек же ваш та вам не кинем, / Як тій собаці! Чом ви нам / Платить за сонце не повинні!». Назовні ця московська, «катівська» чи «людоїдська», за Т.Шевченком, політична система, на біду сусідам, пропонує тільки постійні криваві завоювання, всередині ж – незмінний терор проти власного населення.
Український історик та етнопсихолог Павло Штепа у своїй знаменитій праці «Московство»[11] (1968) наводить сотні характеристик Московії та її світогляду різними авторами. Так, наприклад, полковник Іван Богун вказував, що «у Московщині панує найогидніше рабство». Про тотальну неволю у Московії писав Павло Алеппський і Д.Флетчер. Фьодор Достоєвскій писав, що в Росії – усе власність царя, а Алєксєй Толстой, що Русь Київська була європейська, а Русь Московська – «монгольська, дика, звіряча». Український магнат і козацький політичний діяч Юрій Немирич у латиномовному трактаті «Роздуми про війну з московитами» (1632) так окреслював державу мосхів[12]: «Такого роду характер свідчить про їхню систему державного управління, подібну до турецької, абсолютистської та деспотичної, за якої, однак, навряд чи можлива загроза повстання»[13].
Етнопсихологічний аспект.
Етнопсихологи указують на еклектичний тип характеру московитів, на поєднання в ньому протилежних якостей. Самі ж москвини переконані у своїй винятковій доброчесності, навіть святості. У цьому кривому дзеркалі московити – це виключно добрий, чуйний, прекраснодушний, побожний, свободолюбивий, лагідний, сміливий, мудрий, величний, творчий і т.п. народ, народ «умний, бодрий» (А.Грібоєдов), «православний народ» (Н.Нєкрасов), народ моральний, християнський, людяний, шляхетний, справедливий, толерантний до інших релігій і культур та ін. Але виявляється, що це не просто народ, а якась вища раса: «російський народ – не є народом», бо «це людство» (К.Аксаков), а належати до московитів – це просто бути якимсь еталоном людяності, як твердив ліберал-«западнік» Андрєй Краєвский: «…щастя бути рускім є вже диплом на шляхетність серед інших європейських народів»[14].
Однак триваюча війна вчергове показала тотальне домінування антилюдяних сторін колективної психіки окупантів та їх невоюючих співгромадян: «Убівайтє там іх всєх». Прояви людяності настільки рідко трапляються з боку терористичної воєнщини, що нам майже невідомі, зате масово задокументовані тотальна звірячість і бандитизм. Про справжню прекраснодушність московитів добре уявлення дає Владімір Богораз-Тан: «Що стосується туземців різних племен, то російські колимчани твердо переконані, що це – їхня законна здобич, на кшталт оленів, песців чи білок… У звичайній розмові туземців по-російськи ніколи не називають людьми, а просто польовими тваринами, тварюками, звіриною. Їх племінні назви вживаються тільки у зневажливій формі: чукчішкі, якутішкі, ламуткі і т.д.»[15]. «Жалкіє палячішкі» (Ф.Достоєвскій), «татарішкі», «хітриє хахли», «паршивиє жиди», «звєрі» (щодо кавказців), «чухна паганая» (щодо фінів) та ін. – ось інші прояви рідкісно нексенофобної московської етноніміки. «По розумінню москаля всі народи нижчі за нього, до всіх він ставиться з презирством», – твердив у спогадах український меценат і громадський діяч Євген Чикаленко.
Про це ж свідчать і українські прислів’я, які не фіксують жодного позитивного трактування москаля (московита). У збірнику фольклорних праць 1864 р. Матвія Номиса[16] московити характеризуються так: «Від москаля поли вріж та тікай», «Од чорта одхрестишся, а від москаля не одмолишся», «Москаль не свій брат», «З москалем дружи, а камінь за пазухою держи», «Москаль ликом чваниться й кожному під ніс з ним пхається», «Хоч добрий чоловік, та москаль» та ін. Ю.Немирич упевнений, що всі негативні риси цього народу – від того, що вони варвари (неєвропейці) й виховуються у рабстві: «Сформований за умов рабства характер кожного стрічного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, жорстокий і підступний»[17].
Іноземні автори дають вельми схожі трактування: безкультурні дикуни (Ю.Крижанич), «дикунський народ» (Жиґмонт ІІ), «найжорстокіші і найпідліші дикуни» (Наполєон), тотальне рабство (Д.Флетчер), аморальна «сила дикунська» і «світ беззаконня» (Ж.Мішлє), москвин – азіат, «раб і деспот водночас» (А. де Кюстін) та ін. Навіть Карл Маркс зазначав: «Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава епохи норманів, і сучасна Росія – лише метаморфоза Московії». Є.Маланюк наводить низку промовистих висловлювань Адама Олеарія: «вони безсоромні», постійно п’яні, «вони до смерті б’ють своїх жінок», «народжені для рабства», «всім править дідичний автократ, решта – тільки його раби», «московити не знають, що таке свобода». А сам Є.Маланюк вказував, що у московитів поєднано два комплекси: комплекс меншовартості (раба), який постійно межує із месіанством (деспотизмом) – «комплексом надвартості», «манією великості»[18].
Дехто з московських теж доволі критично писав про цей етнос. А.Пушкін вказував, що московський народ «не визнає звичайнісінької людської гідності», він – затаврований «іґом рабства» (А.Хомяков), «народ дикунів та виродків людини» (А.Ґєрцєн), «не народ, а пекельна потвора» (В.Розанов), «народ волоцюг і злодіїв» (С.Рождєствєнскій), «найбездарніший народ, без натяку на творчість» (Г.Успєнскій), «ненавидить волю, обожнює рабство» (В.Шмєльов), «не народ, а худоба, хам, дика орда душегубів і злодіїв», народ із «собачим серцем» (М.Булґаков), «сатанинський народ» (З.Ґіппіус). Константін Лєонтьєв вважав, що у вдачі московитів виробилися «дуже сильні і важливі риси, які набагато більше нагадують турків, татар та інших азіатів (…) ніж південних і західних слов’ян». А Юрій Лєрмонтов доволі точно окреслив суть Московщини як країни тотального рабства: «Прощай, немытая Россия, / Страна рабов, страна господ, / И вы, мундиры голубые, / И ты, им преданный народ». П.Чаадаєв уважав, що москвини нагадують байстрюків без органічної історичної пам’яті, що робить їх «винятком серед народів» [19].
Максім Горькій (Пєшков) доволі відверто опише характер москвина у праці «Про російське селянство» [20] (1922). Основна їх риса – несамовита жостокість: «Я думаю, що рускому народу винятково… притаманне почуття особливої жорстокості, холоднокровної і такої, що немов випробовує межі людського терпіння до болю, немов вивчає чіпкість, стійкість життя». Не випадково, в українського та інших народів на позначення московитів закріпився ще один промовистий етнонім – кацапи, який у перекладі з тюркських мов означає – різуна, живодера, садиста.
Релігійний аспект.
Одним із найбільш стійких міфів став міф про виняткову релігійність московитів. Тому Московія – це завжди «святая Русь», «православная цивілізація», де всі «традиційні релігії» вільно собі живуть та розвиваються, де завжди існувала «свобода совісті», а москвини – охоронці «істінного православія», «народ-Богоносєц», «християнський народ», який постійно відстоює «християнські цінності», це «святий» народ, бо, з Божої волі, добровільно відмовився від політичної свободи, від контролю над владою, це народ-месія, бо тільки він, «Богоносєц», зберіг християнство й несе справжню віру Христову у світ.
Дивовижні уявлення. Однак вони не спроможні пояснити одне: чому ставлення до людей, і своїх, і окупованих народів, у московитів явно не християнське – зверхнє, ксенофобне, шовіністичне? У Московії у ХІХ ст. навіть сформувалась ціла школа релігійної філософії, яка, проте, наскрізь просякнута великодержавною історіософією та імперським мракобіссям. Прикладом може бути П.Чаадаєв, просвічений масон, ліберал і західник, який у першому філософському листі дотепно іронізує над згубним московським християнством без творчості[21]. Натомість в інших працях проявляє свою справжню суть московського імпер-патріота. Для нього очевидно, що Польща має бути в складі «братньої» Московії: «…народ польський, слов’янський за племенем, повинен поділяти долю братнього народу, який здатен внести в життя обох народів так багато сили і благоденствія»[22]. Про вигадану побожність пише й М.Горькій: «Існує думка, що рускій селянин є якось особливо глибоко релігійним. (…) Мені здається, що революція цілком певно довела хибність переконання в глибокій релігійності селянства в Росії». В.Розанов зауважував, що під час більшовицького перевороту ідея «Русі-Богоносиці» «злиняла в три дні»[23].
Чи не найглибше антихристиянську суть «Богоносного народу» і його сатанинської влади витлумачив Т.Шевченко, наприклад, у поемі «Кавказ» (1845). На противагу класикам московської літератури: «…Тебя я воспою, герой, / О Котляревский, бич Кавказа!» чи «…Смирись, Кавказ: идет Ермолов!» (А.Пушкін) або «Смирись, черкес! И запад и восток, / Быть может, скоро твой разделят рок» (М.Лєрмонтов), – Т.Шевченко демонструє абсолютно іншу, нешовіністичну й водночас абсолютно християнську позицію. Тому сатирично обвинувачує: «…Ми не погане, / Ми настоящі християне, / Ми малим ситі!.. (…) / Храми, каплиці, і ікони, / І ставники, і мирри дим, / І перед обра[зо]м Твоїм / Неутомленниє поклони. / За кражу, за войну, за кров, / Щоб братню кров пролити, просять / І потім в дар Тобі приносять / З пожару вкрадений покров!!».
Мовно-культурний аспект.
Тісно пов’язаними із попередніми є уявлення московитів про власні мову та культуру загалом. Мова – це «вєлікій моґучій рускій язик», мова «Русі», якою добровільно розмовляють всі народи імперії, так звані «расіянє», з радістю відмовляючись від своїх «нємоґучіх» мов. А духовна сфера – це «вєлікая руская культура», яка насправді є «загальнолюдською», забезпечує «всємірность Расії» (М.Достоєвскій) і статус стрижня «нового чєловєчєства». Московські мова, культура й Церква, наполягав В.Путін, – це основа «руского міра». І тут ще одна пастка: «…росіяни люблять називати усе російське слов’янським, щоб потім усе слов’янське назвати російським» (К.Гавлічек-Боровський)[24]. Але в них і весь світ – «рускій», просто поки що, висловлюючись фольклорною мовою Івана Грозного, там сидить «ізмєна».
Насправді ж, ні з мовою, ні з культурою московитам пощастило не дуже. Ще в «Історії Русів або Малої Росії» (1846) вказано як загальновідомий факт: «Відомо ж бо, що раніше були ми те, що тепер московці: уряд, першість і сама назва Русі від нас до них перейшли»[25]. «Перейшли» – це явний евфемізм. Так що ж украли? Украдені були не тільки одна з історичних назв країни й народу чи історична спадщина, але й назва мови. Бо саме українська (руська) мова лягла в основу народної мови Київської Русі. Натомість офіційною, літературною мовою Києво-Руської держави і Церкви була Саме «українізована старослов’янщина» (А.Кримський) – солунсько-македонський діалект староболгарської мови, на основі якої сформувалась народно мова московитів. Щоб мовно об’єднати велику імперію й утвердити міф про «вєлікорускій народ», під політичним тиском царської влади і культурним впливом Ніколая Карамзіна, а згодом А.Пушкіна і М.Лєрмонтова, аж на початку ХІХ ст., на основі штучної старослов’янської та із додаванням народно-розмовної московської, виникає сучасна московська літературна мова. Це дає чимало підстав «уважати її за «гібридну», «штучну»[26].
Але це ніколи не заважало московським володарям провадити політику московізації («русифікації») й заперечувати існування матірної щодо московської української мови. За знаменитим висловом міністра-українофоба Пєтра Валуєва: «…никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и… наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, испорченный влиянием на него Польши…». Це все одно, що якийсь румунський чи французький чиновник розпинався би про неіснування чи зіпсуття мови великого Риму – латинської.
Не менш цікавою є й культурна традиція Московії. Ця традиція вельми строката, внутрішньо суперечлива. Тому й у помірковано-імперському дискурсі Н.Бєрдяєва наголошується на боротьбі (не синтезі!) східного і західного начал, що породжує такі домінуючі темні сторони, як деспотизм, «гіпертрофію держави», жорстокість, обрядовір’я, знеосіблений колективізм, самохвальство, універсалізм, войовниче безбожництво, нахабство, рабство та ін.[27] П.Чаадаєв виявив, що «расіянє» живуть в «застої», їх культура «всуціль запозичена і наслідувана», їм не відомі елементарні ідеї Заходу, вони не мають жодної риси «народів зрілих і висококультурних»[28]. В історіософії В.Новодворскої[29] ідеться про вплив на постання Московії п’ятьох культурних традицій: слов’янської (виборність влади), степової (беззаконня і дикість), скандинавської (індивідуалізм), візантійської (рабське християнство) й ординсько-монгольської (створення непотрібної, безглуздої імперії). І саме остання є найбільш впливовою, й привела до створення «Московської Орди». Саме тому Московія – це духовно-культурно й політично передусім Схід, Азія, Азіопа. Причому – вторинна, меншовартісна. Астольф де Кюстін акцентував: «Не маючи сили створити щось своє власне, мавпуючи чуже бездушно, механічно, москвини створили під назвою «московская культура» лише карикатуру культури»[30].
Д.Донцов ще у 1918 р. окреслив московитську культуру як «культуру примітивізму», базовану на трьох чинниках: безмежності території, рабстві суспільних станів, придушенні індивідуальності. Тому всі її елементи, і передусім так звана «велика» література ХІХ ст, – попри наявність талановитих авторів і низку художньо вартісних творів, все ж на загал утверджувала антидуховні ідеї: месіанство, рабство, догматизм думки, ненависть до інтелігенції, анархізм, фарисейство, знеосіблення, зрештою, «москвобєсіє». Усі ці елементи не просто чужі, вони ворожі культурі українській як органічній складовій Західної цивілізації (Окциденту)[31]. Звідси й «сатанинська ненависть до Європи» (Д.Донцов) у Ф.Достоєвского й відкидання особистості заради «безособового колективу» (Н.Бєрдяєв) у Л.Толстого.
Військовий аспект.
Оскільки месіанство Московії страшенно «миролюбне», то основний акцент у зовнішній політиці робиться саме на військову силу. Московити – це завжди миролюбний і ніколи ні на кого не нападаючий «народ-побєдітель», тому «кордони Росії ніде не закінчуються» і «поразка Росії неможлива ніколи» (В.Путін). Її армія – «нєпобєдімая і лєґєндарная» – це «хрістолюбівоє воінство», «брави рєбятушкі», це військо самих якихось героїв, ангелів і гуманістів, побожних добряків і визволителів. Ніколай Чєрнишєвскій твердив: «Росіяни ніколи не були завойовниками, як, наприклад, монголи. Росіяни завжди були рятівниками інших народів». Новітні московити живуть міфом про Другу світову, яку вони назвивають «Вєлікой отєчєственной», під час якої практично без будь-якої допомоги «освободілі» Європу і перемогли німецький нацизм.
Але проблема в тому, що ні такого миролюбного народу, ні такої прекраснодушної армії в природі не існує. Московити сформувались передусім як агресивна військово-поліційна сила монгольських завойовників. Це передусім народ завойовників, карателів і грабіжників. Людей войовничих і жостоких, але без лицарської традиції Русі чи Західної Європи. Історія Московії – це історія суцільних війн, переважно загарбницьких і геноцидних. Про це знали і писали вдумливі іноземці[32]: «Московські солдати мають звичку жорстоко і з власної волі бити ув’язнених, знущатися з них і всякими способами катувати» (Н.Корб); «Час минає. Московська орда готується» (Буассі д’Англя); «Москвини збудували свою імперію на сліпій, дикій вірі в своє післанництво, не звертаючи уваги на жертви, навіть своїх людей» (Ж.Мішлє); «Московська нація є істотно загарбницька, пожадлива внаслідок злиднів» (А. де Кюстін). Джохар Дудаєв витлумачив світогляд москвинів як «русизм» (росіянізм), який є «особливою формою людиноненависницької ідеології, заснованою на великодержавному шовінізмі, повній бездуховності та аморальності».
Свої імперські амбіції не завжди приховували й самі московити[33], наприклад, Пєтр І чи Єкатєріна ІІ. Фаворит останньої Платон Зубов радив утворити московську імперію на основі великих європейських країн, де б сиділи номінальні королі як васали московського імператора. Вільнолюбні декабристи, на жаль, теж були проти відокремлення Польщі і за приєднання Угорщини, Сербії, Болгарії та всіх слов’янських народів. Придворний шовініст поет Фьодор Тютчєв мріяв про імперію від «Нілу до Неви, від Ельби до Китаю». Демократ Алєксандр Сожєніцин був проти відокремлення українського та інших народів від Росії і за створення на місці СРСР «Расійского саюза». А один із новтініх ідеологів московського нацизму (тобто «руского міра») неоєвразієць Алєксандр Дуґін від 1990-х постійно пише про те, що Московія – «нова імперія» і її геополітичні інтереси простягаються на всю планету[34].
Натомість про суть імперського війська свідчить у поемі «Ізмаїл-Бей» і М.Лєрмонтов (1831), описуючи знищення «хрістолюбівим воінством» безборонного чеченського поселення: «Как хищный зверь, в смиренную обитель / Врывается штыками победитель; / Он убивает старцев и детей, / Невинных дев и юных матерей / Ласкает он кровавою рукою…». До речі, всі війни Московщина вигравала не лише через підтримку союзниками (спочатку ординськими військами), а й коштом рабської, бандитської, нелюдяної армійської системи, коли власних офіцерів солдати боялись більше, ніж ворога. Зате воєнізовані раби мають свої бонуси: дозолено убивати й катувати полонених, як завгодно обкрадати, ґвалтувати й знущатись над мирним населенням, мародерити тощо. Саме цим здобули свою немеркнучу славу гуманні «асвабадітєлі».
В.Новодворская є певним винятком серед московитської інтелігенції. Вона вказує, що московити мають дивне «Отєчєство», «нажите нечесним шляхом, набуте тяжбою і розбоєм, у чужій крові, що проступила крізь імперську порфіру», яке пропонує завойованим народам тільки «рабство, бруд і ганьбу».[35].
Чимало посутнього про поневолювальне мислення Московщини сказала й українська націософська традиція. Наприклад, Д.Донцов називав московський світогляд «панмосковізмом» (1921) й намагався ознайомити з його суттю світ у німецькомовній монографії «Дух Росії» (1961). Там він робить докір недалекоглядному Заходу: «Причина російської небезпеки, що хапає все навколо руками, полягає в інертності західного політичного мислення!»[36]. Напрочуд актуально звучать ці слова на початку ХХІ ст. С.Бандера у своїх працях акцентує на психологічному аспекті імперства і говорить про загарбницьку ментальність московського народу: «Сучасна визвольна боротьба українського народу з большевицькою Москвою є одночасно боротьбою з імперіалізмом московської нації взагалі…».[37] У 1995 р. В.Іванишин з національно-екзистенціальних позицій розвіює міф про «вєлікую пабєду», показуючи, що Друга світова була неоднозначним глобальним конфліктом, який мав низку складових моментів – дві перемоги, а тому й дві поразки: «над націонал-соціалізмом» і «перемога… сталінського імперкомунізму над національно-визвольними рухами»[38].
Імператив імперії.
Одним із найбільших міфів московитів, який страшенно люблять повторювати їхні політики та інтелектуали, закочуючи в захваті під лоба очі, пов’язаний із так званою «загадкою руской душі». У поетичній формі його висловив Ф.Тютчєв у 1866 р.: «Умом Россию не понять, / Аршином общим не измерить: / У ней особенная стать – / В Россию можно только верить».
Насправді «панять» можна. Центральною ідеєю, що оформлює всі вище окреслені основні міфи – фальшиві переконання – у цілісну доктрину московства є імперський імператив чи «імператив імперії» (Л.Костенко). Звідси категоричне несприйняття у будь-якого московита світогляду протилежного до імперського, світогляду національної свободи і національного державотворення – націоналізму. Бо: «Націоналізм – це філософія виживання і буття нації, тоді як шовінізм – це філософія поневолення і гноблення інших націй»[39]. Тому у московитів є держава-імперія, але немає нації: «Імперія – не національне, а адміністративно-територіальне утворення. Тому росіяни – не нація: у них є Росія як «федерація»-імперія, змонтована із територій завойованих, підкорених і поневолених народів, але немає навіть прагнення власної національної держави, немає і нації. Через це в Росії легко приживаються всілякі штучні доктрини типу соціалізму, комунізму, навіть націонал-соціалізму, але – не природний для кожного народу націоналізм»[40].
Українські мислителі-класики наполягали на тому, що українство зможе по-справжньому визволитись, зберегти себе у власні національній державі, «своїй хаті» (Т.Шевченко), коли позбудеться малоросійства чи «провансальства» (Д.Донцов) як «духовної хвороби» (Є.Маланюк), хвороби, що випливає із ідейної залежності від московського імперського світогляду.
Як цього досягнути? Це окреме важливе питання, що потребує окремих поглиблених роздумів. Однак вже тут можемо запропонувати деякі перспективні моменти подолання малоросійства: 1) потрібна продумана, системна україноцентрично зорієнтовану культурну політику національної держави, скерована, нарешті, на завершення процесу національного відродження; 2) у сфері освіти, передусім вищої школи, необхідно кардинальним чином поглибити вивчення учнями та студентством дисциплін, що формують патріотичну, національну свідомість (українські мова, література, фольклор та історія), негайно відмовитись від згубних космополітичних псевдореформаторських кроків і кадрів, що денаціоналізують молодь; 3) у сфері науки розвивати шляхом систематичного державного фінансування українознавчі студії, з метою випрацювання на науковій основі методів протидії імперський пропаганді у сфері гуманітаристики; 4) запровадити системний націоцентричний ідеологічний вишкіл в армії та силових структурах України; 5) унеможливити діяльність в інформаційному полі України антидержавних та антиукраїнських церковних організацій (передусім УПЦ МП), ЗМІ чи інтернет-ресурсів; 6) провадити активну міжнародну україноцентричну політику у сфері культури, шляхом створення цілої мережі інституцій (наприклад, Інституту Шевченка), аналітичних центрів, університетських кафедр чи відділень україністики та ін., з метою протидії пропаганді «руского міра» у світі; 7) здійснювати постійний інформаційний вплив усіма можливими способами (ЗМІ, інтернет, Церква, громадські організації та ін.) на свідомість московитів та колонізованих ними народів в самій РФ, з метою розвінчання імперських міфів й стимулювання процесів національно-визвольної боротьби й національного державотворення.
Звичайно, запропоновані тут короткі, тезові трактування та пропозиції потребують глибшого осмислення. Але такі тлумачення варто продовжувати, враховуючи необхідність культурно-інформаційної боротьби. Справжньою перемогою України буде не лише вихід на кордони 1991 р., і не лише розпад РФ на національні держави, а й деміфологізація як перемога ідейна: обов’язкове інформаційне знищення московської імперської свідомості і світогляду, їх міфології та імперської ідеї. Передусім всередині самої України.
[1] Маланюк Є. До проблеми большевизму. Маланюк Є. Книга спостережень. Проза. Том другий. Торонто: Гомін України, 1966. С.160.
[2] До речі, як свідчить наявність національно-визвольних рухів цих народів, підкорених, але остаточно не асимільованих (прим. автора.).
[3] Розанов В.В. Апокалипсис нашего времени. М.: Центр,1990. С.37.
[4] Трубецкой Н.С. К проблеме русского самопознания. Париж, Берлин: 1927. С.49.
[5] Дашкевич Я. Як Московія привласнила історію Київської Русі. Дашкевич Я. «…Учи неложними устами сказати правду»: історична есеїстика. К.: Темпора, 2011. С. 83-84.
[6] Кісь Р. Фінал Третього Риму (російська ідея на зламі тисячоліть). Львів: Інститут народознавства НАН України, 1998. С.396.
[7] Пахльовська О. Від Євразії до Азіопи: три етапи деградації. URL: https://tyzhden.ua/vid-ievrazii-do-aziopy-try-etapy-dehradatsii/
[8] Маланюк Є. До проблеми большевизму. С.166.
[9] Вейнбергъ П. Русскія народныя пеѣсни объ Иванѣ Васильевичѣ Грозномъ. 2-е изданіе. С.-Петербургъ, 1908. С.66, 180, 193.
[10] Іванишин В. Внутрішня окупація – війна на знищення. Іванишин В. Українська ідея: вибрані твори / За ред. Петра Іванишина. Дрогобич: Посвіт, 2014. С.843-848.
[11] Штепа П. Московство: його походження, зміст, форми й історична тяглість. Видання четверте. Дрогобич: ВФ «Відродження», 2003. 412 с.
[12] Мосхи, поруч із московитами, – європейська латиномовна назва московитів.
[13] Немирич Ю. Роздуми про війну з моковитами / пер. з лат. мови В.Д.Литвинова, Я.М.Стратій; упоряд. І передм. В.Д.Литвинова. К.: Академперіодика, 2014. С.22-23.
[14] Цит. за: Кісь Р. Фінал Третього Риму (російська ідея на зламі тисячоліть). С292.
[15] Цит. за: Кісь Р. Фінал Третього Риму (російська ідея на зламі тисячоліть). С.26.
[16] Українські приказки, прислів’я і таке інше. Уклав М.Номис / Упоряд., приміт. та вступна ст. М.М.Пазяка. К.: Либідь, 1993. 768 с.
[17] Немирич Ю. Роздуми про війну з московитами. С.21-22, 26, 28.
[18] Маланюк Є. До проблеми большевизму. С.167, 170-171.
[19] Чаадаев П.Я. Философические письма. Чаадаев П.Я. Сочинения. М.: Правда, 1989. С.15-35.
[20] URL: https://ru.wikisource.org/wiki/%D0%9E_%D1%80%D1%83%D1%81%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%BC_%D0%BA%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%8C%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B5_(%D0%93%D0%BE%D1%80%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9)
[21] Чаадаев П.Я. Философические письма. С.26-27.
[22] Чаадаев П.Я.Несколько слов о польском вопросе. Чаадаев П.Я. Сочинения. М.: Правда, 1989. С.223-224.
[23] Цит. за: Кісь Р. Фінал Третього Риму. С.149.
[24] Цит за: Кісь Р. Фінал Третього Риму. С.53.
[25] Історія Русів / Пер. І.Драча; вступ. ст. В.Шевчука. К.: Рад. Письменник, 1991. С.259.
[26] Радевич-Винницький Я., Іванишин В. Мова і нація: Тези про місце і роль мови в національному відродженні України. Видання шосте, доповнене. Львів: Апріорі, 2012. С.184.
[27] Бердяев Н.А. Русская идея. Бердяев Н.А. Сочинения. М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, Харьков: Фолио, 1998. С.14-15.
[28] Чаадаев П.Я. Философические письма. С.18-25.
[29] Новодворская В.И. Мой Карфаген обязан быть разрушен. Новодворская В.И. Избранное: в 3 т. М.: Захаров, 2015. Т.ІІІ. С.5-287.
[30] Цит. за: Штепа П. Українець і москвин: дві протилежності. Дрогобич: ВФ «Відродження», 2010. С.103.
[31] Донцов Д. Культура примітивізму. Донцов Д. Дух Росії та інші праці. Тернопіль: Видавництво «Крила», 2023. С.195-226.
[32] Штепа П. Українець і москвин… С.98-103.
[33] Штепа П. Московство. С.162-182.
[34]Дугин А.Г. Геополитика России: Учебное пособие для вузов. М.: Академический Проект; Гаудеамус, 2012. С.8, 130-131, 359.
[35] Новодворская В. О национальной подлости великороссов. За вільну Україну. 1992. 30 березня.
[36] Донцов Д. Дух Росії. Донцов Д. Дух Росії та інші праці. Тернопіль: Видавництво «Крила», 2023. С.37, 93, 95.
[37] Бандера С. З москалями нема спільної мови. Бандера С. Перспективи української революції: Репринтне вид. Дрогобич: ВФ «Відродження», 1998. С.270.
[38] Іванишин В. Друга світова – дві поразки і дві перемоги. Іванишин В. Українська ідея. С.739-740.
[39] Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. Іванишин В. Українська ідея. С.205.
[40] Іванишин В. Фрагменти. Мислитель. Воїн. Учитель. Спогади та матеріали про Василя Іванишина / За редакцією Петра Іванишина. Дрогобич: Посвіт, 2019. С.262.
Leave a Reply